Розділ 83: Дзянши Майой - 017

Це поширений троп у манзі та інших місцях. Коли дитина... чи, може, кіт? Або собака?... Ось-ось потрапить під машину, якийсь янгол-охоронець вибігає на вулицю і відштовхує їх, а сам потрапляє під колеса замість них...

Коли я був трохи молодшим, мене теж зворушували такі епізоди відданості, з їхніми героїчними елементами та втіленням певного типу самопожертви, але, як і слід було очікувати, щойно я досяг старшої школи, я почав замислюватися, чи не є такий подвиг насправді фізично неможливим.

Насправді жодна людина не може бігти швидше за автомобіль навіть на мить, тож вони ніяк не зможуть зреагувати до того моменту, як усвідомлять, що має статися.

А тіла тварин, чи то дитина, чи домашній улюбленець, побудовані з витонченим відчуттям рівноваги, тож навіть якщо ви схопите їх рукою, вони не обов'язково підкоряться вашому бажанню відлетіти геть від небезпеки. Інакше кажучи, не варто легковажити гравітацією.

У такому разі, і той, хто рятує, і той, кого рятують, потраплять під удар, тож який у цьому сенс?

Є також ідея обгорнути їх власним тілом, щоб захистити, замість того, щоб намагатися відштовхнути. Але удар від зіткнення з автомобілем занадто сильний, щоб будь-яке людське тіло могло його пом'якшити. Не вірите мені? Спробуйте послухати жахливий звук, який видає автомобільна аварія.

І якщо все піде погано, той, кого захищають, зрештою сам стане амортизатором.

Зрештою, проблема полягає в надмірній потужності та напрочуд великих габаритах автомобіля... однак.

Однак, це було інакше.

Я був вампіром, чия сила та швидкість перевершували будь-який автомобіль.

Я підвищив свій вампірський рівень просто заради гладкого стеження, іншими словами, щоб перетворити Шінобу на ученицю середньої школи, але... тут це спрацювало на мою користь.

Я побіг до Хачікуджі, яка, перебуваючи прямо посередині пішохідного переходу, не помітила вантажівки, що наближалася до неї... і відштовхнув її.

З вигуком «Ге?!» вона полетіла, безпорадна перед моєю вампірською силою, аж на протилежний бік переходу... не було рівної та протилежної реакції, щоб зупинити мене, тож моя надмірна швидкість ривка перенесла мене на протилежний бік вулиці за частку секунди після неї.

Де я врізався обличчям у землю.

Вантажівка лише зачепила п'яти моїх черевиків...

Не сповільнюючи ходу, вона проїхала повз.

Сигналячи щосили своїм пронизливим клаксоном.

З погляду водія, школярка молодших класів та старшокласник вилетіли перед ним, коли він їхав на зелене світло з цілком законною швидкістю, тож, мабуть, це було все, на що ми могли сподіватися.

Я не думав про це так ретельно, але оскільки я був вампіром, я, мабуть, був би в порядку, якби мене збили... тіло, яке може витримати надприродне насильство нападу Каґенуй, не буде знищене чимось таким мізерним, як вантажівка... але, знову ж таки, якщо було так боляче просто врізатися обличчям у землю, я знову зробив надзвичайно ризиковану річ, не продумавши її.

Потрапити під вантажівку... Я міг померти від самого лише болю.

Дорожньо-транспортна пригода.

Жахливо.

— Чи ти в нормі? — запитав голос у землі.

Або, точніше, голос у моїй тіні.

Шінобу, здавалося, прийняла рішення за частку секунди зануритися назад у неї, щоб не заважати моїй акробатиці... цей стан ідеальної координації, можливо, був одним із небагатьох плодів нашої битви з Каґенуй.

— Так... в нормі...

— Досить твоєї зухвалої поведінки. Вампіри мають велику силу регенерації, але це не означає, що ми не відчуваємо болю.

— Я розумію, дякую... Відчуваю це прямо зараз... але не можу втратити свідомість...

Я не міг знепритомніти зараз.

Якщо я це зроблю, усе буде марно.

— Шінобу... скажи щось, щоб підбадьорити мене.

— Неслухняне? Не неслухняне?

— Неслухняне.

— Якщо ти не знепритомнієш, я зволю помасажувати підошви твоїх ніг своєю маленькою дівочою щиколоткою.

— Вооооооооухххх!

