Розділ 23: Підземні істоти (1)
То був сонячний весняний день. Сонце цього року світило яскравіше й гріло тепліше, ніж будь-коли раніше. Завдяки його благословенню будівництво в баронстві Фронтера просувалося гладко й без перешкод.
Спорудження системи підлогового опалення тривало далі — будинок за будинком. Рівень встановлення досяг понад тридцяти відсотків під час підготовки до прийдешньої зими. Будівництво шахти також проходило без жодних проблем. Щитовий метод запобігав будь-яким нещасним випадкам у процесі роботи. Спочатку робітники через це тривожилися. Проте тепер вони відчули полегшення й зосередилися на своїй праці.
У всьому володінні панувала атмосфера життєдайної сили. Селяни завзято орали поля, а солдати інженерного корпусу працювали не розгинаючи спини. Жінки важко трудилися, аби забезпечити чоловіків їжею та напоями. Навіть діти були зайняті. Раніше навесні вони ловили жаб. Цього ж року жаби вперше у своєму житті насолоджувалися спокоєм. Замість того щоб ганятися за жабами, дітлахи вешталися біля будівельного майданчика. Чому? Щоб хоч мигцем побачити Бангуль — призваного партнера, яку Ллойд викликав для цього проєкту.
— Ого! Вона вийшла!
Вони вигукували це щоразу, коли Бангуль з’являлася на очі, що траплялося нечасто. Коли вони радісно кричали й раділи від захоплення, Бангуль ніколи не розчаровувала їхні маленькі серця. Хоч вона й виходила туди, щоб відпочити, вона знала, як догодити своїм шанувальникам.
— Бангуль! Ба-бангуль!
Вона відкушувала шматок землі поблизу. Потім, поторохкуючи хвостом, випускала сталеві гівняшки. Щоразу, коли вона це робила, дитячі вигуки ставали ще азартнішими. Це змушувало робітників, які відпочивали, виходити з шахти й кричати:
— Діти! Припиніть зчиняти галас біля будівельного майданчика! Скільки разів вам казати, що тут небезпечно!
— Ні, це не так! Тут безпечно!
— Ах ви, бешкетники! Якщо не слухатиметеся дорослих, за вами прийдуть мурахи завбільшки з вовків!
— Таких мурах не існує!
— Звісно, існують. Тільки-но поблукайте в горах. На східній пустці таких звірів повно.
— Але ж тут їх немає.
— Ого! Ви що, не припините огризатися?!
Щодня у володінні вирували величезна енергія та діяльність. Але не для всіх. Був один виняток. І цим винятком був Пподонг.
— Пподонг… Ппо-до-донг…
Мені нудно — позіхнув Пподонг, думаючи про себе — Я, мабуть, проспав. Зачекай, я прокинувся вранці й знову заснув?
— Ппо-до-донг…
У нього насправді не було жодних справ, навіть якщо він і прокидався рано. Так тривало останні кілька днів. Ллойд не брав його до шахти. Він залишав його в маєтку, радячи час від часу розслабитися й відпочити. Причина була простою: Вибач. У мене недостатньо соняшникового насіння. Здається, мені ледве вистачає навіть для Бангуль.
Щоб мобілізувати своїх призваних істот, Ллойду потрібно було годувати їх червоним соняшниковим насінням. Це робило їх гігантськими. Проте запаси Ллойда були обмеженими. Вони бували червоними та синіми, і щоразу, купуючи один елемент, він витрачав 1 ОВ. Ось чому Пподонга залишили в маєтку. Ллойд вважав, що Бангуль буде кращим робітником, оскільки вона могла копати тунелі набагато безпечніше. Я також хвилююся, що ти можеш поранитися. І шахта трохи замала для тебе. Ти можеш сильно постраждати, якщо вона обвалиться. Розумієш, про що я?
Ллойд лише втішав сам себе. Пподонг був трохи засмучений. Але він знав, що не може скаржитися. Ллойд був щирим, коли казав ці слова. Тож відтоді, як почалося будівництво, Пподонг залишився без діла.
