Розділ 90: Дзянши Майой - 024

Хотілося б додати кілька слів про подальші розчарування, що чекали на нас.

Спершу ми дочекалися ночі, а потім узялися за план, який обговорювали минулої ночі в храмі Кіта-Шірахебі… шукати відомі місця сили в Японії, щоб використати їхню духовну енергію для стрибка в минуле… і, звісно, нашим способом пересування були польоти, де Шінобу тримала мене в обіймах. Ми розробили таку формулу: я носив Шінобу, коли ми пересувалися по землі, а Шінобу носила мене, коли ми летіли небом… але мені глибоко соромно зізнатися, що єдиними місцями, про які я знав, були до смішного відомі, як-от гора Осоре та гора Фуджі. Хоча ми виснажили себе й усю ніч, перевіряючи кожне місце, яке спадало на думку (зі швидкістю, трохи вищою за «119 км/год» Пермана), усе було марно.

Безперечно, храм Кіта-Шірахебі й у підметки не годився священній силі тих місць, але…

— Не годиться. Усі до одного місця ретельно запечатані.

Мовила Шінобу, висловлюючи свою експертну думку.

— Мабуть, цього й слід було чекати… той храм став повітряною кишенею, тому Гавайчик і довірив тобі завдання встановити запечатувальний талісман. Тож варто було очікувати, що й інші місця… особливо такі відомі, будуть запечатані якщо не самим Гавайчиком, то якимось іншим фахівцем із йокаїв та їм подібних.

— Он як? Так, мабуть, ти маєш рацію… Тоді немає сенсу перевіряти місця лише тому, що вони є місцями сили. Окрім того, що вони є місцями сили, вони мають бути новоутвореними, про які фахівці не помітили або не знали. Інакше ми не знайдемо там пального для нашого часового стрибка…

— Їхній метод запечатування довершений. Там, де енергія ще лишається, вони влаштували все так, що ніхто не може нею скористатися.

Тоді це здавалося такою чудовою ідеєю.

Але це була марна справа… хоча, як виявилося, не зовсім.

Оскільки ми подорожували вночі, то, звісно, летіли, не зводячи очей із землі під нами… і знову, перш ніж ми встигли це усвідомити, буквально перш ніж ми встигли це усвідомити, з'явилися зомбі, і ми змогли спостерігати за їхнім буянням… насправді вони були просто нічними блукачами, нічого не руйнували й не робили нічого незвичайного. Наша точка огляду з висоти також підтверджувала припущення Шінобу, що руйнування були зосереджені в нашому місті й розходилися від нього назовні.

Що далі ми віддалялися.

То більше слідів паніки… більше ознак катастрофічних сцен, що розгорталися.

Слідів, від яких хотілося відвести погляд.

Але від яких я не міг.

— Шінобу, як би це сказати…

— Мм?

На зворотному шляху… чи, мабуть, варто сказати, на зворотному польоті.

Ми з Шінобу мали таку розмову.

— У розповідях є одна дуже стара тема… і нещодавно вона теж певний час була популярною в підлітковій літературі: головний герой мусить обирати між долею світу та життям однієї дівчини, і він обирає дівчину. Знайомо?

— Авжеж, таких фільмів чимало.

— Це зворушливо, правда? І круто. «Світ без тебе не має сенсу», «я не рятуватиму світ, якщо для цього доведеться тебе вбити», щось таке… але послухай. Насправді якби тебе змусили обирати між світом та однією дівчиною, ти б мусила обрати світ.

— …

— Не знаю, інакше це виглядає як утеча від складного рішення. З етичної думки, зважуючи життя сотні людей проти життя однієї, будь-хто мав би обрати порятунок сотні.

— Проте… чи не суперечить ця думка твоїм власним принципам? Ти ж завжди…

— Так, суперечить. Але хіба для дівчини це не морока? Бути врятованою замість усього світу — це ніби тобі на день народження раптом дарують «Кадилак», ти розгубишся або… Простіше кажучи, хіба думка про те, що тебе люблять у такому грандіозному масштабі, не здається якоюсь огидною?

— Ти шкодуєш, що врятував заблукалу панну, господар?

