— …Кх!
Те ж саме відчуття, що й минулої ночі… усвідомлення, що нас оточили, прийшло, коли вже було запізно. Точніше, я не усвідомлював цього, доки нас не оточили й не стало майже надто пізно.
Без жодного натяку на їхню присутність.
Без жодного звуку.
І, звісно ж, без жодного шансу на втечу… Ми із Шінобу раптово опинилися в оточенні величезної кількості зомбі, сидячи на лавці в тому парку з неоднозначною назвою.
Людські трупи, чия плоть сповзала з кісток, наче багнюка.
Вампіри, що перетворилися на тіні самих себе, чия плоть сповзала з кісток, наче багнюка.
Уже мертві.
І з цієї причини більше не здатні померти.
Мешканці міста… хоча їх було абсолютно неможливо розрізнити, наскільки я знав, серед натовпу зомбі могли бути й мої знайомі.
З огляду на їхню кількість, шанси були досить високі.
Ситуація в храмі Кіта-Шірахебі навіть у порівняння не йшла.
Їх було щонайменше понад сотню.
Та й значно понад двісті.
Триста?
П'ятсот?
Може, тисяча? Ні, не може бути.
Але їх було… майже стільки.
Парк був настільки заповнений зомбі, що штовхалися й терлися один об одного, що навіть за таких обставин я занепокоївся, що окремі особини почнуть зливатися одна з одною.
Що ж, так.
За таких обставин не варто було про це думати.
Бо ми могли приєднатися до них… до них.
Ті зомбі… які колись були людьми, які колись були рабами Шінобу.
Вони дивилися на нас поглядами, які навіть не можна було назвати порожніми.
І поступово.
Не сказати, що повільно… вони наближалися.
— Що? Чому вони…
У паніці я поглянув на небо.
Невже сутінки минули, поки я не звертав уваги… поки я милувався із Шінобу, тримаючи її в обіймах? Невже ніч застала нас зненацька?
За їхнім годинником… за часом дивин.
Невже ніч уже настала?
— Яка необережність… Я ж просто хотів трохи розважитися, помацавши реберця!
— Померти з такої причини — це набагато гірше за необережність.
Тоді Шінобу тихо показала мені годинник.
Стрілки ще навіть не показували четвертої… до сутінків було ще далеко, не кажучи вже про ніч.
Тож чому.
Вони були тут, зараз…
— Схоже, феєрверки якимось чином таки прикликали їх до нас, — сказала Шінобу.
Здавалося, навіть її спантеличив такий розвиток подій… що було цілком зрозуміло.
Це було не так, як минулого разу. Нас, як і раніше, оточили з усіх боків, але цього разу ми не могли втекти в небо.
Шінобу могла літати лише вночі. Ба більше, її вампірський рівень дещо знизився… навіть якби в неї виросли крила, вони були б не більше ніж декоративним елементом.
— Хм, — хмикнула вона. — Схоже, наші феєрверки все ж виявилися добрячим сигналом лиха.
— Як це можливо… Навіть якщо вони тепер зомбі, всі ж колись були вампірами, так? Вони не повинні могти діяти, поки світить сонце…
Я думав.
Вони не повинні могти.
— І справді, не можуть. Поглянь, їхні рухи повільніші, ніж раніше, а їхня шкіра, що тане, була в ще жахливішому стані.
— Ем…
Тепер, коли Шінобу згадала про це… ні, навіть попри її слова, я не міг розрізнити тонких відмінностей у стадіях розкладання зомбі… однак враження, що окремі особини зливаються одна з одною, підтверджувало її слова.
Їхні рухи були настільки повільними, що вони не могли уникнути один одного… а їхня шкіра, їхня плоть танула, більше схожа на воду, ніж на багнюку.
— Напруга від дій у денний час очевидна… імовірно… — Шінобу, поглянувши вгору, на небо, що наразі не давало нам шляху до втечі, сказала, — винна ця хмарна погода. Густі хмари блокують сонячні промені… рівно настільки, щоб зомбі могли діяти.
