Розділ 96: Дзянши Майой - 030

Епілог, чи, радше, кульмінація цієї історії.

Наступного дня, вочевидь, навіть експертки, мої молодші сестри Карен і Цукіхі, не змогли розбудити мене, коли я лежав непритомний на сходах, що вели від храму Кіта-Шірахебі, і ліниво прокинувся від сонячного світла.

— Чи прокинувся ти, мій господар?

— ...Ага. Довго чекала?

— Я теж щойно прокинулася.

Це прозвучало майже так, ніби ми зустрілися на побачення.

Хоча, якщо подумати, це й було щось на кшталт побачення.

Шінобу дозволила мені покласти голову їй на коліна.

Подушка з колін, про яку я завжди мріяв.

Це були стегна маленької дівчинки, не надто пухкі, і не можу сказати, що вони добре впоралися з роллю подушки, тож я краще промовчу.

Усе ж таки, тут важливіше загальне відчуття.

Перевіривши дату на мобільному, я побачив, що сьогодні понеділок, двадцять перше серпня. Перший день нового семестру. День церемонії відкриття.

— Ми справді цього разу повернулися? Чи... — я подивився вгору сходами до храму й почав підводитися. — Може, це все був сон. Може, коли ти переконала мене стрибнути крізь торії тієї ночі, я впав зі сходів і пролежав непритомний до ранку.

— Чи мусимо ми поновлювати цю суперечку?

— А! Це все був сон!

— Ти розлютиш Тедзуку Осаму.

— Стривай, Тедзука справді виступав проти цього? Бо я вважаю, що кінцівка «це все був сон» насправді непогана. Якщо так, то, може, це було в дусі «Десяти заповідей» Нокса?

— Не зловживай щедрістю майстра.

— Га? Нам усім наснився один і той самий сон?

— Не кажи таких заїжджених фраз.

— Дивно, я не пам'ятаю, що мені снилося, але чомусь хочеться плакати...

— Не кажи таких виснажених фраз.

— Га? Що це за кулон? Мені здається, я забув щось важливе...

— Твій персонаж теж фемінізувався?

Хоча, якщо подумати, не було б нічого дивного, якби нам із Шінобу наснився один і той самий сон.

— Цікаво, що сталося з тим світом снів. Мабуть, ми ніколи не дізнаємося. Сподіваюся, всі нормально воскресли... тобто, сподіваюся, вони знову стали людьми.

— Не всі, я гадаю. Мабуть, було багато тих, хто піддався паніці й загинув, перш ніж стати дивинами... і понад усе, ти, що загинув від мого шаленства, не повернувся б до життя.

— Що ж, нехай так.

— Мм?

— Ми ж вирішили померти разом, пам'ятаєш? Можливо, у частині «разом» була двомісячна затримка, але Арараґі з того маршруту помер разом із тобою, тож його бажання здійснилося.

— І звісно... моє теж, — похмуро сказала Шінобу, і це прозвучало набагато щиріше.

— Єдине, про що я справді шкодую, це те, що якби Сенджьоґахара, Ханекава та мої сестри знову стали людьми, вони б сумували за моєю смертю.

— Хтозна, може, вони спробують воскресити тебе за допомогою таємних методів.

— Це була б зовсім інша історія, напружена...

Інша оповідь.

Але це не має до мене жодного стосунку.

У того руту свої битви.

Я просто маю зробити все можливе, щоб нічого подібного не сталося на моєму руті.

Підвівшись, я обтрусив бруд, що вкривав мене з голови до ніг.

Для повернення крізь торії я перевдягнувся з юкати у свій звичайний одяг, який і до того був досить брудним.

Прання буде моїм першочерговим завданням, коли я повернуся додому.

І ще ванна.

— ...Хм? Коли повернуся додому? Стривай, я дивився лише на дату, але... Шінобу, котра година?!

— Хм, сказати тобі за дванадцятигодинною чи за двадцятичотиригодинною системою?

— Будь-яка підійде!

— Хіба ти не засвоїв, що «будь-яка підійде» далеке від істини? Кожен твій вибір визначає майбутнє.

— Не треба мені цих моралізаторських нісенітниць! Просто скажи вже, бісова година!

— Притримай коней, я змайструю сонячний годинник.

— У тебе на зап'ясті мій годинник, просто віддай його!

— Ні, він ще не налаштований на цю епоху, тож зараз від нього жодної користі.

— Кажи це одразу!

Хто-небудь, скажіть мені годину, не забираючи стільки часу!

Нічого не добившись, я знову дістав мобільний.

Батарея майже сіла.

І своїм останнім подихом вона намагалася мені сказати...

— ...О ні. Церемонія відкриття вже почалася.