— Та я не знаю! Але якби Хачікуджі дізналася, що її порятунок призвів до кінця світу, не думаю, що вона б мені колись пробачила. Вона так не хотіла вплутувати когось у свої справи протягом понад десяти років блукань…

Я.

Я ніколи не бачив, щоб вона по-справжньому гнівалася, але… якби вона почула, що я знищив світ заради неї, вона б, мабуть, злетіла з котушок.

Ні.

Навіть тоді вона б не розгнівалася… не звинуватила б мене.

Вона б просто засмутилася.

Мабуть, просто плакала б.

— …Але вона, ймовірно, все одно загинула через кілька днів після того, як я її врятував, у ДТП чи ще якось, тож вона б не плакала й не гнівалася.

— …Твої слова вкрай негідні, — сказала Шінобу.

Вона говорила… не сповільнюючи польоту.

— На весняних канікулах, коли ти надав мені допомогу, коли я лежала на межі смерті, я була рада. Ти надав мені допомогу без зайвих роздумів, пожертвувавши не світом, а власним життям в обмін на моє, і я була рада.

— …

— Хоча врешті-решт ти пошкодував про свої дії… ти, хто нічого не знав про те, що станеться внаслідок мого порятунку, пошкодував і, шкодуючи, намагався мене вбити… можливо, навіть зараз ти шкодуєш про свої дії, але навіть якщо й так, це анітрохи не затьмарює моєї початкової радості.

Я… ніколи не знав.

Що Шінобу так почувалася.

Знадобився кінець світу, щоб я дізнався про її справжні почуття.

— Хай там як, якби я була тією заблукалою панною, я б щонайменше не хотіла, щоб ти відчував такий жаль.

— Я навіть не знаю, чи шкодую. Я просто…

Я просто… відчував спустошення.

Через непропорційну відплату, яку наклали на мене історія та доля.

Через власну дурість.

— Але як щодо цього: якби ти не врятував мене під час весняних канікул, світ не лежав би в руїнах, як зараз… ти б волів, щоб було так?

— Ні… ти маєш рацію. Я зовсім не про це.

Це було зовсім інше питання.

Саме так, як я казав Ононокі.

Було нещастя.

Але була й радість.

Тож… шкодувати було безглуздо.

— У надії, що це принесе тобі хоч крихту полегшення, дозволь мені запропонувати слова банальної втіхи. Хіба такі думки не заведуть тебе в глухий кут?

— У глухий… Про що ти говориш?

— Скоріш за все, ти думаєш, що, запозичивши мою силу для здійснення часового стрибка, вчинку, ще не охопленого людською етикою, ти вчинив тяжкий гріх… але хіба серед людей не вважається само собою зрозумілим, що треба рятувати дитину, яку ось-ось зіб'є машина?

— …

— Якщо хтось тоне, врятуй його. Якщо хтось у біді, врятуй його. Це мудрість, яку люди плекали тисячоліттями. Хіба ти не… врятував мене згідно з цією мудрістю?

— Так… ти маєш рацію. Врятував, але…

— Ну от. Ніхто не може заперечити, що врятована дитина може вирости й стати злочинцем, убивцею. І так само дитина, врятована від утоплення, може згодом померти жахливішою смертю.

А вампірку, яку я врятував… може знищити світ.

— Невже ти можеш сказати, що рішення врятувати їх було помилковим?

— …

— Зворотний приклад теж діє. Твоя улюблена колишня староста, з якою жорстоко поводилися її різні батьки в дитинстві, в результаті здобула виняткові навички. Чи повинна вона бути вдячна своїм батькам? Дякувати за те, що мучили її, а не любили?

— Це…

У жодному разі.

Це було б те саме, що просити Сенджьоґахару бути вдячною Кайкі… доброзичливість є доброзичливістю, а злість є злістю.

Не можна раптом вирішити, що іноді мета виправдовує засоби.

Не можна.

— З іншого боку, — зауважив я, — іноді батьки занадто люблять своїх дітей… вони розпещені й виростають нікчемами… Я досі не до кінця розумію, що мав на увазі Ошіно, коли казав, що люди не можуть рятувати інших людей, вони просто йдуть і рятуються самі… але, можливо, це щось на кшталт цього. Що ти не дізнаєшся, чи справді порятунок когось рятує його, доки не мине час.

Ошіно.

