Розділ 18: Усі дороги ведуть до Риму (1)

— Пподонг!

З цим вигуком Пподонг гепнувся на свій пухкенький животик.

Щось, що опинилося між його животом і землею, безжально затріщало й захрустіло.

Хрусь! Шкарлупа волоського горіха розтріскалася.

Пподонг яскраво всміхнувся, витягуючи горіхи з розтрощеної шкарлупи.

— Пподонг? Ппо-до-донг. Пподонг.

— Смачно? — запитав Ллойд.

— Пподонг!

Потім хом'як із блискавичною швидкістю запхав горіхи до рота.

Ллойд усміхнувся, спостерігаючи за цим.

— Хочеш ще один?

— Пподонг!

— Хочеш, я розколю шкарлупу для тебе?

— Пподонг? Ппо-до-донг!

— Добре, зачекай секунду.

Ллойд ухопив горіх правою рукою. Потім він підняв ліву руку й застосував Метод ядра Асрахана.

Ху-у-у...

Його серцебиття підлаштувалося під дихання.

Це биття створило потік енергії, що попрямував у його ліву руку. Ллойд поглинув енергію, яка була природною маною, яка кружляла в повітрі.

О, працює.

Звісно, сили було небагато.

Він міг лише витягти крихітну частку мани, що літала довкола. Не кажучи вже про те, що він міг створити лише одне коло, оскільки тільки-но опановував Метод ядра Асрахана.

Але цього було цілком достатньо.

Свист!

Ллойд переніс силу мани, втягнуту в ліву руку, до зовнішньої частини свого серця й змусив її обертатися.

Мана посилювалася в міру обертання.

Коли це було зроблено, Ллойд переніс ману в праву руку.

Він стиснув праву долоню, щоб розчавити горіх.

— Аргх... Акк!!

Трісь! Тверда шкарлупа волоського горіха розтрощилася в його руці.

Ого. Спрацювало. Я розколов волоський горіх голою рукою.

Раніше такий подвиг було неможливо собі уявити.

Ніжачись у променях успіху, Ллойд віддав горіх Пподонгу:

— На, тримай.

— Пподонг!

— Ти щасливий?

— Ппо-до-донг!

— Тільки-но згадаєш про лихо... Заходь.

— Ви говорили про мене? — запитав Хав'єр.

— Не переймайся цим. Отож, ти зробив те, про що я просив? — запитав Ллойд.

— Я щойно повернувся після доповіді барону.

— Та ну?

— Так.

— Що сказав барон?

— Ви запитуєте, чи сказав він щось особливе? — уточнив Хав'єр.

— Ага.

— Сказав.

— І що ж він сказав? — запитав Ллойд.

— Він побажав серові Нойманну успіху.

— Ха, вона йому знадобиться, особливо зараз, — байдуже мовив Ллойд.

Сер Нойманн.

Ллойд самовдоволено всміхнувся, подумавши про нього.

Події останніх кількох днів прокрутилися в його голові.

День дуелі, коли він викрив сера Нойманна перед усіма.

Удача на його боці... або ж не цього разу.

Сер Нойманн не помер.

Він був живучим, упертим чоловіком, який вижив під нищівною вагою гігантського хом'яка Пподонга.

Але ціна його виживання була розпачливою.

Десятки кісток були зламані по всьому тілу.

Видовище було моторошним. Усі ахнули, коли побачили, що сер Нойманн дуже схожий на напівсухого кальмара на рибному ринку.

Коли сера Нойманна доставили до лікаря, той лише похитав головою від глибокого жалю:

— Цьому чоловікові краще померти. Навіть якщо він отримає милість небес і повністю одужає, у нього більше ніколи не буде нормального життя. Він не зможе ні ходити, ні стояти. Він проведе все своє життя в ліжку, а хтось годуватиме його кашею, яку він ледве зможе ковтати.

Діагноз лікаря був невтішним для сера Нойманна.

Він ледве вижив завдяки лікуванню, яке отримував протягом останніх кількох днів. А сьогодні його назавжди вигнали з баронства.

— Ну що ж, він не помре відразу, враховуючи, що його вигнали разом із сім'єю, — сказав Ллойд.

— Я теж так думаю.

Були й інші вигнані.

Сер Ульріх та Конте, які були підопічними сера Нойманна, також були вигнані з баронства. На додачу до цього, їм обом підрізали сухожилля на одній із рук та ніг.

Вони більше ніколи не зможуть узяти в руки меч.

Мені навіть трохи шкода їх. Однак порядок у баронстві наведено, тож я досяг успіху.

Ці двоє збиралися зрадити баронство — принаймні згідно з романом.

