Розділ 95: Дзянши Майой - 029

— Дзянши.

День добігав кінця... і тієї ночі.

Піднявшись гірською стежкою, якою ми за останні кілька днів ходили незліченну кількість разів, ми опинилися на території храму Кіта-Шірахебі. Ми підвищили вампірські рівні одне одного майже до максимуму, а також створили чотири копії зачарованого меча Кокороватарі, тож були озброєні до зубів, кожен із двома клинками.

Шінобу не змінила своє тіло на бойову форму, вирішивши залишитися маленькою дівчинкою. Вона стояла напоготові, поклавши на плечі ті величезні зачаровані мечі, що так не пасували до її статури.

Орди зомбі не нападали на нас, мабуть, тому, що наш вампірський рівень був підвищений майже до межі... а отже, наша людяність була знижена майже до межі.

Якби ми були в місті, вони могли б нас відчути, але оскільки ми перебували в тому непопулярному храмі... і, ймовірно, також через ефективність талісмана, прикріпленого до головного залу, на території було спокійно.

Однак найефективнішим, мабуть, був рис (принесений на гору з ринку в місті), про всяк випадок розсипаний навколо нас.

Звісно.

Для додаткової певності ми могли б, стиснувши зуби, повернути Шінобу до її повного вампірського стану, якщо це буде абсолютно необхідно... у такому разі Шінобу відновить свою повну силу... або, радше, у такому разі на місці Ошіно Шінобу відновилася б Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд.

Якби ми це зробили, то могли б розраховувати на чесний бій... а може, й більше, ніж чесний, враховуючи додаткову присутність її справжнього раба, тобто мене. Але хоч я й підозрюю, що цей план спав їй на думку так само як і мені, ніхто з нас не вимовив його вголос.

Це не було питанням довіри.

Не через тривогу Шінобу, що вона може обернутися проти мене, якщо відновить свою силу... ця тривога давно минула.

Прочитавши лист Ошіно.

Ми це пережили.

Однак саме з цієї причини... ми не хотіли змінювати наші стосунки, якими вони були зараз.

Наші дивні стосунки, де кожен із нас був одночасно господарем і рабом іншого.

У певному сенсі я цінував цей зв'язок більше за власне життя.

Ось чому.

Можливо, це була безглузда річ, на якій ми зациклилися, але для нас вона була до смішного важливою.

Звісно, ми не мали наміру ставити це вище за долю всього світу... у такому разі нам просто довелося б рятувати світ.

— Авжеж, це... континентальна дивина. Вони відрізняються від вампірів і подібних, які від самого початку позбавлені смерті. Їх краще було б назвати «живими мерцями».

— Дзянши, так. Здається, колись вони були досить популярними. — Хоча це було в поколінні моїх батьків, тож я мало що про це знаю. — Ми з Ононокі якраз про це говорили. У будь-якому разі, якщо вони вразливі до рису, то, мабуть, це вони і є.

— Вони ніколи не змогли б відвідати весілля.

— До речі, вампіри теж не переносять хрестів... Здається, я також чув, що дівчата там милі.

— Це ж тільки Тен-Тен, чи не так?

— Звідки ти взагалі знаєш про Тен-Тен?

Але найсильніше враження, яке вони на мене справили, — це не як «воскреслі мерці», а як раби чаклунів... побачивши, як їх стримував талісман, я подумав, що, можливо, вони чимось схожі на Ононокі, наче шікіґамі. І в мене склалося враження, що сама Тен-Тен була юґен доші, яка керувала такими дзянши.

Шінобу говорила так, ніби вони відрізняються від зомбі, і я уявляв дзянши застиглими, а не млявими, як зомбі.

— Авжеж, наче настало трупне задубіння. У будь-якому разі, у більшості випадків... воскресіння мертвих має свою ціну.

— Ціну, кажеш?

На мить відклавши свої два зачаровані мечі, я робив обережну розтяжку. Можливо, для вампірського тіла це було непотрібно, тобто, це точно було непотрібно, але це було радше для настрою.

