Зрештою у мене не було нічого, що можна було б назвати розмовою з Хачікуджі Майой того часу, тобто з живою Хачікуджі Майой... вона мовчала весь час, поки я вів її до будинку Цунаде.
Вона здавалася стривоженою.
Вона здавалася наляканою.
Дивилася на мене, ніби оцінювала.
Ну, я не був настільки дурним, щоб уявляти, що я можу завоювати її довіру, просто врятувавши її від неминучої смерті під вантажівкою... оскільки ніхто насправді не помер... але, на жаль, поїздка до резиденції Цунаде була недостатньо довгою, щоб ця Хачікуджі в «режимі не-розмовляй-з-незнайомцями» розслабилася поруч зі мною.
— Дуже дякую, — сказала вона, коли ми прибули, висловивши лише найбільш формальну подяку.
Мені було б важко сказати, що це звучало щиро, але, знову ж таки, мабуть, нерозумно очікувати більшого від п'ятикласниці.
— Будь ласка. Бувай, — сказав я їй.
І з легким помахом, роблячи все можливе, щоб здаватися веселим, товариським, хорошим молодим чоловіком... я відійшов від Хачікуджі.
Але потім, я думаю, те, що сталося далі, було важливим для самої Хачікуджі. Тому що між часом, коли я пішов, або, точніше, між часом, коли я прикинувся, що пішов, і пішов спостерігати за нею з-за бетонної стіни, і часом, коли вона натиснула кнопку на домофоні, минула ще ціла година, і...
— Так? — пролунала відповідь із динаміка.
Вона пролунала. І я не знаю, що сталося після цього.
Бо щойно пані Цунаде відповіла, я справді пішов.
— Що, не можеш подивитися на зворушливе возз'єднання між батьками та дитиною? — запитала Шінобу, спантеличена. Ніби вона не розуміла, що я маю на увазі.
— Що, хотіла подивитися?
— Ні, мені не цікаво. Однак я думала, що, можливо, ти захочеш це побачити.
— Ну, я збрешу, якщо скажу, що мені не цікаво. — Хоча мені хотілося повернутися і подивитися на будинок Цунаде, я рішуче придушив це бажання. Натомість швидко відходячи, я сказав. — Але це особисте... чи, скоріше, це те, чого я не повинен знати. Я вже зайшов занадто далеко, зустрівши Хачікуджі та обмінявшись навіть кількома словами.
Ба більше, це не обов'язково мало бути зворушливе возз'єднання.
Я хотів, щоб це було зворушливо, звичайно, але іноді світ просто не такий.
Зрештою, я не мав жодного уявлення, як мати Хачікуджі ставилася до своєї доньки в цей момент.
Я не знав, хто першим захотів розлучення, і навіть якби знав, не варто сунути носа в чужі сімейні справи.
Я міг лише молитися.
Щоб мати Хачікуджі піклувалася про неї так само як і її батько...
— Ось і все, Шінобу. Ми зробили те, за чим прийшли. Назад у сьогодення.
— Мм? Ти закінчив?
— Так. Більше нічого робити.
— Ти не бажаєш відвідати книгарню, чи перевірити панну Лолі-цундере, чи сфотографувати той будинок?
— Я маю на увазі, що я не те щоб не хотів іти. — Я не пам'ятав, щоб коли-небудь пропонував щось про панну Лолі-цундере, але... я пропустив це повз вуха і відповів на запитання Шінобу. — Чесно кажучи, минуле виснажує.
— Ага.
— Так багато всього, про що треба турбуватися, так багато нервувати. Я почуваюся таким виснаженим. Не кажучи вже про те, що я ніби відчуваю, що те, що ми зробили, було безглуздим... ніби якби я не виклався на повну, не зробив би нічого взагалі, Хачікуджі все одно могла б дістатися до будинку пані Цунаде.
— Це не так. Ти... належним чином змінив хід історії, так мені здається.
«Навіть якщо історія виправить себе за кілька днів», — визнала Шінобу.
Не схоже, що вона говорила мені це лише заради мене.
Я думаю, вона справді в це вірила.
Ну, не те щоб я насправді думав, що все, що я зробив, було безглуздим... якщо вже на те пішло, я сказав це лише для вигляду, а правда полягала в тому, що я втомився.
Серйозно.
Втомився.
— Але знаєш, — розмірковував я, — я думаю, що люди постійно змінюють історію, просто живучи. До речі, котра година?
— Ніхто не може володіти часом.
— Це просто вираз! Як-от «час на моєму боці».
— Ні, він на моєму зап'ясті.
