Розділ 89: Дзянши Майой - 023

Тепер, коли двоє наших протагоністів стали головними підозрюваними в безпрецедентному всесвітньому руйнуванні, утворивши дует, якого не було ні до, ні після, нічого не вдієш, якщо читачі з огидою від нас відвернуться. Та хоч замовкнути зараз було б найменшим, що я, як винуватець, міг би зробити як жест доброї волі, будь ласка, дозвольте мені розповісти про подальші події, хоч би як зухвало це не здавалося. Я відчуваю певний обов'язок це зробити.

Орда зомбі, що заполонила все місто.

Жодного безпечного місця для приземлення.

Я не знав, чи мали вони якусь власну волю, але, згадуючи обставини біля храму Кіта-Шірахебі, було ясно, що вони накинуться на нас, щойно ми торкнемося землі.

Що вони зроблять з нами тоді, було менш зрозуміло.

Але коли я подумав про їхні ікла, єдині гострі предмети, що виділялися серед плоті, яка стікала… так, коли я подумав про їхні схожі на вампірські ікла, їхні вампірські ікла, я почав здогадуватися.

Звісно, ми з Шінобу були загартованими ветеранами. Особливо з огляду на те, що ми посилили вампірські рівні одне одного, ми, мабуть, могли б «пробитися» крізь нескінченну кількість зомбі, ніби грали в шутер в ігрових автоматах.

Але якщо вони були колишніми людьми… не кажучи вже про те, що вони були колишніми мешканцями міста, то ми не могли нічого подібного зробити, як і казала Шінобу.

З іншого боку, якби ми знову приземлилися на території храму Кіта-Шірахебі, навряд чи ми змогли б зберігати безпечну рівновагу. Було б краще уникнути того, щоб нас затиснула величезна кількість зомбі з тим талісманом за спиною, знову ж таки, як і казала Шінобу.

То що ж ми зробили, запитаєте ви… необачно стрибнувши в повітря й не усвідомивши, що будь-яке місце, де ми спробуємо приземлитися, буде ігровим майданчиком для зомбі, що ж ми зробили? Мушу з жалем повідомити, що відповідь є певним розчаруванням, а саме — ми взагалі не приземлялися.

Ми не приземлилися.

Іншими словами, ми продовжували ширяти на висоті понад сотні метрів.

Для тих із вас, хто думає: «Як довго вони взагалі можуть розмовляти в повітрі?»

Я б попросив вас згадати, що Ошіно Шінобу вміє літати.

Відрощуючи зі своїх плечей схожі на кажанячі крила.

До речі, пізніше я дізнався, що вона здатна відрощувати самі крила (декоративні крила?) навіть у своєму «легкому режимі», коли вона не на повну силу.

Це навичка, що далеко за межами моїх можливостей.

Щоб справді літати, вона мусить бути в справжньому вампірському режимі… вона не може цього робити в образі маленької дівчинки… але хоч я й сказав, що її крила були схожі на кажанячі, вона не ловила вітер і не використовувала жодної плавучості; річ у тім, що вона трималася в повітрі чистою силою.

Шалено махаючи крилами, наче бджола.

Проте я не думав, що їй сподобається порівняння з комахою, тому їй я сказав: «Наче колібрі».

Так чи інакше.

Підтримуючи висоту понад ста метрів, ми перечекали ніч.

Як протагоністи, ми були ганебним дуетом (оригінальний текст на обкладинці був брехнею. «Найсильніший дует в історії оповідей», як же), але з огляду на фізичну та психічну стійкість, якої вимагало від нас перебування в повітрі на висоті тисячі футів протягом майже десяти годин, можливо, ми зможемо відновити хоча б крихту нашої гідності.

Хоча, немає ніякого мистецтва в тому, щоб просто бовтатися там, як ідіот (це стосувалося мене, а не Шінобу), тож протягом цих десяти годин ми літали довкола, спостерігаючи за ситуацією на землі.

Кожне місто, містечко й село, які ми бачили, були однаковими. Розмірковуючи, чи варто летіти за межі префектури, ми зрозуміли, що наш поточний патруль міг закінчитися лише тим самим відчаєм, що й денні пошуки, тож ми повернулися до нашої вихідної точки.

