Розділ 85: Дзянши Майой - 019

Коли ви чуєте термін «постапокаліптичний», то який світ ви собі уявляєте?

Спустошений простір, позбавлений єдиної травинки?

Замерзлий простір океану, оповитий могутніми льодовиками?

Простір неба, охоплений пекучим полум'ям?

Мабуть, у кожного є своє бачення руїни, але те, що я, Арараґі Койомі, уявляю насамперед, почувши це слово, насправді не є станом самого світу.

Інакше кажучи, мені байдуже, у якому стані світ.

Випалена пустка — це не руїна.

Величезні льодовики — це не руїна.

Вогняні бурі в атмосфері — це не руїна.

Якщо навести крайній приклад, навіть якби Земля вибухнула й повністю зникла зі всесвіту, я б не обов'язково сказав, що це кінець світу.

Хоч би як змінився світ.

Хоч би як скінчився світ.

Допоки є... люди.

Світ не скінчився.

Так, і тому, коли я уявляю постапокаліптичний світ, я бачу світ без жодної людини... і.

Світ, до якого ми повернулися після нашого одинадцятирічного стрибка в часі, іншими словами, світ сьогодення, який, як я думав, я знав, був саме таким світом.

Я, як і раніше, впав зі сходів... і цього разу, чи то завдяки тому, як я приземлився, чи через мій посилений вампіризм, я, на щастя, не знепритомнів... але на нас чекало місто-привид, позбавлене будь-якої людської присутності.

Місто-привид...

Настільки примарне, що жоден інший вислів не пасував йому краще. Оскільки насправді в руїнах лежав увесь світ, можливо, «світ-привид» було б навіть доречніше.

Звісно, нам знадобився деякий час, щоб це усвідомити.

Насправді спочатку ми не були впевнені, чи справді нам вдалося переміститися на одинадцять років назад, у сьогодення... бо (і, озираючись назад, це, звісно, має сенс), коли я спробував скористатися своїм мобільним, я все ще не міг під'єднатися.

У мене не було зв'язку від 1seg, так само як і одинадцять років тому.

І коли я набирав номери Сенджьоґахари та Ханекави, я не міг додзвонитися.

— Та ну вас, — простогнав я. — Ти знову все зіпсувала? Ще одна невдала робота для Шінобу-недотепи?

— Облиш цю ганебну манеру. Якщо не відмовишся від своїх слів негайно, то нарешті спізнаєш межі моєї терплячості.

— Невже вона вже забула?..

— Я не схибила. Я впевнена, що цього разу це був цілковитий успіх.

— Сумніваюся. Де докази?

— Сама твоя потреба в доказах свідчить про різницю в наших інтелектуальних рівнях.

— Що за пихаті розмови? Який ще до біса «інтелектуальний рівень»! Простого «рівня» було б достатньо! Хмф, у будь-якому разі. Дізнаємося, коли спустимося в місто.

Після цього обміну думками... після того, що, озираючись назад, було справді ідилічним обміном думками, ми з Шінобу почали спускатися.

Коли ми проходили під торіями одинадцять років тому, була середина ночі, і раптом настав день, коли я впав зі сходів, тож, здавалося, ми принаймні перемістилися в часі. Питання було в тому: у який день, який місяць, який рік?

І що робити з тим, що мій мобільний не під'єднувався? Оскільки цілком можливо, що він був зламаний (а саме, що він несправний, бо я взяв його в минуле), зробити висновок було нелегко.

Де ж ми були?

Ми попрямували до міста, абсолютно неправильно розуміючи суть проблеми, і, прямуючи туди, ми все ще нічого не помічали. Ми нічого не розуміли.

Хоча жахливий безлад, який ми влаштували, тицяли нам просто в обличчя...

— Що за... Тут нікого немає.

— Воістину.

— Що сталося? Усі раптом переїхали?

— Або, можливо, в дію приведено план «усі-уникають-тебе».

— Що, тепер наді мною знущаються на рівні цілого міста?

Ось і все наше усвідомлення.

Не те щоб я думав, що вони мали влаштувати грандіозний парад, щоб привітати моє повернення з минулого...

— Може, усі присвятили себе домашньому завданню? Це ж останній день літніх канікул.

— У звичайних дорослих немає домашнього завдання на літніх канікулах... Тобто, у них узагалі немає літніх канікул.

— О, невже?

— Для зручності вони маскують це, називаючи святом Обон. Або, зачекай. Якщо ми перемістилися в часі в ніч останнього дня літніх канікул, то сьогодні зовсім не останній день літніх канікул.

