Розділ 78: Дзянши Майой - 012

Тієї ночі ми сподівалися заночувати в руїнах підготовчої школи, як Ошіно, але план пішов шкереберть.

Тобто це мало бути очевидно.

Тут, одинадцять років у минулому... руїни підготовчої школи не були руїнами підготовчої школи. Насправді... здається, вона офіційно називалася Підготовча школа «Ейко»... цього місця ще навіть не існувало.

Коли ми прибули туди, де вона мала бути, там був лише гай.

Гай!

— Ой... Якщо спатимемо серед цих дерев, нас живцем з'їдять комахи... А якщо не пощастить, то ще й дикі собаки нападуть.

— Якщо будівлі тут немає, то покиньмо задум тут залишатися.

«Чому ти впертий лише в таких речах?», — підколола Шінобу.

Слушне зауваження.

— Але це якось дивно, — сказав я. — Я сприймав існування тієї покинутої будівлі як належне, і, може, це прозвучить дивно, але я навіть прив'язався до неї. Одна справа, якби вона знову стала новою, але ж її ще навіть не збудували...

Іншими словами, я не знав коли, але колись згодом цю чотириповерхову будівлю зведуть; хтозна-скільки дітей пройде через її класи; зрештою, вона закриється через фінансові труднощі... усе це майбутнє чекало на неї попереду.

Хоча, дивлячись на гай, неможливо було передбачити таке майбутнє.

Я пробурмотів:

— То її занепад уже вплетений у тканину долі? Це...

— Усі речі й усі люди мають минуле, учорашній день. Завдяки цьому вони мають сьогодення, яке триває в майбутньому. Хіба не так? Це не інакше ні для тебе, ні для мене.

— Гаразд, у такому разі, що робитимемо? Я, знаєш, такий ніжний, що не можу спати в незнайомому місці, де мені некомфортно. Я з тих, хто навіть на новій подушці заснути не може.

— У нас узагалі немає подушок.

— Ну, я сподівався використати твої коліна як подушку.

— Якщо таке твоє бажання, я не відмовлю...

Відмов, будь ласка.

Жартувати з цією малою було доволі складно.

— Але навіщо взагалі розглядати ночівлю в гаю, якщо ти такий делікатний?

— І справді, чому.

— Це менш делікатно, аніж клавіша «Delete».

— Ух, боляче.

Хай там як.

Це місце вже було не тим місцем, яке я знав... чи радше.

Воно ще не було тим місцем, яке я знав.

Якщо можна так сказати.

— Ну, це не має значення, — заявив я. — У крайньому разі, можемо не спати всю ніч. Правду кажучи, я не дуже й сонний.

Моя вампірська натура.

Наразі мій біоритм був у звичайному режимі, чи то пак у легкому, тож моя вампірська сутність була на низькому рівні. Можна сказати, що фізично я був як звичайна людина. Утім, мої показники відновлення та зцілення трималися на пристойному рівні.

Тому мені не потрібно було спати для «відпочинку»... мій прогрес у підготовці до іспитів, звісно, був насамперед завдяки настановам Ханекави та Сенджьоґахари, але також я просто був у вартому заздрості становищі, маючи змогу використовувати частину часу для сну на навчання.

Коли я думав про це так, то почувався трохи винним перед іншими абітурієнтами, ніби вживав допінг, але... були й супутні ризики, тож проїхали.

— Я думав піти завтра рано-вранці, — сказав я Шінобу, — але чому б нам не розвідати те місце сьогодні вночі?

— Дім Хачікуджі?

— А куди ж іще?

— Я гадала, ти, бува, не збирався перевірити, де «Пан Пончик».

— Яка егоїстична омана...

Стривай.

У цю епоху, коли навіть підготовчої школи ще не було й у планах архітектора, місцевий «Пан Пончик» уже працював?

— До речі, Шінобу, ти не сонна?

— Ніч — це мій час.

— Так і є. Але чи означає це, що завтра вдень ти будеш утомлена?

— Цікаве питання. Ні, для мене сон має сильний розслаблювальний елемент. Я можу не спати, якщо захочу.

— Зрозуміло...

«Якщо захочу» — ось тут і крилася заковика.

Шінобу, примхливіша за будь-кого, могла й не захотіти.

Якби вона не спала, це б мені, звісно, допомогло...

— Мені дано дрімати у твоїй тіні, тож я можу накопичити сил цієї ночі, щоб завтра звершити великі справи.

— ...

Вона здавалася якоюсь натхненною.

Хоча я не дуже міг зрозуміти її почуття.

— Що? У мене немає почуттів.

І на цих словах Шінобу всміхнулася.

Це пояснює, чому її усмішка здавалася такою розпусною.

— Просто я почуваюся дещо піднесено, це якось нагадує весняні канікули, коли ми були отак удвох.

— Зрозуміло...

Ну, так.

Оскільки Шінобу доводилося ховатися в моїй тіні, здавалося, що ми проводимо багато часу разом, але бути наодинці... це відчуття, коли ми були лише вдвох, було ностальгійним і для мене.

