Розділ 88: Дзянши Майой - 022

— !!

Подив.

Яка ще могла бути реакція?

Я не усвідомлював, скільки минуло часу, але доки я збагнув, що відбувається, навколо вже стояла непроглядна темрява. Вона змішалася з моїм похмурим настроєм, затримуючи усвідомлення... чи ні, оскільки моя здатність бачити насправді сильніша вночі, мені не стало важче розрізняти щось у темряві, тож, можливо, саме тому я не помітив, як настала ніч.

Хай там як, це не змінювало факту.

Було безперечно запізно.

Доки я збагнув, що відбувається... нас оточили.

«Оточили? Чим?», — могли б ви запитати.

І, звісно, відповіддю було б... трупами.

Ба більше, це були... як би це сказати?.. гнилі трупи.

Ті, що сочилися, гноїлися, їхній подертий одяг змішувався з плоттю, що сповзала з кісток, — ось такі трупи.

З глухим стуком.

Трупа... рука впала на землю.

І не одна рука.

По всьому розрізненому натовпу зомбі руки почали падати на землю в'язкими потоками, перш ніж розчинитися в ній.

І не лише руки.

Десь нога, десь тулуб, а десь і голова.

Розсипаючись, наче крихка глина на гончарному крузі.

Але їм, здавалося, було байдуже.

Бо, наче глина, якій гончар надає нової форми.

Руки відновлювалися з багнистим хлюпанням.

Ноги відновлювалися з жирним бульканням.

Тулуби відновлювалися з кашоподібним хлюпанням.

Голови відновлювалися з в'язким лускотом.

Вони поверталися до попереднього стану, а потім знову розпадалися.

І це просто тривало, знову і знову.

Повторюючись, ніби трупи були засуджені продовжувати вмирати цілу вічність.

Ці трупи, що не мали б рухатися, випромінюючи сморід, усе ж піднялися, рушили й оточили мене та Шінобу.

Їх набилося на скромну територію храму так багато, що рахувати було марно, але оскільки робити було більше нічого, я приблизно підрахував... і налічив понад п'ятдесят людей.

Чи це неправильна одиниця виміру?

Було понад п'ятдесят тіл, так краще?

Можливо, зважаючи на те, що вони ледве зберігали людську подобу, до них усе ж таки треба було ставитися як до людей, незважаючи ні на що?

Чи було це етично? Морально?

Але ця... приголомшлива ситуація, здавалося, перевертала такі буденні турботи... ця приголомшлива ситуація, коли тебе оточують незграбні, гнилі трупи.

Те, що я відчував перед її лицем, було не подивом.

Це був простий жах.

— Щ-що тут коїться?

Не лише я.

Шінобу теж зблідла. Хоча в її випадку, здавалося, вона реагувала не здивуванням чи жахом, а простим збентеженням.

— Що це означає... це мешканці міста? Трупи мешканців? Вони пронюхали про нашу присутність і пішли за нами на гору?

— Мешканці...

Слова Шінобу, можливо, не були монологом, можливо, вона справді ставила мені запитання, але що я міг сказати?

Було неможливо відрізнити одну особину від іншої в рої трупів, що нас оточували, враховуючи, що їхні обличчя розпливалися, як багнюка під зливою... можна було хіба що розрізнити дорослих і дітей за розміром тіл, але коли доходило до, скажімо, чоловіків і жінок, усе ставало вкрай сумнівно. Можна було якось визначити за статурою... але на цьому етапі, навіщо перейматися?

Так.

Я знав, як це назвати.

Не лише я... усі знали.

— Зомбі...

— Не рухайся, мій господар...

Не те щоб я щось конкретне задумав, але Шінобу схопила мене за край сорочки, коли я збирався зробити крок, і потягнула назад.

Її обличчя все ще було блідим.

— Схоже, якщо ми залишимося тут, вони не підійдуть ближче.

— А... гаразд.

Щойно вона на це вказала.

Я побачив, що хоча зомбі нас повністю оточили, вони тримали певну дистанцію... спочатку це було важко помітити через їхні мляві рухи.