Я тримався за свою свідомість з усією рішучістю, на яку був здатний.

Я стиснув зуби, жував язик і щоки, і біль якимось чином допомагав мені зберігати ясність розуму.

Вони будуть мої!

Клянуся, будуть мої!

— Ем... ви в нормі? — запитали мене ще раз... але цього разу це був не голос Шінобу, і він не лунав із землі. Я здригнувся.

І підвів погляд.

— Так... я в нормі, — відповів я... так само як Шінобу.

Відповів людині, яка присіла поруч зі мною, очевидно стурбована, поки я лежав на землі... відповів Хачікуджі Майой.

Відповів.

Цій заблукалій панночці.

З косицями та рюкзаком.

— ...Все гаразд?

— Т-так, дякую. Це все тому, що я вибігла, коли світлофор був червоний.

— ...

Наскільки я міг судити.

Хоча вона вибігла необачно й недбало, Хачікуджі, здавалося, не отримала жодних подряпин... рюкзак, який вона несла, мабуть, пом'якшив її падіння.

Я врізався обличчям у поверхню Землі, тоді як Хачікуджі пом'якшив падіння її рюкзак?

— Це просто кармічна винагорода, яку ви обидва заслужили, — прокоментував голос із землі.

Дякую за це.

До речі, тільки я міг чути голос Шінобу.

— Ну, і добре. Здається, аварії успішно вдалося уникнути.

Справді?

Було незрозуміло, чи це була подія, яка історично мала статися саме так, чи непередбачена обставина, спричинена моєю поведінкою (підкиданням спідниці), яка історично взагалі не мала статися.

Світлофор був червоний.

Під час аварії Хачікуджі світлофор був зелений... до того ж вона ніколи не казала, що її збила вантажівка.

Я був спантеличений...

Це навіть не було питанням часового парадокса.

Якщо це було останнє, і мені не вдалося б відштовхнути її щойно, Хачікуджі потрапила б в аварію лише тому, що я повернувся в часі... і таким чином колеса історії крутилися і крутилися.

Це було так складно.

Я не хотів надто про це думати.

Щоб моє бажання врятувати Хачікуджі саме по собі стало причиною її аварії... Я не намагаюся захистити свої дії, але називати це кармою чи «Що посіяв, те й пожнеш» ні до чого не приводило.

Це було жахливо.

Прямо зараз я... ставав ворогом долі.

Бо якби я не був у формі вампіра, я б абсолютно не зміг врятувати Хачікуджі.

— Даруйте. Якийсь дивак моторошно переслідував мене, і я запанікувала. Я не подумала подивитися на світлофор чи щось таке...

Хачікуджі звучала справді винувато.

Через що мені стало винувато.

Цим диваком був я.

Це я моторошно переслідував її.

З іншого боку, я також відчув полегшення.

Зрештою, вона, здається, не впізнала мене.

— О, так? Дивак, еге ж, непростимо... Ну, світ сповнений диваків, тож треба бути обережною.

Я всією своєю істотою прикидався невинним.

Я відчував болісний погляд, що йшов із моєї тіні, але також ігнорував це всією своєю істотою.

Моє хвалене вампірське зцілення вже полегшило біль, і я почав підводитися.

— Ну, на щастя, такий чоловік, як я, взірець порядності, просто проходив повз.

— Так, це правда...

Хачікуджі просто кивнула.

Хах.

Я думав, що, можливо, буде якась відповідь, але нічого.

Вона здавалася просто засмученою.

Ага... очевидно.

Ця Хачікуджі.

Хачікуджі з цього часу... не знала мене.

Вона базікала зі мною в теперішньому часі так приязно, як тільки можна, але спочатку вона була досить сором'язливою з незнайомцями.

І звичайно.

Це було до того, як вона зустріла равлика.

— Я також трохи заблукала, просто зараз... чесно кажучи, я йду до маминого будинку, але я більше не знаю цієї місцевості.

«Я забула», — зізналася Хачікуджі... тихим голосом.

Ніби вона збиралася зменшитися до нічого.

Записка з адресою її матері зім'ялася в її кулаці.

Почувши це.

Я перестав дуркувати.

Я сказав:

— Ну, тоді, — сказав я це прямо, — давай, дозволь мені подивитися на ту записку.

Це була та сама фраза, яку я сказав Хачікуджі, коли ми вперше зустрілися.