Розділ 29: Сприятливий план (1)

Дзінь-дон!

[Усі піддані барона Фронтери були глибоко зворушені вашою героїчною відвагою і висловлювали йому свою похвалу.]

[За це досягнення вам нараховано велику кількість бонусних очок ОВ.]

[Ви отримали 500 ОВ]

[Поточні ОВ: 507]

«…»

Ллойд спантеличено закліпав очима.

Він подумав, чи це не через те, що він проспав занадто довго.

Усе було розмитим.

Ні, якщо говорити точніше, у нього двоїлося в очах.

Зачекайте, ОВ? Велика кількість бонусу? Аж цілих 500 ОВ?

Все ще відчуваючи туман у голові, він прочитав повідомлення. І тоді події, що відбулися, почали повертатися до нього.

Ох.

Він пригадав будівництво шахти.

Мурах.

Вибух метану.

Порятунок із темного тунелю.

Тяжку, кропітку ходу з Хав’єром на спині. Усе повільно поверталося до нього.

Я живий.

Особливо він згадав той виснажливий шлях, коли ніс Хав’єра на спині. І те, як барон із загоном солдатів прибули, щоб урятувати його.

Коли передісторія нагородження ОВ прояснилася в його голові, він зрозумів повідомлення.

Ке-хе-хе. Усі хвалять моє досягнення? Це просто чудово. Дуже чудово.

Ллойд був задоволений.

Він зробив усе можливе, щоб вижити, і йому вдалося викарабкатися, наче чіпкій жимолості.

І тепер він отримав винагороду у вигляді чималої суми ОВ.

Це відчуття схоже на те, як знайти 50 000[1] купюру в кишені куртки, про яку геть забув. Солодко.

Він поринув у щасливі роздуми.

Як мені їх використати? Зачекай на секунду. Знаєш що? Краще заощадити їх, аніж розтринькати все підряд.

Майбутнє було невизначеним.

І найнадійнішою допомогою, до якої він міг звернутися в разі непередбачуваних обставин, були щедро накопичені ОВ.

Він знав це з власного досвіду.

Що б сталося, якби враження Хав’єра про мене не покращилося, коли я тягнув його на спині?

Він би не отримав жодних ОВ.

Він би змарнував усі свої важко зароблені ОВ, так і не зумівши перетворити Метод ядра Асрахана на навичку.

Я б безпорадно загинув там.

Волоски на його руках встали дибки від цієї думки.

Оскільки ОВ — це мій останній козир і страховка в небезпечних ситуаціях, я не повинен витрачати їх даремно, а краще збережу на потім.

Ллойд опанував себе. Потім він трохи повернувся й завмер.

Він заговорив:

— Гей, що ти там робиш?

— Я вартую біля вас, майстре Ллойде.

— …

— …

Ллойд поставив запитання.

Хав’єр відповів на нього.

Після цього між ними запанувала важка тиша.

Як і будь-якого іншого разу, Ллойд заговорив першим:

— Ні, я маю на увазі, відколи ти сидиш там, наче статуя, і спостерігаєш за мною?

— Ну, якщо ви запитуєте про час, то приблизно три години.

— Три години?

— Так, я перебуваю тут відтоді, як змінив барона після сніданку.

— Тобто ти хочеш сказати, що сидиш там безперервно від самого сніданку?

— Так.

— І ти уважно стежив за мною цілий ранок?

— Так.

— Ти що, збоченець?

— Ні, молодий пане.

— Тоді що ти робиш?

— Я просто доглядав за вами, от і все, — пояснив Хав’єр.

— Доглядав за мною? Це як?

— Я був готовий покликати когось тієї ж миті, якби ви перестали дихати уві сні.

— …

— Я жартую.

— Ха, щось це не схоже на жарт.

— Ви помиляєтеся, — мовив Хав’єр. — До речі, як ви почуваєтеся?

— Почуваюся цілком нормально.

Погляд Ллойда опустився на щиколотки Хав’єра.

Посмішка задоволення розпливлася на обличчі Хав’єра:

— Вони повністю зажили.

— Вже? Скільки часу минуло?

— Чотири дні, — відповів Хав’єр.

— Що…? Хочеш сказати, я був без свідомості чотири дні?

Голос Ллойда став високим від здивування:

— Так.

— І саме стільки часу знадобилося, щоб твої щиколотки повністю зажили?

— Так.

— Що-о-о? Скажи мені чесно. Ти ж симулював, правда?

— Що таке симуляція?

— Прикидатися хворим.

— Я ніколи не прикидався хворим.

Хав’єр спантеличено заперечив.