Вони б тільки продовжували завдавати шкоди баронству. І було очевидно, що вони ніколи не зміняться, скільки б шансів не отримали.

Тож Ллойд хотів позбутися їх якнайшвидше, і сьогодні він отримав бажане.

Ллойд почувався чудово.

— Отже, ти став заступником командира лицарів. Що ж, сере Асрахан? Як почуваєтеся? — усміхаючись, запитав Ллойд.

— Я не відчуваю нічого особливого, — відповів Хав'єр.

— Справді?

— Так.

— Це чому ж?

— Тому що я лише один із двох лицарів, які залишилися в баронстві, враховуючи сера Баєрна, — холодно мовив Хав'єр.

— Хмм... Гадаю, тобі тоді, мабуть, самотньо?

— ...

— Тц. Зрозуміло. Тобі нудно й самотньо, бо в тебе немає друзів. Ось що відбувається, — підсумував Ллойд.

— Це очевидно...

— ...Те, що відбувається, — перебив Ллойд. — Я знаю. Ну що ж. Що поробиш? Таке життя.

— Пане Ллойде.

— Що?! Ти збираєшся просто витріщатися на мене?

— ...

— Маєш щось сказати мені? — запитав Ллойд.

Ллойд здогадався, що той мав що сказати.

І, що не дивно, Хав'єр кивнув:

— Так. У мене є запитання.

— Що таке?

— Це щодо хом'яка.

Хав'єр указав на Пподонга, який їв шматочки волоського горіха на столі.

Вираз обличчя Хав'єра став суворим, а погляд загострився.

Ллойд трохи занервував від цього видовища.

Він гадав, про що Хав'єр хоче запитати з таким серйозним виразом обличчя.

Що таке? Він підозрює мою магію призову?

Ллойд підозрював, що справа може бути в цьому. Це була цілком ймовірна ситуація.

Вірно, хоча я й навмисно носив із собою базову книгу з призову цілий місяць, цього не буде достатньо, щоб зняти з мене всі підозри.

Річ у тім, що магія призову все одно залишалася магією.

Тож якщо він не народився генієм, не мав жодного сенсу той факт, що він міг закликати когось лише після місяця самостійного навчання.

І все ж, що ще я можу зробити? Він мені не повірить, навіть якщо я чесно розповім йому про ОВ-систему та гру з випадковим призовом. Тож краще я просто наполягатиму на своєму.

Ллойд вирішив, що йому слід твердити, ніби він вивчив магію повністю сам.

Ллойд чекав, поки Хав'єр поставить запитання.

Хав'єр, який вагався із серйозним виразом обличчя, нарешті заговорив:

— Як мені його називати?

— Що...? — спантеличено запитав Ллойд.

— Мені цікаво, як його звати.

— Зачекай, ти запитуєш про його ім'я?

— Так.

— І це все, що ти хотів дізнатися?

Голос Ллойда був сповнений здивування.

— Так. Це ж ваш призов.

— О, ти маєш на увазі, що хотів називати його на ім'я, бо часто бачитимеш його? — знову запитав Ллойд.

— Так, — уточнив Хав'єр.

— Тоді чому ти поводився так серйозно? — забурчав Ллойд.

— Перепрошую? — Хав'єр невинно подивився на Ллойда.

— Ху-у... Не зважай. Його звати Пподонг. Це його ім'я.

— Пподонг?

— Угу.

— Хмм... Це трохи непоказне ім'я для його гігантського розміру.

— Я сам його назвав.

— Якщо подумати ще раз, усім відомо, що непоказне ім'я ідеально підходить для того, щоб змусити ваших супротивників втратити пильність. Ви обрали для нього найкраще ім'я.

— Ти серйозно?

— ...

— Тобі не обов'язково брехати, коли ти цього не маєш на увазі. У кожному разі, це не я його назвав. Це було його ім'ям від самого початку.

— То як мені його називати...?

— Як тобі до вподоби.

— Я зрозумів. Сер Пподонг?

Хав'єр нахилився, щоб зустрітися з Пподонгом поглядом.

Пподонг, який жував волоський горіх, підняв голову:

— Пподонг?

— Мене звати Хав'єр Асрахан. Я лицар, який захищає пана Ллойда. Приємно познайомитися.

— Пподонг!

Довгі пальці Хав'єра зчепилися з короткими передніми лапками Пподонга для потиску.

Ллойд позіхнув.

— Закінчили представлятися один одному?

— Так.

— Тоді ходімо? Взагалі-то я чекав на тебе. У мене є справи, — заявив Ллойд.

— Мене?

— Угу. Ти мій охоронець і набагато сильніший за мене.

— Це...