— Пподонг… Ппо-до-донг…
Він перекочувався в один бік. А потім в інший. Відпочивати було неприємно. Це було надто нудно. Не було з ким погратися. Цілими днями він нічого не робив, тільки перекочувався з місця на місце. Спочатку ліворуч, потім праворуч. Але після того як минуло двадцять днів, він вирішив, що повинен діяти й внести зміни у своє монотонне існування.
— Пподонг! Ппо-до-донг!
Він потрусив своєю круглою головою, а його пухкі щоки затріпотіли. Він подумав про себе, що треба щось робити.
— Пподонг!
Йому потрібно було чимось зайнятися. Нудьга такими темпами його просто вб’є. Тож він наважився вийти надвір. Сповнений рішучості, він скинув носову хустку й підвівся. Повільно, але впевнено він зсунувся вниз по ніжці столу. Потім, перевалившись, пішов до дверей. Він видерся нагору й натиснув своїм тілом на дверну ручку.
Клац. Двері відчинилися. І тоді він вийшов із кімнати в коридор.
— Пподонг?
Це був перший раз, коли він зайшов так далеко без Ллойда. Коли він подивився углиб довгого коридору, у його серці спалахнуло відчуття пригод та цікавості, а не страху.
— Пподонг!
Вийду спочатку надвір. Пподонг побіг коридором. Він спустився сходами й пішов за служницями. Через деякий час… Пподонг опинився у внутрішньому дворі маєтку.
— Ппо-до-донг…
Сонце гріло тепло. Запах трави в ніжному вітрі тішив його. Також звідкись доносився солодкий аромат квітів. Цей аромат указував йому шлях, і він ішов за ним, поки не зустрівся з кимось поглядом.
— Ох!
Пподонг почув елегантний людський голос згори. Він підвів очі, щоб подивитися, хто це. Це була баронеса Фронтера.
— Миша…?
— Пподонг?
— Ти хочеш сказати, що ти не миша?
— Пподонг! — він кивнув.
Баронеса Фронтера, яка поралася у своєму квітнику, зняла вимазані землею рукавички.
— Тепер я знаю. Ти великий призваний партнер мого сина. Я права?
— Пподонг!
— Але що привело тебе до цього саду?
— Ппо-до-донг? Пподонг.
— Хм, мені шкода, але я не можу зрозуміти твоїх слів. Може… ти прийшов, щоб допомогти мені?
— Пподонг?
— Я розумію. Як я й думала. Чи не так?
— Ппо-до-донг? — Пподонг нахилив голову вбік.
Вона задоволено всміхнулася:
— Я дуже вдячна. Взагалі-то, останнім часом я непокоїлася через свій сад. Деякі миші сильно його псують.
— Пподонг?
— Вони, мабуть, твої двоюрідні брати.
— Ппо-до-донг? Пподонг?
— Якщо можливо, ти міг би піти й знайти їх? Будь ласка, передай їм, що я хотіла б зберегти свій квітник красивим.
— Пподонг?
— Ти можеш це зробити?
— Пподонг?
Пподонг зловив себе на тому, що киває. Але правда полягала в тому, що він не був родичем мишей. Він не був упевнений, що вони зможуть порозумітися. Проте її голос та усмішка були такими теплими, що він не міг їй відмовити. До того ж її прохання просто дало йому якусь справу, і це розвіє нудьгу, яку він відчував.
— Ппо-до-донг! Пподонг?
Пподонг підвівся, спираючись на дві лапки. Він похлопав по грудях своїми крихітними лапками, ніби демонструючи свою надійність. Погодившись на це завдання для баронеси Фронтери, він помчав у траву й зник.
♣
Трах!
— Натискай!
