Розділ 80: Дзянши Майой - 014

— І як тут заснеш?!

Із цим раптовим вигуком я розплющив очі.

До дзвінка будильника залишалося тридцять хвилин.

Тіло Шінобу піднялося разом із моїм, тобто — від несподіванки.

— Щ-що, господарю... Що сталося?

— Нічого, вибач.

Спина боліла так сильно, що я мимоволі скрикнув, щойно прокинувшись.

Це було неймовірно сентиментально з мого боку — так радіти, що ігровий майданчик ще не прибрали. У мене так суглоби не боліли, навіть коли я спав в одній купі із Сенґоку та Камбару в руїнах покинутої підготовчої школи.

На весняних канікулах я був справжнім вампіром і не звертав на це уваги, але... чорт, Ошіно — це щось. З іншого боку, якщо достатньо довго вести бродячий спосіб життя, то, мабуть, звикаєш до такого жорсткого ліжка.

І все ж, вибрати водостічну трубу замість ліжка було величезною помилкою. Звісно, вона була твердою, але понад те, понад усе — її клята поверхня була вигнутою.

Мабуть, я взагалі полюбив водостічні труби, бо вони так часто з'являються в «Дораемоні», а отже, це все, по суті, провина Дораемона.

Чорт забирай, Дораемоне.

— Ти в порядку, Нобунечко? — запитав я.

— Хоча Нобунечко, імовірно, є варіацією Нобуемона, це звучить як звичайне японське дитяче ім'я. І на слух воно вельми схоже на звичайне Нобі-чян.

— То ти в порядку чи ні?

— Авжеж, я в порядку, — відповіла Шінобу.

Хмм, навіть утративши більшу частину своєї вампірської натури, у душі вона все ще була вампіркою, і я припускав, що вона може впоратися з такими суворими умовами й навіть гіршими.

— Це не так. Я й ока не зімкнула.

— Га? Чому? Не змогла поміняти день із ніччю?

— Річ не в тім. Ти стискав мене, наче тобі снилися жахіття, тож і я не могла заснути.

— ...

Невже я справді використовував її як подушку для обіймів? Чи як футон?

— Ти уві сні грав на моїх ребрах, наче на ґуїро, і кликав: «Ханекавооо, Ханекавооо, Лолі-Ханекавооо».

— Брехуха! Будь ласка, тільки не як на ґуїро!

— Я подумала, що, можливо, потрапляння в це минуле засмутило тебе, тож нічого не лишалося, як потурати тобі.

— Брехухоооо!

Якщо це правда, я більше ніколи не зможу подивитися в очі ні тобі, ні Ханекаві, ні Сенджьоґахарі!

Я буду найгіршим персонажем, мені треба померти завтра ж!

— Хех, але сьогодні я мушу жити, — підбадьорив я себе. — Бо в цей День матері я маю врятувати Хачікуджі.

— Ти намагаєшся видати це за жарт своїм крутим на вигляд висловом. Але це не смішно, відбиток твоєї руки досі чітко видно на моїх ребрах. Ось, поглянь сам.

— Яка шкода, це ж роман, тож я не можу.

— Просто додай ілюстрацію.

— Що, дівчинки, яка підіймає сукню, щоб показати, що під нею?

— У стилі iPad-версії «Аліси в Країні Чудес».

— Інтерактивної, ти маєш на увазі?

— Читач зможе підняти мою сукню одним дотиком.

— Жах... Гаразд, змінюючи тему, може, вирушимо до будинку Хачікуджі? Сніданок можемо пропустити. Якщо ти згодна на це, я пригощу тебе в «Пан Пончик», коли ми повернемося в сьогодення.

— Ні, ти не можеш змінювати тему, як тобі заманеться. Ти гадаєш, що сама лише згадка про Пана П. дозволяє тобі замовчувати все на світі? Ти вже зобов'язався пригостити мене як компенсацію за стрибок у часі, який я для тебе влаштувала.

— Кх.

— Якщо ти бажаєш, щоб цей відбиток зник, ти мусиш пригостити мене в кафе «Андонан».

— Звідки ти знаєш про елітну франшизу «Пана Пончика»...?

Хто їй розповів?

У моєму місті такого немає, ніколи не було і ніколи не буде.

