Між двома світами
«Кажуть, ти ніколи по-справжньому не цінуєш щось, доки не втратиш цього.»
— Вересень, 2026 —
Сноу ледь ухилився від смертельного удару, який міг забрати його життя, завдяки своїй блискавичній реакції...
— Ні. Це не працює.
Бій вичавив усе з обох суперників. Кожен блок, кожен удар кричав про відчай — спільне прагнення покінчити з цим.
— ...І це теж не працює.
---
Зрештою, виснаження взяло гору..
Я відкинувся назад у своєму офісному кріслі й усвідомив, що провів кілька годин, згорбившись над монітором. Останнім часом кожен, хто проходив повз мою кімнату, чув люте клацання клавіш — слова лилися з мене потоком.
Це повне занурення у світ, який я власноруч створив, змусило мене втратити відчуття часу. Коли я нарешті виринув годиною назад, зрозумів, яка вже пізня година — світло від екрана було єдиним джерелом освітлення в кімнаті. Витягнувши телефон, я глянув на годинник: 2:00 ночі.
— Ну й занесло ж мене.
Зітхнувши, я вимкнув комп'ютер і впав на ліжко. Гортав стрічку. Бездумно ставив лайки на дурницях — мемах з котами, змовах, відеоуроках з сервірування серветок у формі лебедів. Сон затягнув мене, перш ніж я встиг надто задуматися.
Але в тому напівсвідомому стані я не звернув уваги на дату.
Не помітив, що саме сьогодні — я перетнув межу двадцятип’ятого року життя.
...
Ранок
Як і слід було очікувати, сам я з ліжка не вибрався — нічого дивного, враховуючи, наскільки пізно я ліг.
На щастя, будильник мені не потрібен.
Легке струшування й мамин голос прорвалися крізь дрімоту:
— Вставай! Запізнишся на роботу. Ти знову дописував свій роман? Я ж тобі скільки разів казала — не втрачай відчуття часу, коли пишеш!
Я насилу підвівся, її слова пролітали повз вуха. Очі ще не встигли відкритися, а вона вже запустила ранкову симфонію бурчання.
Та мене це не дратувало. Якщо чесно, я міг би поставити хоч десяток будильників. Просто... мені більше подобалося так. Дорослий чоловік, 25 років, а досі потребує, щоб мама будила його зранку — жалюгідно, правда? Але яка різниця, що про це думають інші?
— Ранку. — буркнув я.
Вона продовжувала лекцію, поки я плентувався до ванни, її голос переслідував мене в коридорі. Швидше, швидше! Тож я поспішив.
Минуло два роки з моменту випуску. Один виснажливий рік пошуків роботи. І ось я тут: працюю, «дорослішаю», пташеня в корпоративному гнізді. Формально я все ще новачок — помилок не пробачають.
Після душу я наспіх накинув свій “наймодніший” образ (поразка з самого початку) і приєднався до батька за сніданком.
Ми ладнали… легко. А чому б і ні? Його старший син виконав усе: диплом, робота, самостійність. У його очах він не просив більшого..
Настрій залишався піднесеним, навіть коли з'явилися мої брати — ще студенти, які боролися з навчанням.
Пожартувавши з ними трохи, ми всі завантажилися в авто. Батько віз нас, але цього разу я сидів позаду з братами — мама настояла, щоб поїхати з нами.
Мене не дратував сімейний хаос. Після років навчання далеко від дому, я скучив за цими моментами.
Правду кажучи, я міг переїхати будь-коли. Засоби дозволяли. Але хто в здоровому глузді хотів би цього? Не я. Я хотів насолодитися цими днями, поки вони ще тривали.
— Я люблю своє життя. — прошепотів я собі під ніс.
Щаслива родина. Стабільна робота. Друзі, з якими нас пов’язують роки спогадів. Що ще потрібно? Якби я мав тисячу життів — я б вибрав це знову. Це була скромна вершина моїх амбіцій.
Поки машина їхала далі, я витягнув ноутбук з рюкзака, щоб переглянути вчорашнє написане.