Трісь! У тунелі гучно лунали енергійні команди. Робітники рухалися швидко, і вогні смолоскипів у темному тунелі відбивалися на їхніх вкритих потом м’язах. Вони були вкриті здутими венами. Сталевий щит повільно просувався вперед, і щоразу, коли він ривками рухався далі, за ним встановлювали величезні металеві стіни. Металеві стіни утримували вагу тунелю. Ніхто в шахті не рахував кількості збудованих металевих стін. Вони просто рухалися так, як їм наказували. Коли ковалі та інженери важко валили повітря ротом, Ллойд вигукнув команду:
— Гаразд! Чудова робота! Заміна!
— Заміна!
— Швидше. Відпочивайте. Наступна група, заходьте зараз!
— Так!
Група ковалів та інженерів вийшла з-за щита, і їх змінила інша група.
— Майстре Ллойде, ви в порядку? — запитав один із ковалів.
Ллойд усміхнувся:
— Чому? Ти хвилюєшся?
— Ну, звісно…
— Усе в порядку. Я ж не працюю так, як ви всі.
— Але якщо ви й далі залишатиметеся тут, у цій спеці, без достатньої кількості повітря…
— Ой, та ну тебе, ти зворушуєш мене до сліз. Не хвилюйся за мене. Просто повертайся до роботи, — Ллойд відмахнувся від нього.
Коваль розвернувся й пішов. Ллойд не почувався добре. Я просто горю.
Усередині шахти було спекотно. Не просто тепло. Це місце нагадувало сауну. Крім того, там практично не було вентиляції.
Утім, нічого з цього не здивувало Ллойда. Зона розкопок розташовувалася в найвіддаленішому кінці шахти. У тупику. Температура під землею природно вища, ніж на поверхні. До того ж виділялося тепло від тіл робітників. На додачу, про належну вентиляцію не йшло й мови.
Якби існували кращі технології, я б вигадав ефективнішу вентиляційну систему. Будівництво тунелів значною мірою залежало від вентиляції. Це безпосередньо для безпеки робітників. Вдихати велику кількість пилу було шкідливо, але нестача кисню в замкненому просторі могла стати смертельно небезпечною ситуацією. Знаючи все це, Ллойд вирішив створити імпровізовану систему вентиляції.
— Гей! Прибери ноги з кисневої труби! — різко закричав Ллойд.
Солдат відсахнувся від шоку, усвідомивши, що наступав на металеву трубу завтовшки з руку. Труба слугувала єдиним каналом для подачі кисню ззовні.
Ми тримаємося тільки тому, що маємо хоча б це. Труба була з’єднана із зовнішньою частиною шахти, де кілька робітників беззупинно крутили важіль. Важіль обертав вертушку, спрямовуючи повітря по трубі до самого кінця, де вони перебували.
— Ти міг зробити дірку в трубі! Зараз ти цього не помічаєш, але якщо пробити трубу, повітря ставатиме дедалі розрідженішим у міру того, як ми занурюватимемося глибше. Свіже повітря більше не надходитиме. Зрозумів? Дивись, куди наступаєш.
— Я… я перепрошую.
— Кхм. Забудь. Узялися до роботи.
— Т-так!
Задушлива й гнітюча атмосфера робила Ллойда дратівливим. Але він не мав розкоші робити перерви надворі, як інші. Я повинен контролювати проєкт увесь час. У нього був довгий список речей, які потребували перевірки.
Першим у списку був курс шахти. Йому потрібно було переконатися, що щит заривається в правильному напрямку, тобто до пласта, де розташоване вугілля. На щастя, у мене є детальні записи попереднього барона. Той заплатив величезну суму, щоб найняти магів і провести географічне дослідження цього місця, ретельно зафіксувавши вугільний пласт, який вони тоді знайшли. Це значно полегшило прокладання шляху. Однак йому доводилося стежити за багатьма іншими речами.
Під землею приховано безліч невидимих небезпек. Наприклад, ґрунтові води або шар метану. Вдар не в тому місці — і підземна вода може затопити весь тунель. Шар метану був ще гіршим. Він був вогненебезпечним, тому міг спричинити вибух.