— Той відбиток зникне вмить, він нічого не доведе, — вишкірився я.

— Тоді мені доведеться довести це, зробивши селфі на твій телефон.

— Забудь про докази, якщо таке фото опиниться в моєму телефоні, Ханекава розірве зі мною всі зв'язки, а Сенджьоґахара мене покине.

— І тебе заарештує та поліціянтка.

— Цікаво, чи вона досі служить у поліції в сьогоденні... Якщо так, то ми можемо знову зустрітися по той бік. Зрештою, зв'язки, що нас поєднують, незбагненні. — У будь-якому разі, ти, мабуть, єдина вампірка, який використовує такі слова, як «селфі».

— А ребра тієї вампірки...

— Прошу вибачення, щиро прошу вибачення, тож, будь ласка, перестань про це згадувати!

Я абсолютно не пам'ятав цього випадку, але враховуючи, як важко було спати в тій водостічній трубі, здавалося ймовірним, що я міг так відреагувати на свої кошмари. І тому, не довіряючи самому собі, я врешті-решт почав щиро благати пробачення.

— Що ж, я не маю наміру мститися тобі, враховуючи твою обіцянку пригощати мене купами пончиків, і то щодня.

Шінобу, безперечно, виглядала задоволеною собою.

І це навело мене на думку, що мене хитро підставили.

Вона могла навіть сама зробити той відбиток.

— Гаразд, — погодився я. — Я вдовольнюся примарною можливістю, що я сповна насолодився твоїми ребрами.

— Ох, який же ти позитивний хлопець...

Ми виповзли з труби.

Погода була ясною, як і вчора.

І під «учора» я маю на увазі «учора» одинадцятирічної давнини.

Я трохи сподівався, що піде дощ, оскільки це полегшило б стеження за Хачікуджі (дощ приховує і звуки, і постаті, а парасольки змушують нехтувати тим, що позаду), але все пішло не за моїм планом.

Що ж, Хачікуджі все одно нічого не казала про дощ того дня.

Ми з Шінобу зробили легку розминку в парку, щоб розім'яти напружені м'язи (не знаю, чи їй це було потрібно, але вона робила це разом зі мною), і попрямували до будинку Хачікуджі.

Була восьма ранку за місцевим часом.

Здавалося, час підхожий.

І хоч я не думав про це навіть уві сні, але під час виконання нашої місії — сховатися за телефонним стовпом і спостерігати за будинком Хачікуджі — головним питанням було те, наскільки підозрілими ми видаватимемося.

Хоч би якими поблажливими були часи, що довше триватиме наше стеження, то більша ймовірність, що якийсь добрий сусід до нас заговорить.

З огляду на те що була неділя, наша ціль, імовірно, вийде з дому десь уранці, але оскільки ми мали справу з Хачікуджі, ні в чому не можна було бути впевненим.

Але, наскільки ми знали, вона могла вийти й о п'ятій вечора.

Вона казала, що в її рюкзаку є все необхідне для ночівлі, і якщо так, то цілком імовірно, що її план полягав у тому, щоб прийти пізно, а повернутися рано.

Ця дівчинка була схильна давати волю своїй уяві й могла безпричинно хвилюватися, що затримається в гостях чи щось таке.

— Який же це геморой, — поскаржився я. — Хай собі губиться.

— Хіба ми не намагаємося саме цьому запобігти?

Наш звичний обмін люб'язностями тривав, але щодо цього одного моменту я підготував суворий контрзахід.

Контрзахід проти того, щоб до нас заговорив хтось із сусідів, тобто, навіть якщо стеження триватиме десять годин... він полягав у тому, щоб дати Шінобу крові.

Дозволити їй випити моєї крові.

Навіщо я це роблю, хоча це, у певному сенсі, наш давній звичай, навіть якщо ми не готуємося до бою? Бо, дозволивши їй випити моєї крові, я міг підвищити рівень її вампірських сил і дозволити їй змінити свою зовнішність.

Чи перетвориться вона насправді, залежало від її намірів і було повністю її справою... але саме з цієї причини я сподівався, що вона змінить свій вигляд маленької дівчинки.

Якщо зараз вона була восьмирічною ученицею початкової школи, то хоча б на тринадцятирічну ученицю середньої школи.

