Розділ 91: Дзянши Майой - 025

У простягнутій руці на мене чекав набір феєрверків.

І не бенгальські вогні, які тримають у руках, а справжні феєрверки, що запускають у небо. Щиро кажучи, я б волів щось іще більше, що, мабуть, зміг би знайти, якби шукав серйозно (наприклад, якби проглянув запити на працю в пошуках піротехніка), але здавалося розумним спершу спробувати це.

Що я планував? Ну, феєрверки не мають іншого застосування, крім як їх запускати, чи не так? Я не збирався використовувати енергію цих феєрверків, щоб подорожувати в минуле чи щось таке.

Я просто подумав... вони могли б послужити сигналом.

Сигналом лиха.

Ну, може, й не зовсім... але вони могли б послужити замість сигнальної ракети, щоб сказати: «Я тут, тут є людина».

І знову для пояснення я вдаюся до відсилання на манґу, але я майже впевнений, що у «Великій пригоді Дая» герої роблять щось схоже в руїнах Папніки. Вони використовують справжню сигнальну ракету, але я не був настільки завзятим, щоб шукати якийсь військовий склад і грабувати його заради припасів. Доведеться обійтися феєрверками.

— Чого ти прагнеш, запускаючи таку річ? Хоча це й гарний спосіб прикрасити кінець літа...

— Було б справді щось, чи не так, якби ми просто вдвох насолоджувалися феєрверками?

Якщо Шінобу й не підозрювала мою поведінку, яка з певного погляду могла здатися надто безтурботною, вона принаймні вважала її дивною, тож я дав належне пояснення.

— На перший погляд, світ здається повністю зруйнованим, але, можливо, просто можливо, хтось міг вижити? Знаєш... хтось, хто живе в укритті, боячись безлічі зомбі, що з'являються вночі.

— Хм... я розумію твою думку, — погодилася Шінобу. — Гадаю, шанси неймовірно малі, але... чи це все ж можливо? Якби душа перечекала кілька днів вампірського розповсюдження, що почалося в ніч на чотирнадцяте червня... було б не неможливо пережити подальшу навалу зомбі. Їхня кількість велика, але рухи повільні. А їхні зір та нюх, здається, гірші, ніж у людей... справді, кілька людей... ні, не було б дивно, якби кілька тисяч, а може, й десятки тисяч, вижили, розкидані тут і там по всій земній кулі.

— Не думаю, що це реалістично. — Не бажаючи чіплятися за будь-які дикі надії, і, мабуть, правильно роблячи, мій тон, можливо, був більш легковажним, ніж потрібно. — Я не вірю, що хтось міг пережити перетворення всього людства на вампірів, а потім їхнє зомбування й нічні блукання. Опинившись у такому вигляді, ці зомбі пам'ятають лише свою мету — знищити людство, так? Тоді вони не могли б дозволити комусь вижити... о, я давно хотів запитати: якщо люди, яких кусають вампіри, стають вампірами, то що стається з людьми, яких кусають зомбі?

— Вони стають зомбі, а не вампірами. І блукають уночі... раби моєї дорогої покійної сутності.

— Гаразд... тоді вирішено. Була не була.

— Справді, була не була. І все ж, — сказала Шінобу, дивлячись на феєрверки в моїй руці, — спалах і гуркіт таких комерційно доступних феєрверків матимуть обмежений радіус дії?

— Звісно, але це все, що в нас є. Тож просто думай про це як про звичайний старий феєрверк.

— Хмм.

Не знаю, чи Шінобу справді вважала, що варто спробувати, чи просто, що це безнадійно, але принаймні вона не заперечувала.

Зрештою.

Враховуючи величезну кількість часу, який нам треба було вбити, чому б заперечувати проти маленької розваги?

Можливо вона навіть була в захваті від феєрверка.

Я обрав місцем той парк із невимовною назвою... оскільки там було багато відкритого простору.

І не так багато ігрового обладнання.

До речі, навіть одинадцять років тому в парку було не так багато ігрового обладнання... тож у цьому випадку його принаймні не прибрали з міркувань безпеки.

Руїни покинутої підготовчої школи мали б певний ностальгічний резонанс, просякнуті спогадами, але територія так заросла, що ми б влаштували пожежу, якби щось пішло не так.

Хоч вона й була покинута й от-от могла завалитися, я все одно не зміг би собі пробачити, якби спалив ту будівлю, так щільно наповнену спогадами всіх.

Неймовірно.

Полум'я могло б бути помітнішим за кілька феєрверків, але навіть бакалійниця Ошічі не втнула б такий піроманський трюк.

Тож єдиними кандидатами, які я міг придумати, були шкільний двір і той парк. Я обрав останній суто через близькість.

Або, можливо, через емоційну прив'язаність.