— Не те щоб я воскрешав мертвих, але якщо ціною за порятунок Хачікуджі була руйнація всього світу, то, що ж, звучить правдоподібно.

— Але зрештою, це нерівноцінний обмін.

— Ага. Я відмовляюся прийняти думку, що світ загинув лише тому, що Хачікуджі жива. Навіть якщо так судилося.

Це виглядало так...

Ніби вона зайва, ніби світ її не потребує... маячня.

Мертва чи жива.

Дитина чи доросла.

— Світ без неї — не той.

Авжеж, — погодилася Шінобу. Закінчивши тренувальні помахи двома мечами, вона сказала: — Я готова. Час настав, момент ідеальний. Покличемо нашого проклятого ворога?

— Тобі й карти в руки.

Без жодного особливого знаку.

Відкинувши будь-яку думку про відступ, відкинувши все інше... Шінобу глибоко вдихнула і закричала в небеса, наче мегафон.

— ВАААААААААААААААААААААААААААААА!

Гучність була оглушливою, але я не затуляв вуха... бо в ту мить, коли пролунав цей крик, битва вже почалася.

Це був своєрідний сигнал, як феєрверк у парку, або, радше, знак, що казав: «Ми тут».

Наче кажани, що використовують ультразвукові хвилі для визначення місцеперебування одне одного... це було повідомлення, що позначало межі вампірської території.

Якщо, як казав Ошіно, інша Шінобу все ще була жива в цьому світі... вона нізащо не змогла б проігнорувати сигнал, ідентичний її власному. Вона прийде.

Це могло також привабити орди зомбі... але вони були повільні, тож вона, справжня вампірка, прибуде першою.

— ...Тепер ми не можемо ні втекти, ні сховатися, — оголосила Шінобу, коли сигнал стих. Здавалося, вона трохи задихалася, повертаючись до мене.

— Я не маю наміру ні тікати, ні ховатися.

— Тоді що ти збираєшся робити?

— Дещо, що я люблю називати «відсутністю плану».

— Кехехе.

«Це так схоже на тебе», — сказала Шінобу.

Що ж, мабуть, вона мала рацію.

Але це не було щось на кшталт «смерть перед безчестям»; я не збирався кидати своє життя на вітер у самогубній атаці.

Я мав намір перемогти.

— Навіть на піку твоєї могутності ці зачаровані мечі завдадуть тобі шкоди, так?

— Сподіваюся. Проте на піку своєї могутності я схильна ігнорувати будь-який здоровий глузд. Непередбачуваних можливостей — легіон. — Шінобу оглянула мої дві катани, порівнюючи їх зі своїми... оскільки це були копії, які вона сама створила, я сумнівався, що навіть вона зможе їх розрізнити. — Перед Кокороватарі, яким я володію на піку своєї могутності, навіть ця серія зачарованих мечів — не більше ніж іграшки.

— У такому разі нам не залишається нічого іншого, як знайти прогалину в її броні.

«Сильні також необережні», — запропонував я стратегію, яка насправді й не була стратегією.

— Якщо в її броні і є така прогалина, — попередила Шінобу. — Навіть я була б максимально насторожі, почувши сигнал, ідентичний моєму.

— Хмм. Ти, яка не є необережною, будеш нестримною... У такому разі, що нам робити? Ми невразливі, як і вона, і все ж... — Також було правдою, що «невразливий» означало зовсім різне для нас і для Шінобу на повну силу.

— Якщо в нас і є шанс на перемогу, то він полягає в тому, що «я» цього світу, здається, перетнула межу божевілля.

— Це справді може допомогти?

— Авжеж. Хоча, звісно, це може стати й нашою загибеллю... але божевільна «я», ймовірно, перебуватиме в глибинах відчаю. Її невдала спроба самогубства не змінює того факту, що навіть зараз вона залишається потенційною самогубицею.

Хмм.

Потенційна самогубиця, що борсається в безодні пафосу й параної?

Чомусь це звучало ще страшніше.

