Розділ 79: Дзянши Майой - 013

Резиденція Хачікуджі була готовим односімейним будинком без жодних особливих рис, які б виокремлювали її як ціль наших пошуків… але Хачікуджі — не надто поширене прізвище, тож навряд чи це був дім іншої родини з таким самим іменем.

Коли ми туди дісталися, була вже глибока ніч (попри всі мої гучні заяви, я таки заблукав дорогою), і житловий район уже поринув у тишу.

У вікнах майже не горіло світло.

Яскраво світили лише вуличні ліхтарі.

— Я сподівався сьогодні побачити саму Хачікуджі, але, гадаю, ми запізнилися.

— Ммм. Судячи з погаслих світильників, насмілюся припустити, що і заблукале дівча, і її батько вже полягали спати. Тобто, можна сміливо припустити, що їх лише двоє?

— Ага. Не думаю, що в неї є брати чи сестри, і я ніколи не чув, щоб її батько одружувався вдруге… Може, я просто про це не чув, але якби це сталося, то я б, мабуть, знав. Це б не сходилося. Звісно, була ще ймовірність, що з ними живуть дідусь із бабусею… але якби й так, це не було б великою проблемою. — Я майже впевнений, що їх лише двоє. І навіть якщо, у найгіршому випадку, її батько одружився вдруге, і в його нової дружини є власна дитина, і навіть якщо ця дитина — дівчинка приблизно того ж віку, що й Хачікуджі… я б нізащо її ні з ким не сплутав.

— Навіть якби вони були схожі, мов дві краплі води?

— Ну…

— Ймовірно, я забагато роздумую. Однак, за найгіршого сценарію, або навіть ще гіршого, ми нічого не втратимо, якщо будемо пильними до будь-яких можливостей.

«Бо ми не знаємо, які перешкоди можуть постати на нашому шляху,» — попередила Шінобу.

Сама вона, мабуть, не вірила, що нам доведеться пройти крізь вушко голки, але не могла не дати поради.

Вона, що, наче нитка крізь вушко голки.

Навіть дивовижним чином.

Опинилася у своєму нинішньому стані.

— Гаразд, — сказав я. — Проведемо ніч, розглядаючи можливості, а тоді… подумаємо, як впоратися з будь-якою непередбачуваною ситуацією. Котра година, Шінобу?

— Дай-но гляну. — Шінобу подивилася на годинник на правому зап'ясті. Це був чоловічий годинник, і він зовсім не пасував до її тонкого зап'ястя. Скидався радше на браслет. — Одинадцята. Вечора.

— Хмм.

— Час, коли крамниці «7-Eleven» цієї епохи зачиняють свої двері, чи не так?

— Ми не настільки далеко в минуле повернулися.

— До речі, мій господарю. Більшість людей вірить, як я щойно натякнула, що «7-Eleven» спочатку відчинявся о сьомій ранку й зачинявся об одинадцятій вечора, звідси й назва. Але чи знав ти, що насправді це було пізнішим доповненням?

— Га?

— Насправді назва походила від футбольної команди, створеної засновниками магазину. І тому «сімка» писалася інакше протягом п'яти років після заснування.

— Ого, справді?

Я й гадки не мав!

Це ж треба, від їхньої футбольної команди?!

Т-т-т-тоді як же вона писалася?!

— Ну, це є брехня.

— Навіщо так брехати?!

— Мені було цікаво, чи зможу я тебе обдурити.

— Не обдурюй мене просто заради експерименту!

Так чи інакше, виявилося, що була одинадцята година.

Якого біса знадобилося понад тисячі символів, щоб просто дізнатися час?! Саме через такі речі Ханекава загрожує моїй позиції оповідача.

Спробуймо просто пройти через це без жодних випадків.

— «Без жодних випадків» звучить так, ніби це означає «навмисно», — прокоментувала Шінобу. — Адже «випадково» може означати «ненароком».

— Припини вже реагувати на кожне слово. Такими темпами ми ніколи не закінчимо цю розмову, скільки б символів не списали. Так, ми ж не можемо просто стояти тут усю ніч.

Там був телефонний стовп.

Найбільш підхожий телефонний стовп.

Настільки ідеальний телефонний стовп, що я замислився, чи не був він богом (Жарт у тому, що лічильник для богів — один стовп, два стовпи тощо. Я вирішив спробувати новий матеріал, але, крім того, що його важко зрозуміти, він ще й невдалий, і, можливо, навіть недоречний).

Але ми в жодному разі не збиралися таборитися на всю ніч.

Зважаючи на оточення, одна ніч не здавалася проблемою, але цей тихий, темний житловий район не виглядав придатним для засідки… я відчував це нутром.

Якби ж тут було трохи строкатіше.

Так, трохи строкатіше… так, щоб могло привабити йокаїв.

— Гаразд, — сказав я, — спробуймо знайти десь переночувати, як і планували.

Я вирішив ще раз перевірити табличку з іменем на будинку, просто щоб переконатися… підійти до дверей, упевнитися, що там написано «Хачікуджі», а потім піти звідти.

Усе ще несучи Шінобу.

Стривайте, якщо я весь цей час її ніс, хіба вона не мала б мене обтяжувати?

