Розділ 11. Наполегливий бешкетник (2)
Я втомився і хочу спати.
Хав’єр похмуро насупився, крутячись у зручному кріслі.
Йому хотілося поспати ще трішки, і в цьому не було нічого дивного, зважаючи на його розклад.
Удень він захищав молодого пана-бешкетника.
Уночі він лягав у ліжко лише для того, щоб пролежати без сну до самого ранку через безсоння.
А у рідкісні хвилини перепочинку він тренувався, щоб не втрачати майстерності у володінні мечем. Тож цілком природно, що він почувався геть виснаженим.
Ні, це була майже карма.
Здається, сьогодні я заснув довше, ніж в інші дні.
Хав’єру дивовижним чином здалося, що він спав довше, ніж зазвичай. Він усміхнувся, задоволений тим, що зміг хоч трохи відпочити. Але голос перервав його відчуття миттєвої ейфорії.
- Ти ще не виспався…?
Слова незнайомця пролунали у вухах Хав’єра як глузування. Але водночас у них не відчувалося злого наміру.
Я сплю?
Проте він одразу зрозумів, що це не сон, адже протягом останніх кількох років йому нічого не снилося.
Мабуть, у мене слухові галюцинації через недосипання.
Хав’єр перевернувся на інший бік, щоб заглушити цей голос. Але голос пролунав знову.
— Вже пізно. Час вставати, сонько.
Що за…? Це не сон.
Голос точно лунав просто поруч із ним.
Я — сонька? Та ні за що…
Туман у голові почав розсіюватися, і свідомість поступово поверталася.
Він згадав, як уже багато років страждає від безсоння.
Тож ніхто ніяк не міг назвати його соньком.
До того ж він мав надзвичайно гострі почуття.
Вони мали б уловити рух і розбудити його ще до того, як цей незнайомець підійшов би до нього й заговорив прямо на вухо.
Тож він різко розплющив очі, щоб подивитися, хто це.
Він озирнувся довкола і відчув, як його тіло заціпеніло.
— Нарешті прокинувся? Пфе, якби я тебе не розбудив, ти б прокинувся, лише коли сонце пекло б тобі прямо в обличчя.
— …
Чоловік, який стояв біля його крісла, був молодим хлопцем із чорним волоссям.
На вигляд йому було років двадцять п'ять.
Хлопець дивився на нього з грайливим виразом обличчя.
Але водночас цей вираз здавався загрозливим і лукавим — наче обличчя неслухняної дитини, яка знайшла найкращу іграшку у світі.
— Пан Ллойд…? — промимрив Хав’єр, коли картини в його голові почали складатися в єдине ціле.
Чоловік, що стояв перед ним, був тим самим молодим паном, якого він захищав.
Справжня біда й дикун цього феоду.
Той самий чоловік, який останніми днями з якоїсь причини поводився дивно.
Ллойд посміхнувся, дивлячись на Хав’єра. Хав’єру це не сподобалося.
— Нарешті ти мене впізнав. Це велика честь для мене, — із глузуванням мовив Ллойд.
— …
Честь…? Він анітрохи не виглядає так, ніби вважає це за честь.
— Але, пане, навіщо ви мене будите…?
Хав’єр не збирався белькотіти, але слова виходили плутаними й невиразними.
Він був надто приголомшений і спантеличений.
Усе було мов у тумані.
Чому цей хлопець будить мене? Такого раніше ніколи не траплялося. Подумав Хав’єр.
Це було неможливо.
Це завжди цей дикун Ллойд просипав, і саме я будив його кожного божого ранку без винятків.
Тож для Хав’єра було справжнім дивом бачити, як його молодий пан гордо стоїть поруч із ним і переможно посміхається.
— Що означає «навіщо»? Ти заснув просто тут, — заявив Ллойд.
— Я? Тут? — очі Хав’єра на секунду розширилися.
— Так.
— Чому?
— Гей, ти що, не пам'ятаєш, що сталося минулої ночі?
— Але ж минулої ночі я…
— Відключився. Геть відключився, — перебив Ллойд. — І спав як немовля. Ти хропів і скрипів зубами уві сні. Знаєш, мені здалося, що я опинився на концерті оркестру.
— …
— Еге ж, я розумію. Лекція про бетон діє на людей саме так. Я сам ледь не збожеволів, коли читав її вголос, — погодився Ллойд зі співчутливим тоном. — Мені й самому хотілося спати, коли сам читав її.
Я не знаю, що сталося… Я нічого не пам'ятаю. Справді. Я просто прихилився до цього крісла, і все.