— Це насправді непогана фраза.
Але що з того?
Я просто хотів знати, котра година.
— Четверта година пополудні.
— Тож скоро настане сутінкова година. Ми почекаємо до того часу, повернемося до святилища Кіта-Шірахебі та повернемо тебе на межу повного вампіризму... тоді ти зможеш створити часовий тунель, щоб повернути нас у сьогодення.
— Хмм. Я все ще дуже прагну скуштувати «Пана Пончика» цієї епохи... хоча якщо у нас немає монет, то нічого не поробиш.
— Ну, хіба ми не розсудливі. Я таємно боявся, що ти думаєш про набіг.
— Пан П. — священне місце. Я ніколи не нападу на нього.
— ...
Ця вампірка була занадто прив'язана до «Пана Пончика»...
Вона залишила надзвичайно гарне враження.
— Час для неправдивих фактів, — оголосив я. — Компанія «Пан Пончик» була створена, коли засновник «KFC» полковник Сандерс вирішив після виходу на пенсію спробувати свої сили в чомусь солодкому.
— Ти з самого початку розкрив, що твої факти неправдиві.
— Срака! — Забудьмо про сраку, це була лайняча брехня з самого початку. Також відома як пуста балаканина. — Гаразд, тоді підемо? Але спробуй цього разу вгадати правильно. Ми йдемо на одинадцять років уперед, тож не давай мені ніяких двадцяти двох років у майбутнє чи щось таке. Я, можливо, зміг впоратися з минулим, але я не можу впоратися з майбутнім. Мій мобільний телефон не працюватиме.
— Заспокойся, мій господар. З дня мого народження я ніколи не зазнавала невдачі.
— Тільки не знову... — Вона була занадто впертою. Але навіть якщо я розвію її ілюзії, це ні до чого не приведе, тож я сказав. — Правильно! Ти мій найкращий партнер!
І Шінобу пробурмотіла:
— О, так...
Звучала просто сором'язливо.
Я просто не міг зрозуміти цю.
У будь-якому разі, ми не гаяли часу, прямуючи до гори, і до того часу, як ми піднялися сходами до святилища Кіта-Шірахебі, сонце зайшло.
Попереднього дня мої думки були розсіяні, тож я не помітив, що стежка на гору здавалася набагато крутішою, ніж через одинадцять років у майбутньому.
Хоча це, можливо, була лише одна з тих думок, від яких неможливо позбутися, щойно вони виникли.
Можна було б подумати, що стежка буде складнішою через одинадцять років, оскільки рослини будуть на одинадцять років більш зарослими, але... можливо, це працює не так.
Рослини також в'януть і гниють.
Але, крім того, що мене справді здивувало... це був стан самого святилища Кіта-Шірахебі.
Ми були на одинадцять років у минулому, тож хоча воно, очевидно, не мало виглядати щойно збудованим, я все ж очікував, що святилище збереже принаймні деякі залишки свого первісного вигляду. Але від торії до головної зали, від одного боку території до іншого, кожен дюйм цього місця... був повністю занедбаний.
Так само, як у сьогоденні.
Ні, хоча я повністю усвідомлюю, що це хибне враження, засноване на упередженні, дозвольте мені сказати... це було гірше.
Воно виглядало ще більш зруйнованим, ніж через одинадцять років.
— Якого біса... Та годі тобі. Я думав, що ми в минулому, але чи не в тому полягає поворот, що насправді ми весь час були в майбутньому? Хтось міг би написати досить цікавий детективний роман, використовуючи цей трюк.
— Вже ні, ти видав кінцівку.
«І це не так», — заявила Шінобу з переконанням.
— Хіба ти не зустрічав своїх знайомих, колишню старосту класу в її дитячій формі та Хачікуджі? І своє власне дитяче «я»? Хачікуджі та шота-Койомі — це одне, але немислимо, щоб ти міг сплутати Лолі колишню старосту класу.
— Надто правда.
У мене були деякі проблеми з прізвиськами, які вона використовувала, але я пропустив це повз вуха... Я б ніколи не сплутав Ханекаву ні з ким іншим.
З огляду на різницю між живою Хачікуджі та мертвою Хачікуджі, до та після дивини, не було неможливим, що я сплутав когось іншого з нею, але все ж... щодо Ханекави, я був упевнений.
Це було одинадцять років тому.
Шестирічна Ханекава... без сумніву.
— Тоді що відбувається? Я бачу його перед своїми очима, але все не має жодного сенсу. Що все це означає?