— Проте, — пробурмотів я, — відчуття цих ребер, що труться об мої груди, полегшує тягар…

— Чи усвідомлюєш ти, що твої найпотаємніші почуття, що виходять за межі людської пристойності, виливаються безперешкодно?

— З маленькими дівчатками головне — це ключиця та ребра. Ой-йой. Це точно не та фраза, яку можна озвучувати в наші дні.

— Ані в період Едо.

— Хіба та епоха не була толерантною до лолі? Шлюбний вік був шалено низьким, і вони навіть толерантно ставилися до шота, чи не так? «Пажі» чи щось таке.

— Ну, якщо чесно… — Шінобу покірно кивнула. — Кожна епоха має свої звичаї.

— Було б найкраще, якби ми могли знайти якийсь великий гарний парк, як той із невимовною назвою… щоб ми могли переночувати, нікому не заважаючи, чи, радше, нікого не бентежачи.

— Ммм. Я вважаю, що спати в придорожній канаві було б найбільш схоже на труну вампіра. Однак, чи ти натякаєш, що було б соромно потурбувати розносця газет чи будь-кого, хто натрапив би на нас уранці?

— …Так, щось таке.

Шінобу, я особисто радий, що ти нарешті починаєш розуміти тонкощі людського суспільства, але спати в придорожній канаві — це дуже не по-людськи…

Це, буквально, нішева ідея.

На жаль, поблизу резиденції Хачікуджі не було такого парку, або ж, якщо й був, ми недостатньо добре знали місцевість, щоб його знайти (якби ж я передбачив це й запитав поліціянтку). Коли ми нарешті знайшли парк, який відповідав нашим потребам, була вже далеко за північ.

Іншими словами, настав великий день.

День матері.

— А тепер час для «Куточка дрібниць від Шінобу». Чи знав ти, що День батька насправді передував Дню матері?

— Дурниці.

— Трясця, це було так очевидно?

Ну, весь процес, можливо, зайняв більше часу, ніж потрібно, завдяки таким перепалкам («Куточок неправдивих дрібниць від Шінобу»), але ми, можливо, насправді були не так уже й далеко від резиденції Хачікуджі.

Якби ж я міг скористатися функцією GPS на своєму мобільному телефоні, я б міг підтвердити наше поточне місцеперебування… Ми говоримо про те, наскільки краще було в минулому, але насправді, подорожуючи на одинадцять років назад, багато речей були набагато незручнішими.

Минуле було не таким уже й чудовим. Правильно.

Водночас воно точно не було повністю поганим.

Тобто, у парку (який мав легку для читання назву, на відміну від іншого) було повно ігрового обладнання… що викликало в мене спогади, оскільки більшість із них були демонтовані по всій країні в теперішньому часі.

Ого, крутилка!

Насправді якщо подумати, вона справді здається досить небезпечною…

— Клас! Я такий схвильований. Шінобу, подивімося хто далі закине свої черевики з гойдалки.

— Хіба не завдяки таким дурницям їх і демонтували по всій країні?

Старшокласник, що пустує на дитячому майданчику, якого повчає, на вигляд, восьмирічна дівчинка.

Ну, мене б, швидше за все, здали за гру в парку посеред ночі, тож навіть якби Шінобу була не проти, мабуть, краще було відмовитися від цієї ідеї.

— Ай, та ну ж бо, — простогнав я, — я хочу зробити заднє сальто на руках і таке інше. Я не робив цього з початкової школи. Цікаво, чи горизонтальна перекладина все ще на смак як кров, якщо її лизнути.

— Смак крові? — Очі Шінобу загорілися. Здавалося, мої слова зачепили її вампірські струни душі, бо ніколи не знаєш, що приверне її увагу. — Розумію, кров, через вміст заліза… Якщо так, то в скрутні часи я могла б гризти залізо, щоб вижити.

— Який похмурий тимчасовий захід…

Просто вода була б більше схожа на кров.

Мабуть.

У будь-якому разі, ми, звісно, не були настільки нерозумними, щоб загубитися в грі… але той факт, що там було все це ігрове обладнання, виявився нашим порятунком.

Ми змогли провести ніч, лежачи в одній із тих конструкцій, змодельованих на зразок водостічної труби, яка принаймні забезпечила нас дахом і стінами.

— Проте, тут дуже вузько. Мов сардини в бляшанці. Я не можу зрозуміти, чи я маю бути твоїм футоном, чи навпаки.

— Насправді ні те, ні інше. Якщо тут занадто вузько, то чому б тобі просто не повернутися в мою тінь?

— Не будь таким безсердечним. Дозволь мені відчути твої ребра у відповідь.

— …

Не знаю.

Ну, з 600-річної перспективи Шінобу, у свої вісімнадцять я, мабуть, усе ще перебуваю на території шота.

Мої ключиця та ребра в небезпеці.

Хтось полює на мене!

І таке інше.

Я поставив будильник на мобільному телефоні на ранок (оскільки годинник був налаштований на теперішній час, мені довелося врахувати це у своїх розрахунках) і пішов спати.

Мені було шкода перевертати нічний вампірський спосіб життя Шінобу з ніг на голову, але я також хотів її товариства протягом наступного дня.