— Якщо так, мій господар, є ще один аспект справи, щодо якого я б хотіла, щоб ти дослухався до моєї поради.

— Хм? Поради?

— Не хвилюйся, сам сигнал лиха — це добре. — Шінобу зробила паузу, перш ніж продовжити. — Не можу повірити, що це так, але... невже ти не збираєшся запускати ці феєрверки вночі?

— А.

— Як ти збираєшся розважатися з ними посеред міста, що кишить зомбі?

— ...

Не зможу, чи не так?

Слушне зауваження.

Як я міг навмисно запускати феєрверки з нашого місця, коли це приверне їх прямо до нас?

Це було б самогубством.

— Тоді, гадаю, феєрверк скасовується. Звісно, я хотів використати його як сигнал лиха, але також думав, що це може бути весело...

З огляду на це, як нам провести ніч? У будинку буде небезпечно... кажуть, справжні вампіри не можуть увійти до чужого дому без дозволу, але ми мали справу із зомбі.

Вони могли б просто безтурботно проігнорувати це правило... і навіть якби воно на них поширювалося, зомбі Карен або Цукіхі все одно змогли б увійти до будинку Арараґі.

Якщо Карен — зомбі, чи вона все ще сильна?

Якщо Цукіхі — зомбі... гм?

Що сталося, коли вона стала зомбі?

Я маю на увазі, вона ж...

Хмм?

— Ні, мій господар, немає потреби повністю скасовувати феєрверк. Я лише хотіла запропонувати, що якщо ми не можемо провести його вночі, то можемо провести вдень.

— ...

Що ж, вона мала рацію, але все ж.

Вампіри слабкі проти сонця, тому вони мало що можуть робити, крім як уночі, так само й зомбі... вона мала абсолютну рацію, але все ж.

— Це не зовсім так, як я собі уявляв...

Але з огляду на нашу безпеку, можливо, іншого вибору не було.

Навіть якби ми ризикнули й запустили феєрверки вночі, будь-які вцілілі поблизу, ймовірно, не вийдуть, поки зомбі розгулюють...

Мабуть, запускати їх удень було все ж правильною ідеєю.

— Принаймні, — сказав я, дивлячись на небеса. Сьогодні небо знову було кришталево чистим і блакитним, а сонце сліпучим... достатньо яскравим, щоб справді обпекти. — Дочекаймося дня, достатньо хмарного, щоб феєрверки було видно трохи далі...

«План дедалі більше відхилявся від звичайного феєрверка», — усвідомив я, говорячи це. Вирішити запускати їх удень і активно сподіватися на погану погоду... Це було справді збочення.

— Ну, оскільки пошук уцілілих — мета номер один, то нехай так і буде, — підсумував я з певною гіркотою, але також із неприхованим передчуттям перспективи вперше за довгий час запустити феєрверки.

Навіть у цьому зруйнованому світі.

І це передчуття стало реальністю через три дні... дати не мали великого значення в зруйнованому світі, але згідно з календарем це була субота, двадцять шосте серпня.

Ідеально похмурий день.

Такий чудовий похмурий день, що обіцяв дощ, якщо ми ще трохи почекаємо, хмари перетворилися з сірих на чорні... ідеально підходив для феєрверків, краще, ніж можна було сподіватися...

Протягом цих трьох днів ми з Шінобу цілими днями спали в резиденції Арараґі, а цілими ночами базікали в небі. Хоча вона й відновила значну частину своєї сили, триматися в повітрі цілу ніч, здавалося, було для неї певним тягарем, тож нам, мабуть, доведеться незабаром розробити інший план... але я повідомлю тут, що ті нічні польоти з Шінобу були справді дивовижними.

Три дні й три ночі.

Про що ми з Шінобу базікали в той час, залишиться таємницею.

І через три дні.

День феєрверка.

Згадуючи, я завжди залишав це на Карен і Цукіхі, тож насправді я вперше запускав ці штуки. Я стабілізував їх за допомогою зручних каменів згідно з інструкцією, запалив ґніт запальничкою і швидко відійшов.

Я хвилювався, що вони можуть бути занадто вологими або старими, щоб спрацювати належним чином, пролежавши на полиці досить довго, але, на щастя... ну, це були феєрверки, якими могли користуватися навіть школярі (звісно, під наглядом батьків), тож я не міг схибити... корони світла розквітли чудово.

Щоправда, це було вдень.

І було хмарно. Хоча насправді це було занадто тьмяне видовище, щоб назвати його чудовим...

— Тамаяааааа!

— Каґіяааааа!

— До речі, — запитала Шінобу, — чому вони це кричать на феєрверках?

— І Тамая, і Каґія були магазинами феєрверків в період Едо.

— Ага! То ось як-як. Я чула про них чутки, коли була за кордоном.

Чому вона вдає, ніби все знає...

