У таких випадках я завжди починав зі спроби розібратися в поточній ситуації. Але цього разу принаймні щира правда полягала в тому, що розбиратися було ні в чому.
Бо світ, у якому я мав би розібратися, лежав у руїнах.
Розбиратися в чомусь було безглуздо.
Якщо в цій ситуації шукати хоч якусь розраду, як висловилася Шінобу... хоча те, що залишилося, важко було назвати ситуацією... то проблиском надії було те, що моя пам'ять, здається, досі не змінилася відповідно до «історії»... зокрема, я все ще пам'ятав свої літні канікули в «незруйнованому світі».
Мої літні канікули, ті, які я знав... літні канікули незруйнованої історії.
Ті літні канікули, яких тепер ніколи не існувало, були схожі на сон наяву.
Мої перепалки з Кайкі.
Реабілітація Сенджьоґахари.
Моя жорстока сутичка з Каґенуй... я пам'ятав усе це, що, ймовірно, ніколи й не відбувалося в цьому сьогоденні, у цій часовій лінії.
З іншого боку, моя пам'ять не доповнилася подіями з цієї зміненої історії... це стосувалося не лише літніх канікул, а й того Дня матері три місяці тому.
Мої спогади про зустріч із тією загубленою панною, Хачікуджі Майой, мої спогади про наші подальші безтурботні жарти — ніщо з цього не стерлося.
Врятувавши Хачікуджі від тієї ДТП у минулому й доставивши її до порога пані Цунаде, я точно мав би запобігти її перетворенню на дивину, тож той День матері ніколи не мав відбутися, що суперечило б реальності... але цю частину, здається, не виправили.
Принаймні це розв'язувало одну проблему.
Але враховуючи величезну кількість проблем, що постали переді мною, я подумав, що, мабуть, це не та розрада, яку варто так називати.
— От халепа... Таке відчуття, ніби я просто забув загинути разом з рештою світу.
— Не вдавай такої холоднокровності попри обставини. Наче це голлівудський фільм.
— Пані Шінобу, поціновувачко Шьоґакукану. Вам знайомий пристрій з ранніх серій «Дораемона» під назвою «Перемикач диктатора»?
— Не знайомий.
— І як вас після цього назвати справжньою фанаткою Фуджіко?
— Мені відомий лишень пізній «Дораемон».
— То ви фанатка-позерка Фуджіко.
— Розкажи мені вже про цей свій перемикач дикточорта.
— Перемикач диктатора. Це пристрій, що одним натисканням кнопки стирає зі світу того, хто тобі не подобається. Не вбиває, а робить так, ніби його «ніколи не існувало»... так, що людина зникає навіть зі спогадів тих, хто її знав.
— Хохо, воістину корисний пристрій.
— От тільки його не існує. Хай там як, це предмет із науково-фантастичної епохи «Дораемона», але... оскільки Нобіта саме такий персонаж, зрештою він використовує кнопку, щоб стерти все людство.
— Воістину грізний диктатор.
— Звісно, дехто визначає диктатора як того, хто чинить геноцид... Слухайте, я не намагаюся тут глибоко філософствувати, мені просто спало на думку, що таке відчуття, ніби хтось використав «Перемикач диктатора» на цьому світі.
— То ти кажеш, що Нобіта ще може бути живий, десь у цьому світі!
— Ні. Що за поспішні висновки... До того ж, бути фанатом Нобіти — це просто дивно. Мое на Нобіту для мене абсолютно незбагненне. Та неважливо. Зникнення кожної людини на Землі немислиме за звичайних обставин. Це неможливо без якогось науково-фантастичного елемента, чи то геноцид, чи то масове викрадення. Це зайняло б багато часу.
— Хмм...
Моя спроба навести якомога простіший приклад із манґи пройшла не надто вдало, але, здається, мені все ж таки вдалося якось донести свою думку.
Перш ніж піти до своєї кімнати, щоб перевірити, як далеко я просунувся у своїх вправах, я розшукав купу газет, що були приховані в будинку.
Батьки Арараґі (тобто мої мати й тато) — люди дуже методичні, тож газети й рекламні проспекти були ретельно відсортовані та складені.
Мабуть, охайність у нас у генах... і якби світ руйнувався поетапно, тобто «за правилами», дотримуючись належної процедури, то цей процес, або принаймні його провісник, мав би ховатися десь на сторінках тих газет. Я почав переглядати їх, виходячи з цього припущення.
Я б знайшов інформацію набагато швидше, якби міг під'єднатися до інтернету з мобільного, але, як виявилося, папір був останнім носієм, що вцілів.
Хоча за кількасот чи кілька тисяч років увесь цей папір перетвориться на пил... та й зрештою нам усе одно геть не пощастило.
