Найкращий забудовник
Автор: Moon Baek-kyung
Переклад: DeAM
Матеріал надається безкоштовно для приватного ознайомлення. Права на інтелектуальну власність належать їхнім законним власникам. Перекладач є лише інтерпретатором тексту і не несе відповідальності за зміст роботи.
Сюжет є художньою фантазією. Усі події, ситуації та персонажі, їхні дії та мотиви, є вигаданими.
Розділ 1: Я став потворою у романі
Зі мною сталося те, що більше схоже на вигадану історію. Коли я розплющив очі, то опинився в романі «Лицар крові та заліза». Це була епопея про незламне лідерство холодного головного героя, Хав’єра Асрахана. Мене затягнуло у грандіозний світ цієї історії в ролі п'янички-панича, якому Хав’єр служив у часи своєї невідомості. На той момент я навіть не здогадувався, що це був початок нової історії, де я, звичайний студент-будівельник, стану охоронцем цього світу.
♣
[Систему RP (очок взаємин) активовано.]
[Ви можете отримувати RP, покращуючи свої взаємини з головними персонажами.]
[Інвестування RP дозволить вам розвивати спеціальні навички.]
[Поточні RP: 0]
Дивне повідомлення пролунало в його голові, наче будильник, і він замислився, що це взагалі за RP та розвиток навичок.
— Я втомився і хочу спати.
Він серйозно скривився і знову ліг на ліжко. Це дратувало. Утім, усе як завжди. Удень він відвідував лекції. Уночі важко працював на підробітках. Тим часом, намагаючись змінити настрій, він усю ніч безперервно читав роман. Тож цілком природно, що він почувався виснаженим. Власне, це було більше схоже на карму.
— Але я все одно виконав усі завдання. Я можу поспати ще тридцять хвилин.
Сама ця думка викликала посмішку на його обличчі. Однак посмішка Сухо тривала ненадовго.
— …діться, будь ласка.
Він почув незнайомий голос. Голос був холодним і звучив доволі прямолінійно. «Це сон?» Подумавши, що чує звуки крізь сон, Сухо перекрутився в інший бік. Але це перевертання не завадило настійливому голосу пролунати знову.
— Вже пізно. Пора вставати, молодий пане Ллойде.
— Хто…?
Це був не сон. Голос лунав чітко поруч із ним. Але як?
Серед цієї плутанини він раптово отямився. Це була кімната в гуртожитку площею трохи більше семи квадратних метрів, і він завжди тримав двері замкненими. І все ж якимсь чином хтось опинився в його кімнаті й розмовляв із ним?
Обережно Сухо розплющив очі. А потім, сам того не помічаючи, його тіло заціпеніло.
— Пане, ви прокинулися. Бачу, сьогодні ви підхопилися одразу.
— …
Вродливий чоловік із сріблястим волоссям спокійно сидів біля ліжка. На вигляд йому було не більше двадцяти років. На його обличчі не було ні краплі усмішки, що чудово пасувало до його статури, яка нагадувала морозне лезо, витесане з крижаних шапок.
— Хав’єр… Асрахан? — мимоволі пробурмотів Сухо.
У цьому не було сумнівів. Це була книга, яку він читав усю минулу ніч, «Лицар крові та заліза». Ілюстрація героя епопеї, Хав’єра Асрахана, виглядала точно як він. Насправді вони були ідентичні. Навіть усмішка на його обличчі була вишуканою, наче витвором мистецтва.
— Отже, ви нарешті згадали моє ім'я. Дякую вам, пане.
— …
Утім, вираз його обличчя анітрохи не виглядав вдячним.
— Але що я тут роблю? — вголос бовкнув Сухо.
Усмішка Хав’єра стала трохи виразнішою.
— Його вельможність доручив мені супроводжувати вас.
— Його вельможність? Супроводжувати?
— Саме так.
— Навіщо?
— Щоб запобігти повторенню таких подій, як минулої ночі.
— Але минулої ночі я…
— Ви були п'яні, тому не могли ходити. Три столи, п'ять стільців, дев'ятнадцять тарілок і шість свічників були пошкоджені, коли ви влаштували дебош у пабі. О, і цінний декоративний стіл із рогу буйвола, який належав власнику пабу, також був повністю знищений.
«Я невинний… Справді. Оскільки я просто читав книжку в своїй кімнаті». Але потім він відчув пульсуючий біль у голові. «Я навіть не пив, але в мене похмілля?» Що ж, це несправедливо.
— Гм. Тоді спочатку принеси мені води.