— …Кх!
Це мало абсолютно протилежний ефект!
Очікування гарної погоди для феєрверка… мало протилежний ефект!
Коливання в силі сонячних променів, безумовно, впливали й на мій фізичний стан, навіть як псевдовампіра… звісно, вони впливали, але ж!
До речі, одного разу, коли я був вампіром, я таки потрапив під прямі сонячні промені… але хоча моє тіло спалахнуло, обгорілі частини загоїлися завдяки моїй регенерації. Не те щоб я згорів дотла за мить… і частини зомбі, що танули, наче вода, на моїх очах, теж, здавалося, відновлювалися.
І вони, здавалося, навіть не відчували болю.
Однак…
— «Рівно настільки» звучить правдоподібно, — зауважив я. — Вони ледве можуть рухатися. Навіщо так напружуватися вдень…
— Найімовірніше, це через феєрверки… наказ знищувати людей вкарбований у їхніх мізках… ба ні, в їхніх інстинктах. Тому… вони намагатимуться знищувати людей, якщо зможуть, навіть якщо це завдасть їм шкоди.
Тож їхній початковий наказ продовжував жити, наче вперта програма… навіть без вампірки-володарки, яка його віддала.
Або.
Навіть попри те, що одна з двох цілей, яку вони намагалися знищити, сама була тією вампіркою-володаркою.
— Отже, дозволь мені уточнити, — сказав я. — Наше існування викрили, бо я запустив кілька феєрверків, і, почувши їх… чи вони взагалі чують? Ці зомбі люб'язно зібралися, хоча зараз день, коли їм це шкодить… Я правильно розумію?
— Так.
— Ого…
Що ж, зараз не час дивуватися.
Що нам робити?
Наш відчайдушний сигнал лиха спрацював бездоганно… це перейшло межу «що посієш, те й пожнеш» і стало просто самознищенням.
Здавалося, одна невдача за іншою.
Арараґі Койомі у всій красі.
— Що робитимемо… мій господар?
— Що б ми не робили… насамперед нам треба звідси вибратися…
Я спробував відступити перед загрозою, що насувалася спереду, але позаду мене була лавка, а за нею та ж сама загроза насувалася з тилу.
Ми зайшли в глухий кут.
Повністю затиснуті.
Наче на перехресті, де всі світлофори червоні.
— …Якщо ти вип'єш достатньо моєї крові, щоб швидко набрати максимум сил, ти зможеш полетіти?
— Якби я була сама. Злетіти, тримаючи когось, було б неможливо.
— Тоді…
— Іншими словами — ні.
«У мене немає варіанту тікати самій», — відмовилася Шінобу… рішуче.
Її слова не залишали простору для обговорення.
Цей жест мене потішив, але не було часу на емоції… бо хоч якими повільними були їхні рухи, зомбі потроху, дуже потроху, урочисто, невблаганно скорочували відстань.
Це навіть не була рівновага.
Це був… зворотний відлік до страти.
Я сказав:
— Що ж, тоді, гадаю, у нас немає вибору, окрім як битися.
— Схоже на те. Справді, ми не можемо покірно дозволити їм випити нашу кров… і все ж, це буде неабияким подвигом. Як їхні сили пригнічені вдень, так і наші.
«І найгірше», — додала Шінобу, похмуро дивлячись на навколишніх зомбі, хоча знала, що це нічого не змінить.
— Вони — мої раби.
— …
— Хоча вони перетворилися з вампірів на зомбі, вони не втратили тієї початкової, фундаментальної сили… і ми не можемо сподіватися на перемогу проти такої кількості. Ми мусимо спробувати прослизнути крізь щілини.
— Тут немає щілин.
— Справді.
— Ну, я не можу літати, але принаймні можу стрибати, тож я підхоплю тебе й побіжу по їхніх головах.
