— Якщо ти зможеш це влаштувати, ми не просто визначимо причину, а, можливо, навіть усе владнаємо!
Не хвилюйтеся, запевняю вас, такий фінал на вас не чекає. Історія не вирішиться на наступних п'яти сторінках, а решта книги не буде присвячена описам того, як я пещу ребра Шінобу... хоча це було б легендарно.
Причина не в тому, що не можна змінити історію чи долю, повернувшись у минуле. Це поняття було суто академічним, адже наш стрибок у часі фактично спричинив кінець світу.
— Ну, було б поспішно вважати, що світ загинув через те, що ми врятували Хачікуджі, — сказав я. — До того ж у минулому ми робили багато різного. Ми втрутилися в минуле багатьох людей: від тих дівчат-середньокласниць, яких випадково зустріли, до лолі-Ханекави, тієї поліціянтки, батька Хачікуджі... навіть водія вантажівки, що ледь мене не збив. Наприклад ми не можемо бути впевнені, що Ханекава не перетворилася на королеву демонів, кинувши в нас ту книгу і, таким чином, втративши її.
— Воістину, знаючи те дівча…
Я сказав це жартома, але склалося враження, що Шінобу це дивним чином переконало.
З іншого боку, якщо йдеться про ефект метелика, ми не знали, яка з наших дій могла знищити світ. Звідки нам знати?
Але нам не потрібно було повертатися на цілих одинадцять років, щоб знайти причину... достатньо було повернутися на два місяці.
Пряма причина кінця світу, занепаду людства.
Нам просто треба було дослідити ніч чотирнадцятого червня.
— Тож... ми можемо повернутися в той момент часу? — запитав я.
— Іншого вибору в нас нема. Проте, як я вже казала, якщо я схиблю, ми цілком можемо повернутися в епоху динозаврів... хоча, гадаю, вона не надто відрізнятиметься від цього зруйнованого світу.
— Не надто відрізнятиметься…
Я подумав, що різниця буде просто колосальною.
Різниця як 20-0. Технічна поразка.
У якій грі — не знаю.
Але попри велику різницю між цим світом, де не видно жодної живої істоти, і світом мільйонів років тому, певна схожість, мабуть, є. Принаймні достатня для порівняння.
— Стривай-но. Навіть із відновленими вампірськими силами, я думав, можна подорожувати в майбутнє, але не в минуле. Повертати тобі ще більше сили…
Було б нерозумно?
Вона сама проти?
Звісно, якби вона так сказала, мені б нічого не лишалося, як погодитися, але за цих обставин...
— Так, — відповіла Шінобу, — та навіть із поверненням моїх сил до апогею, далеко не факт, що ми зможемо здійснити подорож у минуле.
— Хммм... то що ж нам тоді робити?
— Поміркуй-но. Якщо в червні тебе й мене вже не було, а система освіти зникла через занепад суспільства, то, природно, не було б ані потреби, ані можливості стрибати на одинадцять років у минуле через твоє невиконане літнє завдання... отже, у цій часовій лінії духовна енергія у храмі мала б досі залишатися там, абсолютно невитраченою.
— А.
Ага.
Це мало сенс.
Це було очевидно, якщо подумати... тож якщо ми використаємо цю енергію, щоб знову стрибнути в минуле... якщо ми визначимо причину колапсу світу і почнемо все спочатку з того моменту, ми зможемо принаймні вирівняти історію в кращу сторону, навіть якщо не зможемо зробити її точно такою ж, як раніше.
— Стривай, — сказав я, — можливо, нам навіть не доведеться морочитися з визначенням причини. Хоч усе це про «епоху динозаврів» було жартом, стрибок у часі може знову провалитися, правда, Шінобу?
— Я ніколи не хиблю, але не можу заперечувати, що схибити можеш ти.
— Як, чорт забирай, я можу схибити, якщо я просто пасажир у твоєму стрибку?
— Я ж казала тобі. По суті, саме ти налаштовуєш координати. У мене відсутнє відчуття часу... тож наш пункт призначення певною мірою залежить від тебе. Якщо подумати, мені зараз спало на думку, що наша одинадцятирічна халепа сталася не через мою помилку і не через волю богів, а, можливо, через те, що під час стрибка ти мріяв про вміст спідниці тієї загубленої панни.