— А, ти можеш мати рацію. Я помилилася на день. Якщо стрибок у часі воістину вдався, то сьогодні мав би бути перший день нового семестру.

— Ти була така впевнена, що в тебе все вийшло...

— Моя впевненість виходить за межі реальності.

— Це просто означає, що ти помилилася... Ні, стривай, якщо це правда, то це погано. Справді погано. Якби це був пірат, це був би Синдбад. Я так і не закінчив своє літнє домашнє завдання, тож мені доведеться прогуляти найперший день у школі.

У мене були проблеми.

Якби йшлося лише про невиконане домашнє завдання, урешті-решт, усе було б гаразд, але моє погане ставлення позначилося б на моїй особовій справі. Враження, яке він справляє, виходить за всі межі...

І так далі.

Ось що мене турбувало.

Мої помилкові турботи.

Оскільки тепер це був світ, де такі турботи були абсолютно непотрібними.

Не кажучи вже про те, що це був світ, де навіть не мало значення, останній це день чи перший, оскільки такі дрібні відмінності втратили будь-який сенс.

Що справді змусило мене перестати ігнорувати відчуття занепокоєння... що змусило мене почати помічати відчуття занепокоєння, яке, я очікую, я відчував увесь цей час... була не відсутність перехожих, а усвідомлення того, що на дорозі не було жодної машини.

Звісно, це було провінційне містечко, і населенням воно не могло похвалитися, але саме з цієї причини автомобілі були незамінним видом транспорту... і все ж.

Жодної машини.

Я міг з абсолютною впевненістю сказати, що навіть якби я вибіг на вулицю, навіть на червоне світло, мене б не збили... дорога, настільки безлюдна, що її можна було б використовувати як злітно-посадкову смугу для літаків, простягалася перед моїми, перед нашими, очима.

...Ні.

Світлофори навіть не працювали.

Кожен з них був несправний... і жодної таблички про несправність не було видно.

— Шінобу. Тобі не здається щось дивним?

— Не говори до мене.

— Що? Чому?

— Я глибоко замислилася. Тож не говори до мене.

— Гаразд... — З її тону голосу здавалося, що це не жарт, тож я сказав. — Я теж подумаю.

І на цьому розмова закінчилася.

Після весняних канікул був довгий період, коли Шінобу не розмовляла, але в душі вона була справжньою базікою, тож останнім часом було незвично, щоб балаканина між нами двома припинялася... однак сцена, що розгорнулася перед нами, була ще більш незвичною.

І хоча я сказав, що теж спробую подумати, що більше я думав, то глибше занурювався в глибокий смуток... що ближче ми підходили до мого будинку, то більше моя невпевненість перетворювалася на тривогу.

Насправді усе було зрозуміло з першого погляду.

Але було важко висловити словами, що і чому... це було поза словами.

Один простий приклад: дерева вздовж дороги та сади сусідніх будинків були всі зарослі, ніби за ними ніхто зовсім не доглядав... усе було таким. Або, хоча це може бути менш простим прикладом, самі ряди будинків.

Вони виглядали пошкодженими... занепалими.

Я не знаю.

Можливо, це була лише моя уява.

Побачивши місто таким, яким воно було одинадцять років тому, можливо, було природно, що, у порівнянні, мінливість часу справляла таке враження на те, що колись було знайомим.

Однак.

Як би це сказати... я знав.

Я знав таке місто.

Точніше, я знав такі будівлі.

Як свої п'ять пальців.

— Агов, Шінобу...

— ...

Не в змозі витримати всього цього тягаря на душі, я знову заговорив до Шінобу, але цього разу вона навіть не сказала: «Не говори до мене».

Вона взагалі нічого не сказала.

Якщо подумати, перше, що мені сказала Хачікуджі, було: «Будь ласка, не говоріть до мене»... у будь-якому разі, не маючи змоги знайти притулку навіть у наших помилкових спробах уникнути реальності, ми продовжували йти.

Правда в тому, що ми просто переставляли ноги.

Ми просто йшли проти рожна.

Без вагань... не збиваючись зі шляху, можна сказати... і я, і Шінобу вже давно дійшли висновку.

Але щоб не виносити його на світло й не визнавати цей висновок як висновок... щоб відтермінувати пред'явлення переконливих доказів.

Ми йшли проти рожна.

Насправді нам уже пред'явили переконливі докази... проте ми продовжували йти проти рожна, намагаючись почухати те, що не свербить, аж доки не прибули до резиденції Арараґі.

Мій будинок, пошкоджений настільки, наскільки це можливо... був переконливим, остаточним, непохитним доказом.

Пошкоджений.