Усе було як у тумані, але в одному Хав’єр був упевнений точно. Його голова була свіжою та легкою.
Він не міг повірити, що нарешті міцно виспався. Це було дивовижне й незнайоме відчуття.
— Тц. Схоже, ти все ще не прокинувся. Тримай. Випий це, і воно тебе підбадьорить.
— …
Ллойд простягнув склянку. У ній плескалася холодна прозора вода.
Залпом випивши воду, Хав’єр оглянув своє тіло.
Він стиснув кулаки.
Він відчув приплив сил і бадьорості, чого не відчував напередодні.
Він відчував, як кров пульсує в його стиснутих кулаках.
Він почувався живим і відновленим, зовсім не так, як у ті дні, коли його виснажувало безсоння.
Це неймовірно. Я справді добре виспався і переміг це пекельне безсоння?
Хоч це й здавалося неможливим, Хав’єр вирішив прийняти цю реальність. Зрештою, доказом було його власне тіло. Будучи вправним мечником, він звик довіряти сигналам свого тіла. Але саме в цей момент щось привернуло його увагу.
— Що це? — Хав’єр пильно подивився на Ллойда, а точніше — на його талію.
На його поясі висів дерев’яний меч.
І це було ще не все. Вбрання молодого пана відрізнялося від звичайного.
Поверх повсякденного одягу на ньому була міцна шкіряна броня. На колінах і ліктях були затягнуті шкіряні щитки. А на шиї висів рушник.
У Хав’єра склалося враження, що його молодий пан повністю зібрався й готовий до дій, якими б вони не були.
Зачекайте хвилинку. Не вже він…
Хав’єр мимоволі затамував подих, бо відчув, як на нього насувається щось зловісне, і він мав рацію.
— Ти що, вже забув? Ми ж домовилися, що ти навчиш мене володіти мечем, якщо я вилікую твоє безсоння, — діловито сказав Ллойд.
— …
Впевнений голос Ллойда повернув у його пам'ять події минулої ночі.
Минулої ночі Хав’єр прийняв пропозицію Ллойда. Це було щось на зразок парі.
Вони двоє уклали угоду: Хав’єр навчить цього пана-дикуна майстерності володіння мечем, якщо той допоможе йому подолати безсоння й міцно виспатися.
Ллойд зробив пропозицію, а Хав’єр погодився.
Що, тож тепер я мушу вчити цього дикуна битися мечем? Я?
Він більше не радів тому, що нарешті виграв битву з безсонням і відчув солодкий смак перемоги повноцінного сну.
Він ускочив у серйозну халепу.
♣
— Ми почнемо з бігу, — оголосив Хав’єр.
Вони перебували у залитому сонцем тренувальному залі.
Стоячи з одного боку залу, Хав’єр продовжив:
— Будь ласка, станьте сюди.
— …
— Добре. Ви бігатимете кола навколо тренувального залу. У вас є якісь запитання?
— Ні.
— …
— А що тут питати? Це просто біг, — Ллойд подивився на Хав’єра із здивуванням.
— …
— Почекай, ти ж не збирався читати мені мотиваційну промову, ні? — запитав Ллойд.
— Мотиваційну промову? Не розумію, про що ви.
— Ой, годі. Ти ж знаєш, як тренери роблять поважні обличчя й кажуть: «Усе тренування зводиться до базових речей, тобто до бігу. Потужні удари та вражаюча техніка повинні підкріплюватися міцною витривалістю та базовою силою» і бла-бла-бла.
— …
Відчуваючи, що його викрили, Хав’єр прикусив язика.
Ллойд знизав плечима.
— І тільки не кажи мені, що ти уявляв, як я відмовлюся бігати й нитиму, щоб одразу перейти до бою на мечах, — сказав Ллойд. — А ти б відповів мені суворим голосом, що це я першим захотів навчитися битися на мечах, а не ти. Це те, що ти собі намалював у голові?
— …
— Чорт, я правий, — Ллойд похитав головою.
— …
— Ху-х. Ти що, дитина? Тц. Я побіг.
Туп, туп, туп.
І з цими словами Ллойд побіг легким бігом.
Залишившись один на старті, Хав’єр насупив брови.
Я думав, він нитиме, що не може бігати.
Реакція молодого пана виявилася зовсім не такою, як він очікував.
Він поводився дуже слухняно.Але я впевнений, що його справжня натура вилізе назовні, якщо я змушу його бігати й далі.
Хав’єр був упевнений. Він був переконаний, що кожен палає ентузіазмом, коли пробує щось уперше.
Усі вони уявляли, що зможуть це зробити. Що мета близько, що вони майже біля неї.