Я думав сказати Шінобу, оскільки вона була фанаткою Фуджіко: «Це щось на кшталт патруля Пермана», але вона була така пригнічена, що я вирішив цього не робити.

Можливо, мені варто було це сказати саме тому, що вона була така пригнічена, але… принаймні здавалося, що краще не жартувати, доки я не з'ясую, що саме вона мала на увазі, кажучи, що в усьому винна вона…

Думаю, це було правильне рішення.

Зрідка навіть я роблю правильний вибір… а потім настав світанок.

Коли сонце зійшло на східному небі, орда зомбі на землі просто зникла. І я маю на увазі буквально зникла… я не пам'ятаю, щоб відводив погляд від землі хоч на секунду, але перш ніж я встиг усвідомити, вони всі зникли.

Це було майже так, ніби хтось встановив таймер, щоб знищити їх із приходом світанку. Вони провалилися під землю чи сховалися в тінях? Але здавалося малоймовірним, що вони раптом стануть такими спритними на світанку.

Хай там як, сила Шінобу (і моя) слабшала, коли сходило сонце, і ми раптом не змогли підтримувати висоту, потрапивши в халепу стрімкого падіння по прямій, що для будь-кого іншого закінчилося б смертельним аварійним приземленням. Тож ми були вдячні за їхнє зникнення.

Я кажу «зникнення».

Але, ймовірно, вони насправді не зникли.

Вони насправді… не щезли.

Вони були тут… вони були всюди.

Ми повернулися до резиденції Арараґі… йдучи через покинуте місто, де не залишилося й сліду доказів того, що ще кілька хвилин тому тут розгулювала орда зомбі, ми повернулися до резиденції Арараґі, і я розмовляв із Шінобу у вітальні.

Точніше, я слухав, що вона мала сказати.

Зрештою, небо було не найкращим місцем для такої розмови.

— Тож… що ти маєш на увазі, кажучи, що це твоя провина, Шінобу? Розкажи мені, — почав я без зайвих розмов, усе ще не в змозі запропонувати хоч якісь напої. Як і слід було очікувати за таких обставин, я не тримав її на руках. Це була розмова, яку треба було вести віч-на-віч. — Ти ж не просто маєш на увазі, що влаштувала стрибок у часі, правда? Бо тоді я був би співучасником… і саме я це запропонував, тож я був би виннішим. Але ти сказала так, ніби це був злочин, скоєний наодинці… що відбувається?

— Воістину моя провина, — сказала Шінобу. Вона звучала виснаженою. Вона літала всю ніч… але причина була не в цьому. — Якщо точніше, це провина моєї відповідниці в цій часовій лінії.

— …? У цій часовій лінії, ти маєш на увазі…

Іншими словами.

Ошіно Шінобу з цієї зміненої… з цієї часової лінії, яку ми змінили?

— Авжеж. Два місяці тому, я цього світу, інша я, перетворила все людство на вампірів… ось що я тобі кажу.

— Я все ще не розумію, Шінобу. Як ці істоти можуть бути вампірами? Звісно, якщо дати вампірам широке визначення, то, гадаю, воно може включати ходячих мерців, але… о, розумію. Вампірів ще називають нічними блукачами, так? А ці істоти точно всю ніч блукали… хоча насправді здавалося, що вони просто вийшли на ліниву прогулянку, не роблячи нічого значного. Це ти маєш на увазі?

— Хмм. Боюся, ми обоє однаково спантеличені, тож, мабуть, краще почати з самого початку. У цьому випадку… ах, але це справді важко пояснити.

— Однаково? Вибач, але я думаю, що я набагато спантеличився. Удень це місто-привид, а вночі — місто зомбі. Усі люди стали зомбі, а ти продовжуєш наполягати, що в усьому винна ти. Я впевнений, що зараз я найспантеличеніша людина в усьому світі… хоча, гадаю, ми з тобою єдині кандидати, що залишилися.

— …

— Гей, тож не сумуй так.

