Розділ 9: Тигр Цубаси - 009

Хм?

Хіба ми не пропустили один розділ?

Чи мені це просто здається?

Та нехай, усе гаразд.

Руїни здавалися місцем, де Румба міг би по-справжньому проявити себе, але, на жаль, він згорів разом з усім іншим у будинку, а це означало, що я більше не могла покладатися на те, що він будитиме мене вранці. Попри це, я гадала, що зможу прокинутися в той самий час, що й завжди.

У людей є так званий добовий ритм.

Цей біоритм закладений у наших тілах і його нелегко збити.

Мало того, я була тією, хто не знав, що означає проспати... принаймні так я вважала, поки не втрутилася реальність.

Річ не в тім, що я проспала.

Насправді я прокинулася раніше, ніж планувала... і прокинулася не сама — мене розбудили.

Але ж не мало бути нікого, хто б це зробив, тепер, коли Румби не стало...

— Ханекаво!

Мене стягнули з ліжка.

«Чи буває так, що в напівсні перед очима з’являються неймовірні картини?», — ліниво подумала я, чекаючи, поки усвідомлення наздожене сприйняття... дивлячись на Сенджьоґахару, що стояла просто переді мною, вчепившись руками в мій комір.

Ліниво подумала я.

— Ти в порядку?! Ти жива?! — закричала вона.

— Г-га? Що? Доброго ранку?

Я привіталася з нею... власне, вперше за довгий час... усе ще не розуміючи, що відбувається.

Я була навіть спантеличена.

Адже зазвичай холоднокровна й зібрана Сенджьоґахара дивилася на мене, а по її почервонілому обличчю текли сльози.

— Ти в порядку?! — продовжувала питати вона.

Усе ще не розуміючи, чому вона так хвилюється, я приголомшено кивнула.

— Т-так.

— ......нкх, — у відповідь Сенджьоґахара нарешті відпустила мій комір, прикусила губу, ніби стримуючи порив сліз, а потім... — Дурепа! — вона дала мені ляпаса.

Пробуджена.

І побита.

Мабуть, я могла б ухилитися, якби спробувала, але в неї був такий лютий вигляд, що я просто прийняла удари.

Ні, мабуть, я не змогла б ухилитися.

Щоку пекло жаром.

— Дурепа! Дурепа! Дурепа!

Не вдовольнившись одним ударом, Сенджьоґахара била знову і знову... її манера давати ляпаси погіршувалася, аж поки вона не почала просто лупцювати мене в груди, наче дитина в істериці.

Це було зовсім не боляче.

Але так боляче.

— Т-ти ж дівчина! Сама?! І-І ти живеш у такому місці?! А якби з тобою щось сталося?!

— ...Вибач, — перепросила я.

Ну, варто сказати, мене змусили... цей мініатюрний бойскаутський досвід здавався мені лише веселою розвагою, і я не відчувала ні жалю, ні докорів сумління.

І все ж.

Я була впевнена, що змусила Сенджьоґахару, так, ту саму Сенджьоґахару, страшенно хвилюватися...

І, як це не недоречно, це мене трохи порадувало.

Я була щаслива.

— Ні-ні. Я тобі не пробачу. Ніколи не пробачу, — сказала вона, пригортаючись, чіпляючись, тулячись і обіймаючи мене.

Вона більше ніколи не збиралася мене відпускати.

— Я тобі не пробачу. Ніколи не пробачу, навіть якщо ти перепросиш.

— Гаразд... зрозуміла. Я все зрозуміла. Вибач, вибач.

Я все одно повторила своє перепрошення.

Я обійняла Сенджьоґахару у відповідь.

І продовжувала перепрошувати.

Зрештою, їй знадобилося близько пів години, щоб перестати плакати, і саме тоді настав час, коли я зазвичай прокидалася.