Але в той самий момент, коли їм дійсно потрібно було подолати свої фізичні та ментальні межі? Його початкова впевненість і хизування випаровувалися так, ніби їх ніколи й не було.
Вони йшли на компроміси, тому що це ставало нелегко.
І врешті-решт вони доводили всьому світу свою слабкість і крихкість, просто здаючись.
Дуже схоже на тих, хто сідав на дієту лише для того, щоб через чотири дні знову почати перекушувати.
Як ті курці, які знову затягувалися цигаркою вже наступного дня після того, як казали друзям, що кинули.
Ллойд Фронтера. Ти нічим не відрізняєшся.
Хав’єр знав свого молодого пана.
Той не мав жодного досвіду в подібних ситуаціях, де його змушували б бігати. Тож Хав’єр уже міг чітко уявити, що станеться через кілька кіл.
Він пошкодує про те, що був таким зухвалим зараз. Можливо, він навіть скасує це все й розірве нашу угоду.
Чесно кажучи, Хав’єр відчайдушно хотів, щоб той усе скасував.
Він не хотів навчати фехтування цього дикуна.
Він не міг довіряти своєму молодому панові.
Зрештою, Ллойд був п’яницею, єдиною метою життя якого було нажратися в мотлох. І кожного разу, впиваючись, він улаштовував бешкет.
Хав’єр аж здригнувся, коли уявив, у які неприємності вскочить цей п'яниця, коли навчиться володіти мечем.
Я не можу цього допустити.
Звісно, за останні дні цей п'яний дикун змінився. Але людська натура не змінюється так легко.
Він переконував себе, що з молодим паном усе те саме. Як знати, можливо, старі звички знову прокинуться вже сьогодні.
Тому я поводитимуся з тобою якомога жорсткіше.
Я робитиму це доти, доки ти не виснажишся й не кинеш. Або поки ти не подолаєш себе й не доведеш, що вартий моїх зусиль.
Хав’єр вирішив у цьому питанні стояти на своєму до кінця.
Він крижаним поглядом подивився на Ллойда й почав чекати.
Він чекав, поки цей дикун здасться. Але все пішло зовсім не за його планом.
Ху-ха, ху-ха! Туп, туп, туп!
Ллойд продовжував бігти.
Мовчки, без жодного слова, він біг.
Він пробіг десять кіл, потім двадцять, тридцять… Знову й знову, він продовжував бігти.
Він пробігав повз Хав’єра десятки разів.
Проте жодного разу не видав ані звуку скарги.
Він збивався з дихання.
Увесь його тулуб укрився потом.
Його ноги підкошувалися від утоми.
Проте він продовжував бігти без перерви, нітрохи не сповільнюючись.
Але як? — думав Хав’єр про себе.
Очі Хав’єра затремтіли від шоку та невіри. Спочатку він намагався це приховати, але за якийсь час навіть перестав намагатися.
Він не міг осягнути силу духу молодого пана.
Його запеклість і впертість були просто незбагненними, і Хав’єр хотів знати, звідки вони беруться.
Однак для Ллойда цей секрет був простим і очевидним.
Він робив безліч речей, які були набагато важчими фізично, ніж цей простий біг.
Це була правда.
За часів армії йому доводилося проходити виснажливу кількість марш-кидків і тренувань.
А після смерті батьків, коли йому довелося жити на підробітках, усе стало ще гірше.
Якось він цілий день тягав цеглу на власній спині на четвертий поверх будинку на будівництві. А ще був випадок, коли він цілу ніч розвантажував та завантажував посилки й товари, які прибували на склад та відправлялися з нього.
Лише ті, хто пройшов крізь ці злидні, знали, що це за відчуття.
У ті часи Ллойду здавалося, що його тіло перетворюється на деталь механізму. А його м'язи, здавалося, були на межі розпаду після безкінечного використання та знущань.
І коли він доходив до межі, де навіть дихати ставало важкою працею, він з надією дивився на годинник. Він казав собі, що це скоро закінчиться, що скоро перерва. Однак реальність, з якою він завжди стикався, була лише… повним лайном. Щоразу, коли він дивився на годинник, виявлялося, що не минуло й половини часу! Тож порівняно з тими жалюгідними днями, коли йому доводилося гнути спину й жити в постійній скруті, аби заробити бодай якісь копійки, цей біг здавався солодким раєм.
Таким було життя Ллойда в Кореї.
Кожен день тоді був задушливою боротьбою.
Смуток і розпач отруювали його думки, і він постійно запитував себе: «Скільки ще мені доведеться так жити?».