Голова наймолодшого брата миттєво повернулась у мій бік.
— Ти написав новий розділ?! Що сталося? Герой переміг? Він використав техніку небесного світла?
Я ледве стримав внутрішній зітх. Почалося.
Посміхнувшись, я відповідав на його запитання — рутина, знайома, як світанок. У дзеркалі заднього виду я побачив розважену усмішку батька.
— Твій брат справді обожнює твій роман.
Авжеж. Чому б інакше він засипав мене питаннями після кожного оновлення?
«Добре, що мій найбільший фанат — мій молодший брат» — усміхнувся я, погладивши його по голові й знову втупившись у екран.
«Земля виживання»
Роман, який я почав писати ще в університеті — хобі, що переросло в одержимість, вихід для найбурхливіших ідей.
Читачам подобалося. Я любив писати це. Так, сюжет був класичний: демони вторгаються у світ людей.
Але вся суть була в житті героя в магічній академії — дуелі на мечах, магія, складні стосунки. Демони! Магія! Шкільна драма! Харизматичні персонажі! Хто б таке не «ковтав»? Навіть я писав це із захватом.
Але це залишалося хобі. Тому й досі, після стількох років, роман не завершений. Читачі скаржилися на черепашачий темп оновлень — і мали рацію. Я почав давно, а нові розділи з’являлися, мов рідкісні краплі.
Зізнаюся — роман приносив непогані гроші. Але ні, я не хотів прив’язати до нього своє життя. У мене не безмежний словниковий запас, а читачі завжди голодні до нового.
Хочеш більше? Йди до біса.
Цей роман колись закінчиться… але не сьогодні.
З цією думкою я закрив ноутбук.
Та в ту ж мить, пейзаж на який я дивився за вікном, зник. Його змінило світло — таке яскраве, що обпекло зір. Я сіпнувся назад інстинктивно, але ще до того, як очі встигли звикнути — усе зникло за межами зору.
Не було часу дихнути. Не було змоги зберегти обличчя рідних у пам’яті. Лише задушлива темрява, що поглинула увесь світ.
«Коли здається, що все йде якнайкраще — світ вирішує показати тобі середній палець.»
---
Вересень, 2326 року (300 років після Катастрофи Брам)
Загублений у порожнечі несвідомості, дрейфуючи в темряві...
Десь поблизу почувся приглушений стукіт кроків, а за ним — ніжний голос, що кликав мене:
— Мій Лорде.
— Мій Лорде.
— Прокиньтеся… Мій Лорде.
— Щ-що…?
Повіки тремтливо здригнулися й розплющилися, намагаючись охопити реальність навколо. Але ще до того, як я повністю усвідомив, де перебуваю, гострий спалах болю пронизав мою голову. Я схопився за скроню, зціпивши зуби від нестерпної муки.
— Угх… Що, чорт забирай відбувається?..
Я ледве промямлив ці слова, сподіваючись, що ніжний голос знову озветься.
— Лорде Старлайт, ви в порядку?
Я мимоволі обернувся в бік голосу — й побачив перед собою надзвичайно вродливу дівчину з вугільно-чорним волоссям і шкірою, білою як порцеляна. Вона стояла, немов служниця з аніме, які я колись дивився, тримаючись поважно й стримано. Та в її погляді миготіло щось — ледь помітна зневага.
Я повільно оглянувся навколо і зрозумів, що вона стоїть далеко через те, яким величезним було ліжко, на якому я лежав. Чи можна це взагалі назвати ліжком? На ньому можна було грати у футбол.
Приміщення ж вражало своїми масштабами: білі мармурові підлоги, що трохи віддзеркалювали предмети, високі стіни й стеля, прикрашена сучасним освітленням, яке разюче контрастувало з іншими елементами інтер'єру.
— Хто проєктував це місце? Немов змусили працювати разом архітектора XVII століття й технофаната з XXI-го. Результат? Хаотичний кошмар, де століття зіштовхнулися в божевільному сні.