Насправді для наших цілей найкраще підійшло б стати дорослою, але якщо вона надто наблизиться до своєї «первісної форми», ми обоє станемо вразливими до сонячних променів.

Наші тіла перетворилися б на попіл.

Або принаймні сильно обгоріли б.

Я мусив зберегти залишки людяності.

Ту частину, що процвітає під сонцем.

— І який сенс у тому, щоб я стала ученицею середньої школи? — запитала Шінобу. — Я одразу ж тобі скажу, що, на думку світу, спілкування з дівчиною в середній школі більш ніж достатньо, щоб вважатися лоліконщиком.

— Не в цьому річ.

Звісно, старшокласника, який зустрічається з першокласницею середньої школи, імовірно, вважатимуть вигнанцем, і в цьому сенсі Шінобу абсолютно права... але ні, я навіть не про це, гаразд?

Я не розважаюся багатьма віками Шінобу чи щось таке.

Я запитав її:

— Ти пам'ятаєш тих дівчат із середньої школи, яких ми зустріли вчора?

— Я забула.

— Ну, тоді згадай!

— А, тих? Зрозуміло, я розумію твій намір.

— Хохо, яка ж ти прониклива, Шінобу.

Бувши впевненим, що вона нічого не зрозуміла, я спонукав її пояснити. Ми обоє занадто захопилися.

— Через розмову з ними ти відкрив для себе привабливість дівчат із середньої школи.

— Ні, кажу ж тобі, це зовсім не те!

— Після нашого повернення в сьогодення, першою зупинкою буде оселя панни Чубчика? Ні, це зайве, бо у твоєму власному домі вже є два набори персонажів молодших сестер із середньої школи.

— Не зараховуй моїх сестер до наборів.

Я маю на увазі, Сенґоку — це одне, але об'єкт твого захоплення, що є персонажем молодшої сестри, — це щось інше.

— Сенґоку — це одне, так?

— Мм? А, ну, вона ж на другому році середньої школи. І останнім часом вона здається дивно дорослою, знаєш?

— Тоді дії тієї несподівано почали приносити плоди...

— Кого ти маєш на увазі, «тієї»? Звучить як якийсь фінальний бос... Кайкі?

— Ні, не зважай на мене. Я не хочу про це говорити. Тепер, якщо те, що ти кажеш, правда, який сенс у тому, щоб я ставала ученицею середньої школи? У тому, щоб змусити мене згадати ту зграю дівчат?

— Тому що, очевидно, хтось набагато частіше заговорить, якщо зі мною буде така маленька дівчинка, як ти. Я всіляко хочу, щоб ти була зі мною на цьому стеженні. Ось чому винахідливий молодий пан Койомі придумав таке: якщо ти вип'єш достатньо крові, щоб вирости до середньої школи, ти станеш радше гарною, ніж милою, і випромінюватимеш недоторканну шляхетність. Твоя аура змусить будь-кого двічі подумати, перш ніж звернутися до тебе, чарівна красуня, яка може вкрасти чиєсь серце.

— ...

Га?

Я просто констатував очевидне, то чому ж Шінобу-середньокласниця почервоніла?

Що сталося, тобі недобре?

Здається, із поверненням твоєї вампірської натури сонце справді стає твоїм ворогом.

Я думав, що з п'ятьма роками росту не буде жодних проблем...

— Ти в порядку?

— Мм? Ммм? Оо, авжеж, усе гаразд. Щ-що ж, продовжуй те, що ти казав. Можеш хвалити мене більше, більше, більшеее.

— Га? Я тебе не хвалив, але... Бачиш, я кажу, якщо ти маленька дівчинка і ми разом, хтось, імовірніше, потурбує нас, але якщо ти учениця середньої школи і ми разом, вони триматимуться на відстані. Ми все одно будемо підозрілими, але я думаю, що комусь буде важче до нас підійти, ось і все.

— Важче для них підійти? Чому? Чому?

— Ну, тому що ти надто гарна...

— Щ-що саме в мені?

— Гм? Я маю на увазі, це не щось конкретне, це все. Від твого пружного золотистого волосся до гладкої шкіри, форми очей, губ і, звісно, твоєї фігури, ідеальної навіть із її слідами недозрілості, не кажучи вже про бездоганні пропорції твоїх рук і ніг. Без сумніву, якби Леонардо да Вінчі був живий сьогодні, він би намалював твій портрет замість Мони Лізи.