— У будь-якому разі, цікаво, що сталося з Ошіно після того, як він об'єднався з Каґенуй або Кайкі для їхньої останньої самогубної атаки? Після того як він довірив того листа панні Хачікуджі. А що, як він переміг у своїй останній битві? Ми виглядатимемо повними ідіотами.

— З огляду на те, що зомбі все ще тут, малоймовірно, що він здобув повну перемогу.

— О, точно.

— Гадаю, невеликий дощ із рису не допоможе проти 6,5 мільярдів зомбі. Як і йшлося в його листі, остання самогубна атака, ймовірно, провалиться... нам залишається лише молитися, щоб він ще не знайшов «я» цього світу.

— А якщо знайшов, то став зомбі?

— Є також імовірність, що його просто вбили.

— Не можу змиритися з такою можливістю. Навіть смерть Кайкі лягла б важким тягарем на мою совість.

Хоча навіть смерть, мабуть, не зробила б із того шахрая чесну людину.

Хоч і могло здатися, що ми до самого кінця розробляли стратегію, насправді те, чим ми займалися до самого кінця, було простою балаканиною.

Це теж було... так схоже на мене.

На нас.

— Кехехе.

— Хахаха.

— Хех.

— Хіхі.

Нарешті ми просто сміялися, без особливої причини.

А потім... настав той момент.

Вона прийшла.

Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд з'явилася на полі бою.

— ...Кх!

Саме її існування було за межами людського розуміння.

Я й гадки не мав, як саме вона з'явиться... і припускав, що падіння з неба зі швидкістю метеорита було більш-менш її звичайною практикою.

Або, можливо, вона спуститься на крилах, що ростуть у неї зі спини, на тлі місяця. Або, використовуючи свою вампірську здатність перетворювати тіло на туман, вона могла б з'явитися перед нашими очима ще більш невимушено й раптово, ніж зомбі. Я б не особливо здивувався, якби вона вирвалася з-під землі.

Я міг навіть уявити якусь несподівану, гротескну появу, де вона проїдає собі шлях назовні з наших нутрощів.

Що ж, як би вона це не зробила, єдине, чого я не міг уявити, враховуючи моє розуміння її характеру, — це раптовий напад, який можна було б хоч якось розцінити як боягузливий, тож у цьому сенсі ми могли принаймні трохи розслабитися.

Отже, хоч ми й були напоготові, ми також, досить нескромно, очікували на видовище.

Цікавлячись, яку ж яскраву появу може влаштувати Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд у повній славі своєї могутності.

Однак... її поява.

Повністю спростувала всі наші прогнози та очікування.

Спростувала в поганому сенсі.

Вона... вбивця дивин, легендарна вампірка, що зруйнувала весь світ... вийшла на сцену в найбільш буквальному, пішохідному сенсі, піднімаючись сходами гірської стежки так само як і ми.

Зомбі, безумовно, перевершили її в плані несподіванки.

Вона пройшла під торіями... і на територію храму.

Її вигляд, однак, змусив нас заніміти.

— Кх...

— Хмф.

Поки я міг лише стогнати, Шінобу з розумінням кивнула, хоч і прикрила рота від жаху.

Кивнула... на жалюгідний вигляд себе, якою вона була в цьому відгалуженні.

Усе її тіло було жахливо обпалене.

Від неї тхнуло гниллю, і вона волочила за собою одну ногу.

Більш схожа на зомбі, ніж самі зомбі.

Більш схожа на труп, ніж самі трупи.

Побачивши себе в такому стані, Шінобу кивнула.

— Тож це було... самоспалення, яке я обрала, зрештою.

« Так само як і він».

«Так само», — повторила Шінобу.

«Він»... її згаданий раніше перший раб?

Раб, який, зневірившись у собі лише через кілька років вампірського життя, обрав самогубство?

Мабуть, так.

Я майже впевнений, що він... віддав своє тіло сонячному світлу, вчинивши самогубство через самоспалення.

Його самогубство, однак, було успішним.

Шінобу... ні, Кісшот... що стояла переді мною зараз, мабуть, спробувала те саме.