Серфінг, використовуючи зомбі як хвилю… і бігти, доки хвиля не розіб'ється об дальній берег натовпу.
Я відчував неабияку провину при думці про те, що доведеться штовхати купу зомбі, яких я, можливо, колись знав (і які стали зомбі через нас), і було незрозуміло, чи це взагалі реально (нас могли стягнути вниз у будь-який момент, перш ніж ми вирвемося, хоч якими повільними вони були)…
Але іншого виходу з цієї кризи не було.
— Гаразд, оскільки такий план, не будемо гаяти часу. На рахунок три.
— Зрозуміло, — погодилася Шінобу.
— Раз, два…
Три!
З цим Шінобу стрибнула мені на стегно, а я обхопив її за спину й побіг, усе в одну мить…
Але.
Наш блискавичний розрахунок і рішучість камікадзе — усе пішло шкереберть.
Бо в ту секунду, коли моя нога торкнулася землі, почався дощ.
Крапля впала мені на голову.
Думки почали роїтися в голові, посилюючи моє відчуття нагальності… якщо хмарна погода перетвориться на дощ, сонце може бути заблоковане ще сильніше, що дозволить зомбі стати ще могутнішими… і я можу послизнутися, намагаючись бігти по їхніх головах.
Однак.
Однак те, що падало з неба, було зовсім не дощем.
Те, що падало з неба, було…
— …Рис?
Рис.
Це був… білий рис.
Не дощ, а величезна кількість білого рису падала з неба… і водночас…
— Аааааааааааааааааааааа!
Зомбі закричали.
Закричали криком, що не був криком… поглинуті лише своїм завданням, зомбі, ця орда дивин, вочевидь, позбавлена волі, страждань чи болю, що з'явилася попри те, що ще був день, закричала.
Наче вампіри під прямими сонячними променями…
— Гхаааааааааааааааааааааа!
І за мить.
Лінія облоги, що оточувала нас, неприступна стіна, крізь яку, здавалося, не пролізе й мураха… розсипалася за мить, зомбі розсіювалися по двоє-троє. Ми й пальцем не поворухнули.
Вони зникли, наче настав світанок… я не знаю, куди вони поділися, чи сховалися, чи просто зникли… але в будь-якому разі, орда зомбі, чисельністю майже в тисячу, зникла.
Усі до одного.
Ні, не всі до одного.
Остання… залишилася.
Але не була зомбі.
Вона.
Дівчина, що залишилася, тримаючи під кожною рукою по порожньому мішку з-під рису з розірваним краєм… не була ні зомбі, ні вампіром.
Ні, звісно ж, і не привидом…
Вона була живою людиною.
— Поняття не маю, чому, але… схоже, вони слабкі проти рису. Коли так обсипати їх, це, здається, відганяє їх на деякий час.
«Але я не хочу, щоб він пропадав, тож, будь ласка, допоможіть мені його зібрати», — попросила вона.
На що я… не міг відповісти.
Вона була високою.
Її чорне волосся, довжиною до пояса, було зібране на потилиці для зручності рухів. Вона була втіленням здоров'я, з широкими очима й довгими віями, гладкою шкірою та пухкими губами. На ній не було й сліду макіяжу.
На ній були штани-карго та майка, що підкреслювала її груди, а поверх — груба військова куртка. На ногах — кросівки, настільки нестильні, що мені стало ніяково бачити їх на дівчині, але, зважаючи на те, якими міцними та зручними вони виглядали, мобільність була її пріоритетом у моді.
Вона носила туристичний рюкзак, такий, що кріпиться на талії ременем і не прилягає щільно до тіла. Мабуть, у ньому вона й несла два десятикілограмові мішки рису.
— Отже, — сказала вона. Я побачив, що в її правій руці напоготові був швейцарський армійський ніж, здавалося, не з обережності, а просто наче це було стандартним етикетом. Лезо було спрямоване вниз, а не на нас, але… — Це ви двоє тут нещодавно запускали феєрверки?
