Розділ 94: Дзянши Майой - 028

— Той хлопець Ошіно доручив мені передати цього листа хлопцеві, на ім'я Арараґі Койомі, за умови, що з ним буде маленька білява дівчинка... Я сказала йому, що не вірю в правдивість нашої місцевої міської легенди... але от сюрприз, ви обоє тут.

— Хоча я очікувала, що ви будете в шкільній формі та сукні, — додала панна Хачікуджі.

Мабуть, наша розмова про дрес-код та носіння юкати якраз спрацювала... здавалося, вона поки не усвідомлювала, що ми зі Шінобу — ті самі міські легенди, які виштовхнули її з того пішохідного переходу, коли вона була ще маленькою дівчинкою.

Зрештою, це було одинадцять років тому, і її спогади, ймовірно, затуманилися.

І ніщо не змушувало її підозрювати, що старшокласник одинадцятирічної давнини все ще може бути старшокласником сьогодні.

Хто залишається на другий рік стільки разів?

— Я вперше зустріла пана Ошіно ще до апокаліпсиса, коли він блукав містом... та міська легенда його неабияк розпалила, що здалося мені дивним, але тепер усе має сенс. Мабуть, вона нагадала йому когось.

— ...Схоже на те, — погодився я стримано.

Я робив усе можливе, щоб підтримати розмову, але не міг дивитися їй в очі... Розумію.

Ошіно.

І тут... Ошіно.

Він був такою людиною... саме такою.

Тим, хто бачить усе наскрізь, незалежно від того, в якому він руті... чия проникливість сягає навіть інших рутів.

Старий усе ще тримає марку.

— Дуже дякую, ви нам дуже допомогли.

— Що було в листі?

— Та знаєте... Місце зустрічі, його остання воля і заповіт, усе в такому дусі.

— Хм...

Здавалося, панна Хачікуджі не зовсім у це повірила, але, мабуть, вона вважала за неналежне розпитувати про зміст приватного повідомлення, тож на цьому й зупинилася.

— Послухай, Арараґі. Якщо вам нікуди йти, чому б не піти зі мною? Думаю, мені під силу подбати про двох неповнолітніх. Зараз я живу в будинку неподалік... власне, там колись давно жила моя мати. У мене небагато припасів, щоб ділитися, але я могла б навчити вас навичок виживання, якими зі мною поділився пан Ошіно.

— ...

— І послухай... річ у тім, що мені самотньо самій.

— ...Уявляю.

«Вона справді виросла чудовою людиною», — подумав я.

Було дивно думати про неї так, коли ця Хачікуджі Майой була старшою за мене... але що ж, те, що вона стала такою.

Це був не мій світ... але якщо такий світ був можливий?

Це мене тішило.

Навіть Ошіно казав, що це я її врятував... але зрештою.

Здавалося, що врятованим був я.

— Ви дуже добрі... панно Хачікуджі.

— Та ні, не зовсім. Просто, коли я була дитиною, незнайомець був добрий до мене. Тому я теж намагаюся бути якомога добрішою до незнайомців, от і все.

— О... розумію.

— То що скажете? Я можу принаймні знайти для вас трохи чаю.

— Ні... у будь-якому разі дякую, це гарна пропозиція, але нам треба бути в іншому місці.

— Справді?

— Так. І мушу сказати, нам треба поспішати. Ми запустили ті феєрверки не як засіб зв'язку, ми просто розважалися.

— Це... Ви страшенно дивні, знаєте?

— Так. Я дивак.

«Усе буде добре. Скоро ви більше не будете самотньою», — пообіцяв я, беручи Шінобу за руку.

Здавалося, Шінобу збиралася щось сказати, але, переводячи погляд з панни Хачікуджі на мене, ця дівчинка-базіка вперше... промовчала.

Можливо, вона відчула настрій.

Або, можливо, вона зазирнула трохи вперед.

— Даруйте, що це була марна поїздка, — перепросив я.

— Зовсім ні, я рада, що змогла передати довіреного мені листа, але... гей, — панна Хачікуджі зупинила нас, коли ми вже збиралися вибігти з парку. — Гей, Арараґі. Ми... раніше десь зустрічалися?

