Найперше, я сказав пану Хачікуджі заспокоїтися. З повагою. Йому, мабуть, не сподобалося чути це від якогось невідомого старшокласника, як я, але я не міг просто покинути чоловіка, який був настільки спантеличений, що аж чіплявся за того самого невідомого старшокласника. Те, що він запитав перших-ліпших людей (нас), куди поділася його донька, хоча й не міг знати, що ми спостерігали за його будинком ще з дев'ятої ранку, могло означати лише одне: він геть себе не тямив. Аж до того, що один необережний рух міг призвести до якогось інциденту.
Я запропонував йому обдзвонити друзів доньки й запитати, чи не знають вони, де вона.
Марна пропозиція, звісно ж.
Але ж я не міг сказати: «Я майже впевнений, що вона пішла до вашої колишньої дружини, то чому б не зв'язатися з нею?»
Я не міг дозволити собі викликати в нього підозри.
Звісно, не було б нічого дивного в припущенні, що в День матері вона могла піти до своєї мами, але все ж…
— Д-добра ідея… Дякую, — сказав пан Хачікуджі, повертаючись до будинку.
Залишивши навстіж відчиненими якщо не вхідні двері, то принаймні хвіртку.
Я подивився, як він заходить усередину… а тоді кинувся бігти.
Щодуху, із Шінобу під пахвою.
— Дідько! Треба було всю ніч ховатися за тим телефонним стовпом, байдуже, наскільки підозріло б це виглядало!
— Ні, гадаю, це те, що можна назвати примусом історії. Хоч як я випробовувала твоє терпіння своїми балачками, я теж думала, що ми могли б відкласти загибель дівчинки до завтра, але, здається, їй судилося потрапити під машину й померти саме сьогодні, хай там як.
Затиснута в мене під пахвою, Шінобу непомітно для мене повернулася в дитячу подобу… мабуть, для зручності перенесення. Помітивши це, я пересадив її з-під пахви собі на спину.
І зігнувся вдвоє.
Щоб мінімізувати опір повітря.
Оскільки я був у режимі вампіра, моя загальна фізична сила зросла… звісно, я не про це думав, коли підсилював себе, але, гадаю, це можна назвати побічним ефектом.
У такому стані я міг пробігти стометрівку менш ніж за п'ять секунд.
Однак…
Я усвідомлював, що навіть так не наздожену Хачікуджі, якщо вона вийшла з дому шість годин тому… від будинку Хачікуджі до будинку Цунаде не було й години пішки.
Навіть дитячими кроками… ми запізнилися.
Дуже ймовірно, що аварія вже сталася.
Ми запізнилися.
Хіба що ми могли б повернути той час…
— До біса долю! Я відмовляюся приймати таку долю!
— Дозволь попередити тебе, мій господар. Облиш свої думки покоління відеоігор, що, зазнавши невдачі, можна просто повернути час назад і спробувати ще раз. Якщо наполягатимеш, я можу це для тебе зробити. Але якщо рух знову піде не так, ми можемо переміститися в часі якщо не до повної катастрофи п'ятсот мільйонів років тому, то в епоху динозаврів, і ніколи не повернутися.
— Я вже зрозумів…
Я не був настільки егоїстичним, щоб думати, що матиму безліч спроб.
Це було одноразове диво.
Не бонусна гра, а просто глюк.
Ніяк не відтворити.
— Лайнооооо!
Ось чому, хоч я й розумів, що вже запізно, я продовжував бігти щодуху, не збавляючи темпу.
Дорогою я думав про батька Хачікуджі.
Її батька.
Того батька, який після розлучення, всупереч закону, не давав Хачікуджі бачитися з матір'ю, ніколи не згадував про неї вдома… який намагався змусити Хачікуджі повністю забути про матір.
Що сказати, наслухавшись тих історій, я уявляв його якимось мерзенним демонічним чудовиськом, але… це зовсім не в'язалося з чоловіком, якого я зустрів, таким схвильованим через «втечу з дому» його доньки.
Звичайний.
Він був… просто звичайним батьком.
Ого.
То ось який він, батько.
Батько може так хвилюватися за свою доньку, плювати на пристойність?