Вени на скронях Ллойда здулися:

— Не бреши мені. Ти взагалі не міг ходити. Ти виглядав так, ніби от-от розплачешся. Хм? Ти скиглив, кажучи: «Пане Ллойде, я правда не можу ходити». Не пам’ятаєш? Ти скиглив, як немовля. Так? Ось чому я особисто ніс тебе на спині. Це все була вистава?

— Звісно, ні.

Хав’єр схилив плечі. І цинічним тоном, притаманним лише йому, бовкнув:

— Це все завдяки відновлюваним силам трьох кіл.

— Відновлюваним силам? Трьох кіл?

— Так, — відповів Хав’єр.

— А-а-а. Тобто ти хочеш сказати, що одужуєш з шаленою швидкістю через три кола, які переповнені маною?

— Абсолютно правильно.

— Ой. Тепер ти мене засмучуєш. Це так несправедливо. У мене кістки болять навіть зараз, коли я говорю.

— Не засмучуйтеся, — утішив Хав’єр.

— Це чому ще?

— Можливо, вам стане легше, якщо ви спишете своє повільне одужання на поважний вік.

— Гей, ти що, надто розумний? Припини атакувати мене правдою.

— Я ніколи вас не атакував. Утім…

— Утім…?

— Я хочу, щоб ви знали: я радий, що ви прокинулися.

— Ну звісно, так. Я теж радий, виродку ти отакий.

Смішок вирвався у Ллойда. Те, що він був живий, а з Хав’єром усе було гаразд, принесла йому полегшення. Він був дуже радий цьому.

Ллойд помітив, що це відчуття, мабуть, було взаємним і для Хав’єра:

— Яке полегшення, справді, — мовив Ллойд, коли реальність того, що він вижив у цій жахливій і моторошній печері мурах, нарешті дійшла до нього.

Він повільно підвівся з ліжка.

Відчувати полегшення — це, звісно, добре, але він більше не міг нехтувати своєю роботою. У нього були справи.

♣

Тіло Ллойда заживало дуже швидко.

Це була сила подвійного кола, яке він здобув під землею.

Цілий день, за найменшої нагоди, він використовував Метод ядра Асрахана.

Він посилював ману, яку поглинав, за допомогою двох кіл і циркулював її кожною частиною свого тіла.

Біоцикл його соматичних клітин прискорився.

Так само прискорився й період їхнього відновлення.

І впродовж десяти днів,сильно розтягнуті м’язи та зв’язки Ллойда майже повністю зажили.

Окрім швидкого одужання, були й інші хороші новини.

Помаранчеві повідомлення про відчуження майна, які Ллойд побачив, коли вперше потрапив у цей світ, тепер зникли й більше його не турбували.

Баронський маєток більше не підлягав арешту.

«Усе це завдяки мені».

Ллойд пригадав сюжет «Лицаря крові та заліза».

Якби події розгорталися згідно з романом, маєток барона зараз мав би бути геть порожнім через дострокове відчуження. Але натомість арешт майна було скасовано.

Він важко працював, щоб розвинути бізнес із встановлення теплої підлоги, і це дало йому гроші для виплати відсотків за боргом.

Я також зміг відновити кредитну довіру до баронії. Яке ж це величезне полегшення.

У романі членів родини барона виселяють із маєтку приблизно в цей самий час. Барон і баронеса проводять дні в заціпенінні та розпачі, тоді як пияцтво Ллойда стає дедалі гіршим, аж поки не виходить з-під контролю. Але ніщо з цього більше не було правдою.

Несправедлива трагедія переписувалася самим Ллойдом.

Тож Ллойд твердо вирішив продовжувати змінювати майбутнє.

— А ну ворушіться! Досить ледарювати через те, що стає спекотно!

Голос Ллойда гучно лунав над будівельним майданчиком.

Час пролетів непомітно, і він уже завершував проєкт будівництва шахти.

З поясом для інструментів на талії він брав на себе провідну роль і керував робітниками.

Він завжди особисто наглядав за будь-якою важкою та небезпечною роботою.

Майстри та солдати-будівельники працювали не розгинаючи спини з ще більшим запалом і важко пітніли без жодних скарг.

Тепер, довіряючи Ллойду ще більше, вони думали про себе: Молодий пан ставить наші життя та безпеку вище за власні.

Дурний хлопчисько, якого вони знали раніше, залишився в минулому. Його минуле більше не мало для них жодного значення. Набагато важливішим було те, що Ллойд залишився, щоб переконатися, що всі безпечно евакуювалися в день, коли з’явилися мурахи.

Його самопожертва та відданість залишили величезне враження у їхніх серцях. Тож вони думали про себе, що така безкорисливість — це непересічна риса. Вони могли довірити такій людини, як він.