Піти за ним у небуття, переконавшись, що знищення людської раси завершено... як і він, вона теж віддала себе сонцю.

І зазнала невдачі.

Усе її тіло було жахливо обпалене, залишивши від неї лише тінь.

Їй не вдалося померти.

І.

— ...Яке жалюгідне створіння, — промовила Шінобу поруч зі мною. Пронизливим голосом. — Зайти так далеко і все ж не загинути, таким дурним безсмертям ми насолоджуємося... і все ж це саме те, на що вона заслуговує. Бути доведеною до такого стану, попри те, що знала тебе... попри те, що зустріла тебе...

«Це ніщо інше, як провал», — засудила вона.

Я замислився, чи зверталася вона до мене, але, судячи з її виразу обличчя, вона, здавалося, говорила сама до себе.

Це був надто сумний монолог.

Надто болісний.

Щоб ділитися ним зі мною.

— Навіщо було думати про смерть... цій мені?

— Ха.

Кісшот нарешті видала звук.

Спочатку я не зрозумів, що це.

Можливо, вона не могла нормально говорити, бо її горло було наполовину обпалене? Я так і подумав, але потім гортанні звуки продовжилися... і я згадав.

Я згадав, що це був її сміх.

Сміх Кісшот.

Регіт.

— Ха-ха-ха.

— ...

— Ха! Хаха! Хахаха! Хахахаха! Хахахахаха! Хахахахахаха! Хахахахахахаха! Хахахахахахахаха! Хахахахахахахахаха! Хахахахахахахахахаха!

Навіть з наполовину спаленим тілом... навіть зазнавши невдачі в спробі померти.

Навіть бувши потенційною самогубицею, навіть бувши невдалою самогубицею.

Навіть після всього, що пішло не так.

Навіть тоді вона сміялася від душі.

І моторошно.

Залізнокровна, палкокровна, але холоднокрова вампірка... Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд.

У своєму безпорадному безсмерті.

Справжнє чудовисько... її остаточна, найвища краса.

Ні я, ні навіть Шінобу не могли вставити й слова перед цим реготом... ми не могли навіть поворухнутися.

Так.

Навіть у такому стані... невдала самогубиця, з невиконаним пактом коханця, з наполовину паралізованим тілом, навіть тоді Кісшот була наймогутнішою істотою у світі.

Навіть у такому стані... вона анітрохи не ослабла.

Навіть на межі смерті, з жахливо обпаленим тілом, ні я, ні Шінобу, ні Ошіно чи Каґенуй... жодна проста «людина» не могла протистояти цій дивині.

Цій потворі.

Вбивці дивин і королеві ночі, прокляттю всього сущого.

Частково нас приголомшив цей гучний сміх... але в будь-якому разі, ми б не змогли й поворухнутися.

Зробити це силою волі.

Компенсувати бойовим духом.

Я кістками відчував, що таке мислення в стилі хлопчачої манґи ні до чого нас не приведе. Такою була прірва між нами... і раптом мої руки, що тримали по Кокороватарі, здалися марними.

Аж до того, що якби я не стискав руків'я так сильно, що з рук потекла кров... я міг би втратити ці козирі просто там і тоді.

Це повернуло мене до початку.

І тоді я усвідомив.

Я нарешті зрозумів.

Наскільки поблажливою вона була до мене, коли ми билися на смерть під час тих весняних канікул...

— Ха! Хаха! Хахаха! Хахахаха! Хахахахаха! Хахахахахаха! Хахахахахахаха! Хахахахахахахаха! Хахахахахахахахаха! Хахахахахахахахахаха... тоді, — сказала вона.

Нарешті вимовивши щось схоже на слово.

— Тоді... це було можливо. Таке майбутнє. Такий світ. Такий варіант... це було справді можливо, що я і ти будемо спиратися одне на одного.

Сміючись, коли вона це говорила... вона плакала.

Як і тоді, під час весняних канікул.

Проливаючи гіркі, червоні сльози... вона плакала.