— Ааа.
Це, звісно, здавалося можливим.
Хоча я точно не мріяв про вміст її спідниці.
Проте, можливо, я думав про Хачікуджі трохи серйозніше.
— Тобто, якщо я просто зберігатиму спокій, шансів на провал стрибка немає, так ти кажеш?
— Ні, я не можу цього гарантувати. Я тисну на педалі, а ти тримаєш руки на кермі, тож безглуздо намагатися звалити провину на когось одного... якщо я занадто сильно натисну на газ, або якщо ти неправильно скеруєш, цілком можливо, що ми опинимося в епосі динозаврів. Якщо ти боїшся такого ризику, то краще нам узагалі не намагатися стрибати в часі.
Саме так, як попереджав той Гавайчик
І вона каже це зараз.
Надто, надто пізно.
Але навіть Ошіно, навіть той неприємний старуватий, що бачить усе наскрізь, не міг передбачити такої ситуації.
Він же не Нострадамус.
— Ну, Шінобу, я хотів сказати, що ми все одно повинні здійснити стрибок у часі.
— Що, у тобі раптом прокинувся дух авантюризму?
— Ні, але якщо ми зазнаємо невдачі й не зможемо повернутися на чотирнадцяте червня, то хай так і буде... чи то сьоме липня, день народження Сенджьоґахари, чи будь-яка інша дата, гірше, ніж зараз, уже не буде.
— Хм.
— І навіть якщо ми прибудемо раніше чотирнадцятого червня, це нормально... ми можемо просто займатися своїми справами, чекати, і чотирнадцяте червня врешті-решт настане.
— ...Чи той місо-суп, що ти звеш мозком, забродив, наче соєвий соус?
— У мене немає бажання вигадувати відповідь на таку снобську фразу, але якщо в тебе в голові соєвий соус, не забувай, що місо теж ферментоване.
— Що? Як щось настільки смачне може бути гнилим?!
— Окрім кольору волосся, у тобі справді нуль відсотків іноземного, так? І, до речі, соєвий соус теж смачний.
— Він не огидний, звісно, але як для напою — занадто солоний.
— Соєвий соус — це не напій!
— Я п'ю його просто з пляшки.
— Ти ж помреш!
— То що, суп у твоїй голові — місо? Чи соєвий соус?
— Місо.
— Тоді слухай мене. Тиждень-два, чи навіть місяць-два, імовірно, були б прийнятними, але ми не можемо бути впевнені в такому інтервалі. Намагаючись повернутися лише на один день, ми стрибнули на одинадцять років, чи не так? Розрахунок не такий простий, але якби ми застосували те саме співвідношення до цієї спроби, то опинилися б на 680 років у минулому, коли навіть я ще не народилася. Ми не можемо дозволити собі підходити до проблеми, не зважаючи на успіх чи невдачу. Не годиться нескінченно повторювати ці переміщення з теперішнього в минуле і назад при кожному стрибку. Історія буде занадто змінена в процесі, що зробить її недосяжною для нашого втручання.
— Але яка різниця, 680 років чи п'ятсот мільйонів? Очевидно, я перебільшую для наочності, але... слухай, Шінобу, ми ж обоє безсмертні, так?
— Мм.
— Тож ми могли б наглядати за всією історією... ми навіть не знаємо, чи вистачить охопити ніч чотирнадцятого червня. Я не легковажу, я кажу, стрибнімо в минуле, готові наглядати за широкими пластами історії!
— Ці твої амбіції набули велетенських масштабів…
Шінобу здавалася приголомшеною, але, ну, я говорив про серйозні речі, тож що тут поробиш.
Правда в тому, що в глибині душі однієї ночі без можливості користуватися паперовими грошима, без монет, зі сном у водостічній трубі й усім іншим для мене було більш ніж достатньо... але все змінилося, і тепер цього було замало.
Якщо, припустимо, ми зможемо стрибнути точно в наш розрахунковий день Ікс, то протягом наступних двох місяців... або, якщо не вийде, протягом наступних скількох завгодно років... ми виправимо історію.