— Хм. Ну, можливо, ми колись розминулися на вулиці чи щось таке? Зрештою, вулиці є по всій цій великій країні.

— Ні, річ не у тім...

— Ми ніколи не зустрічалися. Я тут проїздом, — сказав я. Мабуть, усміхаючись. — Але щиро дякую вам за те, що ви живі.

І ось так... навіть не озирнувшись, я залишив парк позаду.

Як і завжди, мій розум був сповнений легковажних питань на кшталт... Тепер, коли вона виросла, чи навчилася вона правильно читати назву того парку?

— Чи це справді вдовольнило тебе, мій господар? — Шінобу нарешті відкрила рота, коли ми вже пройшли чималу відстань. Здавалося, їй було важко, вона щомиті була готова перечепитися на потрісканому тротуарі. — Хіба не було чогось іще, про що ти хотів би з нею поговорити?

— Ні. Бо в цьому світі вона мене не знає. Ми зіткнулися лише завдяки люб'язності Ошіно... — я не знав точних шансів, але мав відчуття, що для Ошіно це не було великим ризиком. Те, що Хачікуджі зустріла мене з іншого руту, мало бути необхідністю. — Я маю на увазі, що я з цього руту та Хачікуджі з цього руту навіть ніколи не зустрічалися.

— Рут, так? Розумію, то була така логіка. Тож ось як ми подолали труднощі подорожі в часі в минуле... викладене на письмі, це легше зрозуміти. Було б ще легше, якби це подали у формі діаграми.

— Коли це перетворюється на аналогію з перехрестями, неможливо не зрозуміти. Що ж, це провина Ошіно, що він не допоміг тобі зрозуміти таку важливу річ.

Через нього нам довелося зробити добрячий гак.

Або, точніше, це від самого початку було марно.

Повернення в минуле, щоб зробити моє літнє домашнє завдання, нічого б не дало.

Я б просто безглуздо виконав домашку за себе з іншого руту.

— Шінобу, ти читала «Перлину дракона»?

— Так.

— Ти уявляєш себе Транксом? Твоя самооцінка страшенно завищена, — Шінобу подивилася з огидою. Як і завжди, ми просто не могли дійти згоди... здавалося сумнівним називати мене тим Арараґі Койомі, який успішно побудував позитивні стосунки з Ошіно Шінобу. — Тож, що ти робитимеш? — продовжила вона.

— Що я робитиму?

— Хоча лист того Гавайяика дещо змінив твій погляд на речі, більше нічого не змінилося. Енергія в храмі Кіта-Шірахебі вичерпана, тож, як і раніше, ми не можемо повернутися ні в минуле, ні в рут А. У нас немає іншого вибору, окрім як жити далі в цій часовій лінії... у цьому світі. Хіба в такому разі не було б краще покірно навчитися навичок виживання у дівчини, замість того щоб влаштовувати ефектний вихід?

— ...

— Ми також могли б зібрати інформацію про інших вцілілих. Вона може навіть знати щось про панну Цундере чи колишню старосту, або про твоїх сестер та решту.

Хмм.

Це не спадало мені на думку, але така ймовірність була високою.

Хіба це не було б чудово.

— Але це не годиться, Шінобу.

— Не годиться... чому ж?

— Нам треба бути в іншому місці, пам'ятаєш? Панна Хачікуджі сказала: «Якщо вам нікуди йти»... тому це не годиться.

— В іншому місці, так? — Шінобу покірно знизала плечима. — Ти маєш на увазі, що ми підемо рятувати світ?

— Ні. Рятувати дівчину.

Такий план був завжди.

Тому ми мусили.

Це те, що я робив завжди.

Цього разу теж... от і все.

Нічого особливого в цьому немає.

— Ніколи не думав, що мені знову доведеться битися з тобою.

— Хм... і я не думала, що виживу. Тож вампірка-самогубця змінює клас на вампірку-невдаху-самогубцю? Нам просто доведеться закінчити роботу за неї.

— Ти з іншого руту... Ні тип А, ні тип Б, а рут X. Думаєш, ми порозуміємося?

— Я зречуся будь-якої себе, яка здатна знищити світ, достеменно знаючи смак «Пана Пончика».

— Можливо, вона не знала. Можливо, під час Золотого тижня їй жодного не дісталося.