Що робити?

Навіть якщо я заскочу додому і щодуху помчу до школи, церемонія вже закінчиться, і класна година, мабуть, теж.

Я все-таки запізнюся.

Ханекава і Сенджьоґахара на мене накричать.

Вони можуть мене вбити.

Вони можуть зробити мене не-людиною.

— Ти мусиш докласти великих зусиль, щоб такого не сталося, мій господар... бо якщо ти помреш, ти добре знаєш, що я можу знищити світ. Докладай великих зусиль, щоб бути якомога обачнішим у своїх битвах відтепер, — Шінобу підкріпила мою власну попередню рішучість, занурюючись у мою тінь.

Здавалося, вона не «щойно» прокинулася, ніби на побаченні... мабуть, тепер вона збиралася спати по-справжньому.

— От же... Це справді було схоже на сон літньої ночі.

Не те щоб я його колись читав.

Справді? Пф.

Розсипаючись такими дрібницями, я самотньо спускався сходами... розмірковуючи, що б я робив, якби світ унизу лежав у руїнах.

Або якби це був зовсім інший світ, навіть якщо не в руїнах... Якби ми знову зазнали невдачі й опинилися на зовсім іншому маршруті... Хммм.

Це було цілком можливо.

У такому разі, вичерпавши всю енергію для подорожей іншими маршрутами, цього разу нам точно не залишилося б нічого іншого, як прожити своє життя на іншому маршруті... Я відчував, що було б занадто зручно, якби після всіх проблем, що супроводжували наші подорожі в часі, лише дорога додому пройшла без жодних перешкод. Не було б дивно, якби в запасі залишилася одна-дві проблеми, це було б навіть доречно...

Хммм.

Судячи з кількості сторінок, що залишилися, я гадаю, все буде добре, але, можливо, це лише антракт. Я просто хочу уникнути сюрреалістичного повороту, як у тому відомому науково-фантастичному фільмі.

Серйозно, мені вже по горло ці блукання, і...

— Панеееее Арараґііііііііііііі!

Дійшовши до підніжжя гори, я виявив, що мій велосипед був надійно припнутий там, де я його залишив. Але коли я його відмикав, у мою спину, наче вантажівка, врізалася невелика куля.

І коли я кажу «невелика куля», я маю на увазі юну панну.

Юну панну з двома хвостиками.

— Я шукала вас, пане Арараґі! Я почала з вашого будинку і шукала вас по всьому місту з самого ранку, але не змогла знайти, тож хвилювалася, що ви потрапили в інший вимір чи щось таке! О, я така рада, що з вами все гаразд! Дозвольте мені ще трохи вас пообіймати, ще трохи вас поторкати, ще трохи вас полизати!

— Це ж інший рут!!

Я відштовхнув юну панну позаду себе, тобто фальшиву Хачікуджі.

Аааааа!

Абсурдна кінцівка!

Тепер я ніколи не повернуся у свій світ!

— Га? Інший рут? Фальшива Хачікуджі? Про що ви говорите, пане Арараґі? Ця спека остаточно розплавила вам мозок?

— Моя голова не з «Хааген-Дазс», знаєш. Не рівняй мене до «Шоколадного фондана».

— Може, зрівняти вас із «Гарбузовим»?

— Що за прикол, що всі постійно згадують лімітовані смаки?

— Гаразд, тоді ваш розплавлений стан нагадує мені зомбі.

— А як щодо того, щоб просто ні з чим мене не рівняти?

— Я тут з доброго дива вирішила надати той самий сервіс, про який ми завжди говорили, і ось такий невдячне прияняття отримую.

Хачікуджі, впавши на дупу, коли я її відштовхнув, підвелася так, ніби все йшло не за планом. Я подумав, що її рухи здаються якимись швидшими, ніж зазвичай, поки не зрозумів, що на цій Хачікуджі немає рюкзака.

Я знаю, це звучить так, ніби я граю в «Знайди відмінності», але чи означало це, що ця юна панна все-таки самозванка?

— Ні-ні-ні, саме в цьому й річ, пане Арараґі. Я вчора залишила свій рюкзак у вашій кімнаті. Тож я з самого ранку ношуся по всьому місту, намагаючись забрати його, перш ніж ви заглянете всередину.

— Ти мені анітрохи не довіряєш, так?

Заради всього святого, я не заглядав.

Секунду...

Учора?

Це збігається з поверненням до вихідної точки, принаймні хронологічно... залишалося з'ясувати, чи був цей світ тим самим маршрутом, яким я ходив, який знав і в якому виріс.

Завдяки немислимій появі Хачікуджі я вже не був такий упевнений...