— Але чому кричати «тамая, каґія» на феєрверках, зроблених іншими магазинами?

— Ну, це як колись, коли люди називали портативний касетний плеєр «Вокменом», незалежно від марки.

— Вокмени. Їх нещодавно зняли з виробництва, чи не так? Так, вони, здається, були дуже популярні. Але як це позначається на інших магазинах?

— Мабуть, це їх підганяє.

— Мене влаштовує.

Серед таких-от балачок.

Ми запускали один феєрверк за іншим.

Усі до одного з полиці в супермаркеті. Ми думали розділити їх і влаштувати кілька менших заходів, але оскільки це, ймовірно, було безглуздо, ми не хотіли проходити через усю цю тяганину більше одного разу.

Якщо вже робити, то на повну.

Настільки на повну, наскільки це було можливо з такими тьмяними феєрверками.

— Тамаяааааа!

— Каґіяааааа!

Я сказав «усі до одного», але враховуючи, що це був провінційний супермаркет, їх там було не так уже й багато, і врешті-решт усе дійство закінчилося менш ніж за годину.

Закінчилося занадто швидко.

Хоч це й може бути зайвим, дозвольте мені коротко описати візуальну картину: ми з Шінобу з цієї нагоди вдягли традиційне японське вбрання. Ми вирішили, що на феєрверк треба вдягати юкату, тож це був звичайний, щоб не сказати майже пустотливий дрес-код, але Шінобу в образі маленької білявої дівчинки в юкаті несподівано викликала в мене клубок у горлі.

— ...Можеш не згадувати про маленьку дівчинку.

— Я ж казав тобі не читати моїх думок!

— Бачити тебе в юкаті теж незвично. Ти завжди одягнений у худі або шкільну форму.

— Не завжди!

— Ну що, всі, ви популярні?

— Припини наслідувати Суперпопулярну Старосту.

— Це лише реклама, але вона досить крута.

— Звісно...

Це було неможливо ігнорувати.

Цю атмосферу.

До речі, юката, яку носила Шінобу, з'явилася завдяки її здатності створювати матерію, а свою я знайшов удома. Якось моя молодша сестра Цукіхі, одержима японським одягом, вибрала її для мене.

А щодо того, що я був у шкільних туфлях, не будемо надто прискіпливими.

— Ех, — сказав я, — все ж таки таке приємно час від часу.

— Це має компенсувати твою підготовку до іспитів, що завадила тобі відвідати літній фестиваль.

— Без яток з їжею і танців Бон, однак, це досить самотній фестиваль... ну, хочеш почекати тут до ночі й подивитися, що буде?

— Атож.

— Хоч би що, не будемо надто сподіватися. Знову ж таки, мені важко повірити, що хтось міг залишитися живим у такому місті, і навіть якщо, всупереч усьому, хтось справді уникнув загрози й десь переховується, мені важко повірити, що ці феєрверки їх приваблять. Коли людство знищене вампірами, природно бути обережним. Було б нормально очікувати пастки. І...

— Досить.

Відчуття скреготу.

На моїй нозі.

Це була Шінобу.

Оскільки на її ногах були справжні дерев'яні сандалі, я зазнав величезної шкоди.

— Аааааааааааааааааааааа!

— Не може бути так боляче, щоб виправдати такий крик. — Шінобу закотила очі, прибираючи ногу. — Недобре очікувати занадто багато, але надлишок песимізму нічого не дасть. Якщо маєш час нарікати на марність цього, краще подумай, як найкраще спілкуватися з будь-якими вцілілими, у яких вистачить сміливості відповісти на твій заклик. Можливо тобі доведеться мати справу не лише з дівчатками-середньокласницями.

— Ти маєш рацію. — Це було, безумовно, більш далекоглядно.

— Що ти робитимеш, якщо з'явиться якийсь бувалий дід у майці?

— Втечу так швидко, як тільки зможу.

— Принаймні ти чесний...

— Так швидко, як може вампір.

— Настільки він тобі огидний?..

— Я б утік від будь-кого, хто не є дівчинкою-середньокласницею.

— ...

«Ти занадто чесний, навіть коли нікого немає поруч», — докорила Шінобу, знову наступаючи мені на ногу.

Знову втираючи в неї свою сандалю.

Дідько, це було справді боляче.

Але після цього ми... що тут скажеш, ми не втекли.

Нам вдалося обійтися без втечі.

Ми проводили час, сидячи на лавці в парку з невимовною назвою, Шінобу примостилася в мене на колінах, безтурботно базікаючи й час від часу дрімаючи під небом, що й досі було вагітне дощем... і.

Нам вдалося обійтися без втечі.

Не тому, що ніхто не прийшов.

Хтось прийшов.

І це був не якийсь бувалий дід у майці.

Хоча й не дівчинка-середньокласниця.

Це була...