Він буде поруч, щоб захистити їх, навіть якщо вони знову потраплять у небезпеку.

Довіра була потужною річчю.

Завдяки їй на майданчику панувала атмосфера піднесення.

— Гаразд, це остання укріплювальна колона! Ще трохи! Гаразд, на рахунок три! Два! Три!

— Гр-р-а!

Завдяки команді Ллойда фінальний етап будівництва добіг кінця. Вугільну шахту нарешті було завершено. Але Ллойд не відчував захоплення з цього приводу. Він знав, що це лише початок.

Під час святкового обіду на честь завершення будівництва та в момент, коли він роздавав усім велику премію, він не дозволив бурхливим емоціям підхопити себе.

Натомість він спокійно обдумав свої наступні кроки й перейшов до дій.

Не поспішай. Крок за кроком.

Тепер, коли будівництво завершено, настав час провести перевірку безпеки.

Я мушу працювати як віл, щоб виплатити борг!

Само собою зрозуміло, що йому потрібно було важко працювати. Маєтку барона наразі вдалося лише уникнути відчуження. Грошей, які він заробляв на системі теплої підлоги, ледь вистачало для покриття щомісячних відсотків.

І мені все ще потрібно виплатити основну суму боргу.

Основна сума боргу, а не відсотки, дуже тиснула на Ллойда. Він не міг дозволити собі жодного перепочинку, щоб виплатити все. Але водночас він не міг діяти необачно.

Безпека передусім. Безпека понад усе.

Насправді він міг би просто відкрити шахту просто зараз, якби просто хотів виплатити борг якнайшвидше.

Найняти шахтарів і навчити їх — процес був простим.

Він міг би почати видобуток вугілля негайно.

Відкриття зараз без ретельної перевірки безпеки заощадило б час і гроші. Але Ллойда не цікавив короткостроковий прибуток.

Звісно, я можу заробити легких грошей таким чином. Однак урахування довгострокових перспектив особливо важливе для таких проєктів.

Він пригадав незліченні події, через які пройшов, коли був у Південній Кореї.

Південна Корея була країною зі швидким темпом життя. Він навіть мріяти не міг про такі речі, як інспекції з безпеки. Чорт забирай, до робітників ставилися як до одноразових предметів. Заводи, склади, будівельні майданчики… Усюди було те саме.

Людям техніка відрізає руки. Вони падають у доменну піч, і їх уражає струмом від високовольтного дроту. Застрягають у розсувних дверях поїзда. Бум. Нещасний випадок. Ремонтуєш ескалатор — і бачиш робітника, затягнутого в ремінь… Трагічні нещасні випадки потрапляють у новини, а інспектори та менеджери фальшиво обіцяють більшу пильність і проливають кілька сліз провини. Це все. Усе повертається на круги своя, щойно вимикається камера. І вони заповнюють порожні місця, що залишилися після нещасного випадку, новими робітниками. Вони змушують їх працювати, поки хтось знову не отримає травму. Їм байдуже, якщо станеться ще один нещасний випадок, тому що вони вважають робітників замінними. У цьому немає нічого дивного. Це просто традиція. Вигнати старого і привести нового. Легко й зручно.

Це була темна сторона суспільства, яку він болісно відчував, переглядаючи новини та живучи в бідності.

Від такої традиції Ллойда нудила до глибини душі.

Це навіть межувало з огидою.

Відкриття шахти може ощасливити мене зараз, але в довгостроковій перспективі я втрачу довіру робітників. Ніхто не братиметься за роботу, яку я даватиму після цього.

Крім того, що, якщо станеться нещасний випадок?

Витрати на ремонт були б високими. Але найголовніше — йому не подобалося, що люди під його керівництвом піддаватимуться такій небезпеці.

Тому необхідно було провести перевірку безпеки перед відкриттям шахти.

Принаймні в мене є навичка геодезії. Вона дуже зручна. Геодезія!

Спалах! Очі Ллойда злегка засяяли, коли він ретельно досліджував шахту.

Ллойд ретельно оглянув внутрішній склад і структуру шахти.

Він перевірив, чи була геологічна структура стабільною, чи добре закладено фундамент і чи немає жодних ознак просідання ґрунту.

Він доклав великих зусиль, щоб переконатися, що сканує кожен сантиметр землі.

Завершивши із шахтою, він вирішив пройти далі всередину.

— Будь ласка, тільки не кажіть мені, що ви знову збираєтеся йти в печеру мурах.

Вугільний пласт, що залягав на самому дні шахти — Ллойд пробирався туди крізь отвір, коли Хав’єр поставив запитання йдучи позаду.