— Т-так, це ми, — пробурмотів я у відповідь.
Я затинався не тому, що моя співрозмовниця тримала швейцарський ніж. Ми запустили ті феєрверки, бо нам не було чого втрачати, не знаючи, чи є хтось поблизу... і з'явилася справжня жива людина, яка до того ж врятувала нас рисовим душем, а я зовсім не подумав про способи спілкування, і ситуація була напруженою, хоча ми ледве врятувалися від облоги зомбі… але й не через це.
Ні.
Я затинався не через усе це.
— Ого, добре. Тоді я рада, що прийшла перевірити. Це була небезпечна витівка… якщо вони наберуться сміливості, ці хлопці можуть рухатися навіть удень. Що це мало бути, сигнал лиха? Це не спрацює, ніхто не прийде. Вони просто подумають, що це якась пастка або попереджувальний сигнал.
Сказавши це, вона сховала швейцарський ніж назад у піхви, імовірно, вирішивши, що «небезпеки немає», поговоривши з нами віч-на-віч… а потім усміхнулася.
Ніби щоб заспокоїти нас.
Що ж, звісно.
З її погляду… ми були дітьми.
Хотіла бути доброю до нас.
Хотіла допомогти нам після нашої жахливої помилки з феєрверками… мабуть, це було цілком природно.
Звісно.
Так само як я колись для неї…
— Я… Мене звати Арараґі Койомі, — сказав я тремтячим голосом… абсолютно не в змозі приховати своє хвилювання. Але я змусив себе запитати її.
Так само як колись.
— Як вас звати?
— Я — Хачікуджі Майой.
Так вона представилася.
Ага.
Я запитав… але мені не потрібно було, щоб вона відповідала.
Я знав із самого початку.
Хахаха.
Людей і справді можна впізнати.
Навіть через одинадцять років… навіть коли вони на одинадцять років старші.
Навіть попри те, що її зовнішність, голос і манера говорити були абсолютно іншими.
Навіть попри те, що вона мене не вкусила.
Я впізнав її з першого погляду.
— Тож… ти жива.
Ти.
Жива.
Не мертва.
Не перетворилася на дивину.
Жива.
Я відпустив руку, якою тримав Шінобу біля себе… насправді, я відчайдушно хотів обійняти Хачікуджі так само, але оскільки тепер вона була дорослою жінкою, я не міг піддатися цьому пориву.
І в будь-якому разі.
Я ж не міг і далі називати її просто Хачікуджі, без жодного звертання, чи не так?
Бо тепер… я був молодшим.
— Ти була жива… увесь цей час.
І доля цього не виправила.
З того Дня матері одинадцять років тому, коли ти змогла побачити пані Цунаде… не втративши свого юного життя ні наступного дня, ні через день… не кажучи вже про інше.
Переживши план Ошіно Шінобу зі знищення людства. Ти залишалася живою до цього самого моменту.
Ти змогла… ти вижила.
— Важко одразу повірити… не лише в те, що хтось узагалі вижив, а й у те, що цей хтось — твоя подруга, — пробурмотіла Шінобу здивованим голосом… судячи з того, як вона чіплялася за мене, навіть коли я її відпустив, гадаю, вона справді була здивована.
Мабуть, вона вважала це неможливим збігом.
Але якщо так, її твердження було дещо хибним… бо.
У цій часовій лінії Арараґі Койомі та Хачікуджі Майой узагалі не були знайомі… Арараґі Койомі помер, перш ніж міг зустріти Хачікуджі Майой на День матері.
Вони зустрілися один раз, одинадцять років тому, коли він урятував її від ДТП, але… вона ніяк не могла пам'ятати ту випадкову зустріч.
І справді, пані Хачікуджі виглядала спантеличеною нашим здивуванням.