Це було щось.
Між ними двома — мої симпатії були повністю на боці матері, пані Цунаде, а пана Хачікуджі я вважав ворогом, який намагався розлучити Хачікуджі з матір'ю… але тепер.
Тепер і заради нього теж.
Я хотів урятувати життя Хачікуджі.
Я хотів продовжити час, який він мав зі своєю донькою, на кілька днів, або хоча б на день… на кілька хвилин, навіть.
— Мій господар!
Якби Шінобу не скрутила мені шию й не закричала, я б точно пропустив.
Саме в ту мить я почав помічати, що якщо правильно регулювати кут поворотів, грудна клітка Шінобу приємно терлася об мою спину, ніби я чухав сверблячку чесалкою для спини.
Далі… це був той парк.
Парк із невимовною назвою.
Біжучи від будинку Хачікуджі до будинку Цунаде, я збирався промайнути повз парк, навіть не глянувши.
Скрутивши мені шию ззаду й тим самим повернувши мою голову праворуч, Шінобу силоміць змінила моє поле зору…
Дозволивши мені побачити самотню юну панну, що розглядала карту житлового району, встановлену в кутку парку, з виразом глибокої зосередженості на обличчі.
Самотня юна панна.
З косицями й великим рюкзаком за плечима… чимось схожа на равлика.
Якось сповнена щемливої атмосфери.
Чарівна дівчинка.
— …нкх!
Я спробував загальмувати, але не вийшло.
І впав долілиць.
Пробігши з немислимою для людини швидкістю, я впав так, ніби це мене збила машина.
Завдяки своїм покращеним рефлексам Шінобу змогла відстрибнути, перш ніж я впав, зробивши в повітрі щось на кшталт сальто назад і приземлившись так, ніби це було цілком безпечно (це було зовсім небезпечно). Але я не подумав, що це холоднокровно, або що ти могла б зупинити мене якось інакше, ніж скручуванням шиї.
Зрештою, я був у режимі вампіра, тож будь-які подряпини від падіння загояться вмить.
— …Шінобу, сюди.
Я говорив тихо… хоча не думав, що самотня юна панна могла нас почути на такій відстані… і якомога непомітніше взяв Шінобу за руку. Оскільки поблизу не було іншого місця, щоб сховатися, нам довелося задовольнятися тим, що ми причаїлися за деревом.
У мене був насичений день, ховаючись за деревами й телефонними стовпами.
— Шінобу, тримайся ближче до мене. Вона нас побачить.
— Прийнято, ребра-ребра-ребра. — Видавши таємничий клич, вона притулилася до мене й сказала. — Це… справді вона? Я зупинила тебе рефлекторно, але, правду кажучи, я ледь розрізняю людей. Я судила виключно за гігантським рюкзаком, який вона носить.
— Ну… це не той рюкзак, який носить більшість дівчат.
Це була одна з її відмінних рис.
Уявивши себе ніндзя, я спробував ще раз підтвердити особу дівчинки з-за дерева, про всяк випадок… відстань була чимала, але це не мало значення.
Моя емоційна прихильність до Хачікуджі в цьому випадку також не мала значення, оскільки наразі мій зір був матеріально… або нематеріально, абсурдно посилений завдяки вампірській формі.
У той момент я міг би розрізнити візерунок на сорочці маленької дівчинки за милю.
— Чи обов'язково це має бути маленька дівчинка? — запитала Шінобу.
— Це був просто зрозумілий приклад.
— Яка ти людина… ні, дивина… принаймні легко зрозуміти…
Пропустивши це повз вуха.
Я підтвердив, що Хачікуджі — це справді Хачікуджі.
— …
Можливо, це й само собою зрозуміло, але… вона виглядала точнісінько як Хачікуджі, яку я зустрів одинадцять років у майбутньому.
Жодної різниці.
І все ж… навіть без жодної різниці, я відчував, що жива Хачікуджі чимось відрізняється від мертвої Хачікуджі.
Чи це… чи це була різниця між тим, щоб бути живим і бути мертвим?