Кімната була обставлена з розмахом — з меблями, зручностями, навіть з письмовим столом у кутку.
— Де… я?
Я пам’ятаю, як сидів у машині з родиною, їхав на роботу, а потім… Угх.
Новий напад головного болю накрив мене з тією ж люттю, що й раніше.
*Спокійно, спочатку треба зрозуміти, де я опинився.*
Я відкинув ковдру. На мені була проста чорна піжама з сірими вставками, що щільно прилягала до тіла.
— Зачекай… моє тіло?
Я поглянув на себе — і враз завмер.
— Це… взагалі моє тіло?
Бліда шкіра, ідеально підтягнута статура, жодного натяку на зайвий жир. Я ніколи не був товстим, але кілька зайвих кілограмів точно мав. Те, що я бачив, було немов з іншого світу — зовсім не схоже на моє справжнє тіло.
Раптом, до мене закралася паніка...
Нерухома як статуя служниця у кутку відразу помітила мій стан. Вона швидко вклонилася й наблизилася близько до мене.
— Мій лорде, вам зле? Ви поводитесь дивно від моменту пробудження…
— Твій лорд?.. — перепитав я, не в змозі усвідомити почуте.
— Що це взагалі? Театральна вистава в стилі середньовіччя?
— Почекай… Як ти мене щойно назвала?
Раптом усередині щось клацнуло — і в моїй душі запульсувала тривога.
Після питання, служниця схилила голову набік:
— Вас назвала?.. Можливо, "Ваша Високосте"?
— Ні! До того! — я поповз через ліжко до неї, скорочуючи відстань.
Побачивши мій раптовий напір, вона здригнулася:
— П-пробачте, мій лорде! Якщо я звернулась недоречно до вас, прошу вибачення—
Перш ніж вона встигла закінчити, я заревів:
— Припини нести нісенітницю і скажи мені, чортове ім’я яким ти мене назвала!
У ту мить я втратив контроль — охоплений панікою й пекельним болем у голові. Частина мене вже ‘знала’ правду… але я вперто не хотів вірити. Аж поки слова служниці не вдарили, мов грім.
— Л-лорд Старлайт…
— Старлайт…
— Старлайт…
Я повторив це ім’я, голос тремтів.
— Неможливо…
Це ж сон, так?
Це якийсь збочений жарт? Якщо це пранк, то зовсім не смішно…
Старлайт — ім’я, що існувало лише в одному місці: у «Землі виживання» — романі, який я сам писав роками.
Я зірвався з ліжка і наказав наляканій служниці показати мені дзеркало. Вона дивилася на мене, ніби я з’їхав з глузду, але все ж заїкаючись промовила:
— Т-тут є суміжна ванна, мій лорде… за тими дверима…
Не дочекавшись закінчення, я кинувся всередину. Ванна виявилася абсурдно розкішною — ніби її створили для британської королівської родини. Але мені було байдуже. Я рвонув до величезного дзеркала — і завмер.
Мій найгірший страх дивився на мене.
— Хто… ти? — прошепотів я, торкаючись рукою скла.
Відображення показувало незнайомця: вугільно-чорне волосся, ідеально укладене, незважаючи на мій недавній занепад; великі обсидіанові очі; обличчя, витесане нелюдською досконалістю. Це — не я.
Мене охопила нудота. Головний біль повернувся з новою силою — гострий, мов блендер, що розриває череп, — а холодний механічний голос прошипів біля мого вуха:
[Синхронізацію розпочато.]
[Пам’ять користувача скориговано.]
[Фрей Старлайт.]
Ці слова стали останнім пазлом. Фрей Старлайт.
Не просто якийсь персонаж з "Землі виживання".
А наймерзенніший лиходій усієї історії.
Той, хто помирав у 101 із 100 можливих фіналів.
Останнє, що я почув перед тим, як знепритомніти, це була страшна, нестерпна правда.
Оригінал на сайті: Webnovel назва THE VILLAIN'S POV Author: Touch_me2