— Холодний.
Ада стояла біля дверей. Фрей знову перетворився на того холодного, незбагненного чоловіка. Вона більше не могла його зрозуміти.
Іноді він здавався сумним, іноді — розлюченим, але здебільшого — холодним.
Останніми днями він дещо змінився на краще, та після зустрічі з Вулканом швидко повернувся до свого відстороненого стану. Ада не могла осягнути, що з ним відбувається.
Звісно, він був кращим, ніж колишній жорстокий Фрей. Принаймні, за весь час її перебування поруч він нікого не скривдив. Він подорослішав…
Але чи насправді він змінився? Чи, можливо, це лише затишшя перед бурею?
З цими думками Ада попрямувала на банкет. Збереження репутації родини було зараз її головним обов’язком.
...
— Очима Фрея Старлайта —
Я сперся на двері.
Опинився у просторій кімнаті з високими стінами, розкішними меблями… і ліжком середніх розмірів.
Тут було майже все, що й у моїй попередній кімнаті — за винятком розмірів ліжка.
Я помітив гойдалку збоку і кинувся в неї.
Повільно розгойдуючись, втупився в стелю.
«Покидьки стежать за мною.»
Це була незаперечна правда. Відтоді як я переступив поріг цього місця, за мною наглядали.
Сенат — група заіржавілих шестерень, лицеміри до кісток.
Ті дурні намагалися стримати мене, як тільки могли.
Якби не заповіт батька Фрея, вони б давно вбили власника цього тіла.
Кажуть, вони поважали Авраама Старлайта, батька Фрея. Але я не бачу жодної поваги в їхніх діях.
Так, вони не вбили мене, проте зробили гірше.
Я все зрозумів за час місячного перебування з Адою.
По-перше, Фрея повністю ізолювали від земель родини. Його маєток розташували на околиці імперії, наче у вигнанні — або ж щоб легше було прибрати його.
По-друге, його навчання навмисно придушували. На його рівні він мав би отримати найкращі ресурси для піднесення у рангах. Але замість цього його тримали на самому дні.
По-третє, вони намагалися позбутися Фрея опосередковано. Саме тому йому дали це сміховинне вміння — «спокуса», сподіваючись, що він використає його на доньці якоїсь знатної родини і спричинить скандал, що виправдає його страту.
Вони хотіли моєї смерті, але не могли підняти на мене руку напряму.
Це привело мене до одного висновку — Сенат був розділений.
Одна фракція прагнула моєї смерті будь-яким способом. Інша — зневажала мене, але поважала волю Авраама.
Перша намагалася вбити мене непрямо.
Назвемо їх «покидьки, які хочуть мене вбити».
Друга ж — «покидьки, які мене ненавидять, але не вб’ють».
Чи була третя фракція? Я так не думав, але дізнаюся зовсім скоро.
Можливо, вони сподівалися, що Вулкан вб’є мене, а сам візьме на себе провину й загине.
Я підвівся з крісла й підійшов до балкону. З усіх боків нас оточували гори, утворюючи захопливий краєвид — таке не побачиш щодня.
*Мій план починається тут.*
Вони хочуть моєї смерті — і я подарую їм їх побажання.
Мій план був простим. Спершу я зречуся титулу Лорда, шокувавши всіх.
Потім мушу виглядати так, ніби прагну самогубства.
Перший крок я вже зробив перед Вулканом, коли сказав йому вбити мене. Я намагався виглядати настільки божевільним, наскільки можливо, чудово усвідомлюючи, що за мною стежать.
Побачивши моє бажання померти, я зіграю останню карту.
— Я хочу вирушити в тренувальну подорож.
Куди?
— У Землі Кошмарів… те місце, яке колись називали Китаєм.
Один?
— Один.
Людина на моєму рівні, з рангом F, мала б нуль шансів вижити там — принаймні так вони думали. Але в мене в рукаві було кілька трюків.
Вони повірять, що нарешті позбулися мене. «Дурний Фрей пішов на вірну смерть.» Та вони не зрозуміють, що саме вони стануть причиною мого виживання.
Чудово, чи не так? Вони самі відправлять мене прямо до місця, де зберігалася техніка «Десять тисяч кроків тіні».
Мій план будувався на сміливих припущеннях. Чи спрацює він — я дізнаюся завтра.
Тієї ночі я не міг заснути.
...
...
...
І ось ми тут.
Мені довелося терпіти, як служниці товпилися довкола, наполягаючи, що саме вони мають мене одягати.
Я не мав жодного уявлення, скільки часу минуло, але здавалося — години.
Коли ж нарешті поглянув у дзеркало, мене ледь не знудило. Я виглядав як розпещене дитя в дорогому вбранні. Волосся, акуратно зачесане набік, робило мене справжнім образом зарозумілого аристократа.
Спокійно… Я мушу витримати лише цей день.