Якщо історія не збиралася виправлятися сама... то нам не лишалося нічого іншого, як узяти це завдання на себе.
— У мене немає якоїсь похвальної ідеї пожертвувати собою заради загального блага, я просто кажу, що докладу всіх зусиль на деякий час, щоб знову побачити Сенджьоґахару й Ханекаву... щоб знову побачити своїх сестер і батьків. Назвіть це моїм літнім завданням.
З такою рішучістю.
З цією недолугою спробою виголосити свою велику героїчну промову, ми з Шінобу знову вирушили на пагорб, де стояв храм Кіта-Шірахебі.
До речі, коли ми повернулися в цю епоху, мого «бабусиного» велосипеда не було припарковано біля підніжжя (тоді я подумав, що цього разу його точно вкрали, але в цій часовій лінії я взагалі не їздив до храму в ніч на двадцяте серпня, щоб стрибнути в часі, тож, звісно, його там не було), але й у мене вдома його теж не виявилося.
Хммм.
Можливо, «я» в цій часовій лінії не їздив на велосипеді... невже історія могла змінитися в таких банальних речах?
Ну, оскільки світ у руїнах, то, мабуть, один велосипед — не така вже й велика справа, навіть якщо це був мій улюблений апарат. Я продовжив шлях до храму.
Я ніс Шінобу в обіймах, як коалу, радше за звичкою, адже з настанням ночі вона не була настільки слабкою, щоб втомитися від простої ходьби.
Через місто, де не залишилося нікого, хто б міг нам дорікнути, — ані дівчат-середньокласниць, ані поліціянтів.
Не те щоб це було якесь одкровення, але світ без людей стає надзвичайно темним увечері... так само як денне небо — надзвичайно чистим і блакитним.
Мабуть, коли настане ніч.
Ми зможемо побачити все небо, всипане зірками.
Це нагадало мені, як ми колись ходили з Сенджьоґахарою в обсерваторію...
...
Хмм.
А як щодо цього?
Чи сталося це в цій часовій лінії?
Чи я запізнився?
Я не пам'ятав точної дати, але хіба це було не в червні?
— Правда, з нашими підвищеними вампірськими рівнями ми могли б досхочу милуватися зірками, навіть якби місто було залите світлом, а забруднення повітря не зникло. І я досить вправний у скелелазінні.
— Це радше ногами робиться.
І так далі.
Гадаю, ми відчували свободу для таких жартів, бо були на підйомі, чи, радше, стали необережними.
Я створив враження, ніби ми вирішували, що робити, спокійно й раціонально, але насправді ми з Шінобу з ентузіазмом раз у раз давали одне одному п'ять і стукалися кулаками, коли нам спала на думку чудова ідея, яку ми збиралися втілити (сцена, яку я точно не можу вам показати, дорогі читачі). Але потім.
Коли ми дісталися кінця вже до болю знайомого підйому й прибули до храму Кіта-Шірахебі.
— …
Обличчя Шінобу вмить спохмурніло.
Наче похмуре небо, крізь яке не може пробитися жоден промінь світла.
Судячи з її виразу, мені не потрібно було питати... можливо, було б добріше не питати... але, хапаючись за останній проблиск надії, я все ж запитав:
— Що не так?
— Ну… — Шінобу зістрибнула з моїх рук і приземлилася. — Тут не залишилося ані крихти енергії.
— А.
Мої зневіра й відчай уже промайнули кілька секунд тому, звідси й така надзвичайно коротка відповідь...
Але я не збирався з цим миритися.
Ми з Шінобу обміркували це з усіх боків і дійшли висновку, що оскільки стрибка в часі не було, енергія мала залишитися абсолютно недоторканою.
— Причина... так.
«Можливо, ось вона», — сказала Шінобу, швидко знайшовши те, що шукала... і вказавши в тому напрямку.
Я не бачив, на що вона вказувала, але вона жваво рушила туди, тож мені, попри розгубленість, нічого не лишалося, як піти за нею.
Довелося замислитися, хто в чиїй тіні тут опинився... хоча, якщо чіплятися до слів, з її вампірським рівнем, що наблизився до максимуму, Шінобу насправді могла ненадовго залишати мою тінь (ніби я був зарядним пристроєм, а вона — бездротовим телефоном).