— Ну, — сказала вона, — щодо обіймів, то сьогодні я дізналася, що якщо я сама обіймаю, коли мені зручно, то вміст моєї спідниці принаймні не буде в небезпеці.

Хачікуджі здавалася досить задоволеною собою, роблячи цю скандальну заяву.

Яка морока.

Визначити її справжність виявилося напрочуд складно.

Ця Хачікуджі справжня, чи це фальшива Майой?

— Гей, Хачікуджі. Ти мене любиш?

— Га? Навряд. Насправді я вас ненавиджу.

— Це інший рут! Паралельний світ!

— Га? Паралельне тут — це те, що у вас у голові.

— Що це має означати?!

— Я кажу про вашу ралералелелелпаппара голову.

— Я досі не знаю, що це означає, але чомусь це має сенс! Єдине, що ти можеш чітко висловити, — це злість!

— До речі, пане Парараґі.

— Не перекручуй моє ім'я після такої розмови! Ти виставляєш мене тут самозванцем! Мені набридли твої недолугі обмовки, моє ім'я — Арараґі!

— Мої вибачення. Я омовилася.

— Ні, не була, ти зробила це навмисно...

— Я оповилася.

— Не навмисно?!

— Омов.

— Скорочення?! Для «омовки»? Це зовсім не звучить як чесна помилка! Ти ніколи не станеш акторкою озвучення!

— Думаєте, не приживеться? Омооооов.

— Тебе б ніколи не покликали на друге прослуховування.

І після цієї перепалки.

Я тепер був упевнений, що повернувся у свій світ... що це рут А.

Так, без сумніву.

Не могло бути багато маршрутів, де Хачікуджі була б наділена такими відточеними навичками.

Ця Хачікуджі.

Це була Хачікуджі Майой, народжена місяцями жартівливих суперечок із вашим покірним слугою.

Я... міг заявити це без жодних застережень.

Так само як я не був би тим, ким я є зараз, якби не Хачікуджі... якби не я, ця Хачікуджі не була б тією, ким вона є.

— Чого ви шкіритеся? Це моторошно, — поскаржилася вона.

— Нічого... У будь-якому разі, повернімося до твого рюкзака. Я, власне, шукав тебе, щоб його повернути. Тож ходімо разом до мене додому й заберемо його. Можеш сісти позаду мене на велосипед?

— Я не хочу їхати з вами, пане Арараґі.

— Хачікуджі, хоч раз не вдавай, що ненавидиш мене. Це змушує мене сумніватися, що це правильний рут.

— Ви не змусите мене замовкнути такою безглуздою відмовкою...

— Я щойно повернувся з досить великої пригоди, тож хотів би, якщо можливо, поїхати на велосипеді.

— Велика пригода... Як ви могли вирушити в неї без мене, пане Арараґі?

— Я не вирушав. Ти була там.

— Га? Про що ви? Я й уявити не могла, що мене не запросять на вечірку, враховуючи, що я на обкладинці й усе таке. Мені щойно довелося збрехати панні Ханекаві.

— О, до речі. Хачікуджі, поки не забув.

— Так?

— Досі я казав, що це твій найкращий вигляд, але ти напрочуд добре тримаєшся і після двадцяти.

— Яка грубість!

— Ти ніколи не хотіла повернутися до життя?

— Ніколи. Скоро я буду мертвою довше, ніж була живою.

— Хмм, мабуть, таке життя.

— Таке життя.

— Але якби з'явився хтось із психічними силами чи щось таке і сказав, що може воскресити тебе як дзянши, що б ти зробила?

— Я б не хотіла повертатися як дзянши. Дякую, але ні, дякую.

— Гаразд, а якщо не як дзянши?

— Дякую, але все одно ні, дякую.

— Чому?

— Просто так. Якби хтось сказав тобі, що ви можете знову стати людиною, ви б теж цього не зробили, правда?

— Ні, мабуть, ні. Що ж, тоді ми в одному човні.

— В одному.

— Тож, ти щаслива як привид?

— Я нещаслива через те, що стала привидом. Але я щаслива, що зустріла вас.

— ...

— Тож загалом я щаслива. Я не змогла побачити свою матір за життя, але оскільки я померла з цим жалем, я змогла зустріти вас.

— ...Так. Ми змогли зустрітися.

Зрештою, ми з Хачікуджі не поїхали разом на моєму велосипеді. Дотримуючись правил, ми натомість ішли пішки, і я котив велосипед поруч із нею, підлаштовуючись під її темп. Ми вели наші звичні дурнуваті суперечки, і час від часу я озирався через плече, звертав не туди або трохи губився, але, твердо ставлячи одну ногу перед іншою і дивлячись уперед, ми продовжували йти.

Цим рутом... маршрутом.