Ллойд посміхнувся, озирнувшись на Хав’єра.

— Ага, ти що, злякався?

— Ні, молодий пане. Мені просто цікаво, навіщо ви туди йдете. Утім…

— Утім? Цікаво? Та це ж для перевірки безпеки.

Байдужий голо Ллойда натякав, що Хав’єр ставить очевидне запитання.

— Шахта, яку ми побудували, безпечніша за це місце. Звісно, всі знають, що мурахи будують вражаючі тунелі, але тут усе одно стався вибух. Опора, ймовірно, ослабла. І великий обвал може вплинути на нашу шахту.

Ллойд продовжив пояснювати:

— І це ще не все. Мені потрібно перевірити, чи не залишилося витоків метану або мурах, які вижили й блукають довкола. Вони можуть піднятися й напасть на шахтарів. Це відповідає на твоє запитання? Тоді ходімо.

Після цього Ллойд увійшов у печеру мурах разом із Хав’єром.

— Я все одно не розумію.

— Справді? Яку саме частину?

— Чому ви ризикуєте власним життям?

— Ти маєш на увазі, чому я просто не доручу цю роботу комусь іншому?

— Так.

Хав’єр нахилив голову вбік і мовив:

— Я ніколи не чув, щоб хтось із аристократів особисто виконував таку небезпечну роботу.

— Хіба це погано, що такий аристократ існує?

— Перепрошую?

— Я просто перевіряю, щоб переконатися, що для моїх людей усе безпечно. Це так дивно?

— Я мав на увазі не це. Це нерозважливо, але видатна річ.

— О, дідько. Не кожного дня я отримую від тебе комплімент.

— Будь ласка, згадайте, що я сказав «нерозважливо» перед тим, як похвалити вас.

— Не соромся. Просто роби мені компліменти, якщо хочеш.

— Ні, дякую.

— Ха-ха, ти стаєш м'якішим.

— М'якішим? Що це означає?

— Нічого. Зачекай. Що це там?

Їхня перепалка, яка точилася, поки вони оглядали печеру мурах, припинилася.

Примружившись, Ллойд виставив уперед факел, щоб роздивитися, що лежить попереду.

Щось блиснуло на підлозі.

— Я перевірю, — мовив Хав’єр, оголюючи меч і ступаючи вперед.

Він оглянув місце, на яке вказав Ллойд. Блискучим предметом виявився…

— Меч, — оголосив Хав’єр.

— Меч?

— Так.

Хав’єр підняв зброю.

— Ним користувалися не люди. Він грубий і незбалансований. Судячи з форми його руків'я та пошкодженого вигляду… Я б сказав, що він належить орку.

— Оркові? — перепитав Ллойд із недовірою.

— Так.

— Що меч орка робить тут?

Ллойд був спантеличений.

Він пригадав, що орки з свинячими головами час від часу з'являлися в «Лицарі крові та заліза».

Було дивно побачити, що меч орка знайшли за сотні метрів під землею.

— Хіба вони не живуть у дикій місцевості за східним гірським хребтом?

— Так, вони живуть там.

— Хмм… Цікаво.

Можливо, мураха просто затягнула його сюди.

Подумавши так про себе, Ллойд відкинув свої хвилювання.

— Якщо ми продовжимо шукати, щось може виплисти. Ходімо далі, — квапив Ллойд.

— Зрозумів.

З цими словами вони відновили огляд.

Печера була величезною та заплутаною.

15 днів пролетіли мов мить, поки вони ретельно вивчали печеру.

На 16-й день…

Вони натрапили на молодого воїна-орка, який лежав усередині комори на самому дні печери мурах.

— Що це таке?

Що тут робить орк?

Ошелешений, Ллойд розглядав орка.

Хав’єр робив те саме, коли мовив:

— Схоже, цього спіймали мурахи. Але здається, він дихає.

— Що?! — вигукнув Ллойд із недовірою. — Він живий? Наче заморожена людина?

Хав’єр кивнув головою.

— Я вважаю, що його отруїли.

— …

Саме тоді Ллойд пригадав сюжет із «Лицаря крові та заліза».

Це було про мурах. Так, точно. Мурахи мають тенденцію зберігати частину їжі, паралізуючи її живою. Мабуть, саме це й сталося з орком, подумав Ллойд. І щойно він переконався в правді, йому сяйнула нова ідея.

— Зачекай… Бінго.

Щойно перевіривши стан орка, Ллойд придумав дивовижно хороший план.

Посмішка задоволення розплив-лася на обличчі Ллойда.

[1] Купюра в 50 тисяч вон — це найбільша банкнота в Південній Кореї, і вона за вартістю приблизно еквівалентна 1500 грн.