— Я буду похмурою, якщо захочу. Бо якщо я розповім тобі, що я зробила, ти, ймовірно, по-справжньому розлютишся… звісно, я розумію, що цього не уникнути, але все ж…

— Припини так говорити, — сказав я нерішучій Шінобу, ненавмисно перебиваючи її пояснення, коли вона незручно сиділа, відводячи від мене погляд… Шінобу, яка ніколи раніше так не виглядала. — Не стримуйся. Слухай, Шінобу. Якщо ми збираємося почати з самого початку, то спочатку я маю щось сказати. Чи то ти з цієї часової лінії, чи то ти, що сидиш переді мною зараз…

Я простягнув руки й узяв Шінобу за плечі.

Підвівшись із дивана, я присів перед нею так, щоб моє обличчя було на одному рівні з її.

Дивлячись прямо в її золоті зіниці.

— Ти і я — одне ціле, тілом і душею, — сказав я. — Що зробив я, зробила й ти, і що робиш ти, роблю і я. Якщо ти якось це спричинила, це правда, я можу розлютитися, але я ніколи, ніколи від тебе не відвернуся. Сенджьоґахару я кохаю найбільше, а Ханекаву поважаю більше за всіх. З Хачікуджі найвеселіше розмовляти. Але якби мені довелося обирати, з ким померти, я б обрав тебе.

— …Мій господар.

— Якщо щось тебе обтяжує, не бери все на себе. Розділи цей тягар зі мною. Насправді мені боляче думати, що ти щось від мене приховуєш.

Шінобу скривилася, ніби від болю… можливо, я трохи засильно стиснув її маленькі плечі. Зрозумівши це, я послабив хватку… але вона більше не відводила від мене незграбно погляд.

І.

— Я теж, — сказала вона. — Я теж хотіла б, щоб ти був поруч, коли настане мій час.

— …Ага. Це само собою зрозуміло, можеш навіть не казати.

Якби Шінобу померла завтра, то й моє життя могло б закінчитися завтра.

Ця обітниця вже була викарбувана в камені.

Вирізьблена в моєму серці.

Глибоко, так глибоко.

До самого дна.

Вона стала плоттю і кров'ю… вписана в самі мої кістки.

— Хмм… Тоді, справді, я розповім усе послідовно. Хоча, не те щоб я не мала певних здогадок увесь цей час… не те щоб імовірне пояснення не спадало на думку. І не те щоб газета не освіжила мою пам'ять.

— Ага… Тепер, коли ти згадала, ти ж щось казала, так? Щось про те, що твоя пам'ять затуманена чи щось таке?

— Чотирнадцяте червня.

— Хм.

— Нарешті я згадала, що то був за день… хоча можу лише думати, що спогад прийшов занадто пізно, щоб щось змінити… чи ні, мабуть, було б занадто пізно в будь-якому разі.

— «Що то був за день»?

— Я очікую, що ти теж його пам'ятаєш. Це був дуже пам'ятний день. Нічого не спадає на думку?

— Ну, це був день, коли світ розвалився, так? Тож, звісно, він був пам'ятним. Ніч з чотирнадцятого на п'ятнадцяте червня…

— Ні-ні, я не про це кажу. Я кажу про ніч чотирнадцятого червня в реальній… в оригінальній часовій лінії.

— Я все ще нічого не розумію… і в тій газеті не було жодної статті, яка б щось нагадала.

— Це не має нічого спільного з жодною статтею. Важлива лише дата.

— Чотирнадцяте червня… чотирнадцяте, чотирнадцяте… Подивимося, це була середа, отже… п'ятнадцяте було четвергом, і… — я відкрив календар у своєму мобільному, але все одно нічого не спало на думку.

— …Здається, до тебе не дійде, — пробурмотіла Шінобу, звучачи якось розчаровано.

Моя повна нездатність здогадатися, безумовно, розчаровувала… але ні.

Судячи з того, що вона сказала далі, Шінобу була розчарована не лише тим, що я не міг здогадатися. Як би це сказати?

Вона здавалася розчарованою…

Тим, якою я був по суті розчаровуючою людиною.

— Якщо я скажу тобі, що п'ятнадцяте червня було за день до твого «культурного фестивалю», це може освіжити твою пам'ять?