— Я думав, можливо, її вже збила машина, і це Хачікуджі-дивина… — поки дівчинка перебільшено хитала головою, повністю зосередившись на карті житлового району, прошепотів я Шінобу. — Але чомусь так не здається. Як би це сказати? Важко висловити, але вона просто здається такою… сповненою життя.
— Хм. Так, я згодна. — Якщо так сказала вбивця дивин, яка могла перетворювати дивини на енергію, то сумнівів бути не могло. — І її тінь виглядає людською, а не равликоподібною.
— Це було лише в аніме.
— Проте це спантеличує. Чому ця дівчинка, вийшовши о п'ятій ранку, досі стирчить у цьому парку?
— Я не думаю, що вона стирчить…
— Вона вийшла шість годин тому. Ні, раніше? — нагадала Шінобу, дивлячись на мій годинник. Її суворий вираз обличчя вказував на те, що це її справді спантеличує. — О п'ятій ранку ти був на піку своєї відданості грі на моїй грудній клітці. Ніби це було твоє кульмінаційне соло.
— Має бути краща аналогія.
— О шостій, ну, ти продовжував брязкати моїми ребрами, поки не прокинувся.
— Якщо це правда, ти впевнена, що твої ребра в порядку?
Там був би не лише відбиток руки.
Я б не здивувався, якби зламав кілька кісток, ніби вони були струнами гітари.
— Какак. Я очікую вибачення з відбитком руки.
— Припини жартувати, — сказав я, а потім повернувся до попереднього запитання Шінобу. — Хоча я не впевнений…
— Мм?
— Вона, мабуть, заблукала. Вона казала, що вперше так далеко від дому…
Ми весь час враховували можливість того, що Хачікуджі заблукає, але ніколи не думали, що вона заблукає настільки.
Однак… ми могли вважати це щастям.
Справжній порятунок.
Я був тим, хто сподівався їй допомогти.
Але натомість здавалося, що врятували щойно мене.
— …
Мене охопило відчуття дежавю, коли Хачікуджі знову й знову повертала погляд до карти житлового району й порівнювала її із запискою, на якій, як я припускав, була написана адреса пані Цунаде.
Мені… показували ту записку.
Того Дня матері.
Я не міг не згадати той День матері, коли зустрів Хачікуджі… хоча наразі це було зовсім не дежавю, а реальність, яка станеться через одинадцять років.
Те, що я мав зробити зараз, — це переконатися, що це залишиться лише відчуттям.
Я.
— Я все пам'ятаю… Обережно наближаюся до Хачікуджі, поки вона там мучиться, а потім проводжу її до будинку пані Цунаде…
— Ти забуваєш щось важливе.
— Що ти про це знаєш?
Я майже впевнений, що ти тоді ще обіймала коліна в покинутій підготовчій школі.
Невже навіть мої спогади передаються через мою тінь?
Якщо так, то в мене немає жодної крихти приватності.
— Не хвилюйся, — запевнив я, — у такій серйозній сцені навіть я… ні, особливо я, не зроблю ту саму помилку двічі.
— Хмм.
— Я не буду виходити, розмахуючи руками, — пообіцяв я.
І з «хмм» подумав, що робити далі.
Бути розсудливим.
Не поспішати й думати.
Початковий план полягав у тому, щоб я невимушено слідував за Хачікуджі, коли вона прямуватиме до пані Цунаде. Невимушено змішуючись із натовпом на пішохідному переході, я буквально йшов би її слідами… іншими словами, я діяв би як у секретній службі, але оскільки посилка (тобто Хачікуджі) так сильно заблукала, у нас не було іншого вибору, окрім як змінити план.
Бо якщо так триватиме й далі, цілком можливо, що Хачікуджі не дістанеться резиденції Цунаде, навіть якщо витратить на це цілий день.
— …Хvм. Що ж робити? Шінобу, як думаєш, ти могла б торкнутися моєї тазової кістки? Можливо, мені щось спаде на думку.
— Ти стаєш тією рідкістю, старшокласником-фетишистом кісток.
— Мм, я зрозумів.
Залишивши осторонь, торкнулася вона моєї тазової кістки чи ні, я розробив новий план. Насправді він уже був на видноті, у тому, що я роздумував.
Це було лише питання набратися сміливості.