— Кехехе... яка комедія помилок. Це було можливо, і все ж... я все зіпсувала своїми нікчемними ревнощами. Я втратила тебе, коли втекла з підготовчої школи, і почувалася птахом з одним крилом, з наполовину обскубаним тілом. Але... це ніколи не було так болісно, як зараз. Як зіткнутися з цією можливістю.

— ...

— Тоді... той клятий Гавайчик мав рацію увесь цей час. Наче він бачить усе наскрізь... як безглуздо. Чи не так?

«Ви двоє?»

Звернувши на нас погляд, залитий червоними сльозами, її очні яблука танули в каламутній імлі, вона вперше звернулася до нас прямо.

Вона, що могла вбити нас, навіть не ворухнувши мізинцем... замість того, щоб убити, з обличчям, усе ще скривленим у гримасі, поставила нам це питання.

— Так і було.

Відповіла Шінобу.

Вона поставила питання, і вона ж на нього відповіла.

— Ти справжній клоун. Дуже кумедна історія, справді. Поглянь на себе... нездатна померти, навіть зараз. Навіть безсмертя має свої межі... ось що означає не знати, коли віддати кінці. Ця невдала смерть. Кажу тобі, різниця між нами не така велика, як ти можеш подумати. Це питання лише найменшої різниці у стосунках, які ми будуємо з оточенням...

Хачікуджі жива.

Хачікуджі немає.

— ...І умови були не такими вже й різними. Для мене різниця не була нездоланною. Лише трохи компромісу з нашого боку. Якби ти хоч трохи більше відкрила своє серце цій людині... довірилася йому, віддала себе в його руки, ти могла б стати такою ж, як я. Історія б це виправила. Простіше кажучи, я ніяк не можу збагнути, чому ти зазнала невдачі.

— ...Хаха. Смішно чути. Бо я ніяк не можу збагнути твого успіху.

«Хочу посібник з проходження».

Сказавши це, Кісшот сіла на місці... точніше, не сіла, а радше впала там, на території храму Кіта-Шірахебі.

Не виявляючи жодних ознак слабкості.

Але її багряні сльози... припинилися.

— Я з іншого світу. І... мій слуга з іншого світу. — Втупившись у нас поглядом, вона сказала. — Я поверну вас, шавок, у ваш власний світ.

— ...Га?

На мить я не міг збагнути, що вона сказала.

Ніхто з нас не міг.

І стривайте, звідки Кісшот одразу зрозуміла, що ми мандрівники з іншого руту... Шінобу і я, очевидно, були для неї знайомими фігурами, але вона ніяк не могла усвідомити правду в одну мить.

Мені прикро це казати, але я не думаю, що вона була наділена такими дедуктивними здібностями.

Тож як... тієї ж миті, коли моє питання почало формуватися, я здогадався про відповідь.

Це був Ошіно.

Ошіно Меме.

Одинадцять років тому, збираючи історії про дивини, Ошіно натрапив на міську легенду про мене та Шінобу... іншими словами, десь у квітні чи травні він дізнався про можливість того, що ми з іншого руту.

І якщо він зробив із цього певні висновки.

І натякнув на них... їй, коли вони жили разом у руїнах покинутої підготовчої школи...

Про всю концепцію рутів.

Якби він тоді розповів їй про існування паралельних світів.

Хоча, звісно, навіть якби й розповів, вона, мабуть, пропустила б це повз вуха... бо якби вона була уважнішою, світ не опинився б у такому стані.

Але побачивши нас насправді.

Разом, ось так.

Коли вона, коли Кісшот, побачила, як Ошіно Шінобу та Арараґі Койомі працюють разом... до неї, мабуть, дійшло.

І.

В одну мить вона, мабуть, склала все докупи.

Бо це видовище, себе в чиїйсь компанії, було тим, чого вона шукала століттями...

— Повернути нас у наш світ... Що ти маєш на увазі?

Не намагаючись приховати свою підозру, Шінобу люто подивилася на себе.

У певному сенсі, це була жахливо безтактна відповідь.