— …А.

Ось воно що.

Щойно вона це сказала… щойно я змусив її це сказати, я нарешті зрозумів.

Зрозумів, наскільки я був тупим.

Чотирнадцяте червня… за день до дня культурного фестивалю.

Щойно мені нагадали про цей факт, мені не довелося намагатися згадати, що сталося.

Тобто, я ніяк не міг цього забути.

Того дня, на наступний день після мого найпершого побачення з Сенджьоґахарою… після нашої поїздки до обсерваторії, а також у день другого перетворення Ханекави Цубаси на Чорну Ханекаву… і.

День, коли Шінобу втекла з дому в покинутій підготовчій школі, де вона жила з Ошіно Меме… день, коли я бігав всім містом в її пошуках.

І, нарешті, це був день, коли Ошіно Меме покинув наше місто.

— Здається, ти згадав.

— Т-так…

— Ти найнижчий з нищих. Забув усе: дату свого першого побачення зі своєю коханою, дату, коли та колишня староста, яку ти постійно називаєш своєю благодійницею, пережила такий тяжкий досвід, забув дату, коли я втекла і коли той Гавайчик поїхав.

— …

Що я міг сказати.

Я впевнений, що ви, читачі, вже все зрозуміли й сміялися з мене.

Ну, можливо, вам стало надто огидно, і ви просто перестали читати.

Ага, я радий, що це з'ясувалося в сцені, яку ніхто не читає.

— Та годі, — благав я, — усі завжди кажуть, що я не мужній, але я не можу пам'ятати важливі дати так, як дівчата. Я не веду щоденник чи щось таке…

— І все ж, з такою кількістю подій, що відбувалися одна за одною, я б подумала, що це одна з дат, яку ти міг би запам'ятати.

— Культурний фестиваль наступного дня був таким веселим, що я забув, — запропонував я як виправдання, але я щиро про це шкодую.

Проте.

— Проте, навіть тепер, коли ти нагадала мені, що це був за день, я все одно не розумію. Це правда, що багато чого сталося, але руйнування всього світу не було однією з цих подій.

Від мого побачення з Сенджьоґахарою до Чорної Ханекави, до Шінобу чи Ошіно… я не міг повірити, що щось із цього пов'язано зі знищенням світу. Навіть якщо історія трохи змінилася…

— Якщо вже на те пішло, гадаю, буяння Чорної Ханекави було пов'язане з дивиною… Усе ж, Чорна Ханекава була набагато менш неконтрольованою, ніж під час Золотого тижня… З іншого боку, вона ж намагалася мене вбити, чи не так?

— Авжеж, і Чорна Ханекава не є непов'язаною, але важлива моя втеча.

— Твоя… втеча? Але це, якщо вже на те пішло, ми вирішили без інцидентів…

Стривай.

Ні.

Це було лише в тій часовій лінії, яку ми знали, яку ми пережили… тобто, в цій часовій лінії.

Можливо, щось сталося.

Можливо, ми взагалі нічого не вирішили.

— Зрештою я мало розповідала тобі про деталі моєї втечі, а ти ніколи не наважувався мене запитати. Я вдячна за цю тактовність, і я не маю наміру навіть зараз давати тобі повний звіт, але є один факт, який я більше не можу приховувати, і який я зараз розкрию.

— Гаразд. Але не вдавай із себе таку важливу.

— Того дня я мала намір знищити світ, якби ти мене не знайшов.

— Це було настільки серйозно?!

Не може бути!

Я знав, що вона втекла з якоюсь надзвичайно похмурою рішучістю, але… я ніколи не уявляв, що все зайшло так далеко!

Цілий світ!

— Ти мислиш масштабно!

— Ну, я ж зрештою була вампіркою-мандрівницею…

— Трохи занадто мандрівницею. Ч-чому?

— Мене довели до відчаю… це був напад роздратування. Якщо вже на те пішло, — спантеличено сказала Шінобу. — Проте, я тоді втратила свою силу, тож у будь-якому разі не змогла б цього зробити. Це були лише слова, думки, але… здається, у цьому світі все пішло інакше.

— …

Вона вже казала мені щось подібне.