На око я прикинув, що відстань була близько декількох метрів.

Десь на такій відстані вони зупинялися і просто хиталися з боку в бік.

Але їхня кількість зростала з кожною миттю.

Здавалося, вони просто продовжували підійматися на гору.

— Якого біса... Чому вони не підходять ближче?

— Це, ймовірно, через талісман, — відповіла Шінобу, вказуючи на талісман, приклеєний до головної зали позаду нас. — Ти сам відчув його дію. Ти зміг доторкнутися до нього завдяки людяності, що залишилася в тобі... але вони, хто є очевидно повноцінними дивинами, можуть підійти лише настільки. Вони знають, що наближатися далі — на свій страх і ризик.

— Вони знають?

Невже?

Звісно, те, що вони не підходили ближче, могло бути через талісман... завдяки талісману, але...

Чи... мали вони насправді щось схоже на волю?

Їхні очі були порожні... чи радше, не більше ніж западини, заткнуті гнилими очними яблуками... Хто зна, чи бачили вони взагалі щось?

— Я не дуже розумію, що відбувається, але... це вони знищили світ? — запитав я. — Я майже впевнений, що зомбі їдять людську плоть, чи не так? І якщо вони тебе з'їдять, ти теж станеш зомбі...

— Ну, треба сказати, що в цьому плані є багато варіацій... але наразі, здається, нам краще покинути це місце, поки талісман зберігає свою чудодійну силу.

— Га? Покинути? Хіба це не єдине місце, де ми в безпеці?

— Як ти сам бачиш, їхня кількість зростає з кожною миттю... Чесно кажучи, я не можу передбачити, як усе піде. Навіть якщо вони не хочуть підходити ближче, їх можуть просто виштовхнути вперед, коли стане занадто тісно... і, ну. Вони — дивини, але я не думаю, що вони мої вороги... чи твої.

Правда.

Вони були моторошні, і неможливість зрозуміти, про що вони думають, робила їх ще страшнішими й огиднішими... та все ж я не відчував від них такої бойової сили, як від мисливців на вампірів чи мавпи.

Просто їх було так багато.

Це саме по собі було проблемою... але.

Однак.

— Однак, — зауважила Шінобу, — знаючи, що колись вони могли бути мешканцями цього міста, що вони можуть бути зомбі, створеними з трупів мешканців цього міста, ми не можемо необачно прориватися крізь них.

— Ага.

З-за її спини я кивнув на несподівано шляхетне зауваження Шінобу.

Якщо вже на те пішло, я думав, що, можливо, нам варто просто прорватися крізь них, тож кивок містив і належну частку мого каяття.

Але серйозно, що, в біса, відбувалося?

Я й гадки не мав.

Хіба світ... хіба людство не було знищено?

Чи... ні. Не може бути.

— Ось чому наразі ми мусимо тікати, мій господар.

— Тікати... куди?

Нас повністю оточили з усіх боків: зліва, справа, спереду й ззаду... і навіть зараз зомбі продовжували прибувати.

Куди ми могли бігти?

— Якщо ліворуч і праворуч, спереду й ззаду шляху немає, то тікати залишається лише вгору, — сказала Шінобу, обхопивши мене рукою за талію... і стрибнула.

Не як стрибок у часі.

Цього разу вона справді стрибнула.

— Ого...

Ми злетіли в повітря так раптово, що мій здивований вигук ледве встиг злетіти з вуст... і миттєво досягли абсурдної висоти.

Якби довелося вгадувати, я б сказав, що вона стрибнула на понад тисячу футів у повітря.

Навіть не зігнувши колін.

Було вкрай сумнівно, чи мали ті зомбі взагалі зір, але якби мали, то їм, мабуть, здалося б, ніби ми зникли просто в них на очах.

Повернення такої значної частини її сили уможливило цей подвиг... і було страшно подумати, що вона ще й близько не в повній силі.

Боже, на піку своєї могутності вона, мабуть, могла стрибнути в космос навіть без розбігу.