Я вийшов із притулку дерева й почав іти до знака з картою житлового району… тобто до Хачікуджі.
— Що ти маєш намір робити?
— Що я не маю наміру? Я збираюся провести її до будинку пані Цунаде.
— Як? Ти маєш намір контактувати?
— Немає іншого вибору. Якщо вона продовжуватиме блукати й залишатиметься загубленою, ймовірність нещасного випадку зростає до небес. У цьому є проблема?
— Не думаю. Хоча я не маю тобі поради, я також не маю й попередження. Знову ж таки, про всяк випадок, можливо, тобі не варто називати свого імені. Зрештою, у цьому часовому періоді вже є Арараґі Койомі.
— Правильно. Тоді поки що називай мене М'язистий Оґата. Звісно, лише на деякий час.
— Спочатку твій фетиш кісток, тепер ця сильна пристрасть до м'язів… твої схильності наближаються до далеких сфер, незрозумілих для звичайних людей.
Можливо, я вже не наближався, а був там.
Жахливо.
Зустріч із невідомою Хачікуджі викликала в мене страшенне занепокоєння, але оскільки я вже робив це одного разу, я думав, що цього разу зможу зробити краще.
Я не збирався виходити, розмахуючи руками, звісно.
Я був упевнений, що зможу правильно її провести.
Нехай усі побачать зрілого мене.
Отже, приглушуючи кроки (?), йдучи навшпиньки (?!), бувши максимально обережним, щоб ціль не помітила (!!), я наблизився до Хачікуджі ззаду.
Одноманітно й неодноразово порівнюючи знак із запискою в руці, але все ще насилу розбираючись у ньому, здавалося, на піку розгубленості… Хачікуджі, на щастя, мене не помітила… і я.
Я підійшов до неї ззаду й щосили задер їй спідницю.
Вона накрила всю верхню половину її тіла, разом із рюкзаком.
— Аггх!
Звісно, Хачікуджі скрикнула.
Крик викликав у мені певну ностальгію… але, не обертаючись, вона кинулася бігти на повній швидкості, спідниця все ще була в неї на голові.
Дитячий біг.
Але дитина, чия сила ніг, я очікую, була значно вищою за середню по країні для п'ятикласників.
— Ой!
— Ніяких «ой».
— Чорт! Що за дідько! Якби я був головним героєм манґи, то ким, Саеба Рьо?!
— Ти надаєш цьому дуже позитивного відтінку. Я скоріше думаю, що ти був би Моробоші Атару, — відрізала Шінобу. Вона справді, здавалося, віддавала перевагу «Шоґакукан». — І я не хочу здаватися критичною, але Саеба Рьо — це ім'я, яке лише хлопчик середньої школи вважав би крутим.
— Це звучить так критично й нічого більше! Чорт, чи це «примус історії» заважав мені врятувати Хачікуджі?!
— Наразі це можна назвати лише «Що посіяв, те й пожнеш»…
Ігноруючи надто правильну відповідь Шінобу й проклинаючи безсердечність долі.
Я погнався за Хачікуджі.
Хоч би якою швидкою була дівчинка, вона ніяк не могла обігнати вампіра… за мить я її наздогнав.
Здавалося, я наздожену її одразу після виходу з парку… і як тільки це станеться, мені доведеться почати з переконання її, що я не підозрілий.
Геркулесовий акт переконання…
Стривай-но, однак. Коли я задер їй спідницю, Хачікуджі кинулася бігти, як наляканий кролик, навіть не озирнувшись, тож вона мене не впізнає… якби я міг якимось чином випередити її, а потім увійти в сцену так, ніби я не мав до цього жодного стосунку, я міг би, можливо, виправити свою попередню помилку.
Поки я розробляв цю схему, я трохи сповільнив темп, доки…
— Чорт!
Сталося щось абсолютно непередбачене.
Хачікуджі, вибігши з парку… просто продовжила бігти прямо на вулицю.
На пішохідний перехід.
Але… світлофор був червоний.
Червоний.
Колір, що означає зупинку.
І на пішохідний перехід… виїхала вантажівка, анітрохи не сповільнюючи.
Розділ 82: Дзянши Майой - 016
Том 2
