Розділ 9: Капітальний ремонт (3)

Сер Нойманн.

Старший лицар баронії Фронтера.

Його володіння мечем перебувало на рівні експерта меча низького рангу. Він був достатньо вправним, щоб уважатися здатною людиною в цьому глухому володінні.

Утім, його значно більше цікавило просування по соціальних сходах, аніж майстерність у фехтуванні. Гроші понад вірність барону. Негайне підвищення статусу понад лицарську честь. Він пішов би на все, аби досягти своєї мети.

Ні, він справді досяг цієї мети. Він зробив це, продавши внутрішню інформацію баронії Фронтера шахраєві.

На думку спав початок роману «Лицар крові та заліза».

Занепад баронії на самому початку, який став першим випробуванням для головного героя Хав'єра.

Сер Нойманн стояв за цим усім.

Він продав інформацію про баронію шахраю. На основі цієї інформації шахрай підібрався до барона. Він солодкими промовами схилив його до величезної інвестиції. Зрештою він забрав інвестовані гроші й утік. Саме так барон уліз у борги.

Таким чином, зрада сера Нойманна фактично стала поштовхом до краху баронії.

Тож, очевидно, ти теж підлягаєш усуненню.

Ллойд злегка прикусив губу.

Причина, чому він не міг спокійно жити ледачим життям після того, як став старшим сином сільського шляхтича, чому він був зайнятий тим, що допомагав родині розплутувати купу боргів.

У здебільшого це була провина цієї людини.

Однак Ллойд не виказував своїх емоцій. Коли він повернувся до сера Нойманна, його обличчя вже набуло байдужого виразу.

— Сер Нойманн? Що ви щойно мали на увазі?

— Усе саме так, як я й сказав.

Куточок рота сера Нойманна смикнувся.

— Я прийшов сюди, оскільки маю що сказати щодо несправедливого насильства, яке ви застосували проти сера Ульріха сьогодні вранці.

— Несправедливого насильства? Щось сказати?

— Саме так.

— Тоді кажи.

Нумо, белькочи собі досхочу.

Ллойд неквапливо засміявся.

Обличчя сера Нойманна скам'яніло ще дужче.

— Як відомо молодому пану Ллойду, сер Ульріх, безсумнівно, є лицарем барона. Він дотримався процедури складання присяги й має право на захист своєї честі та прав відповідно до цієї присяги. Це означає, що він не той, із ким ви можете необережно поводитися, керуючись особистими почуттями.

— Гм, вірно.

— Попри це, сьогодні вранці ви анітрохи не поважали честь і права сера Ульріха.

— Угу, не поважав.

— Отже, я хотів би офіційно почути вашу відповідь як старший лицар феоду. Ви взагалі нічого не відчуваєте щодо цієї ситуації?

— Гммм, мабуть.

— ...

Мабуть, це його розлютило. Обличчя сера Нойманна почервоніло аж до самої потилиці.

З іншого боку, обличчя Ллойда все ще залишалося безсоромно байдужим.

— Мої слова здаються вам жартом, молодий пане Ллойде?

— Ні. Вони звучать правильно. Болісно правильно.

— ...

Очі сера Нойманна затремтіли.

Ллойд яскраво посміхнувся.

Що з цим хлопцем? Він розгарячився лише від цього?

Ллойд фиркав, спостерігаючи за реакцією сера Нойманна.

Чесно кажучи, за мірками Ллойда це була лише провокація низького рівня.

Але той уже був розлючений понад усяку міру.

Цей чоловік помер би від нападу люті, якби хоч раз зіграв в онлайн-гру в Південній Кореї.

Це була правда.

Світ онлайн-ігор у Південній Кореї, який він регулярно відвідував змалку.

Це була, по суті, передова, де був хаос століття.

Якщо ти робив хоч найменшу помилку на дорученій позиції, з ротів твоїх товаришів по команді сипалися всілякі образи. Це було свято лихослів’я та імпровізацій, які цілили по твоїй особистості.

Зачепити твоїх батьків — це само собою зрозуміле. Але якщо ти дратувався через кожен дрібний коментар? Той, хто лютував, той і програвав. Ти б тремтів від гніву й піддавався ще більшим глузуванням, поки твій показник шкоди за секунду не вибухав.

Це був холодний і жорстокий світ, де можна було вижити, лише висміявши майже будь-яку образу на адресу своєї родини та відповівши чимось ще гіршим.

Він був елітним ветераном, який пройшов вишколювання в тому пеклі. Ні, більшість геймерів у Південній Кореї були такими ж.