Звісно, я спілкувався з Ханекавою та Сенджьоґахарою, з різними іншими учнями в школі, а вдома на мене чекали мої молодші сестри та батьки.

Яким би я не був нетовариським... я ніколи насправді не залишався сам, принаймні фізично.

Тож ми ніколи не були лише вдвох.

Хм.

Весняні канікули.

Я неодноразово використовував метафору «пекло» для опису тих двох тижнів, але... але те пекло не обов'язково було суцільним злом.

Так.

Справжня причина, чому я не можу згадувати ті канікули без гіркоти та безмежного жалю... хоча вони й були такими пекельними.

І все ж... були й щасливі спогади.

Вони теж там були.

Нещастя не можна перетворити на щастя.

Але крім нещастя... було й щастя.

Не як дві сторони однієї медалі... а окремо.

— Шінобу.

— Атож.

— Поцілуємося?

— Чому?! І звідки це запрошення в стилі дівчинки-середньокласниці?!

Шінобу широко розплющила очі.

Свої золоті очі.

— А чому б і ні? Це ж ти мене раніше запрошувала.

— Це був жарт! Якщо ми це зробимо і про це дізнається пані Цундере чи ще хтось, мене ж приріжуть! Невже ти забув, що зараз я, по суті, маленька дівчинка?!

— Так, але ж ти можеш перемогти Чорну Ханекаву.

— Бо моїм супротивником була дивина.

— Хм.

Було важко вкласти в голові цей баланс сил.

Слабша за людину, але сильніша за дивину?

Як камінь-ножиці-папір?

Ну, гадаю, серед людей так само.

— Хм, то не поцілуємося.

— Не будемо.

«Якщо й так, то років через сто», — додала Шінобу.

Доведеться добряче запастися терпінням.

Оце так натяк.

— Я справді не розумію твоїх критеріїв... Не можна, якщо є почуття? У такому разі, знай, що я мав на увазі це в американському сенсі, а не в еротичному.

— Цить. У поцілунку ніколи немає нічого еротичного, — з дивовижною невинністю відповіла Шінобу.

Хммм.

Мабуть, це обманний маневр.

— Хай там як, ходімо. Краще знайти місце для ночівлі десь біля дому Хачікуджі.

— Авжеж.

— У найгіршому разі, домовимося з родиною Хачікуджі й попросимося переночувати.

— Навіть я розумію, наскільки безглузда ця ідея.

Тож ми вирушили до дому Хачікуджі.

Покладаючись на карту, яку нам намалювала поліціянтка... ми не заблукали.

На відміну від того Дня матері одинадцять років потому, ми не заблукали.

День матері... той день, коли я вперше зустрів Хачікуджі.

Якщо моя спроба вдасться, той день ніколи не настане.

Як це виправиться, як усе зійдеться, я й гадки не мав... але моєї зустрічі з Хачікуджі та нашої дружби ніколи б не було.

І це було нормально.

Це було добре.

Бо дивини — це те, чого «ніколи не існувало» від самого початку... і дивним було те, що вони взагалі існували.

— Слухай, Шінобу. Можна дещо уточнити? Про те, що ми раніше обговорювали. Якщо мені вдасться врятувати Хачікуджі, я потім повністю про неї забуду?

— Не відаю.

— Не відаєш? Як безвідповідально з твого боку.

— Я за це не відповідаю, — заявила Шінобу. От же ж нахабна мала. — Облиш-бо свої постійні розпитування. Цей часовий зсув для мене теж перший.

— Часовий зсув...

Дивний новий вислів.

Чи радше, дуже застарілий.

— Зрештою, було б неприродно зберігати спогади про дівчину, яку ти навіть не зустрічав.

— Так, ти казала, що часового парадокса точно не станеться, але як щодо цього? Якщо я забуду про Хачікуджі, то не вирішу її рятувати... а отже, не зможу її врятувати? — теоретична петля закручувалася в моїй голові, але саме так мені здавалося... і якщо так, то хіба все, що я збираюся зробити, не буде марними зусиллями?

— Якщо часовий парадокс не може статися за жодних обставин, то байдуже, яких зусиль ти докладеш, марних чи ні, можливо, ти не зможеш урятувати загублену дівчину, — сказала Шінобу, вчепившись мені за шию (як коала, хоча я раніше про це не згадував. Здається, їй сподобалося це положення). — Я мовчала, щоб не охолодити твій запал, але якщо колеса долі вже обертаються, то так тому й бути... бо загублена дівчина цього часу — людина, а не дивина. Яким би доблесним не був твій намір урятувати її, навіть якщо ти спробуєш провести її до дверей матері, якась перешкода таки стане на заваді твоїй меті. Принаймні, так мені здається.

— Зрозумів.

— Мм? Що?

— Нічого, я просто прийняв рішення, от і все... Тобто, якщо так має бути, — сказав я, — то нам доведеться спричинити часовий парадокс.

Якщо не існує нічого й нікого, що не змінюється.

Тоді настала черга змінитися долі.