— Забудь. Усі намагаються до певної міри приховати свої справжні здібності. Чи ні?

— ...

Хав'єр здригнувся.

Ллойд усміхнувся.

Хав'єр уже був експертом меча високого рівня.

Спочатку Ллойд думав, що той просто не помічав своїх справжніх сил, бо саме так це було описано в романі «Лицар крові та заліза». Але провівши багато днів зі своїм лицарем, Ллойд помітив дещо відмінне від роману.

Що більше Ллойд проводив часу з Хав'єром, сперечаючись із ним та навчаючись володінню мечем, то очевиднішим це ставало для Ллойда.

Хав'єр дуже добре знав свій рівень майстерності. Він просто приховував його.

Ллойд ще не з'ясував причину, але міг здогадатися.

Усі божеволітимуть, якщо дізнаються, що наймолодший лицар уже близький до того, щоб стати майстром меча.

Сер Нойманн та інші лицарі високого рівня позеленіють від заздрощів, не кажучи вже про незліченні пропозиції від сусідніх феодалів переманити його до своїх володінь.

Такі клопіткі зусилля неодмінно залишили б баронство Фронтера в руїнах.

Це був його спосіб запобігти цьому хаосу та залишитися вірним барону.

Ллойд був високої думки про свого лицаря, який володів і майстерністю, і характером.

— У кожному разі, ходімо. Сонце скоро сяде, — Ллойд підхопився на ноги.

Як і очікувалося, Хав'єр виглядав полегшеним від цього.

Ллойд зрозумів, що Хав'єр не бажає продовжувати розмову на цю тему. Утім, для нього це було так само.

Твій секрет у безпеці зі мною. Тож не піднімай тему щодо моєї штикової вправи. Просто тримай усі свої запитання при собі.

Якщо у фехтуванні й був геній, то це Хав'єр.

Тож було цілком логічно, що він упізнав штикову вправу, яка мала тривалу історію.

Я впевнений, він уже помітив, що не я винайшов цю вправу, оскільки я лише новачок.

Справа з бойовими мистецтвами та спортом полягає в тому, що людина бачить лише настільки далеко, наскільки сягають її знання, — подумав Ллойд про себе.

Бокс та UFC були для нього найкращими прикладами.

Боксерські поєдинки були абсолютною нудьгою, коли він дивився їх без жодних знань про цей спорт. Поєдинки MMA були ще гіршими — атлети не робили нічого, окрім як боролися один з одним на підлозі.

Але коли він почав вивчати бокс і джиу-джитсу в старшій школі та коледжі, все почало змінюватися.

Боксерський поєдинок більше не заколисував його.

Поєдинки MMA, які раніше виглядали просто як дві людини, що катаються по підлозі, виявилися захопливим боєм, який піднімав його адреналін.

Це було тому, що люди шукали лише те, що знали.

З огляду на це, не варто й казати про Хав'єра, найвидатнішого генія фехтування всіх часів.

Він, звісно, вже осягнув більшість характеристик штикової вправи.

Так, я не можу уникнути всього. Але не роби нічого більшого за це. Мовчи, і я зроблю те саме для тебе.

Ллойд багатозначно подивився йому в очі.

Здавалося, Хав'єр його зрозумів.

Хав'єр мовчки підвівся:

— Ходімо. Я вас супроводжуватиму.

Тож він і Хав'єр вийшли зі спальні. Вони залишили свій маєток. Вони зустріли кількох людей, поки йшли. І Ллойд помітив зміну в їхній реакції.

Колись давно вони поверталися та тікали геть, щойно зустрічали його на вулиці. Вони схиляли голови, бо боялися зустрітися з ним поглядом.

Але це вже було не так.

Жінка усміхнулася й привіталася з ним.

Вона була тією самою, яка тремтіла перед ним у перший день, коли Сухо опанував тіло Ллойда.

Вона була не одна.

Згодом до нього підійшов інший селянин і з усмішкою запитав:

— Молодий пане, перепрошую. Як ви гадаєте, коли ви зможете розпочати будівництво системи підлогового опалення в моєму будинку?

— Хмм?

Ллойд чудово впізнав його.

Очі селянина зараз сяяли, але коли він уперше зустрів його, той був блідий як сніг.

Потираючи підборіддя, Ллойд мовив:

— Я не дуже добре пам'ятаю. Де був ваш будинок?

— Ліворуч від скелі, що стоїть біля входу до дубового лісу, — відповів селянин.

— О, там. Двоє будинків попереду вашого, якщо вірити контракту.

— Тож коли мені очікувати початку...?

— За таких темпів, мабуть, тижні через два, тож зачекайте ще трохи. Все одно зараз весна.