Вона запитала:
— Щось не так? — ніби занепокоєно… з виразом обличчя, якого юна Хачікуджі Майой, яку я знав, ніколи б у житті не зробила. — Ви виглядаєте так, наче от-от заплачете. Це було так страшно?
Розгубившись, я збрехав:
— Ну, розумієте… Ми просто злякалися. Ми сприймали як належне, що всі загинули, тож… ми, ем, раді зустріти ще одну живу людину.
— О? Ви помиляєтеся. Їх багато. Живих людей, я маю на увазі. Хоча тут я залишилася одна… Хм, то ви досі нікого не зустрічали? Якщо це правда, то це ви двоє неймовірно добре впоралися з виживанням, — сказала Хачікуджі, минувши захоплення й перейшовши одразу до здивування. — То ось чому ви так необережно запускали ті феєрверки.
— …
Здається, що людство не так легко було змести… воно не просто лягло й померло.
Що ж, це тішило.
І за будь-якими мірками було б надто зручно, якби єдиною людиною, що вижила в цьому зруйнованому світі, була Хачікуджі Майой.
Надто щасливий збіг.
За будь-якими мірками.
Прогноз Шінобу, що у світі мають бути десятки тисяч уцілілих… міг виявитися точним попаданням.
— Здається, ті зомбі знищують уцілілих одного за одним… Я поступово втрачаю зв'язок з усіма. І сама ледь не загинула безліч разів.
І треба ж було їй таке сказати.
До того ж без жодного сліду трагічної бравади, якої можна було б очікувати.
Така рішуча.
Але це не дивно.
Дівчинка, яку я знав… звісно, коли вона виросла, то стала розважливою, надійною дорослою.
— Даруйте, я правильно почула? — запитала вона, поки я стояв, не в змозі оговтатися від шоку… не знаючи, чи радіти такому повороту подій, чи що. — Арараґі Койомі?
— …Так. Зараз. «А» як в «абищо», два «ра» як у «тарарам», і «ґі» як у «дзиґа», але з і… А «Койомі» — як «календар», — розгублено пояснив я, припустивши, що вона хотіла знати, як пишеться моє ім'я.
— Тож ти — Арараґі.
«Тоді я рада, що прийшла», — кивнула вона.
Дивно… задоволено.
— …
Га?
З її реакції здавалося, ніби вона вже знала моє ім'я… ні, не може бути.
Ми жили в різних районах і були різного віку.
Якщо Хачікуджі не померла, не побачивши пані Цунаде того Дня матері одинадцять років тому, і, отже, ніколи не перетворилася на дивину… то в нас двох не було причин коли-небудь контактувати… тож я з цієї часової лінії.
Був би вбитий… помер би.
Так і не зустрівши Хачікуджі.
Так і не зіткнувшись із Хачікуджі.
Тож звідки вона могла знати моє ім'я?
— Неймовірно, ось так зустрітися. Але з іншого боку, можливо, це не так уже й дивно. Можливо, усе це має сенс. — З цими словами Хачікуджі зняла рюкзак, який несла, і почала в ньому ритися. — Ого, тож Арараґі Койомі справді існує. І він казав, що з тобою буде білява дівчина.
— В-він?
— Казав, що з тобою, ймовірно, буде білява дівчина, так.
— Хто це казав?!
Ні.
Стривай… я ж можу здогадатися, чи не так?
Я знав лише одного хлопця, який міг би сказати щось подібне.
Хто сказав би щось настільки конкретне, настільки проникливе… я знав його надто добре.
Знав того легковажного чоловіка в гавайці.
— Ну, якщо ти питаєш, це була та сама людина, яка сказала мені, що рисовий душ буде ефективним проти цих зомбі, хлопець, на ім'я Ошіно… і він дав мені листа для тебе.
Після чого.
Хачікуджі простягнула мені конверт, що виглядав досить новим.
Розділ 92: Дзянши Майой - 026
Том 2