Ну, не пощастило в плані з'ясування того, що сталося... яким чином світ остаточно занепав... але не можна сказати, що я зовсім нічого не дізнався.
Газети, що зберігалися в резиденції Арараґі, доходили аж до вечірнього випуску за чотирнадцяте червня.
Жодного номера після цієї дати не було.
Коли я зайшов до своєї кімнати, щоб подивитися, як далеко я просунувся у вправах, книга була відкрита на сторінці з тією ж датою.
— Звісно, немає гарантії, що я з цієї часової лінії не покинув свої вправи саме на цьому місці... От якби я вів щоденник.
— А чи не можемо ми оглянути щоденники твоїх молодших сестер?
— Ні, не думаю, що вони його вели... а навіть якби й так, то навіть цей старший брат не став би читати щоденник своєї сестрички без дозволу!
Що ж.
Дати точно збігалися, тож це було досить надійно, наскільки це можливо. І ми випадково підтвердили, що я з цього світу теж належним чином готувався до іспитів, що було свого роду втіхою...
— Отже, — почав я, повернувшись до вітальні й знову розгорнувши вечірній випуск за чотирнадцяте червня. — Можна з упевненістю сказати, що щось, вочевидь, сталося, якесь «щось» сталося, у ніч на чотирнадцяте червня... після того, як доставили вечірній випуск, але до того, як надрукували ранковий... і світ розсипався не поетапно, а одним махом.
Щось точнісінько як «Перемикач диктатора». Щось науково-фантастичне.
— Не знаю, наскільки просунулася зброя в цьому світі, але не можу уявити, щоб вони розробили щось, що могло б _пуф_ — і стерти геть усіх людей, і тільки людей, за один раз.
— І що це означає?
— Це означає, що це, мабуть, було якесь дивне явище. Тільки дивина може обійти примус історії, або теорію, що доля сама себе виправляє, правильно? Ось чому ти можеш подорожувати в часі, і чому я зміг врятувати Хачікуджі... чому я зміг запобігти її перетворенню на дивину.
— Зрозуміло. Це правдоподібне пояснення.
— Ага...
Принаймні, так я намагався це для себе пояснити.
І мої міркування, ймовірно, не були хибними, але... хоч би якими правильними вони були, я не міг не думати: «І що з того?».
А якщо це не було дивне явище?
Різниці ніякої.
Який сенс це аналізувати?
Серйозно...
Я, Арараґі Койомі, відчуваю, що по-своєму пройшов через багато що. Не лише через пекло весняних канікул і жахіття Золотого тижня, про які я постійно згадую. Я вірю, що кожне випробування, яке я пережив, допомогло мені вирости емоційно.
Але... це було зовсім іншого масштабу.
Загалом, досі все більш-менш обмежувалося індивідуальним рівнем. Навіть Велику війну йокаїв вдалося попередити... з усіх дотеперішніх інцидентів звірства Чорної Ханекави забрали найбільше жертв, але й тоді ніхто з простих людей не загинув.
А тепер, не те що хтось помер.
Зникла кожна жива людина на Землі — це вже зовсім інша справа.
— Хммм. Якщо щось сталося близько чотирнадцятого чи п'ятнадцятого червня, то, гадаю, нинішній стан руїни у світі — це результат двох місяців, що минули з моменту знищення... Іншими словами, це сталося зовсім нещодавно, — я завів розмову з Шінобу... завів, але вона мовчала, методично потираючи скроні.
Вона була схильна до різких перепадів настрою, тож перевірка газет і зіткнення з реальністю могли знову занурити її в похмурий гумор... принаймні я так думав, але цього разу, здається, все було інакше.
Натомість.
Вона просто виглядала спантеличеною.
— Щось не так, Шінобу?
— Ну... щось крутиться на краю моєї свідомості... але я не можу вхопити, що саме. Моя пам'ять воістину перетворилася на руїну.
— Якого біса, у тебе є якісь ідеї, що відбувається? Про те, чому світ такий... або про те, яка дивина це зробила, якщо це справді вона?
— Хмм... мені теж цікаво.
Шінобу сумнівно схилила голову, але така можливість існувала. Колись у покинутій підготовчій школі... хоча тепер, звісно, все було покинутим... вона прослухала чимало лекцій Ошіно на тему дивин.
Для Шінобу, яка поглинала дивини незалежно від їхнього типу, це було ніби вивчати назви інгредієнтів... і в такому разі.
— Стривай, — сказав я, — цілком можливо, що Шінобу з цієї зміненої часової лінії не слухала лекцій Ошіно...
— Навіть якщо я з цього світу й не слухала, то я, що є тут, слухала, тож це не має значення.
— А, точно. — Як усе складно. У моїй голові все це було парадоксом. — Власне, зачекай хвилинку. Якщо ми продовжимо цю логіку, ситуація стане ще складнішою, але... яке наше місце в цій часовій лінії?