І все ж він не міг здатися, тому що повинен був вижити.
Просто заради кількох копійок…
Просто щоб звести кінці з кінцями…
Він мусив постійно переступати через свої межі.
Ні, навіть коли він більше не міг себе змусити, він повинен був продовжувати рухатися, наче зомбі.
Це був єдиний спосіб не померти з голоду. Але зараз усе було просто.
Мені треба просто бігти, і все.
Він біг не тому, що був змушений.
Він рухався й біг, тому що САМ хотів навчитися володіти мечем.
Звісно, тіло ломило від болю. Але він був щасливий і отримував від цього задоволення.
У нього не залишалося сил.
Інколи світ перед його очима розпливався через брак кисню.
Незважаючи на все це, він був щасливий.
Ллойд продовжував бігти.
Коли кількість кіл сягнула 50, Ллойд посміхнувся Хав’єру, пробігаючи повз.
Ху-ха, ху-ха!
— Гей, Хав’єре, біжу ж я, то чому в тебе такий кислий вираз обличчя?
— …
— Гей, тільки не кажи, що я вщент розтрощив усі твої очікування.
— …
— Гаразд, продовжуй і далі витріщатися в порожнечу.
— …
І після цього Ллойд продовжив бігти.
У певний момент Хав’єр зупинив його.
— Пане Ллойд, будь ласка, припиніть бігти.
— Ч-чому?
— Ви виснажені й ослаблені.
— Я знаю… Я з-знаю це. І що з того?
— Тож відпочиньте.
— Ху-х. Добре. Гаразд.
Нарешті він зупинився.
— Я тебе спантеличив? — запитав Ллойд, переводячи подих.
— Ні.
— Еге ж, скажи. Спантеличив. Ще й як.
— …
— Ха… Гаразд. Думаю, ти цього не очікував, — сказав Ллойд і зробив паузу на секунду. — Я більш ніж упевнений, що ти прийшов сюди готовим виголосити мені фразу на кшталт: «Пане Ллойд, я розчарований вашим браком рішучості» або «Пане Ллойд, ви мусите бігати доти, доки я не скажу зупинитися». Скажи, що я не правий.
— …
— Я вже казав тобі раніше, але ти надто упереджений.
— Я не зовсім розумію, про що ви.
— Ти думав, я жартував, коли просив тебе навчити мене володіти мечем?
— …
Хав’єр не знаходив слів.
Ллойд холодно дивився на Хав’єра. На його обличчі більше не було усмішки.
Зустрівшись із ним поглядом, Хав’єр не міг вигадати відповіді. Почувався так, ніби його розкрили і повністю викрили.
— Для тебе володіння мечем — це жарт? Чи як? — допитувався Ллойд.
— Звісно, ні.
— Тоді чому ти не поставився до мене серйозно, коли я попросив тебе навчити мене?
— Це…
— Ти вважаєш, що можеш навчати мене з таким своїм недбалим ставленням?
— …
Хав’єр знову онімів.
Уперше у своєму житті він хотів утікти й сховатися.
Ключі й зауваження від молодого пана, якого він вважав лише бешкетником, продовжували колоти його просто в серце.
— Якщо подумати, то це я повинен оцінювати, чи маєш ти достатню кваліфікацію, щоб навчати мене володіти мечем, а не навпаки. Я правий?
— …
— Тож, будь ласка, давай робити все належним чином. Замість того щоб сперечатися, вартий я цього чи ні, витрачай свій час на те, щоб зрозуміти, як краще навчати. Зрозумів? — запитав Ллойд.
— Так… — Хав’єр мимоволі прикусив нижню губу.
Не можу повірити, що мене відчитав цей нікчемний дикун.
Це відчувалося як ляпас по голові. Тому йому хотілося заперечити. Але він не міг.
Я не можу, тому що він правий.
Хав’єр визнав, що був не правий.
Саме так, як і вказав його молодий пан: Хав’єр усвідомлював, що переймався лише тим, чи вартий Ллойд бути його учнем.
Його найменше хвилювало, чи якісно він виконує роль інструктора.
Він був не готовий навчати, але хотів перевірити, чи має його молодий пан усе необхідне, щоб стати його учнем.
Озираючись на свою поведінку, Хав’єр відчував сором.
Саме в цей момент.
Дзінь-дон!
[Рівень симпатії до вас із боку Хав’єра Асрахана зріс на один пункт.]
[Поточні ОВ із Хав’єром Асраханом: -28]
[Ви отримали 18 ОВ за покращення стосунків із головними персонажами.]
[Поточні ОВ: 29]
Перед Ллойдом виринуло нове повідомлення.