— Але вітер все одно холодний, — пояснив селянин.

— Добре, хочете, я вас обійму? Можливо, це зігріє.

— Н-ні, це зовсім не обов'язково.

— Не хочете, правда? Чудово. Я теж цього терпіти не можу. У мене аж мурахи по шкірі — відповів Ллойд.

— У кожному разі, покладаюся на вас, молодий пане.

— Гаразд, і не забудьте заплатити, — нагадав йому Ллойд.

— Звісно.

— Добре. А тепер можете відпустити мої руки?

Відчепивши від себе селянина, Ллойд продовжив іти далі.

Ху-у... Відчуваю себе таким популярним цими днями.

За останні кілька днів жителі села почали дивитися на нього зовсім по-іншому.

Подивіться на них. Тільки погляньте на ці оченята. Таке відчуття, ніби я став гравцем, який самотужки витягує всю гру до перемоги, а товариші по команді вболівають за мене.

Раптово гірка посмішка вирвалася в нього.

Ллойд знав, чому вони так на нього дивляться.

Але все одно хотів почути це від когось іншого.

— Гей, — невимушено покликав він Хав'єра, який ішов поруч.

— Що з ними таке? Вони ж раніше так відверто мене ненавиділи.

— Ну, це дійсно було так у минулому, — пояснив Хав'єр.

— Було? У минулому?

— Так.

— А що ж тепер?

Хав'єр відповів так, ніби читав заготовлений текст:

— Це народження спроможної людини.

— Спроможної людини?

— Ви здолали старшого лицаря баронства всього за місяць тренувань. Це, очевидно, виглядає вражаюче, оскільки вони не знають про Метод ядра Асрахана. До того ж ви викрили його підступні задуми перед усіма та застосували магію призову, яка шокувала кожного глядача.

— Хмм... Звучить справді круто, коли ти так це описуєш. Коротше кажучи, я справді дивовижна людина, яка вправна і в фехтуванні, і в магії призову, так?

— Так, — Хав'єр кивнув. — Якщо ви поставите себе на їхнє місце, то легко зрозумієте, чому вони з відкритими обіймами приймають ваші зміни. Ви перетворилися на зовсім іншу людину: з нікчемного п'яниці, який щодня створював неприємності, на неймовірно спроможного чоловіка.

Ллойд онімів.

— Їхній майбутній правитель став талановитим, умілим індивідом, а не безнадійним покидьком. Ви точно розумієте, чому вони радіють вашим змінам, — підсумував Хав'єр.

— Гей, це ж був комплімент, правда? — підозріло запитав Ллойд.

— Так, це був він.

— Знаєш, як для компліменту це лунає занадто ваговито.

— Що ви маєте на увазі?

— Твої слова полетіли в мене зі швидкістю щонайменше 170 кілометрів на годину, — додав Ллойд.

— 170 кілометрів на годину?

— Та ну тебе. Це означає, що моє серце вибухнуло від твого компліменту. Серцеїд ти отакий.

— ...

Хав'єр лише мовчки витріщився на нього.

Вираз його обличчя виражав повне спантеличення від безглуздя, яке він щойно почув. Але Ллойд помітив, що навіть цей спантеличений вигляд нагадував прекрасну картину, на створення якої пішли незліченні години: елегантну й досконалу.

Добре бути красивим. Цей байстрюк і б'ється чудово, і вихований, та ще й на додачу гарний.

Ллойд раптом заговорив так, ніби звертався до того самого «сина маминої подруги», якого ніколи не бачив, але з яким його постійно порівнювали:

— Чого витріщився? Рухайся. Дай мені зайнятися справою.

— Справою?

— Відсіля й дотіля, — Ллойд указав пальцями на землю.

Він показував шлях від входу до маєтку аж до підніжжя східної гори.

Ллойд використовував навички геодезії та проектування, роздивляючись місцевість. Він спостерігав за рельєфом і збирав дані. Після цього він візуалізував креслення споруди, яку хотів побудувати.

Уявне зображення будівлі дозволило йому побачити майбутнє цієї території.

— Усі дороги ведуть до Риму. Ти ж уперше про це чуєш, правда? — озирнувшись на Хав'єра, Ллойд вишкірився.

Звісно, Хав'єр не розумів значення цієї посмішки.

Він також не знав, що ця територія буде використана для будівництва брукованої дороги, яка стане ключем до розвитку баронства, і що в майбутньому вона перетворить землі барона на головний транспортний вузол королівства.

Принаймні до того, як Ллойд заговорив. Почувши слова свого молодого пана, Хав'єр зміг краєм ока побачити світле майбутнє баронства.