Не просто занепалий... пошкоджений.

Не в безладі... пошкоджений.

Таке пошкодження... яке може виникнути лише там, де ніхто не живе місяцями й місяцями.

Пил лежав товстим шаром, і це нагадувало ніщо інше, як покинуту будівлю.

Насправді... ну, навіть якщо мені довелося зазирнути у власний будинок, щоб це усвідомити, усе місто.

Увесь світ був таким.

Так.

Я їх добре знав.

Я знав такі будівлі.

Я знаю... ту покинуту підготовчу школу.

Незаселене, занедбане, віддане на поталу стихіям... коротко кажучи, моє місто було однією великою покинутою руїною.

Іншими словами, воно перетворилося на місто-привид.

— Понеділок, двадцять перше серпня... 9:17 ранку, — Шінобу прочитала дисплей на радіогодиннику з функцією календаря, що стояв перед телевізором у вітальні нашого будинку. — Насмілюся сказати, що сам стрибок у часі пройшов, як і планувалося.

З іншого боку, було сумнівно, що цей годинник усе ще належним чином приймав радіосигнали... важко було повірити, що в цьому світі ще функціонувала антена, здатна передавати час.

Щоправда, дисплей збігався з моїм мобільним, тож Шінобу, мабуть, мала рацію у своєму переконанні, що сам стрибок у часі... повернення в сьогодення було успішним.

Однак те, що я насправді відчув, почувши це, було не радістю від того, що дізнався поточний час, а скорботною порожнечею від банального факту, що навіть без людей годинник продовжував працювати, доки тримали батарейки.

Принаймні.

Це показувало принаймні що хтось колись міняв батарейки... хоча я й гадки не мав, як довго резиденція Арараґі була покинутою.

Я взяв пульт і спробував увімкнути телевізор.

Нічого не сталося.

Я підозрював, що це не тому, що в пульті сіли батарейки, а тому, що до самого будинку не надходила електрика. Хоча було не темно, адже був день, я для певності клацнув вимикачем світла.

Нічого.

Лампочка... теж не перегоріла.

— І світлофори не працювали... Чомусь мені здається, що я починаю розуміти ситуацію... хоча все ще не можу збагнути. Хмм, це логічно, але не схоже, що він був покинутий так само довго, як та стара підготовча школа. Таке відчуття, що він занедбаний може кілька місяців, щонайбільше пів року?

Я висловлював свої думки так, як вони приходили мені в голову. Не дуже розуміючи, не дуже кудись рухаючись.

— Якщо ми підемо до моєї кімнати й перевіримо, як далеко я просунувся у своєму навчальному посібнику, ми зможемо визначити, коли цей будинок... коли це місто, стало безлюдним... правда, Шінобу?

Хоча я не дуже замислювався над тим, що говорив, я все ж таки більш-менш розмовляв з нею. Але вона абсолютно не відповідала.

Це була не та мовчанка «я думаю», яку вона зберігала всю дорогу до нашого дому... це було так, ніби вона навіть не чула мене.

Вона не ігнорувала мене, бо була занурена в думки... скоріше, їй було не до мене.

— Агов, Шінобу.

— ...

— Агов, Шінобу!

— Г'я?!

Коли я підійшов до Шінобу й звернувся до неї, торкнувшись її ключиці (не ребер, щоб було зрозуміло...), вона нарешті відповіла й повернулася до мене.

— А-а... Я не знала хто це, але це ти.

— Хто ще, до біса, це міг бути? Усі ж зникли.

Карен і Цукіхі.

Моя мати й батько.

Усі зникли.

Як дим, чи туман... зникли безслідно.

— Усі зникли, як на... як це було, «Марія Целеста»? Той корабель, де вся команда просто зникла... Не те щоб тут були кружки з недопитою кавою чи щось таке, але все ж.

— Мій господар. Чи не варто нам обстежити інше житло, просто для певності? Щоб підтвердити, чи це лише резиденція Арараґі така, чи справді все місто.

— Не думаю, що тут є що підтверджувати.

— І все ж ми повинні бути впевнені.

«Така наша відповідальність», — наполягала Шінобу.

Ну, у цьому вона мала рацію.

Була і відповідальність, і почуття відповідальності.

Ми вирішили обстежити не лише сусідні будинки, а й усе місто... і витратили на це цілих п'ять годин.

Чи шукали ми полегшення, роблячи це, чи прагнули ще глибше зануритися у відчай? Судячи з результату, це могло бути лише останнє... ні, мушу сказати, я не знаю, що саме.