— Можливо.

— Якщо ми зможемо перемогти тебе з руту X, Ошіно каже, що всі, хто перетворився на зомбі, повернуться до життя.

— Справді, зручний збіг обставин. Її самогубство провалилося, не кажучи вже про невдачу зі створенням слуг... Мені залишається лише сподіватися, що я зможу заплющити очі на недолугість Кісшот із цього руту.

— Але саме завдяки цьому в нас є хоч щось. Я про надію.

— Можливо.

— А хіба ти, та що в моїй тіні, не терпіла невдач увесь цей час? Якщо подумати, коли ти перетворила мене на вампіра, ти дуже хвилювалася, що я впаду в шаленство.

— Я жодного разу не схибила.

— Знову за своє... Неймовірно.

— Саме так, я неймовірна... хоча, так, якщо всі зомбі знову стануть людьми, ти зможеш це зробити — жити далі замість уже померлого Арараґі Койомі з цього руту. Ти навіть зможеш зблизитися з панною Цундере цього руту, або з колишньою старостою цього руту, і зі своїми сестрами з цього руту...

— Я не можу цього зробити. Нехай я і виглядаю так само, але особистість у мене інша, а стосунки з ними будував Арараґі з цього руту. Я не можу просто вклинитися і привласнити їх.

— ...

— Гей, після того, як ми врятуємо світ, давай ми з тобою підемо кудись, тільки вдвох.

— Хаха, цікава пропозиція.

— Ти допоможеш мені?

— Гадаю, що цього не уникнути.

Шінобу засміялася... засміялася моторошно.

Ні. Вона засміялася весело, безтурботно.

— Я ж казала, що ми помремо разом, чи не так?

— ...То ти думаєш, ми помремо?

— У нас немає надії на перемогу. Я, неповноцінна вампірка, і ти, неповноцінна людина — такий дует проти вампірки в розквіті її сил? Навіть якби мій вампірський рівень піднявся до межі, це було б марно. Це все одно що кидати їй виклик, зв'язавши наші ноги для бігу в парі.

— Мабуть.

У листі Ошіно було сказано майже те саме.

Тож, імовірно, це була правда.

Це мало бути правдою.

— Але наші битви завжди були такими, — нагадав я Шінобу. — Ти що, збираєшся занепасти духом перед обличчям неминучої поразки?

— ...Хмм.

— Я не кажу, що ми маємо це робити, бо Ошіно нас попросив. Як ми можемо дозволити руту, де Хачікуджі може бути живою, залишатися рутом, де світ лежить у руїнах? Хіба ти не хочеш, щоб рут, де вона жива, була хорошим?

— Так, ну що ж, знищити світ просто самим фактом свого існування... Хто вона, Єлена Троянська?

— Справжнісінька Єлена Троянська.

— Одній людині вкрай важко намагатися змінити світ, але, можливо, не неможливо його трохи похитнути.

— Не знаю щодо ігор зі світом, але похитнути оповідь під силу майже кожному.

— Чепурна історія, так?

— Ми тут головні чепуруни.

— Це звучить дещо манірно.

— Не заперечую.

— Какак. Що ж, мій господар, якщо ти мусиш щось удавати, то що саме?

— Гарне питання. Наразі, гадаю, я все ж спробую похитнути світ — просто з прихильності до дівчини, що стоїть переді мною.

— А, це кліше про те, щоб зважити життя дівчини проти цілого світу й обрати дівчину? Як актуально.

— Та ні, це вже заїжджена тема.

— Хехех.

— Ми врятуємо світ і врятуємо дівчину. Сучасні герої саме такі жадібні.

— І справді.

— Оце вже інша розмова, — схвалила Шінобу, беручи мою руку у свою.

Наші пальці переплелися.

Наче ми вирушали в новий світ.

— Якщо нам суджено померти разом... то тим паче бути разом, поки ми живемо.

— Мені це подобається.

Тепер настала моя черга безтурботно засміятися.

Тепер я бачив.

Ми справді побудували позитивні стосунки... поки що все добре, і я був цілком упевнений, що так буде і надалі.

Що ж, гаразд.

Настав час творити це «надалі».

Настав час творити майбутнє.