Він хотів привести свої думки до ладу. Попиваючи воду, яку йому приніс Хав’єр, він озирнувся довкола спальні. Вона була незнайомою, але великою та охайною. Це був зовсім інший рівень порівняно з брудною, маленькою кімнатою в гуртожитку та її обшарпаними жовтими стінами. «Це справді круто». Він замислився, чи справді переродився у романі. До того ж дворянином. Сухо по-своєму прийняв цю «реальність». Це був рай порівняно з хитким життям без родини у гуртожитку.
Але дещо привернуло його увагу.
— Що це таке? — Сухо вказав на шафу з іншого боку ліжка.
На шафі була наклеєна помітна червона бумажка. І це було не єдине місце з червоним папірцем. Такий самий був на великому письмовому столі, на столику для напоїв, навіть на стільці, на якому сидів Хав’єр, і на ліжку, де лежав Сухо. На кожному окремому предметі меблів був наклеєний червоний талон.
«Невже…?» Замислившись, Сухо проковтнув слину.
Тоді Хав’єр відповів на роздуми Сухо:
— Ви вже забули? Це вчорашні повідомлення про арешт майна.
— …
Це була лаконічна відповідь. Раптом він згадав той факт, що на початку роману барон, який найняв Хав’єра, збанкрутував.
Барон і баронеса піддалися обману шахрая, втратили своє майно та землі, а потім наклали на себе руки. А Ллойд, їхній старший син? Він занедужав через алкоголізм і помер. Пізніше Хав’єр робить могилу для Ллойда і залишає феод. Саме тоді Хав’єр Асрахан робить свій перший крок як головний герой цієї грандіозної епопеї.
«Тож я переродився в тілі того грубіяна-панича, який рано помирає від алкоголізму? Це я?» Його радість від того, що він став дворянином, швидко згасла. У будь-якому разі, це була величезна проблема.
♣
— Ух, це правда. Це й справді правда.
Через кілька годин Сухо... ні, Ллойд подивився на себе в дзеркало. До дзеркала на повний зріст, як і до решти меблів, також було прикріплено червоний талон про арешт. У ньому відбивався витончений темноволосий чоловік.
Це був Ллойд.
«Виходить, це тепер я». Чесно кажучи, йому все ще було важко прийняти те, що сталося. Утім, він не відчував відрази. Власне, якщо чесно, йому це навіть якось подобалося. Його життя в Південній Кореї складалося лише з суцільних злиднів і труднощів.
«Я тільки те й робив, що страждав».
Він був єдиним сином у звичайній родині. Склав вступні іспити до коледжу та став студентом-будівельником. Але проблеми почалися під час його служби в армії. Його батьки, ставши жертвами сумнівної шахрайської схеми з інвестиціями в нерухомість, втратили все життя й статки. Єдине, що вони залишили йому після своєї смерті, — це колосальний борг. Їхній будинок і майно були заарештовані. Аби не брати на себе залишок боргу, йому довелося відмовитися від спадщини.
«Якби не стипендія для незахищених верств населення, я б навіть не зміг навчатися».
До того ж він старанно вчився. Однак витрати на життя — це зовсім інша річ, аніж оплата навчання. Він крутився на кількох підробітках, але підтримувати хороші оцінки під час роботи було непростим завданням. Кімната в гуртожитку була не більшою за тісну комірчину. Носом ішла кров по сім разів на день. Безкоштовний кімчі та рис, які давали в гуртожитку, були останнім оплотом, що підтримував життя в його тілі. Ось так Сухо з усіх сил чіплявся за життя аж до вчорашнього дня.
«Але хто б міг подумати, що я стану дворянином зі старої книжки, яку знову взяв перечитати, щоб просто перепочити».
Він навіть не був кимось грандіозним, як-от герцогом чи графом. Він був усього лише бароном, відповідальним за управління сільським феодом. Однак саме це робило роль Ллойда ще привабливішою для нього.
«Я, швидше за все, не влипну в жодні халепи на кшталт повстання чи чогось подібного».
Це завжди було проблемою в будь-якій історичній драмі. І не мало значення, чи ти заможний аристократ. Варто було тобі вплутатися в бунт — і все, кінець. Ніякі виправдання не діяли, і тобі відрубували голову одним махом.
«Я б краще був бароном у якійсь глушині. Це як нішевий ринок».
Жодних великих змов та змовницьких планів — лише тиха провінція та солодке, заможне життя. Він міг би жити приспівуючи, якби втримав свій комфортний, стабільний статус.