Як би це сказати... Десь на півдорозі взяла гору інерція, і хоч би як ця нереальна ситуація вривалася в нашу реальність, ми вперто не могли її прийняти.

Ми повернулися до резиденції Арараґі до третьої години дня. Кава чи щось подібне було б доречно, але вода й газ були відключені, так само як і електрика.

Ми з Шінобу сиділи на дивані, позбавлені їжі та пиття (насправді на кухні були деякі закуски, що ще не зіпсувалися, але це були такі сухі речі, які занадто важко їсти без напою, тож ми вирішили почекати).

Якщо хочете знати, ми сиділи не обличчям одне до одного, а в обіймах... Шінобу в мене на колінах, звісно.

— Гаразд, тоді, — не мало значення, хто з нас це скаже, але для прикладу, або, можливо, щоб узяти на себе якусь відповідальність, я сказав це. — Світ зруйновано.

— Ага.

— Мила відповідь.

— Ага.

— Тож, гадаю, немає сумнівів, що твій необережний стрибок у часі змінив історію.

— Я можу лише гадати, що історія змінилася через те, що ти врятував ту заблукалу панну.

Перспектива камери на двох з нульовим почуттям відповідальності замаячила на горизонті, коли ми безтурботно звинувачували в усьому одне одного. З іншого боку, це показувало, наскільки ми обидва відчували відповідальність... однак.

Однак.

— Це недобре... — поскаржився я. — Увесь світ. Масштаб занадто великий, це просто не здається реальним... Це настільки шокує, що я навіть не можу панікувати. — Якщо весняні канікули були пеклом, а Золотий тиждень — жахіттям... я не міг не відчувати, що все це просто жарт. Навіть смішний. — Хоча Карен і Цукіхі зникли, хоча я не можу знайти Сенджьоґахару чи Ханекаву, чи Камбару, чи Сенґоку, я, здається, не можу сумувати, що, відверто кажучи, справжній шок... Це занадто, щоб навіть плакати.

Моя свідомість просто не встигала.

Почуття просто не приходили.

Насправді «шок», мабуть, і близько не передавав цього.

Та ну... увесь світ?

Масштаб такої події — це не те, з чим може змиритися старшокласник.

— Я маю на увазі, це ж викликало часовий парадокс. Що сталося з примусом історії чи теорією, що доля сама себе виправляє? Що б не сталося, і які б не були наслідки, людство було знищено лише тому, що я врятував заблукалу дівчинку.

— Хм. Ефект метелика, — мовила Шінобу, наче щойно збагнула. Наче вона сама зрозуміла новий термін... хіба не мило, яка розумна дитина.

— Але що, до біса, сталося? Тобто, після того, як ми її врятували, Хачікуджі зробила щось настільки обурливе у своєму новому, подовженому житті, що весь світ занепав?

— Гадаю, тій панні бракує на те сил...

— Так, і не схоже, що була ядерна війна чи щось таке.

Хоча місто й усі будинки були пошкоджені, не схоже, що їх знищили зброєю. Це справді виглядало як покинуте місто, де пошкодження виникли просто від занедбаності...

— Таке відчуття, ніби кожного мешканця викрали... Як думаєш, може, хтось на кшталт Рао з «Кулака Полярної зорі» призвав їх усіх до своєї армії?

— Немає й подоби такої жорстокої руїни... але я не відаю.

«Ух», — пробурмотіла Шінобу, навалившись на мене всією своєю вагою.

Вона виглядала переможеною, але не потужним полуденним сонцем, що палило нас, коли ми оглядали місто... це було психологічне.

Хоча вона прожила 500 років, чи то пак 600 років, можливо, саме тому, що вона прожила 600 років, її дух міг бути дуже слабким... до такої міри, що вона хотіла вчинити самогубство.

Тож ця ситуація, ця реальність.

Можливо, була для неї ще важчою... ніж для мене.

Хоча вона, можливо, бачила руїну багатьох націй і падіння багатьох режимів... це не означає, що вона колись розвинула в собі стійкість приймати руїну.

Насправді можливо, що все якраз навпаки.

Такий досвід має бути травматичним.

— Ефект метелика... — пробурмотів я. — З огляду на обставини, нам пощастило, що ми підвищили рівень вампіризму одне одного, так, Шінобу? Ми обидва будемо в порядку, навіть якщо деякий час нічого не їстимемо й не питимемо.

— Якщо ти шукаєш розради, то, гадаю, вона в цьому є, — сказала Шінобу. — Здається, наразі мені доведеться полишити свій план поласувати пончиками.

Ага.

Навряд чи це було єдине, від чого нам доведеться відмовитися.