Коли ми піднялися стежкою і наблизилися до головного залу, я побачив, про що говорила Шінобу.
Той напівзруйнований головний зал.
Ні... єдиний талісман, наклеєний там.
— Що? Хіба це не…
Я подивився на талісман... з першого погляду не був упевнений, але, уважно роздивившись, схилив голову набік.
Я, звісно, пам'ятав. Як я міг не пам'ятати? Ошіно попросив мене, а точніше, мене й Камбару, наклеїти там талісман... щоб запобігти Великій війні йокаїв — занадто велика відповідальність для мене, якщо чесно.
Тож я пам'ятав це надто добре.
Пам'ятав це і подальший інцидент із Сенґоку, надто добре.
Однак...
— Він інший.
Не те щоб я добре розрізняв талісмани, написані таким нерозбірливим скорописом…
Але, для початку, він був іншого кольору.
Талісман, який я наклеїв на залі, був написаний червоною тушшю... але той, що був там зараз, — чорною.
— Тобто, я навіть не знаю, чи можна називати її «тушшю», якщо вона червона, але... що тут відбувається?
— Я теж отримала лише часткову посвяту в такі речі від того Гавайчика... але тут питання не стільки в різному типі, скільки в різному ефекті. Талісман, даний тобі Гавайчиком у незміненій часовій лінії, відрізняється від того, що даний тобі в цій зміненій часовій лінії. Тож на терезах історії висить не лише доля самого світу, а й багато таких тривіальних деталей.
— Хах…
— Хоча для нас це навряд чи тривіально. Талісман, який ти поклав, мав ефект розсіювання духовної енергії, тоді як цей талісман перед нами призначений для її поглинання.
— П-поглинання?
— Його ефективність на кілька рівнів вища, ніж у того, що довірили тобі. Щодо запобігання Великій війні йокаїв, ефект той самий, проте…
— Ясно.
Проте для нас усе було зовсім не так.
Якщо цей талісман поглинув усю духовну енергію, потрібну нам для стрибка в часі, то ми не зможемо повернутися в минуле. Наша геніальна ідея, весь наш ентузіазм були ефектно зруйновані звичайним клаптиком паперу.
Збій... усе-таки був збоєм. Повторити його було неможливо.
— Я знаю, що перекладаю провину й виправдовуюся, — визнав я, — але водночас ніхто не слухає, тож я просто скажу все, що мені заманеться. Якого біса, Ошіно?!
— Егоїстично, справді... З погляду Гавайчика, байдуже, який талісман використовувати. Ймовірно, він вибрав його без особливих роздумів, просто за звичкою чи миттєвим бажанням, бо різниці не було.
Ага... мабуть, це правда.
Скільки б я не звинувачував Ошіно, було б абсолютно нерозумно очікувати, що він збереже накопичену духовну енергію храму на випадок, якщо нам із Шінобу колись знадобиться стрибнути в часі.
Ні…
Навіть якби він про це подумав... Він — балансувальник.
Він би не зробив цього для нас.
— Коли ти дивишся дводисковий DVD-сет, байдуже, чи дивишся ти спершу перший диск, чи другий.
— Зовсім не байдуже…
А що, як спершу подивитися диск із додатковими матеріалами?
Досить цих недолугих аналогій.
— Але, — сказав я, — не думаю, що він настільки безвідповідальний, щоб залишити таку важливу річ на волю звички чи примхи. Щось у цій часовій лінії, мабуть, змусило його вчинити саме так... Ну, зараз уже немає сенсу намагатися це з'ясувати.
— Так.
— Гаразд... Тепер нічого не лишається, як кинути трохи грошей у скриньку для пожертв і покластися на богів. — Це було трохи занадто егоїстично з мого боку, враховуючи моє попереднє блюзнірське зауваження, що в такому напівзруйнованому храмі немає бога... але на цьому етапі, що ще я міг зробити? — Стривай, а якщо ми знімемо цей талісман і терпляче почекаємо, хіба та духовна енергія з часом не накопичиться тут знову? Зрештою це місце — точно повітряна кишеня. Небезпека Великої війни йокаїв повернеться, але жебракам обирати не доводиться...