Тож образа, яку він щойно кинув серу Нойманну? Це навіть не можна було вважати милим привітанням. Однак сер Нойманн так не вважав. Для нього це була одна з найбільших образ, яких він коли-небудь зазнавав у своєму житті.

Хто цей хлопець?

Це було настільки абсурдно, що сер Нойманн геть онімів.

Він від самого початку чудово знав, що Ллойд був справді клопітним шматком мотлоху.

Усе ж він думав, що той раніше не був настільки поганим.

Тепер, подивившись на це, він зрозумів, що помилявся.

Здавалося, цей божевільний скандаліст навіть зневажав його.

— Ви зараз кажете, що образите й мене теж?

— Угу, звісно.

— Вас зовсім не хвилюють мої честь і права?

— Угу, звісно.

— Ви не переймаєтеся наслідками?

— Угу-у, звісно.

Це було абсолютно природно.

Сер Нойманн у будь-якому разі був тим, кого йому потрібно було позбутися.

Це був чоловік, який потай продав свого барона шахраєві.

І все ж це був той самий чоловік, який стояв перед ним і говорив про свою честь, права тощо.

Він не втримався від смішку.

Він був схожий на шахрая з голосового фішингу. Цього разу він, мабуть, планував підбурити решту солдатів цим інцидентом.

Солдати були пов'язані між собою своїм бароном та присягою. Вони не складали присяги на вірність синові барона. Отже, ви не могли бездумно знущатися з солдатів лише тому, що ви син барона.

Здавалося, сер Нойманн намагався збунтувати інших солдатів, використовуючи цей момент.

Звісно, Ллойд зовсім не переймався цією ситуацією.

Усі вони все одно будуть усунені, окрім Хав'єра та сера Баєрнa.

Старший лицар сер Нойманн. Сер Ульріх і сер Конте, які обидва працювали під його началом.

Вони були з тих, хто відвернеться лише тому, що зараз на них зганяють злість.

Наразі важливіше знайти привід, щоб позбутися їх.

Ллойд озирнувся довкола.

Усе стихло.

Це через те, що нікого більше не було? Ні, якраз навпаки.

Ремісники, які прибирали майданчик, припинили роботу й спостерігали за тим, що відбувалося в його боці. Тим часом вони гарячково відвертали погляди й удавали, що працюють, якщо їхні очі перестрівалися. Але вони все одно прислухалися до того, що відбувалося поруч.

Звісно. Бійка між сином барона та старшим лицарем — це, зрештою, рідкісне видовище.

То було фактом, що найкраще видовище для спостереження — це бійка або сварка.

Пам'ятаючи про цю істину, Ллойд подивився на сера Нойманна:

— Тоді дозвольте поставити одне запитання.

Сер Нойманн насупив брови.

Ллойд запитав:

— Ви ж знаєте, що я ніколи не вчився фехтуванню?

— Я в курсі.

— Тож чи можна вважати вас лицарем, якщо ви програєте мені?

— Що...?

Брови сера Нойманна смикнулися.

Ллойд пирснув сміхом від цього видовища.

— Я запитую, чи можна називати лицарем того, кого розгромив абсолютний новачок у фехтуванні.

— Це...

— Вони не мають права. Це само собою зрозуміло. У чому полягає обов'язок лицаря? Охороняти феод за допомогою майстерності володіння мечем, яку вони наполегливо вдосконалюють щодня. У надзвичайній ситуації — захищати територію, її людей і, як наслідок, безпеку феоду. Хіба це не обов'язок і мета лицаря?

— ...

— Але він програв комусь, хто раніше ніколи не вчився фехтуванню. Чи міг би я справді довіряти такому лицарю й залишати його на службі?

— Що це...

— Я кажу, що піддаю сумніву його кваліфікацію.

— Але молодий пане Ллойде...

— Я більше не слухатиму жодних протестів щодо сера Ульріха. Просто зараз мені цікаво, чи є потреба підозрювати й піддавати сумніву також і вашу кваліфікацію, оскільки ви продовжуєте захищати сера Ульріха.

— Що це має означати?

Він, мабуть, здогадався, що мав на увазі Ллойд. Обличчя сера Нойманна повністю скам'яніло.

Ллойд засміявся ще дужче від цього видовища й підтвердив його здогад:

— Те, про що ви здогадуєтеся, найімовірніше, правда. Ви захищаєте сера Ульріха до нерозумного ступеня, сер Нойманн. У мене теж виникли деякі сумніви щодо вашої кваліфікації.

— Ви ж не хочете сказати, що оцінюватимете мої навички.

— Ось тепер ви правильно говорите.

— Не може бути... щоб ви викликали мене на дуель.