— Місце?
— Коли ми вирушили на одинадцять років у минуле, я зустрів себе. Гаразд, ми не зустрілися, я лише підгледів за ним, але все ж.
— Авжеж. І яким же він був чарівним.
— Його миловидність не має значення.
— Ще і як має. Я хвалю тебе. Радій.
— За цих обставин, ні, я не радію похвалі миловидності мого семирічного «я». Питання в тому, що сталося з тим милим хлопчиком через одинадцять років?
— Що, питаєш? Хіба він не став самовпевненим старшокласником?
— Я не про це. Я про те, що сталося з юним паном Арараґі в день Ікс у середині червня його випускного року в старшій школі.
— ...
— У той час ти, мабуть, ще жила разом з Ошіно в покинутій підготовчій школі... Чи цей аспект історії теж змінився? Ну, хай там як, разом з усіма іншими... гадаю, ми обоє загинули?
Померли... чомусь я не хотів вживати це слово.
«Зі смертю важко впоратися», як сказала б Ононокі.
Але найголовніше — не було жодних трупів.
— Ймовірно, існує багато дивин, які забирають тебе, так? — продовжив я. — Здається, це відносно реалістичний висновок, що все людство могло стати жертвою однієї з них... То це означає, що я не зміг протистояти тій дивині?
Шінобу — це одне... але якщо зникли навіть Ошіно й Ханекава, я б ніяк не зміг пережити це явище.
— Мій господар. Гадаю, надто поспішно вважати це явище дивним.
— Га? Чому це? Хіба ти щойно не погодилася зі мною?
— Я лише назвала це правдоподібним поясненням. Я ніколи не казала, що це напевно так... поглянь на власні слова як на доказ. Якби ворогом була дивина, вона не змогла б так легко позбутися мене, заклятого ворога всіх дивин. І понад те, той Гавайчик, що так полюбляє свою роль балансувальника, ніколи б не проґавив дивину, здатну знищити весь світ. Хіба що в нього була на те причина.
— Ошіно... Я не здивуюся, якщо він десь тут живий.
Хм?
Стривайте.
Середина червня... У правильній часовій лінії... хоча, гадаю, тепер це і є правильна часова лінія... це ж було приблизно тоді, коли Ошіно поїхав з міста, чи не так?
Я не пам'ятав точної дати, але це було десь тоді... який збіг.
Чи мало це якесь значення?
— Гадаю, це не що інше, як видавання бажаного за дійсне з твого боку, — сказала Шінобу. — Ми мусимо визнати, що і ти, і я, ймовірно, загинули в цьому світі.
— Маєш рацію... у такому разі історія справді змінилася.
Я не знав, яким хлопцем був Арараґі Койомі в цій зміненій часовій лінії... але світ без мене здавався таким жахливо чужим, як це й звучить.
Я жартував, що забув загинути разом з рештою світу, але юний пан Арараґі зовсім не забув і, здається, належним чином загинув, як і всі інші.
Який порядний хлопець.
Якщо можна так сказати про себе.
— І все ж дивно, що я зараз тут, попри це.
— Принаймні ми отримали певну користь. Тепер ми знаємо дату, коли світ занепав, — сказала Шінобу.
— Так, але питання в тому, що сталося того дня? Чи тієї ночі? Поки ми не з'ясуємо, то нічого не зможемо вдіяти.
— Вдіяти? Що ти збираєшся робити в нашому скрутному становищі?
— Ну, якщо припустити, що всіх кудись забрали чи щось таке, то якщо ми розв'яжемо проблему з дивиною, хіба всі не повернуться у світ? Навіть якщо ми не зможемо заповнити двомісячну прогалину, ми принаймні зможемо відновити світ до його початкового стану.
Я насправді не знав.
Але ця надія все ще залишалася.
У цьому сенсі я, звісно, міг сподіватися знову побачити Карен і Цукіхі, Сенджьоґахару й Ханекаву, і всіх інших.
— Ось чому я хочу знати, що спричинило кінець світу.
— Зрозуміло, — кивнула Шінобу. — Таке небажання визнавати поразку і робить тебе тим, ким ти є, це твоя raison d’être... то що, підемо й дізнаємося?
_П.п: Raison d’être — причина існувати/бути._
— Підемо? Куди підемо? Маєш на увазі, що нам варто розширити зону пошуку? Наприклад виїхати за місто або поїхати аж до Токіо?
— Ні-ні, — відмахнулася Шінобу, перш ніж із запізненням зазначити. — Якщо ми знову стрибнемо в часі, у ніч на чотирнадцяте червня, стане цілком зрозуміло, що саме сталося.
Розділ 86: Дзянши Майой - 020
Том 2