Тоді нам усім кінець. Це була найстрашніша частина проєкту з видобутку вугілля.
Вугілля живилося метоксильованими ароматичними сполуками, плодячи метанові бактерії, які й утворювали метан. Через метан, вироблений мікроорганізмами, газові шари неминуче ховалися у вугільних шахтах.
Тому я не можу втрачати пильність ні на секунду. Ллойду доводилося використовувати свою навичку геодезії принаймні тричі на день. Те, що лежало попереду, потребувало регулярної перевірки. Крім того, Ллойд мусив залишатися пильним, щоб стежити за будь-якими порожнечами між рухомим щитом і металевими стінами.
Це може статися тому, що щит має більший діаметр, ніж металева стіна.
Діаметр між щитом, що просувався вперед, і зведеними металевими стінами справді мав незначну різницю. Тож ця різниця спричиняла невелике просідання ґрунту після того, як щит просувався вперед. Різниця була всього в кілька сантиметрів, але вона мала потенціал улаштувати хаос і поховати всіх живцем. Це було не те, чим можна знехтувати.
Я не дозволю цьому статися. Нестерпна спека. Задушливе повітря. Ллойд боровся, щоб зберегти концентрацію посеред усього цього. Він зняв свою наскрізь мокру сорочку й обливався потом у цій спеці. Коли в нього паморочилася голова, він припадав ротом до вентиляційної труби й робив кілька вдихів свіжого повітря. Так минали дні за днями... Тунель ставав усе довшим, наближаючись до вугілля, до якого він прагнув.
Ще трохи. Він з усіх сил намагався зняти стрес, який накопичувався через гаряче й задушливе повітря навколо. Щоранку, коли він прокидався, його тіло здавалося важким, ніби важило тонну. Усе буде добре, якщо він просто потерпить ще трохи.
Для Ллойда це не була незнайома ситуація.
Тоді все було навіть гірше! Порівняно з днями, які він провів у своїй одномісній кімнаті в гуртожитку в Кореї, це здавалося раєм. Там він ледве міг поспати. Удень у нього йшла носом кров в аудиторіях. Уночі те саме відбувалося на підробітках від повного виснаження. Але й це було не все. Йому доводилося викроювати час, щоб закінчити купу завдань.
Найпростіший спосіб виграти ще кілька годин на добу — це менше спати.
Він урізав час сну годину за годиною. Недосипання та втома стали буденністю. Наче зомбі на межі непритомності, він навчався й працював вдень і вночі.
Але зараз я можу їсти досхочу й добре виспатися вночі. Важко буває тільки під час самого будівництва. Якість їжі тут була незрівнянно кращою, ніж у його студентські роки.
Усе, що я мав, — це безкоштовний рис і кімчі, які пропонував гуртожиток! Ці спогади змінювали його ставлення. Він ніколи не хотів повертатися до тих днів. Він щодня твердо вирішував зробити це володіння процвітаючим. Ця рішучість і непохитність стали рушієм, який змушував будівництво тривати без зупину.
З плином днів Бангуль та робітники ставали все вправнішими. Будівництво набирало темпу. І нарешті, через багато днів, навичка геодезії Ллойда привела їх до вугільного пласта.
Він нарешті з’явився. Усього за 5 метрів від їхнього базового табору чекав багатий чорний пласт вугілля.
Підземні скарби… Вугілля.
— Гаразд, ми майже на місці! Вперед!
— Вперед!
— Бангуль!
Ллойд вигукнув від захоплення. Робітники та Бангуль радісно закричали разом із ним. Навіть зазвичай спокійний Хав’єр кричав разом з усіма. Усі це відчували. Важкі розкопки добігали кінця.
Вони нарешті побачили світло в кінці тунелю.
— Б-ба-бангуль!
Бангуль поглинула ще один шматок ґрунту прямо перед вугільним пластом.