— А ось це правильно.

— Ви серйозно?

— Звісно.

— ...

— То як, ти погодишся чи ні?

В очах сера Нойманна вперше з'явився переляк.

Він лише намагався висловити претензію нерозважливому молодому пану. Він просто хотів використати це як привід, щоб утвердити власний авторитет. Він і уявити не міг, що молодий пан, який ніколи не вчився фехтуванню, запропонує йому офіційну дуель.

Ллойд вишкірився.

Реакція цього чоловіка перевершила його очікування.

Сер Нойманн палав від гніву.

Він сумлінно допоміг серу Нойманну ухвалити рішення.

— Невже навіть старший лицар такий самий? Ти ж не можеш боятися дуелі, правда?

— ...

— Якби ти був упевнений у собі, ти б прийняв виклик.

— Але, молодий пане Ллойде, ви — спадкоємець і старший син барона. З огляду на це я не можу підняти на вас меч під приводом дуелі...

— І це твоє виправдання?

— ...

— Твоє виправдання надто непереконливе. Якби ти був упевнений у своїх навичках, ти б зміг легко й безпечно здолати мене. У тебе немає впевненості навіть у цьому?

— ...

— Я розчарований. Ось чому я не можу не сумніватися в твоїй кваліфікації.

— Ви закінчили говорити...?

— Ні, я ще не закінчив.

— ...

— Я вважаю, що такі люди, як ти, — найжалюгідніші. Старший лицар? Чоловік, який не доведе своїх здібностей і не має ані сміливості, ані впевненості зробити це, чіпляється за свій титул, щоб вершити владу. Хіба це не соромно, навіть коли ти сам про це подумаєш?

— ...

— А що думають усі інші?

Уся увага звернулася на сера Нойманна, який затулив рота.

Ллойд голосно поставив запитання солдатам, які слухали неподалік.

У той момент сер Нойманн почув тріск.

Ллойд подумки засміявся.

Аякже.

Він отримав образу просто в обличчя. Але до того ж той факт, що це чули люди довкола, принижував ще більше.

Саме так думали люди.

Це було так само, коли когось сварили. Якщо їх сварили в тихому місці, то на цьому все й закінчувалося. Але якщо їх публічно висварювали перед усіма, особливо перед підлеглими?

Вони негайно ламалися.

І просто зараз цей ефект давався взнаки.

— Зрозуміло... — неохоче відповів сер Нойманн.

Рот Ллойда розплився в посмішці, ніби він тільки цього й чекав.

— Ти це зробиш? Дуель?

— Так.

— Хороше рішення. Чоловіки мають вирішувати свої суперечки як чоловіки. Коли буде зручна дата?

— Молодий пан може вирішити це сам.

— Через один місяць. Місце — тренувальний зал маєтку. Як тобі таке?

— Звучить чудово.

Сер Нойманн кивнув із кам'яним обличчям.

— Тоді чи є щось, що ви б хотіли попросити залежно від результату дуелі?

— Звісно, є.

Ллойд висунув заздалегідь заготовлену відповідь:

— Я вижену тебе, якщо виграю дуель того дня.

— Що?

— Я зніму тебе з посади й прожену геть.

— ...

— Маєш якісь заперечення?

— Ні, не маю. Однак...

— Однак?

— Молодий пан має отримати відповідний результат.

— Гаразд. Я поставлю на кон свою посаду також.

— Вашу посаду?

— Моє право на спадкування цього феоду як старшого сина — я відмовлюся від нього.

— Ви серйозно?

— Звісно.

Ллойд без вагань кивнув головою.

— Не хвилюйся. Це не брехня. Присутні тут солдати стануть свідками. Тобі слід просто наполегливо тренуватися, щоб тебе не розгромили, як сера Ульріха.

— Сподіваюся, ви не пошкодуєте про ці слова.

— Анітрохи.

Ось так і почалася дуель.

Звісно, він анітрохи не шкодував.

Він уже знайшов свій секрет перемоги.

Кажучи відверто, він збирався безжально позбутися кожного, хто був приречений на поразку.

♣

— Отже, ви впевнені, що зможете виграти?

— Ні, не впевнений.

— Зрозуміло.

Дві години по тому.

Хав'єр кивнув головою.

Цілий день Хав'єр незвично був відсутній поряд із Ллойдом. Нічого не вдієш: надійшов наказ.

Він викликав мене вранці, а потім наказав припинити супровід молодого пана Ллойда лише на сьогодні.

Він не міг знати точно чому, але міг здогадатися з того, що чув про вчинки Ллойда під час його сьогоднішньої відсутності.