Що за п'ятсот (насправді шістсот) років свого життя вона хотіла знищити людство безліч разів… чотирнадцяте червня було одним із них.

Я б ніколи не здогадався.

— …? Тоді, у цьому світі… Стривай, це заплутано, але ти кажеш, що Арараґі Койомі в цій часовій лінії не зміг знайти тебе чотирнадцятого червня?

— Так я вважаю. Але, подумай на мить. Першою, хто помітив моє зникнення того дня, була заблукала панна, чи не так?

— Тепер, коли ти згадала… — Як завжди, перепрошую за мої туманні спогади про другорядні деталі, але тепер, коли ти це зробила. — Хіба той день не почався з того, що Хачікуджі помітила тебе перед «Паном Пончиком»?

Я не дуже чітко це пам'ятаю, але пам'ятаю, як хвалився Хачікуджі про своє побачення в обсерваторії з Сенджьоґахарою, коли зустрів її дорогою до школи того ранку.

І саме тоді… вона мені розповіла.

Про те, що Шінобу втекла з дому.

— Оскільки я не почув про це від Хачікуджі, я не зміг тебе знайти…

Стривай.

Стривай, це не означало, що я б не зміг знайти Шінобу.

Хачікуджі справді допомогла в подальших пошуках, але… і це жахливо казати про того, хто тобі допоміг… зрештою, вона не так уже й багато зробила для того, щоб знайти Шінобу.

І її витівка розкрилася б рано чи пізно, навіть якби Хачікуджі мені про це не розповіла…

Тож ось моє припущення.

Справа була не лише в тому дні.

Якби Хачікуджі… якби Хачікуджі-дивини не існувало, то, не кажучи вже про чотирнадцяте червня, я б узагалі не зустрів її того Дня матері… іншими словами, Арараґі Койомі цього світу був Арараґі Койомі, який ніколи не зустрічав Хачікуджі Майой.

Що, мабуть, мало певний вплив на його (і так, я наважуся говорити про нього в третій особі) дії, його характер… хоча б у найменшій мірі.

Не лише День матері.

З п'ятнадцятого травня по чотирнадцяте червня.

Я цієї часової лінії пропустив той місяць спілкування з Хачікуджі Майой… і оскільки він був саме таким мною, він не зміг знайти Ошіно Шінобу.

І тому, в той момент.

У той ключовий момент історії.

Я, мабуть, не зміг звернутися до Шінобу по допомогу.

— …Зрозуміло. У такому разі я, ймовірно… був убитий Чорною Ханекавою.

Ця часова лінія.

Мала бути саме такою часовою лінією.

— Шінобу. Якщо ти не хочеш відповідати на це питання, не відповідай, тож просто сприймай це скептично… Чесно кажучи, я навіть не хочу думати про те, що питаю, але хочу знати, що ти думаєш. Ми пов'язані одне з одним ось так ще з весняних канікул, але, як такі, чи то ти, чи то я, якщо один із нас втратить життя в якомусь непередбаченому випадку, що станеться з іншим?

Оскільки ми пов'язані одне з одним, чи потягне того, хто залишився, за собою в пекло?

З іншого боку…

— Це «з іншого боку», — швидко відповіла Шінобу.

Хоч я й кажу «швидко», не було жодного шансу, що вона не хотіла відповідати… з її виразу обличчя було ясно, що все навпаки, але все ж.

Вона відповіла швидко.

— Гадаю, Кицюня точно не зрозуміла, бракує їй кмітливості, але… той Гавайчик, мабуть, зрозумів. Ти теж, мабуть, це чув. Що ти міг би повернути свою людяність у будь-який час, якби лише відмовився від мене.

— …Зворотний бік цього в тому, що якби я помер… якби мене вбили, ти б повернула всю свою силу й знову розквітла в легендарну вампірку… залізнокровну, палкокровну, але холоднокровну вампірку, наймогутнішу з усіх.

Іншими словами, у цій часовій лінії.

Ошіно Шінобу… чудово, сприятливо знову розквітла в Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд.

Наче квітка, що розцвіла не в сезон.

— Я ніде не бачив свого бабусиного велосипеда… Хахаха…

Від цього факту… від цієї реальності.