— Припини!

Вона штовхнула мене.

Вона штовхнула мене своєю вампірською силою.

Я теж став вампіром, тож це мало б урівноважитися і не завдати сильного болю... можна було б подумати, але насправді я отримав достатньо пошкоджень, щоб опинитися на спині, дивлячись у небо.

Вона не стримувалася з цим ударом.

Що за чорт, вона розлютилася чи що?

— Ем, я сказав щось не те?

— Ти не сказав, ти не сказав. Анічогісінько. Ну-ну, якщо ти так кажеш, я нічого не приховуватиму, співпрацюючи з тобою, щоб посилити твою міць.

Коли вона підвелася, я побачив, що одяг Шінобу-середньокласниці змінився зі стандартної моделі... коли вона повернула собі стільки сили, вона могла змінювати реальність, як їй заманеться, принаймні на рівні одягу.

І цього разу її нове вбрання.

Очевидно, форма учениць середньої школи, яких ми зустріли вчора.

Сукня, як у Сенґоку, тобто форма середньої школи, до якої я ходив.

Ого, суперрідкісна картка!

Шінобу у формі...

— Так до нас буде менше шансів звернутися, — пояснила вона. — І що більше, форма достатня, щоб засвідчити характер людини в цій країні.

— Т-так. Безперечно.

Не те щоб мені це не спадало на думку.

Але я ніколи не уявляв, що Шінобу, така прискіплива до стилю, як Суперпопулярна президентка класу, одягне щось на кшталт шкільної форми, яку носить стільки інших людей, тож план було відкинуто.

Щоб Шінобу зайшла так далеко, виявляючи готовність до співпраці сама по собі... Я навіть не спокушав її «Паном Пончиком», то що ж, у біса, могло так підняти їй настрій?

Я не мав жодного уявлення.

Це була загадка, таємниця.

Якби я тільки міг це з'ясувати... це було б надзвичайно вигідно для моєї майбутньої взаємодії з нею.

— Якщо бажаєш, то я можу приготувати форму і для тебе.

— Гаразд, так, мабуть так і варто.

Я вирішив скористатися її доброю волею.

Хоча мені було трохи ніяково від думки, що одинадцять років тому, просто носіння форми робило тебе менш підозрілим у цій країні.

Шінобу створила для мене форму старшої школи Наоецу (чоловічу), і я знову заліз у водостічну трубу, щоб переодягнутися в неї... таким чином завершивши наше перетворення на абсолютно і повністю непідозрілого старшокласника підготовчої школи та ученицю середньої школи за обміном.

До речі, поки я переодягався, Шінобу додатково змінила свій стиль, додавши окуляри та косиці, чомусь базуючись на старому образі Ханекави. Можливо, тому що це був образ старанної учениці в уявленні Шінобу.

Насправді я не міг придумати жодної вагомої причини для того, щоб старшокласник і учениця середньої школи були разом, але на випадок, якщо хтось до нас заговорить, я подумав, що ми зможемо викрутитися, якщо скажемо їм, що вона гостює в моїй родині... і поки ми вигадували це надумане виправдання, ми повернулися до будинку Хачікуджі.

Не те щоб ми пропрацьовували мізансцени чи щось таке, але ми просто стали біля телефонного стовпа і почали наше стеження.

Я підібрав книжку, яку Лолі-Ханекава жбурнула в мене, а потім покинула напередодні, тож поки я змушував Шінобу читати її (і виглядати як дивно книжкова дівчинка)... поки я вдавав, що граюся зі своїм мобільним телефоном (таких ще не існувало, але завдяки цьому я, мабуть, виглядав як старшокласник, який грає у відеогру)...

Ми чекали, поки Хачікуджі вийде зі свого будинку.

Хачікуджі Майой... із її величезним рюкзаком, на шляху до матері, серце, напевно, сповнене тривоги та передчуття.

Я припускав, що вона справді вийде, поки ще ранок... тож наше стеження не триватиме надто довго.

Мені, ймовірно, навіть не доведеться чекати пів години...

Щоб зустріти її.

Живу, справжню Хачікуджі Майой.