Якби він бачив мене зараз… яку б пораду він дав?

Можливо, жодної.

Навіть за цих обставин він… міг би мене не рятувати.

— …До речі, — сказав я. — Ті місця, ймовірно, були запечатані задовго до того, як ти почала знищувати світ, і, мабуть, за ними наглядали віками, але фахівець, здатний створити таку печатку… Ошіно, або Каґенуй чи Ононокі, і хоча я не хочу про це думати, і він, мабуть, трохи інший, Кайкі… Де, чорт забирай, вони всі були під час кінця світу?

— Скоріш за все, їх знищили.

— Знищили… Цікаво. Ошіно зміг вирвати твоє серце, коли ти була на піку своєї могутності, а Каґенуй спеціалізується на безсмертних дивинах…

— Авжеж, фахівці їхнього класу, безсумнівно, дали б гідну відсіч, але лише якби я була сама. Якби це було після того, як я створила так багато, о, так багато рабів, у них не було б жодного шансу.

«Зрештою вони люди», — зазначила вона.

Її тон став трохи зарозумілим, але щойно вона помітила цю нескромність, Шінобу зітхнула.

Ніби відчуваючи до себе огиду.

Якщо дозволите, Шінобу надзвичайно високої думки про себе, тож я не просто ковтав ідею, що все було б так легко, як вона це подала, але… з трьох експертів, яких я знав, принаймні Ошіно не міг би пропустити щось подібне — він би щось зробив… і якщо результат усе одно був таким.

Тоді що б не сталося.

Чи то була епічна битва, чи нищівна поразка.

Ошіно, мабуть, програв.

Він… зазнав поразки.

Перед величезною армією вампірів.

— І все ж, відверто кажучи… — сказала Шінобу, — я не хочу думати про власні вчинки. Створювати рабів із такою безрозсудною легковажністю. Наче жінка, що впадає у відчай, не зважаючи ні на що, від шоку, що її відкинув чоловік, який їй подобався.

— Це аналогія, так?

— Мм, а, ні, ее, авжеж, це, звісно, лише аналогія. — Чомусь Шінобу, здавалося, збентежено знизила висоту. Ніч уже минула, тож навіть якби ми здійснили аварійну посадку, це не було б великою проблемою. — У будь-якому разі, ті експерти теж, мабуть, були перетворені на вампірів і врешті-решт стали зомбі.

— Ошіно — зомбі… — Так, хоча він і так був трохи схожий на зомбі. — Мені стає дуже сумно від думки, що Ошіно, напевно, і Ханекава, ймовірно, перша, хто відчув твої ікла, і Сенджьоґахара, і Камбару, і Сенґоку, і Карен, і Цукіхі… усі стали вампірами, а потім перетворилися на зомбі…

Серед натовпу зомбі, що оточив нас біля храму Кіта-Шірахебі, могли бути друзі та знайомі. З їхніми обличчями й тілами, і, звісно, формами стегон, загубленими в морі плоті, що стікала, я не міг нікого впізнати, але… ймовірність була не настільки низькою, щоб заспокоїтися.

— Справді, краще про це не думати. Роздуми нічого тобі не дадуть.

— Мабуть, так… і якби довелося шукати хоч якусь світлу сторону, то принаймні Хачікуджі не стала б зомбі, бо вона й так уже мертва.

Хоча це була слабка втіха.

В обмін на те, щоб Хачікуджі не стала дивиною, я перетворив на дивин усе людство.

Хоч як Шінобу намагалася мене втішити, цей факт ледь не змусив мене впасти духом. Але якби я справді впав духом… Шінобу, мабуть, теж би засумувала, тож хоч як глибоко я усвідомлював свою провину.

Я не міг дозволити собі занепасти.

…Можливо, це був ще один випадок вибору однієї дівчини замість решти світу… просто випадок ухилення від важкого рішення.

— До речі, я також не бачив ні котів, ні собак, — сказав я. — Думаєш, їм теж усім кінець?

— Авжеж, вампіри — це одне, але сумнівно, що зомбі розрізняють людей та таких нижчих тварин.

— Хмм… Комахи та рослини, здається, почуваються добре.

У цьому сенсі, чи означало це, що світ не загинув, навіть якщо людство зникло, і з Землею все гаразд?