Я засміявся, попри себе.

Я не міг не сміятися.

— Тепер я розумію. Уся та обітниця «якщо мені й помирати з кимось, то з тобою» була влучною і з цього погляду.

Чи не розділиш ти зі мною цю труну?

Це була пекельна пропозиція.

— Авжеж. І в цьому світі ти, на жаль, не зміг виконати свою обітницю щодо цього… а я.

«Справді зруйнувала світ», — сказала Шінобу.

З по-справжньому скорботним виразом на обличчі.

— І за такою інтерпретацією, Чорна Ханекава… а саме, та колишня староста… була моєю першою ціллю.

Голос Шінобу був таким тихим, що його майже не було чути, ніби це було найважче, чим вона коли-небудь могла зі мною поділитися.

Але… звісно.

Я не міг її звинувачувати.

Я мав би змогти це запобігти… з мізерним зусиллям я міг би легко це запобігти.

Я пробурмотів: «Здається, є інший спосіб це сказати: цей світ — це світ Поганої Кінцівки».

1. Попросити про допомогу.

2. Не просити про допомогу.

Я... обрав номер один. Я з цієї часової лінії обрав номер два… або ж у нього закінчився час, перш ніж він зміг зробити вибір.

Погана кінцівка.

Глухий кут для Арараґі Койомі.

— Це була погана кінцівка з моменту, коли ти мене зустрів. Одразу після того, як вона тебе вбила, я, мабуть, напала на колишню старосту, а потім я… я, що повернула всю велич своєї сили, зруйнувала світ. Конкретно…

Людей цього міста.

Людей Японії.

Людей світу.

«Я перетворила їх усіх на вампірів», — енергійно заявила Шінобу, зовсім не так, як вона говорила раніше.

— Перетворила всіх… на вампірів.

— Реалістично, я думаю, що я сама випила кров лише перших кількох. Але, як ти знаєш… як ти знаєш краще за всіх, створення раба — це створення раба. Це створення слуги. Оскільки я була на межі смерті, коли пила твою кров, я дала тобі певну свободу, але по суті раб — це моє відгалуження.

— Відгалуження?

— Іншими словами, ті кілька, чию кров я сама випила, стали вампірами, які руйнували світ разом зі мною і продовжували пити кров навколишнього населення. Як поширюється зомбізм… так поширюється вампіризм. Створені таким чином вампіри також є моїми рабами, і так далі по ланцюжку. Вони теж стають вампірами, налаштованими на падіння світу. І так вони розмножуються, як кролики, поширюючись у геометричній прогресії… і в одну мить світ, а точніше людство, лежить у руїнах.

— …

— Оскільки все почалося тут, це місто та прилеглі території, ймовірно, були акуратно оброблені. Але в сусідніх префектурах і далі, ймовірно, нестримна паніка охопила землю. Якщо це місто-привид, не дивно, якщо більші міста, як-от Токіо та Осака, перетворилися на попелища.

— Ну…

Якби паніка була такого масштабу, Сили самооборони точно були б мобілізовані… не кажучи вже про те, що сталося б за кордоном.

Не дивно, якби дійшло до ядерної війни.

Але.

— Але вони не могли протистояти тобі… тобі та твоїм рабам, чи не так… Ті люди з церкви, до якої належали Гільйотина і Драматургія, мабуть, теж почали діяти, але…

Навіть якби й так.

Незалежно від того, які дії вжила б та команда фахівців… вони ніяк не могли зупинити Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд на чолі армії.

Якщо щось і могло зупинити ту легендарну вампірку, то це той факт, що вона була… типом вампірки, яка категорично відмовлялася створювати рабів.

Який не розмножувався.

Лише брак чисельності міг стримати її загрозу.

Якби та вампірка, яка за все своє життя зробила виняток лише для мене та ще одного, серйозно взялася за створення компаньйонів… ні, за створення спільноти.

Сталося б щось неймовірно жахливе… ні.

У цій часовій лінії.

Воно сталося.

— Одна ніч, щоб підкорити цей регіон. Один день, щоб узяти під повний контроль Японію. Десять днів, можливо, щоб панувати над світом…

— Хмм…

Ось так просто?