Вона навіть не намагалася зрозуміти, що на серці в іншої... хоча її співрозмовницею була вона сама, у цьому іншому світі вона була кимось іншим, незнайомкою.

Не можна зустрічати себе ні в минулому, ні в майбутньому... ось чому я був обережний, щоб не зустріти себе одинадцять років тому... але зараз.

Що вони бачили? Про що думали?

Наскільки несумісними... є два різні «я»?

— Що, ти хочеш залишитися в цьому зруйнованому... у цьому світі, який я зруйнувала? Якщо це можливо, хіба ти не хочеш повернутися у свій власний світ? — вимагала Кісшот... наче промацувала нас.

— Авжеж... але для цього недостатньо енергії.

— А якби була, ти б хотіла піти? — кинула у відповідь легендарна вампірка. — Якщо я, наприклад, поглину всіх своїх потенційних рабів, моїх невдалих рабів, що зараз біснуються в цьому місті, отриманої енергії може вистачити.

— Ти верзеш нісенітниці. Саме тому ти й зазнала невдачі. Ті зомбі колись були мешканцями цього міста. Людьми. Не перетворюй їх на енергію.

— Не перетворювати людей на енергію.

— Ніколи.

— Це... так не схоже на мене.

— Це так схоже на цю мене.

— Тоді перетвори мене, — відрізала Кісшот, поклавши долоню собі на груди. — Духовної енергії, яку ти зможеш отримати від самої Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд у її повній славі, навіть якщо я на межі смерті, має вистачити для подорожі в інше відгалуження.

Не просто вистачити... якби ми витратили стільки енергії, у нас би ще й решта залишилася.

Цього разу я справді... випустив два зачаровані клинки з рук.

Звісно.

У своєму листі Ошіно справді висунув надзвичайне прохання врятувати світ... але жодного разу, жодним рядком чи словом, він не просив мене перемогти Кісшот.

Він не розраховував, що я впораюся з чимось настільки амбітним.

Постати перед нею ось так.

Показатися їй — цього було достатньо.

Це все, що було потрібно... щоб урятувати її.

Щоб урятувати світ.

Дівчина, що стояла переді мною... також означала і шестисотлітню Кісшот.

Якби Ошіно міг бачити нас, мене і Шінобу, що тримають чотири смертоносні, зачаровані великі катани, міг бачити нас готовими до жорстокого кінця, він, без сумніву, сказав би:

«Ви сьогодні надзвичайно бадьорі. Сталося щось хороше?»... і принаймні.

Щось хороше справді сталося з нею.

А отже.

А отже, і з нами.

— Перетворити тебе на духовну енергію... тобто, випити твою кров.

— Авжеж, само собою, саме це я й маю на увазі.

— І, само собою, ти помреш.

— Само собою, я й так наче мертва.

— Зрозуміло.

Це було все.

На цьому розмова між Ошіно Шінобу та Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд закінчилася... вони, мабуть, насправді не розуміли одна одну.

Зрештою, вони були особистостями з різних світів, різними людьми, незнайомками.

Вони ніяк не могли зрозуміти чи достукатися одна до одної.

І все ж. А тому.

Їм не потрібні були зайві балачки.

Я супроводжував Шінобу, коли вона наближалася до Кісшот... і коли ми підійшли ближче.

— Послухай мене, о мій слуго з іншого руту...

Кісшот звернулася до мене.

— Це не контракт, який я пропоную, і не розмінна монета, а лише прохання... чи не міг би ти погладити мене по голові?

— Із задоволенням, — відповів я негайно і поклав руку їй на голову.

Куйовдячи її волосся.

Хоча все її тіло тануло, наче багнюка, її золоте волосся все ще було м'яким і приємним на дотик... і коли я ворушив його, вираз її обличчя, що був невпинно похмурим, нарешті пом'якшав і став радісним.

Навіть коли Шінобу вп'ялася зубами їй у шию, цей вираз не змінився.

Так і закінчилася та літня пригода.

Гадаю, вона навчила мене значно більшого, ніж будь-яке домашнє завдання на літо.