«Хоча це можливо лише після того, як буде виплачено борг барона».
Ось у чому полягала проблема.
«Чому саме зараз, з-поміж усіх часів?»
Він згадав пояснення Хав’єра. Ті повідомлення про арешт були розклеєні вчора. То що б сталося, якби він опинився в тілі Ллойда на місяць чи два раніше? Він міг би запобігти тому, щоб барона ошукали. Тепер йому кортіло схопити автора за комір.
«Що ж, це вже сталося, тож тепер мені просто потрібно все виправити».
Якщо він цього не зробить, до наступного року барон і баронеса накладуть на себе руки. Продаж цього будинку та феоду перетворить його на злидня.
«Зовсім як тоді, у Кореї».
Ця думка була справжнім кошмаром. Він відкидав саму ідею такого сценарію і не мав жодного бажання проходити це знову. Тож так чи інакше, він мусив дістати достатньо грошей, щоб покрити борг барона.
Якийсь час він дивився в дзеркало. А потім раптом йому в голову щось спало.
Повернувшись до холодного Хав’єра, який стояв поруч, він запитав:
— Гей?
— Так, молодий пане Ллойде.
— У нашому маєтку багато грошей?
— Пане?
— Якщо я попрошу в людей грошей, скільки це буде?
— Ви маєте на увазі податок?
— Ні, не це.
— Тоді що?
— Щось на зразок кампанії зі збору золота… Ух, забудь.
Ллойд похитав головою. Якби він отримав кошти від людей, це могло б допомогти. Але подумавши краще, він відчув, що це якось неправильно. Очевидно, що без поважної причини вимагати гроші в людей призведе до невдоволення.
«У будь-якому разі, я б не зміг сплатити все цією сумою».
Він подумав про зав’язку роману. Граничний термін для виплати боргу становив два роки. Але перш ніж час вийде, барон і баронеса вчинять самогубство. Борговий тиск триватиме, а відсотки лише зростатимуть. Шлях до погашення боргу був темним болотом, і подружжя, тонучи в цьому боргу, втратить останню надію.
«Це станеться рівно через рік».
А через п'ять місяців Ллойд помре, блюючи кров'ю в пабі, де він був постійним клієнтом. У самому початку «Лицаря крові та заліза» про все це згадується.
«Дідько. Це що, якесь дежавю?»
Це було фактично дзеркальним відображенням того, що сталося з його родиною в Кореї. Думки про це зіпсували йому настрій.
— Гм... Ходімо пройдемося чи що.
Прогулянка — найкращий спосіб провітрити голову. Ще тоді, коли він був Кім Сухо, ходити пішки було його звичкою. Власне, це була чи не єдина розрада, яка в нього була, адже вона не коштувала грошей.
Тож вони з Хав’єром вийшли з кімнати й попрямували коридором. Саме тоді він зіштовхнувся з жінкою, яка йшла з протилежного кінця коридору. Жінка трималася витончено й елегантно. Це була красуня, яка з гідністю увійшла у свої зрілі роки.
«Невже це…?»
Раптово в його голові виринуло ім'я. Марбелла Фронтера. Вона була водночас і баронесою, і матір'ю Ллойда. Вона була єдиною жінкою середнього віку в цьому маєтку, яка могла мати таку статуру й ауру.
Ллойд сухо проковтнув слину.
«Звісно, ми мусили перетнутися».
Хіба є батьки, які не впізнають власну дитину? Він хвилювався, що вона здогадається про те, що він підробка. На щастя (?!), його хвилювання виявилися марними. Як тільки баронеса подивилася в його бік, вона клацнула язиком:
— Ти знову ходив пити?
— …
Той погляд, який вона мала в очах… Він був сповнений сердечного болю та турботи. Чи це через те, що її син був непривабливим, пропивав своє життя й влаштовував пекло, поки їхній дім руйнувався? Знати це було неможливо.
— Тобі слід знати міру. Це погано для твого здоров'я.
— …
Баронеса тихо зітхнула й пройшла повз нього. Ллойд заспокоївся.
«Я не попався. Але чи дійсно я повинен цьому радіти?»
Ллойд Фронтера. Хлопець, який пив з першої хвилини, як розплющував очі вранці. Завдяки цьому навіть його власна мати була такої поганої думки про Ллойда.
«Це взагалі-то досить сумно».
Тоді Сухо згадав свої часи першокурсника, коли його родина ще була заможною. І на той час він був досить необачним. У пам'яті виринали спогади про те, як він пив щодня, чи то на орієнтаційних днях, чи на студентських поїздках. Щоразу мати готувала для нього суп від похмілля. Однак це стало частиною минулого.
