Розділ 98: Диявол Суруґи - 002

«Якщо не можеш бути ліками, будь отрутою. Інакше ти — просто вода.»

Ось що зазвичай казала мені мати.

Не думаю, що вона була дуже хорошою матір'ю... принаймні вона зовсім не відповідала загальноприйнятому образу матері.

Настільки, що коли я бачила якусь «маму» по телевізору, в книжці чи як абстрактне поняття, це не просто різало око, а викликало в мене дрижаки. Такою вона була людиною.

Звісно, ідея про те, що всі матері мають бути Дівами Маріями, — це не більше ніж застарілий стереотип, і в теорії я розумію, що так званий материнський інстинкт — це наслідок виховання, а не природи.

І все ж, гадаю, вона була птахом іншого польоту.

Матір'ю іншого польоту.

«Суруґо. Твоє життя, ймовірно, буде складнішим, ніж в інших. Воно виснажуватиме тебе і дратуватиме, але це не тому, що ти краща, а тому, що ти слабка. Усе життя ти плекатимеш цю слабкість... Я молюся, щоб ти навчилася жити заради цього роздратування.»

Вона обожнювала забивати мені баки подібними головоломками... і коли вона казала мені таке, гадаю, вона ставилася до мене як до дорослої, а не як до дитини. Це, звісно, мило, але батьки, які не ставляться до своєї дитини як до дитини, — досить дивне явище.

Діти мають залишатися дітьми в очах батьків назавжди.

Здається, в її очах я завжди була лише «цією маленькою людиною».

Щоразу, коли мої друзі розповідають про своїх батьків, я ще гостріше відчуваю, наскільки незвичайною вона була.

Бувши моєю матір'ю, для мене вона була нормою.

Нормою.

Але правдою є і те, що протягом усього мого дорослішання я відчувала: у цій нормі є щось дивне.

Я завжди дивувалася, що мій батько знайшов у такій людині... хоча, мабуть, це лише чарівна історія про те, як я у своїй невинності вірила, що чоловік і дружина обов'язково мають кохати одне одного.

Якби мені й варто було дивуватися, то не тому, чому він у неї закохався, а тому, чому вона зайшла так далеко, що втекла з ним.

Справді важко повірити, що вона могла бути настільки пристрасною.

Їй довелося несолодко.

Принаймні я так чула.

Зійшовшись зі старшим сином родини Камбару, вона зазнала чимало труднощів і грубих упереджень, пережила багато невдач і зрештою втекла з ним...

Життя на втіках.

Не найщасливіший роман, м'яко кажучи.

Точно не благословенний союз.

Роман всупереч щастю... лише в цьому вона справді була моєю матір'ю, але між нами залишається прірва, яку важко подолати.

Можливо, мені просто хочеться так думати.

Я хочу, щоб вона була.

Можливо, це і все... але насправді, першою, хто зненавидів би наше порівняння, була б моя мати. Вона б, мабуть, не захотіла бути... з такою людиною, як я, яка бодай приблизно знає, коли варто зупинитися.

Хай там як.

Для цієї пари, яка разом зустріла свій кінець, наче найкращі друзі, в автокатастрофі, можливо, не було місця ні для кого іншого, навіть якщо я була їхньою власною дитиною, єдиною донькою.

Саме так мені здається.

Так було завжди, але останнім часом — особливо.

Коли вона і мій батько загинули, батьки тата забрали мене до себе... Я поняття не маю, чи є в мене взагалі дідусь і бабуся по материнській лінії. Це може звучати дивно, але мені важко повірити, що та людина колись була «чиєюсь дитиною». До речі, мої дідусь і бабуся відчувають нескінченну ненависть до жінки, яка вкрала їхнього улюбленого єдиного сина і віддала кінці у фактично подвійному самогубстві; хоча вони ніколи не намагалися прищепити мені якусь образу, поки я була маленькою, і не промовили жодного зневажливого слова при мені, ворожість, яку вони плекають до неї, пробивається назовні, хоч як би вони не старалися.

Я б хотіла, щоб вони просто сказали це вголос.

Думаю, ми могли б погніватися разом.

«Як моя донька, ти вже проклята. І не тільки ти — з тієї миті, як вони народжуються від людей, усі немовлята прокляті. Хіба це не викликає у тебе дрижаків? Люди, народжені іншими людьми. Ми живемо в бездушному світі, де нам нав'язують красу і святість продовження життя, але хіба ти не відчуваєш, що це дорогоцінне прокляття, дароване нам Богом? Чи це лише моя уява? Ні, ні, моє відчуття, що ти мені дорога, — це не моя воля, це, мабуть, Божа.»