Зрештою я зустрів Аду. Вона була в приголомшливій чорній сукні, що ніби гармоніювала з моїм образом. Ми рушили до призначеного місця.
Кілька слуг супроводжували нас дорогою.
Нарешті ми дісталися величної зали, де мало відбутися дійство.
Я глибоко вдихнув, дивлячись на гігантські двері перед собою — достатньо великі, аби крізь них міг пройти слон.
— Далі ми супроводжувати вас не можемо, мій Лорд. Відтепер лише ви та ваша супутниця маєте право пройти, — мовили слуги.
Слуги відступили, залишивши нас удвох.
Обмінявшись коротким кивком з Адою, я штовхнув масивні двері, вливаючи трохи аури в руки, аби зрушити їх.
Та щойно двері відчинилися, я зрозумів, що недооцінив ситуацію.
Миттєво сотні — якщо не більше — поглядів вп’ялися в мене.
Зала була величезною, немов стадіон, обрамлена розкішними балконами. Усе сяяло золотом і білим мармуром.
Прямо переді мною здіймалася підвищена платформа з дванадцятьма кріслами.
На них сиділи наймогутніші люди цього роду.
Щойно я відчув крижаний погляд, спрямований на мене, увесь мій удаваний спокій зник, поступившись напрузі.
Я вагався, та все ж ступив уперед, займаючи відведене мені місце в самому центрі.
Стиснувши кулаки, я стримав вираз обличчя.
Це не збори… Це суд. Суд наді мною.
Усвідомлення дратувало, та я проковтнув його. Я був надто слабким, щоб мати тут голос.
Піднявши голову, я спробував розгледіти постаті на трибуні.
Кімната гуділа від шепотів.
З усіх членів родини Старлайт я пам’ятав лише двох — старого чоловіка й жінку. Тільки їх я колись розвинув у сюжеті, і лише вони відігравали певну роль у подіях.
Серед дванадцятьох у центрі сидів старець, що випромінював таку владу, ніби без слів промовляв: «Тут я господар.»
Це, без сумніву, він… Безсмертний Лев, Леонідес Старлайт. Кажуть, йому понад 150 років, та подивіться на нього…
Сидить рівний, мов спис, густе волосся відкинуте назад, а борода нагадує левину гриву. Один лише його погляд міг розчавити мене на місці.
Це був Голова Сенату, найсильніший у родині. Пробуджений воїн рангу S+, лише крок від SS.
Я схилив голову й терпів хвилю зневаги, що навалилася на мене.
Мені довелося нести цей тягар, але це нічого… Мені лише потрібні нові підстави ненавидіти цей світ.
Коли Леонідес наситився видовищем, він підняв руку.
Цього простого жесту вистачило, щоб миттєво запанувала тиша в холі. Його влада була беззаперечною.
Він знову звернувся до мене. Голос його гримів у залі, мов грім.
— Фрей Старлайт.
Він зробив паузу й продовжив:
— Син Абрахама Старлайта.
Кожне слово пронизувало мене, немов він говорив просто у вухо. Я не знав, чи це була якась техніка, чи лише тягар його присутності… Та він і не збирався зупинятися.
— Онук мого старшого брата… Ізана Старлайта.
— А той, у свою чергу, був сином нашого батька, засновника цього роду — Нови Старлайта.
Це ім’я мені було знайоме. Нова належав до небагатьох, хто досягнув рангу SSS…
Очі Леонідеса спалахнули, коли він провадив далі:
— Кожне ім’я, яке я назвав, окрім твого… було лордом цього дому протягом останніх 300 років.
— Кожен із них підносив наш рід… кров’ю, потом і, найважливіше — силою.
Я бачив, як невидима міць розтікалася від його тіла, огортаючи всю залу. Потім вона зібралася й набула форми — трьох величних постатей у повітрі.
Кожна уособлювала одного з колишніх лордів роду.
Глядачі завмерли, а потім вибухнули оплесками й вигуками захвату. Навіть старійшини поруч схвально кивали.
Я підняв голову й відчув вагу цієї сили… Вона була жахлива.
Коли овації стихли, Леонідес знову підняв руку.
— Скажи мені, сину Авраама: порівняно з цими чудовиськами, яких я щойно змалював у повітрі, що можеш запропонувати ти?
Отже, хочеш загнати мене в кут? Гаразд, зіграю у твою гру.
Не було сумнівів — Леонідес належав до тих, хто хотів смерті Фрея.
Я підійшов до голосового підсилювача.
Прокашлявшись, я промовив:
— Моє ім’я Фрей Старлайт, Перший із цього імені. Доля привела мене сюди, аби я стояв перед вами сьогодні.
— Ви запитали, що я можу дати порівняно з моїми предками. Відповідь проста…
— Єдине, що я можу запропонувати… це нічого.
Промовивши це, я зробив крок назад — і в залі запала мертва тиша.
---