Гм. Ллойд прикусив нижню губу. Коли він вийшов з будинку, його кроки прискорилися. Можливо, саме тому містяни, яких він зустрічав на своєму шляху, квапливо відступали на узбіччя дороги, щойно помічали його. Усі вони схиляли голови, аби уникнути зорового контакту. Одна жінка тремтіла, міцно стискаючи руки. Дехто з селян помітно зблід. За цей короткий проміжок часу він змирився зі своїм становищем (?).
Правильно, ось яким хлопцем був Ллойд.
Історія промайнула в його голові. Потвора з баронства Фронтера — ось ким був Ллойд Фронтера. Він напивався й час від часу щось ламав чи жбурляв. Його насильство та лайка на адресу тих, хто стояв нижче за нього, були буденною справою. Одним словом, він був найгіршим скандалістом і людським непотрібом.
«Ось чому вони всі такі злостиві. Я абсолютно мерзенний».
Гіркий сміх вирвався з його грудей.
— Гей, — поскаржився він Хав’єру, який ішов поруч, — що з ними з усіма? Це ненормально — так ставитися до сина барона.
Здоровий глузд підказував, що син барона був найвпливовішою людиною в регіоні. Тож якщо син барона не був якимось покидьком… Вони зазвичай намагалися посміхатися й принаймні вдавати, що поважають його. Як власник магазину, який люб'язно подавав синові орендодавця смажену курку. Або як старший менеджер, який ставав надто поблажливим до сина президента, коли той починав працювати новим співробітником. Хіба син власника цього маєтку не мав бути таким самим для його селян?
— Зазвичай так, але.
— Зазвичай… але?
— Так.
— Тоді як щодо тепер?
Хав’єр холодно відповів:
— Це надзвичайний стан.
— Надзвичайний?
— Це стосується появи істоти, яка становить загрозу для життя, добробуту та безпеки людей у маєтку.
— І… ця істота я?
— Саме так.
— Це була гарна шпилька.
— Що таке шпилька?
— Ну, це як ранити когось до глибини душі... фактами.
— …
Хав’єр пильно подивився в його бік. На його обличчі з'явилося замішання через нісенітницю, яку він щойно почув. І все ж, наче на картині, він залишався холодним і граціозним.
Звісно, саме таким хлопцем і був Хав’єр.
Шляхетний, чесний лицар. Чоловік, непохитний щодо несправедливості. Тобто він був героєм і втіленням лицарства. У романі Хав’єр стає знаменитим на весь континент Лорасія. Природно, що те, що він усе ще був невідомим на даному етапі, не означало, що його характер був якимсь іншим.
— Я не знаю, що робити в цій ситуації. Я жодного разу не виявив нелояльності до вас, молодий пане Ллойде.
— Жодного разу?
— Ніколи.
— Тож ти ніколи не чув про факт-атаку?
— Мені нічого про це не відомо.
— Тоді, можливо, ти коли-небудь відчував до мене огиду?
— Ні, ніколи.
Але… з його виразу обличчя це безумовно виглядало саме так… Ллойд усвідомив…
«Цей хлопець теж мене ненавидить».
Доброчесний лицар, яким був Хав’єр, підкреслював важливість честі, тож було цілком очевидно, що він ненавидить такого невихованого покидька, як Ллойд. І все ж він був тим типом людей, який віддано залишатиметься поруч із ним аж до самої смерті Ллойда. Здавалося, він до самого кінця дотримувався своєї покори та відданості своєму господарю, барону.
Дивовижний хлопець у будь-якому разі.
І один із найкращих мечників в історії континенту Лорасія та безпрецедентний грандмейстер. І тепер цей хлопець був його вірним охоронцем.
Ллойд ішов із дивним відчуттям, поки не опинився перед убогою будівлею.
— Де ми?
— Це паб.
— Паб?
— Так. Ви проводите тут більше часу, ніж у власному домі, молодий пане Ллойде.
— Тож я тут постійний клієнт?
— Звісно. Якщо тільки ви не відвідували інше місце без мого відома.
— …
Ото лихо. У своїй голові Ллойд аж похитав головою. Він ішов без мети, а ноги привели його саме до його постійного пабу. Як часто він сюди ходив, що навіть коли в тіло заселився інший дух, воно автоматично знайшло дорогу сюди?