Вона казала (здається) щось подібне, тож вона, мабуть, любила мене по-своєму, парадоксально.

Якщо подумати, я пам'ятаю, як тато казав мені: «Ця дівчина живе за Бога». Озираючись назад, це мило, що він називав свою дружину «цією дівчиною», але я все одно не можу погодитися з цією думкою.

Я не можу це проковтнути.

Як би це сказати? Ну, якщо дозволите: вона була схожа на Диявола.

«Бог чи Диявол — це одне й те саме... попри все наше базікання про це, ми лише їхні іграшки. Не витрачай час на роздуми про таку очевидну нісенітницю... — казала та людина.»

Казала моя мати, Камбару Тое, у дівоцтві Ґаен Тое.

— ...А тепер прокидайся, дурна дівчино. Сьогодні починається азарт нового семестру!

— !

—

Ривок.

Я розплющила очі, вирвана зі сну цим вигуком... це був лише сон, звісно, але докір, що відлунював у моїй голові, був настільки реалістичним, що я миттєво прокинулася.

Був ранній квітневий ранок, усе ще прохолодний, але за одну мить усе моє тіло вкрилося потом.

— ...Ааа, аааа, ааааа.

Це було найжахливіше пробудження.

Найжахливіше пробудження в історії Камбару.

Я думала, що помру. Старший Арараґі... мій дорогий старший Арараґі Койомі... завжди бурчав про те, як дві його чарівні молодші сестри щоранку витягують його з ліжка, але хоч як би вони це робили, сумніваюся, що вони нападають на нього уві сні з летальною силою, тож він ніяк не може прокидатися в такому жаху.

Ох, це було страшно.

Що ж, сьогодні це був поганий сон, але минуло вже багато часу відтоді, як у мене було «приємне пробудження»...

Я подумала про це, дивлячись на ліву руку... мою власну ліву руку, міцно примотану до однієї зі стійок моєї кімнати клейкою стрічкою.

— Хух...

Виконуючи звичну роботу — здираючи стрічку правою рукою, як завжди, — я повільно опанувала себе.

Пульс повернувся до норми.

Коли моя ліва рука була міцно прикріплена до нерухомої стійки, я не могла перевертатися, тож виспатися було важко. Проте я поняття не маю, що можу втнути уві сні, якщо не зроблю цього.

Уві сні. У несвідомому стані. Я поняття не маю... що я втну.

Якби я використовувала наручники чи щось подібне, я могла б відімкнути їх, поки була б непритомна, тому — клейка стрічка. Таким чином, якби я, наприклад, одягла дощовик і вийшла, як сновида, на опівнічну прогулянку, мені довелося б прориватися крізь стрічку і розірвати її на шматки. Навіть якби я не змогла запобігти самому сновидству, я б принаймні знала, що виходила на вулицю.

Я б знала, що згрішила.

Я могла б уникнути гріха невігластва.

Це ніяк не допомагало моєму нічному сну... але це було трохи краще, ніж нічого не знати.

З того травня.

Відтоді як я напала на старшого Арараґі в трансі, непритомна, спляча... відтоді, як мною заволодів диявол, я вважала за потрібне покладатися на це безглузде обмеження.

Скільки рулонів клейкої стрічки я перевела?

Ну, не перевела.

Бо щоразу, коли я прокидалася вранці й бачила клейку стрічку цілою навколо моєї забинтованої руки, я зітхала з полегшенням... думаючи: «Добре, здається, минула ще одна ніч, і я нікому не зашкодила».

Тож це не було марнотратством.

— Хаха... визнавати свої несвідомі деструктивні пориви — це гірка пігулка, чи не так, Суруґо? Виявляється, невігластво — це не гріх, а блаженство. Більшість людей проживають своє життя, так і не зіткнувшись із тим фактом, що люди — це в основному просто мавпи, що розмовляють, нічим не кращі за звірів, а ти? Тобі не пощастило. Чи, може, ти сама все зіпсувала? Не те щоб саме тому я заповіла тобі Мавпячу лапу. Чому ж тоді? Не питай. Питання — для невдах.

Мені здалося, що я почула такий голос.

Не звертаючи на нього уваги, я почала одягатися.

Для того щоб спати голою, сезон був ще занадто холодним.

Я здригнулася, і не через нічний піт, що висихав на моєму тілі.

Мій ранок починався із заміни бинта на руці, який ставав липким від стрічки... Я подумала, що носити лише його і більше нічого, наче бути голою в одному лише фартуху, — це досить шикарно.

Чи це тільки мені так здається?