— Може бути лише одне пояснення. Колись протягом наступних одинадцяти років святилище буде відновлено, після чого йому знову дозволять занепасти.
— Відновлено... — Хммм. Якщо це правда, заради суперечки, ну, це не було непереконливо... Це була раціональна думка і все таке. Трохи занадто раціональна, якось, майстерно нанесений верхній шар на відчуття, що щось не так. — Але... гадаю нам не треба про це турбуватися. Ми все одно повертаємося додому... Шінобу. Давай, випий ще моєї крові, і наберися сил прямо до межі.
— Ні, мій господар. Здається, немає потреби, бо воно вже тут.
— Га?
— Це місце... у цей час також переповнене духовною енергією, — сказала Шінобу, кидаючи погляд на святилище. — Це правда, що це місце стало притулком для дивин через одинадцять років завдяки моєму приходу, але, здається, воно було готове стати таким ще до того.
— Хммм.
Я нічого з цього не зрозумів.
Це не було чимось, що я міг би вловити своїми вампірськими сенсорами; здавалося, це було виключно питанням досвіду.
— Цілком можливо... що хтось на кшталт мене вже сюди приходив.
— ...
— Ну, не повинно бути жодних проблем, якщо я витрачу всю цю енергію. Якщо тут щось є, то без доброчинного впливу... і хоча у Гавайчика може бути хороший спосіб впоратися з цим, у мене його немає. Ба більше, повернення мене близько до моєї повної сили несе з собою певний ризик.
— Ризик... Чи взагалі був якийсь?
— Що я можу обернутися проти тебе, — прямо відповіла Шінобу. — Саме тому, що я втратила свою силу, я стала близькою з тобою, і чим більше сили я відновлюю, тим більше я повертаюся до своєї ролі дивини... наскільки ти довірятимеш мені — це вже інше питання.
— ...
Почувши це, я не знав, що сказати.
Шінобу.
Вона, безсумнівно, не довіряла собі більше, ніж будь-хто інший.
Аж до того, що вона... одного разу намагалася вбити себе.
— Отже, чи варто мені знову використати торії, щоб створити ворота? — запитала вона, і скориставшись моїм мовчанням, неухильно почала приготування до нашої зворотної подорожі. Вона вже освоїлася, це був її другий раз і все таке... в одну мить чорна стіна знову з'явилася всередині торії.
— Агов, а як щодо заклинання?
— Хмм, я забула.
— Ого.
— Не в цьому сенсі. Я не забула слова, я просто забула їх вимовити.
— Одне й те саме.
Тож слова були додані лише для ефекту.
Дідько.
Хоча я казав раніше, що це викликало ностальгію, але факт у тому, що це справді мене підбадьорило.
— Мій господар.
— Так.
Вона покликала мене, і я став поруч із Шінобу... тримаючись за руки, як ми робили, приходячи в цей час.
Сплітаючи наші пальці.
— Прояснімо одну річ. Коли я стрибну, по той бік будуть сходинки, так?
— Так. Сходи одинадцяти років потому.
— Тоді гаразд...
У такому разі, мені краще підготуватися... Треба вбити якомога більше мого імпульсу... або ні, можливо, мені варто відкинути обережність і стрибнути назад.
— Ні, я не можу це справді рекомендувати. Важливо уявити своє бажане місце призначення. Стрибаючи назад, ти можеш приректи себе на вічні блукання в проміжках часу та простору.
— Не можу це справді рекомендувати? Ти повинна зупиняти мене будь-яким способом!
— Ні, для вампіра це не питання життя чи смерті.
— Ти занадто легковажна щодо цього!
Бути приреченим на вічні блукання в іншому вимірі як винагорода за порятунок заблукалої дівчинки було б надзвичайною кульмінацією! А бути безсмертним робить покарання ще гіршим!
— Гаразд-гаразд, я стрибну обличчям уперед... Я маю на увазі, що якщо це тіло може пережити повноцінне побиття від рук Каґенуй, то я повинен пережити падіння зі сходів, не померши.
Зрештою Шінобу і я просто стрибнули в чорну стіну так само як ми прийшли... і повернулися до нашого улюбленого сьогодення.
Не маючи жодного уявлення, що нас там чекає.
Я не міг собі уявити, наскільки світ майбутнього зміниться завдяки порятунку Хачікуджі... або.
Знаєте що, а дозвольте мені перейти прямо до суті. Коли наша маленька подорож у часі закінчилася, коли Шінобу і я повернулися до нашого світу...
Цей світ лежав у руїнах.
Розділ 84: Дзянши Майой - 018
Том 2