Я не дуже хочу це казати, оскільки виголошення такого кліше розкриє межі моєї людяності, але падіння homo sapiens може бути навіть на користь планеті.

Наша розмова тривала аж до повернення в наше місто… у наше місто-привид.

Я кажу «місто», але воно більше не функціонувало як таке, оскільки суспільство повністю розвалилося, а отже, не було жодної причини й потреби нам повертатися. Але ти прив'язуєшся до міста, де прожив так довго.

Що б ми врешті-решт не робили, я хотів ще деякий час базуватися там.

…Тобто, що далі ми віддалялися, то більш зруйнованими ставали міста, тож, безперечно, наше місто пропонувало найкращу якість життя в усьому світі.

Ніколи в житті я б не подумав, що наше нічим не примітне провінційне містечко досягне такої славетної відзнаки…

Після приземлення ми пішли до супермаркету пішки, я ніс Шінобу згідно з нашою домовленістю.

Нарешті мій голод досягав межі, тож нагальною потребою було придбати їжу та інші предмети першої потреби… хоча в цьому випадку придбати щось було неможливо.

Звісно, я мав при собі валюту, відповідну епосі, але в жодному магазині не було працівників, яким можна було б її віддати. Вночі вони могли з'явитися у вигляді зомбі, але мені важко було повірити, що вони захочуть прийняти мої гроші.

Вони б просто намагалися висмоктати мою кров, позбавлені будь-якого почуття професійного обов'язку.

— І все ж, я відчуваю нескінченну провину за те, що ми просто беремо все, що хочемо…

— Ти такий слабкодухий?

— Я з тих хлопців, що не можуть піти з ігрового залу, доки не витратять усі 100-єнові монети, щоб мене не запідозрили у використанні розмінної машини в комерційних цілях, зрозуміло?

— Надто слабкодухий.

— Давай просто залишимо гроші на касі й підемо.

— Твоє серце настільки слабке, що його й не видно!

Що ж, я не зможу робити це вічно, але принаймні першого разу.

Більшість їжі протухла, і всередині магазину стояв нестерпний сморід, але консерви, снеки та напої ще не вийшли з терміну придатності, тож ми переважно брали їх.

Потім ми блукали, розглядаючи інші товари.

Одяг чи щось подібне нам зараз не був потрібен.

Можливо, повернемося, коли настане зима… ні, зимова колекція ніколи не надійде, так?

— Я можу просто створити одяг своєю здатністю генерувати матерію, якщо буде потреба.

— Так… Мене турбують лише запаси їжі. Ти можеш пити мою кров для підтримки сил, але мені цього не вистачить. Якщо ми будемо продовжувати пити кров одне одного, то врешті-решт вичерпаємо енергію.

Оце так халепа.

Самозабезпечення виявилося напрочуд складним.

Я, мабуть, міг би готувати їжу на газовій плиті, але балони рано чи пізно закінчаться… чи вистачить нам їх на все життя? Навряд чи.

І консервів теж було не так уже й багато.

Що робити?

Тривалість життя вампіра безглуздо довга.

Хіба Шінобу колись не казала щось на кшталт цього… що більшість вампірів помирають від самогубства?

Не лише Шінобу з цієї часової лінії.

— Той кайф, який ми зараз відчуваємо, такий собі недоречний трепет і шалене збудження від того, що ми залишилися на безлюдному острові, — припустив я, — мабуть, не протримається й тижня… Те, скільки ми зможемо підготуватися за цей тиждень високої мотивації, визначить напрямок нашого нового життя як потерпілих.

— На зворотному шляху, чи не варто нам зайти до книгарні й пошукати томи про виживання? Нам, скоріш за все, доведеться відмовитися від будь-яких претензій на цивілізований спосіб життя.

— Не знаю, якщо ми вдвох зможемо протриматися деякий час, можливо, колись з'явиться нове життя, яке знову еволюціонує в людей і відбудує цивілізацію.

— Не думаю, що навіть вампіри настільки безсмертні.

— Ми не житимемо вічно, вічно молоді й невмирущі?

— Це лише риторика. Ми відрізняємося від зомбі та привидів, які мертві. Ніколи не забувай, що ми ще живі.

— О… То мої дні гри в PS3 закінчилися?