Тож, гадаю, весь світ не впав за одну ніч… але це все одно сталося надзвичайно швидко.

Ну, кролики розмножуються з неймовірною швидкістю… Якщо все почалося з кількох людей, скажімо, п'яти, ці п'ять призведуть до двадцяти п'яти, ці двадцять п'ять — до ста двадцяти п'яти, ці сто двадцять п'ять — до шестисот двадцяти п'яти, шістсот двадцять п'ять стає трьома тисячами ста двадцятьма п'ятьма, три тисячі сто двадцять п'ять стає… далі я не можу порахувати в голові.

Воно досягло б шести з половиною мільярдів за мить.

— І ти кажеш, що найпершою була б Ханекава… тож, не Чорна Ханекава, а Кривава Ханекава. — Чорт, я б хотів це побачити, хоча, мабуть, не варто в цьому зізнаватися. — Знаючи її, вона, ймовірно, була досить працьовитою в перетворенні людей на вампірів… вона могла б навіть узяти командування.

— У такому разі світ міг би впасти всього за п'ять днів, — сказала Шінобу й замовкла.

Ні, вона ще не могла цього зробити… ми ще не закінчили розмову.

Якщо все це було правдою, то ми точно знали, як упав світ… і як усе людство перетворилося на дивин, справжній пандемоній, що розгортався вночі, але…

— Чому ці дивини виглядають як зомбі, а не вампіри? Враховуючи, що вони стали рабами так само як і я, як вони стали зовсім іншим видом вампірів? Моя плоть ніколи так не розчинялася. З іншого боку, якщо вони справжні раби, то чи не повинні вони вміти літати, як ти? І до речі, це означає, що я мертвий, а ти ні, так? Що робиш ти з цієї часової лінії зараз і де? Ти після знищення світу, тобто. Подивимося, ти тут, тож…

— Я можу відповісти на обидва твої питання одразу. — Шінобу, здавалося, заздалегідь підготувала відповідь, ніби передбачила мої (наївні, правду кажучи) питання. — Ймовірно, я з цієї часової лінії вже мертва.

— …Мертва?

Що?

Стривай-но, зачекай.

Це перевернуло всю передумову.

Якщо вся ця ситуація існувала тому, що вона зруйнувала світ, то щоб вона була мертвою…

— Ні, послухай моїх слів… Я померла після того, як зруйнувала світ.

— …? Тож тебе не вбили хімічною зброєю, застосованою людським опором чи щось таке? Ти кажеш, що хтось тебе вбив.

— Це само собою зрозуміло. Є лише один, хто міг би вбити мене на піку моєї могутності… ніхто інший, як я сама. — Шінобу вказала на себе. — Іншими словами, самогубство.

— …

Я не міг сказати їй: «Не будь смішною».

Бо від самого початку Шінобу… Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд прийшла в це місто в Японії, щоб убити себе.

Вампірка-самогубка.

Але оскільки вона зустріла мене на весняних канікулах… оскільки я врятував її, її спроба самогубства провалилася.

Отже.

Ось чому.

Після того як я помер… і після того, як її лють вичерпалася, у неї не було причин жити далі.

Жодної причини… жити далі.

Як буквальна кровожерлива демониця.

— І оскільки я померла, усі вампіри, що були моїми рабами, стали зомбі.

— Га? Справді? Стривай, хіба ти раніше не казала, що якщо ти помреш, твої раби знову стануть людьми?

— У твоєму випадку, оскільки ми пов'язані одне з одним, так, це так. Бо ми рівні в балансі між господарем і слугою. Кожен із нас — господар, і кожен із нас — раб… але раби — інші. Справжні раби — інші. Вони лише раби, які не можуть жити без свого господаря, хоча й померти не можуть.

— Шість з половиною мільярдів рабів…

Масштаб вражав.

Яка абсолютна монархія.

Але якщо той монарх скоїв самогубство… неминуче вся країна, весь світ поринув би в хаос.

У безлад, усі бунтують.

Або… вампірська кровожерливість виходить з-під контролю.