Можливо, всі ті нісенітниці про повалення сонця колись були не жартом, а простою метою, цілком у межах її досяжності.

Вона могла б і зірку згасити.

Що, безперечно, змінило б історію.

— Здається, що наразі нам вдалося втекти.

— Ага... але що то, в біса, було?

— Не знаю... Хоча, можливо, то були не зомбі, а радше... — почала було Шінобу, але зупинилася на півслові.

Оскільки все, що злітає, мусить упасти, а в цьому випадку те, що злітає прямо вгору, мусить упасти прямо вниз, що нам не допомогло б, Шінобу вправно розвернула своє тіло (разом із моїм) у повітрі, розставивши й зігнувши ноги, щоб використати опір повітря, і почала зигзагами рухатися небом, ніби шукаючи місце для приземлення... іншими словами, безпечне місце якомога далі від тієї вкритої зомбі вершини гори. Однак.

Однак, дивлячись униз із такої великої висоти, ми бачили, що ніде в нашому місті.

Ніде у світі.

Не було такого поняття... як безпечне місце.

— ...кх!

— ...кх!

Там, у небі, Шінобу і я... одночасно втратили дар мови.

Втратили дар мови, дивлячись на нічне місто нашим вампірським зором.

Справа була не в тому, що зомбі зібралися на вершині гори... біля храму Кіта-Шірахебі.

П'ятдесят?

Шістдесят?

Може, загалом вісімдесят?

Стільки зомбі змогли нас повністю затиснути... але це була лише крихітна меншість.

— Місто... переповнене зомбі.

Не було сенсу шукати місце для приземлення.

У кожному куточку міста... зомбі розгулювали так, ніби вони тут господарі.

Звісно, не було сенсу намагатися їх порахувати, але їхня кількість, безсумнівно, приблизно дорівнювала населенню міста.

Ні, не лише нашого міста.

Якщо я напружував зір, то міг розгледіти сусіднє місто й деякі віддаленіші райони... і скрізь було те саме явище. Величезна кількість зомбі, що з'явилися, хоч би де вони, в біса, ховалися досі, — чи то були поховані в землі, чи ще де, я не знаю, — хиталися навколо... посеред своєї вечірньої прогулянки.

Іншими словами.

— Кожна людина перетворилася на зомбі?

Людство занепало.

Але вони не зникли... усі вони, до єдиного, стали трупами.

І, вочевидь, дивиною.

Той тип дивини, про який Ононокі сказала б... продовжує існувати після смерті.

— От лайно...

Результатом спроби запобігти перетворенню Хачікуджі на дивину стало те, що якимось чином... я перетворив усе людство на дивини.

— Я зробив... непростиму, непрощенну помилку... Це неймовірно, просто намагаючись змінити минуле невеличким стрибком у часі, я перетворив усе людство на зомбі...

— Ні, мій господар. Нехай це тебе не бентежить, — сказала Шінобу, все ще притискаючи мене до себе.

Я думав, вона просто намагається мене втішити... але це було не так.

— Це я схибила.

Вампірка, що зблідла, як полотно, не намагалася мене втішити, а зізнавалася.

— Усе це — моя провина.

— ...? Про що ти говориш? Що, прикривати одне одного — це наступний крок після взаємних звинувачень? Все одно дякую, Шінобу, але це...

— Ні, я не намагаюся тебе прикрити, це просто щира правда. Сувора реальність.

— Шінобу.

— Досить, слухай уважно. По-перше, це не зомбі, а занепалі тіні того, що колись було вампірами.

— Вам... піри?

Тобто.

Як ми?

Ця зграя дивин, з яких плоть сповзає, наче багнюка, ці ходячі трупи?

— Не як ми, а як ти... бо всі вони, як і ти — колишні люди, перетворені мною на вампірів.

— Що... Тобою?

— Так, — слабко відповіла Шінобу, виглядаючи ніяково. — Іншими словами... та, хто принесла руїну цьому світу в цій часовій лінії — це я.