Щось на кшталт того, що той знайшов привід і напав на сера Ульріха, а потім запропонував дуель серу Нойманну, який прийшов висловити протест проти того, що сталося.

Він міркував, чи не для того Ллойд відіслав його сьогодні, щоб проробляти всі ці речі.

Ось про що розмірковував Хав'єр.

Він відчув дивну емоцію.

Чому?

Він не міг зрозуміти. Навіщо той підбурював солдатів, які нічого не робили? Навіщо напав на сера Ульріха й запропонував дуель серу Нойманну?

Він що, знову просто бешкетує?

На перший погляд це могло здатися саме такою причиною.

Хоча останнім часом Ллойд поводився по-іншому, правда полягала в тому, що люди не змінюються легко.

З огляду на це могло здатися, що він просто влаштував істерику через свій кепський характер.

Однак Хав'єр не думав, що справа в цьому.

Його дії надто навмисні, щоб казати, ніби він просто влаштовує істерику.

Ллойд відіслав його геть від себе. Після того, як він напав на сера Ульріха? Він довірив будівництво серу Баєрну. Коли сер Нойманн у люті прийшов до нього, той викликав його на дуель, ніби тільки й чекав на нього.

Але якою була позиція Ллойда після того, як він зчинив усьому цьому розголос? Він був безсоромно байдужим. Така поведінка можлива лише тоді, коли людина навмисно спричинила ці події.

Більше того, з огляду на його останні дії, він точно має певну мету...

Однак саме тоді Хав'єр припинив розмірковувати. Голос Ллойда перервав його хід думок.

— Гей, ти. Що означає це твоє «зрозуміло»? І це все?

— Що ви маєте на увазі під «це все»?

— Що ще я можу мати на увазі, крім твоєї реакції?

Ллойд, який саме вечеряв, підвів очі й злегка схилив голову набік.

— Ти поставив запитання, чи впевнений я в перемозі на дуелі проти сера Нойманна. Якою була моя відповідь?

— Ви відповіли, що не впевнені.

— Правильно?

— Так.

— І ти відповідаєш на це лише «зрозуміло»? Серйозно?

— ...

— Ти не маєш що сказати, як-от що ти чимось занепокоєний, навіщо я взагалі це роблю і таке інше?

— Я не впевнений, чому я повинен показувати подібну реакцію.

— Ти мій охоронець.

— Це правда, однак...

— Однак?

— Я вважаю, що саме ви були тим, хто запропонував дуель, молодий пане.

— Хм, то ти хочеш сказати, що дуель не входить до твоїх обов'язків як охоронця?

— Звісно.

Це було абсолютно природно. Зрештою, для чого потрібна дуель.

— Дуель — це найчесніший і найпряміший спосіб розв'язати конфлікт, коли сторони спору позбавляються свого соціального статусу й становища, щоб опинитися на рівних умовах для битви одна з одною. Отже, я не маю ані повноважень, ані обов'язку втручатися в дуель між молодим паном та сером Нойманном.

— Хмм, гадаю, так воно й є?

— Так.

— Ну, тоді як щодо того, щоб ти навчив мене фехтуванню протягом місяця, що залишився до дуелі?

— Ви маєте на увазі, якби я навчав вас, молодий пане Ллойде?

— Угу.

— Я не хочу.

— Чому?

— Тому що я особисто не маю бажання.

Це була чесна відповідь.

Що б не сталося, він був лише його охоронцем.

Він не мав жодного обов'язку навчати фехтуванню буйного молодого пана, який йому не особливо подобався.

До того ж той міг піти й накоїти ще більшої біди, якщо я безпідставно навчу його володіти мечем.

Тож він ще сильніше відчував, що не повинен його навчати.

Тому він здивувався, чому молодий пан, якому він щойно різко відмовив, розплився в зловісній посмішці.

— Справді?

— ...

Щось здавалося дивним.

Хав'єр відчув, як зловісне передчуття розливається по всьому його тілу. Вираз обличчя Ллойда щодо нього тривожив. Його очі якось так дивилися, ніби знали про нього щось таке. Його посмішка, здавалося, казала, що Хав'єр діятиме так, як той задумав.

Зрештою, зловісне передчуття, яке він мав, стало реальністю.

— Якщо ти даси мені уроки фехтування...

Очі Ллойда зблиснули.

— Я вилікую твоє безсоння.

Ллойд яскраво посміхнувся.

— Як тобі таке?

— ...

Хав'єр сухо ковтнув слину, так, щоб Ллойд цього не помітив.

Хронічне важке безсоння.

Це була його прихована слабкість і таємниця, яка катувала його вже кілька років.