— Ось що мені в тобі подобається: твої надії на нову расу людей сягають лише розробки PS3… Проте, що б не сталося, якби така нова раса з'явилася, вона б зникла в одну мить, перетворившись на зомбі.

— О… — Це було паршиво. Людство не просто впало, а опинилося в нокауті й більше не підніметься? — Я раніше думав, що Ханекава зробила мене тим, ким я є сьогодні… що, безумовно, правда, але це ще не все. Я такий, який я є зараз, завдяки Хачікуджі, і тобі… і Сенджьоґахарі, Камбару, Сенґоку та Ошіно. Звісно, без моїх батьків я б ніколи не народився, а якби не Карен і Цукіхі… Навіть мої справи з Кайкі багато чого мене навчили, моя битва з Каґенуй змінила мої цінності… ось так усе й відбувається. Можливо, це прозвучить дуже банально, але… я занадто легковажно ставився до долі.

— Ставився… легковажно.

— Доля — це те, що ми створюємо разом, і з мого боку було зарозуміло думати, що я можу змінити її сам… принаймні, так здається.

— Я все ще вважаю, що тобі нічого не дасть надто багато про це думати. Хоча казати тобі не думати — безглуздо. Але ти казав мені не перепрошувати. Тому я прошу тебе також утримуватися, наскільки це можливо, від каяття чи жалю. Таке каяття, такі жалі нічого не дадуть тобі в майбутньому… у нас залишилися лише ми одне в одного, тож звинувачувати одне одного чи себе, живучи вічністю, було б вершиною дурості.

— Так, це було б як у «Саламандрі».

Можливо, я був бездушним.

Ця ситуація.

Можливо, мені варто було більше звинувачувати Шінобу, більше звинувачувати себе, ніж я це робив.

Але, чомусь.

Так, чомусь.

Масштаб був просто занадто великим, щоб розум міг його осягнути… місто, де вдень буквально не видно жодної душі, а вночі воно кишить зомбі, було чистою нісенітницею, і, ризикуючи бути неправильно зрозумілим, усе це здавалося мені жартом.

Історія, доля, світ.

Я просто не був пристосований до речей такого порядку.

Стати вампіром, стрибати в часі.

Я все ще лише старшокласник.

Доля.

Не кажучи вже про саму реальність… у мене немає сил протистояти всьому цьому.

Це була програна справа.

— Шінобу.

— Так.

— Не знаю, чи буде це через рік, чи через десять, чи коли, але в якийсь момент я, мабуть, втрачу контроль і спробую звинуватити тебе в знищенні світу. Але коли я це зроблю, я буду не при своєму розумі. Тож, будь ласка, не бери це близько до серця, просто пропусти повз вуха. Будь ласка, просто заспокой мене, якщо в мене почнеться істерика.

— Розумію — урочисто кивнула Шінобу.

— Гаразд. Отже, якщо нам не потрібно купувати одяг, то нам не так уже й багато треба. Мабуть, люди можуть обійтися напрочуд малим, якщо доведеться. Як там було, «погляньте на лілеї, як ростуть вони»? Хоча ми обоє наполовину вампіри. У будь-якому разі, як щодо того, щоб наразі забути про книгарню й позичити деякі навчальні матеріали в старшій школі по дорозі додому?

Так ми й зробимо.

Хтозна, чи старша школа, чи коледж, до якого я планував вступати, усе ще стоять, але… думаючи про те, що сказали б Ханекава та Сенджьоґахара.

Це було не лише безглуздо, це була цілковита трата часу, не більше ніж утеча від реальності, але я хотів ще трохи повчитися.

Для мене.

Це було моє літнє домашнє завдання.

Тоді…

— Хм?

Я зупинився.

Перед певною вітриною, на третьому поверсі супермаркету… я вже навіть не клав речі в кошик, а просто тинявся, але перед тією вітриною, у відділі з літніми товарами, я зупинився.

Зупинився і…

— Що таке, господар?

— Нічого, просто…

Не зовсім усвідомлюючи, що роблю, я простягнувся до вітрини… і взяв дещо в руку. Якщо подумати, я не робив цього жодного разу цього літа… насправді набагато довше.

Тож.

— Є дещо, що я хочу спробувати.