— Мій господар! — крикнула Шінобу.
Намагаючись зупинити руку, яку я необережно простягнув до талісмана... але вона запізнилася.
Я торкнувся талісмана...
І мене відкинуло назад.
Ідеться не про клацання статичної електрики на пальці, усе моє тіло відкинуло назад. Я гепнувся на дупу, а коли підвівся й подивився...
— …нкх!
Мій пучок пальця був добряче обпалений.
Ні... радше обвуглений. Мабуть, він миттєво згорів до самих нервів, бо я не відчував абсолютно ніякого болю.
Фізична шкода, звісно, загоїлася за мить, оскільки я зараз був у вампірській формі... але я, здається, не міг оговтатися від шоку.
— Хіба я не казала тобі? Це інший тип талісмана... ти… ні, будь-хто, включно зі мною, хто належить до світу дивин, не може навіть торкнутися його, не кажучи вже про те, щоб зняти. Як із розп'яттям. Нас би поглинуло... спожило б повністю.
— Але хіба не я його сюди повісив?
— Тобі варто навчитися слухати до кінця. А саме: ти, цілком імовірно, був поруч, але та, кому насправді довірили нести талісман сюди, мала бути та Дівчисько-мавпа... для того дівчати це не було б проблемою, якби вона не несла його в лівій руці.
— …
Хах.
Тож у цій часовій лінії була... більша необхідність у тому, щоб Камбару мене супроводжувала? Можливо, з Сенґоку теж усе сталося інакше. Але.
Але в такому разі…
— Не лише Камбару, усі зникли з цього світу, кожна людина. У цілому світі немає нікого, крім нас, а це означає, що немає нікого, хто міг би зняти цей талісман…
— Воістину.
— Ну, тоді наш план провалився…
Я замислився, чи не могли б ми, замість того щоб знімати талісман, вирішити це, перенісши всю будівлю кудись іще, але це було б занадто просто. Ефективність талісмана, ймовірно, пронизувала весь зал, тож ми не могли робити нічого необачного.
Мій обвуглений пучок пальця подбав про те, щоб я про це пам'ятав.
— Ба більше, знімати його було б безглуздо. Саме тому, що я прибула в усій своїй славі, у цьому місці зібралося стільки духовної енергії. Така сила більше ніколи тут не збереться.
— Он як? Тож це безнадійно.
— Безнадійно, воістину.
У цей момент я почав підозрювати, що Ошіно вибрав цей талісман зі злості, щоб ускладнити нам життя після нашого стрибка в часі... не те щоб він зайшов так далеко, щоб заважати нам рятувати світ від знищення просто як покарання за те, що ми не послухали його попередження.
Але якщо він був суворо неупередженим, можливо, це було правильне рішення?
Навіть якщо ми намагалися врятувати світ.
Чи сказав би він: «Ви не повинні стрибати в часі»?
Він же балансувальник.
— Цікаво, чи є в Японії інші повітряні кишені, крім цієї. Чи варто оновити термін до «силової кишені»?
— Хоч і шукатимемо наосліп, але, здається, мусимо.
І ось так.
Ми мали намір продовжувати, навіть перед лицем безнадійної ситуації, продовжувати марно боротися. Ми б блукали, не те щоб ми були Ошіно чи Ханекавою, не те щоб могли поїхати за кордон, у пошуках місця, яке могло б мати достатньо духовної енергії для стрибка в часі... ми розробили конкретний план подорожі: спершу вирушити на гору Осоре в Аоморі, або, можливо, на гору Фуджі в Шідзуоці... однак.
Однак ситуація ось-ось мала значно перевершити все, що ми очікували.
Людство загинуло в цьому світі.
Люди зникли з цього світу.
Усі ці люди зникли... усі, але куди, в біса, вони всі поділися?
Я ось-ось мав це з'ясувати.
Так, вони нікуди не поділися.
Я з'ясував.
Вони були тут... увесь цей час.
Ні, якщо бути точним.
Увесь цей час тут були їхні трупи.
Розділ 87: Дзянши Майой - 021
Том 2