«Це що, як інстинкт повернення додому? Я що, поштовий голуб? Нерестовий лосось? Чи собака з фільму "Дорога додому"?» Він подумки вилаяв колишнього власника цього тіла, старшого сина барона.
Він повернув назад. У будь-якому разі, йому не слід було пити вдень. Ллойд, можливо, і любив це, але Сухо — ні. Крім того, він не міг пити, коли йому й так потрібно було з усім розібратися. У нього не було інших думок, окрім цієї.
— Тоді ми повертаємося?
— Безумовно, — впевнено відповів він Хав’єру.
Однак відповідь Хав’єра була несподіваною:
— У такому разі, яке розчарування.
— Га…?
— Усе саме так, як я й сказав. Ви, молодий пане Ллойде, — це суцільне розчарування.
— Ти справді очікував, що мені захочеться попити вдень?
— Ні.
— Тоді що?
— Я був під враженням, що ви прийшли сюди, щоб вибачитися та відшкодувати збитки за той хаос, який ви влаштували тут минулої ночі.
— І тому ти розчарований, що я розвернувся?
— Саме так. Дворянин зобов'язаний брати на себе відповідальність, яка відповідає його статусу.
— …
Цей шмаркач цілий день кидає влучання. Те, яке він щойно кинув, мабуть, перевищувало 100 миль на годину. Хав’єр мав дивний талант давати свої прямолінійні поради у грубій, дошкульній формі.
— Власник пабу веде тут бізнес усе своє життя, навіть якщо це місце убоге. Минулої ночі ви влаштували дебош у цьому дорогоцінному місці та пошкодили тут меблі.
— …
— Крім того, як ви можете знати, молодий пане Ллойде, він самотужки піклується про свою літню матір.
— Справді?
— Так. Останнім часом її здоров'я погіршується. Власник пабу дуже стурбований.
— Тож я завдав клопоту цьому бідоласі?
— Саме так.
— …
«Це навіть був не я, хто це зробив».
Однак Хав’єр продовжував докоряти йому:
— Насправді минулої ночі він благав мене. Він сказав мені, що через страждання його матері від зимового холоду, а тепер ще й через влаштовані неприємності, він глибоко засмучений і сподівається на смерть.
— …
— Ви не можете заплющувати очі. Зрештою, колись у майбутньому цей маєток буде під вашою опікою, молодий пане Ллойде…
— Почекай. Зупинися просто тут.
Мова Хав’єра обірвалася. Чи це було через те, що він більше не міг слухати? Ні. Слова Хав’єра раптово породили запитання в його голові.
— Ти сказав, що мати власника страждає від зимового холоду?
— Я саме це й сказав.
— Тоді хіба не достатньо просто зробити підлогу з підігрівом?
— Пане?
— Люди тут справді… не знають про підлогу з підігрівом?
— …
Вони справді не знали; це можна було зрозуміти за виразом його обличчя.
«Якщо подумати, навіть у спальні в будинку барона не було підлоги з підігрівом». Він був студентом-будівельником, тож мав звичку звертати увагу на структуру будівель, куди б не йшов. Завдяки цьому він швидко зрозумів структуру резиденції барона.
У резиденції не було ні підлоги з підігрівом, ні будь-якої так званої системи опалення підлоги. Натомість один камін займав одну сторону кімнати. Дім цього власника пабу, швидше за все, мав такий самий дизайн. Власне, на відміну від дворян, які могли мати камін у кожній кімнаті, цей чоловік, ймовірно, мав лише один камін, щоб обігрівати весь свій дім.
«Там точно буде холодно. Порівняно з системою підлоги з підігрівом, значна втрата тепла йде саме від каміна».
Звісно, підлога з підігрівом не була позбавлена мінусів. Щоб отримати систему опалення підлоги, довелося б або перебудувати, або повністю замінити підлогу. Також потрібно ізолювати будівельну структуру від втрат тепла, що споживає велику кількість дров.
«Але ці два мінуси…»
«Їх можна подолати. Ну, насправді, ними можна скористатися. Для мене це можливо».
Якщо він використає свою спеціальність у коледжі? У нього з'явиться спосіб сплатити величезний борг і втекти від цієї похмурої реальності. З цим він подумав про місце, яке могло б принести йому купу грошей.
Він був упевнений. Він бачив, як усе складається докупи.
«Ось воно. Це не закінчиться будинком власника пабу; це буде ще масштабніше. Це буде великий бізнес. У мене високі шанси на успіх».
Рішення було прийнято. Плани в його голові мали стати реальністю.
Він стрімко попрямував до пабу.