— Вампір міг би знову стати людиною, убивши тебе власноруч… Але якщо ти мертва, шляху назад немає. Немає вибору, окрім як дозволити їхній крові розгулятися і йти своїм шляхом.

І результат… зомбі?

Стирання волі.

Фактор зцілення, що вийшов з-під контролю.

Залишаючи позаду лише мету… знищити людство.

Ось чому вони оточили мене й Шінобу.

Ми обоє були наполовину вампірами, але також і чимось на кшталт напівлюдей… тож вони прийшли випити ту половину нашої крові.

Щоб перетворити нас обох на вампірів.

— Якщо так, то це повний ідіотизм. Не кажучи вже про мене, але ти ж їхня господиня.

— Залишається онтологічна різниця між цією мною і мною на піку моєї сили, тож… нічого не вдієш. Вони — слуги Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд, а не Ошіно Шінобу.

— Тож… навіть якби вони випили твою кров, вони не обов'язково повернулися б до норми.

— Якби повернулися, я б із радістю дозволила.

Я просто так це сказав, але, здавалося, Шінобу сприйняла це серйозно… її голос був сповнений смутку.

Я не міг у це повірити.

Для Шінобу люди були… якимось іншим видом, простим джерелом питної води, але попри це.

Попри це.

— Пробач, — вимовила вона ту жахливо нехарактерну… недоречну фразу.

Мені.

— Я ніколи не мала подібного наміру... Я лише бажала, щоб ти мене знайшов. Подумати тільки, що я зруйнувала твій дорогоцінний світ з такої дратівливої, дитячої причини…

— Досить. Не проси вибачення. — Не в змозі бачити Шінобу такою, я перебив її вдруге. — Не звинувачуй себе. Ти в цій часовій лінії, можливо, і зруйнувала його, але це була інша ти.

— Т-так, це правда, але… я нічим не відрізняюся від неї, — зауважила Шінобу, пригнічена.

Боже… вона справді була слабка духом.

Той факт, що Шінобу цієї часової лінії, здається, скоїла самогубство, лише підсилив це враження.

Правда, навіть якби ця часова лінія була влаштована інакше, гадаю, було б ще дивніше зберігати спокій, коли ти буквально, без перебільшення, знищив світ.

Я теж був шокований.

Не тим, що Шінобу знищила світ, а існуванням мене, який дозволив цьому статися.

Того дня.

Мені було дуже важко прийняти, що версія Арараґі Койомі не змогла знайти Шінобу після того, як вона втекла того дня, чотирнадцятого червня.

Ця думка ранила… набагато глибше, ніж той факт, що я в цій часовій лінії, у цій хронології, був мертвий, до того ж здається, убитий Чорною Ханекавою… або, якщо розібратися, Ханекавою Цубасою.

Тож ми були в одному човні… зрештою.

Провина була нашою спільною.

— Сам факт, що ти так почуваєшся, мене тішить, Шінобу.

— І все ж, я не зможу заспокоїтися, доки не запропоную тобі хоча б одне ребро зі свого тіла!

— Занадто моторошно.

Мій фетиш так далеко не заходив.

Я б волів, щоб кістки залишалися всередині тіла, загорнуті в шкіру та плоть… але неважливо.

Поговоримо про це іншим разом.

Зараз на це не було часу.

— …Насправді більше не існує такого поняття, як «зараз на це немає часу». У цьому зруйнованому світі в нас є лише час.

Ось що я усвідомив.

Немає причин поспішати.

Буквально… жодної.

— У будь-якому разі, Шінобу, не треба просити вибачення. Ти не зробила нічого поганого, принаймні не та ти, що переді мною. Відтепер нам доведеться жити лише вдвох, у цьому зруйнованому світі, цьому жахливому світі без людей, цьому моторошному світі мільйонів зомбі, що хизуються. Ще більше, ніж раніше, ми повинні дбати одне про одного.

— Мій господар…

— Ти не зробила нічого поганого, Шінобу.

Це була правда.

Якщо хтось і зробив… то це був не хто інший, як Арараґі Койомі зі зниклої тепер історії, той, хто не закінчив свою літню домашню роботу, той, хто був тут зараз.

Іншими словами — я.