І все ж, можливо, це слушний час сказати: «Шляхи Господні несповідимі» (хоча, чесно кажучи, мені не подобається цей вислів), бо завдяки тій будці поліціянтів ми дізналися локацію як будинку пані Цунаде, так і будинку Хачікуджі.
Нічого особливого. Я запитав чергового офіцера: «Вибачте, чи не могли б ви мені підказати дорогу?»
Жодних хитрощів, просто прохання про допомогу. Замість відчайдушної, ризикованої авантюри, це було більше схоже на те, що втрачати нічого, ніби мій підхід був радше жартом, ніж чимось серйозним, але поліціянтка швидко відповіла: «Дім пані Цунаде? Зараз подивлюся…»
Я подумав: «Серйозно?», але зрозумів, що це був час, коли люди жахливо вільно поводилися з особистою інформацією, принаймні порівняно з теперішнім часом (сьогоденням).
— Бідній пані Цунаде справді нелегко, чи не так? Після розлучення вона ніби постаріла за одну ніч. Вона вдає, що все гаразд, але на її обличчі видно втому. Не дивно, ця жінка справді любить свою єдину доньку. Як же її звали? Дайте-но секунду, я згадаю. У мене чудова пам'ять, це професійне. Майой, точно. Мила дитина, але, здається, вона ніколи не приходить у гості. Ну, я нейтральна сторона, і не хочу критикувати батька, але…
Я слухав, як вона продовжувала й продовжувала в тому ж дусі.
Майже годину.
За цей час я став експертом у внутрішніх справах родини Хачікуджі (тобто Цунаде).
Хоч би яким слабким був захист особистої інформації в ті роки, язик у поліціянтки був трохи задовгий.
У наш час на неї могли б подати до суду.
— До речі, ким ви доводитеся Цунаде? — запитала вона насамкінець, нарешті згадавши про свої обов'язки.
І моя відповідь?
— Я друг, — сказав я. — Друг Майой.
…Я намагався виглядати спокійно, але, відчувши, як поліціянтка звузила очі на підозрілого старшокласника, що називав себе другом маленької дівчинки, я щодуху втік.
Стрімка втеча хлопця-напіввампіра.
Не те що бачиш щодня.
— Гаразд, та поліціянтка намалювала мені карту району! З нею я непереможний. Як Маріо після того, як він отримує зірку в «Super Mario Brothers»!
— Невже твоя аналогія настільки яскрава, що ти мусиш вимовляти її так рішуче?
Стрімка втеча закінчилася… у тому парку.
Парку з назвою, яку я не міг прочитати.
Ми сіли на лавку й розгорнули (справді чудову) намальовану від руки карту, і поки ми її розглядали, Шінобу запитала: «Що було раніше, Super Nintendo чи Super Mario?»
— Мм?
Ні, стривай.
Я на мить розгубився, але, очевидно, «Super Mario».
Насправді можливо, навіть «Super Nintendo» стала «Super Nintendo» завдяки «Super Mario».
— У будь-якому разі, — сказала Шінобу, — не можна не захоплюватися чуттям тих, хто називає «Super Nintendo» «SNES»… Я завжди хотіла, щоб моє власне колишнє ім'я скорочували якось так само винахідливо…
— Ти про те? — я заприсягся ніколи більше не називати її тим ім'ям, тож урешті-решт просто використав невизначений вказівний займенник.
— Хех, вампірка, що забула своє справжнє ім'я…
— Не намагайся зробити це крутим.
У неї просто була погана пам'ять.
Ми перевіряли карту, обмінюючись цією пустою балаканиною.
Дім пані Цунаде.
І дім Хачікуджі.
— Вони не так далеко один від одного, як я думав… Для ніг учениці початкової школи це може бути трохи важко, але щоб подолати цю відстань, навіть велосипед не знадобиться.
Принаймні я звільнився від турбот про те, що робити, якби вона скористалася громадським транспортом.
Змушений розглядати всі можливі варіанти, я, можливо, не знав би, що робити, якби вона їхала в таксі, як знаменитість, але якби вона це зробила, врятувати її було б мені не під силу.
Та ви жартуєте.
Ось що б я подумав.
— Гаразд… тож усе, що нам потрібно зробити, це знайти найкоротшу відстань між будинками Хачікуджі та Цунаде й стежити за пішохідним переходом між ними.
— Ну, не знаю, мій господар…
Саме тоді, коли я відчув, що наразі розв'язав проблему… відчувши, простіше кажучи, що ми подолали найважче… Шінобу піднесла мені цю гірку пігулку.
До речі, вона сиділа не поруч зі мною на лавці, а в мене на колінах.
Її лопатка впиралася мені в груди.
— Що? — безцільно подумав я, чи здивується вона, якщо я лизну її в шию. — Є якась проблема з моєю ідеєю? Я також думав, що нам потрібно знайти десь переночувати й підготуватися до завтра. Можливо, в тій покинутій підготовчій школі.
— Слухай… — Шінобу раптом підняла голову, дивлячись на мене знизу вгору, і сказала, — хоч би яким коротким був найкоротший маршрут між будинками Цунаде та Хачікуджі, між ними обов'язково буде більше одного пішохідного переходу.
Зблизька я знову усвідомив, якими чарівними були губи маленької дівчинки, і серйозно замислився, чи уявляти аморальні речі про них є злочином. Потім…
— О. — Я зрозумів її думку. — Точно, а якщо врахувати пішохідні перехрестя, то їхня кількість ще більше зросте.
— Немає такого визначення.
— Але пішохідний перехід із діагональною розміткою — це, по суті, пішохідне перехрестя. А якщо хтось зупиниться побалакати на пішохідному переході, це буде пішохідна перепалка.
— «Пішохідна перепалка»… Звучить удвічі нудніше.
— А як щодо «пішохідної перестрілки»? Зовсім не нудно.
— Це нагадує «Матрицю».
— То ти теж її дивилася…
— І ба більше, надземні переходи правильно називаються пішохідними мостами й тому є ще одним типом переходу. Крім того, є ще й підземні переходи. Якщо розглядати все разом, кількість кандидатів для нашого спостереження сягає величезних розмірів.
— Ну… Надзвичайно важко потрапити в ДТП на надземному чи підземному переході, і якби в моєму місті сталася аварія такого масштабу, навіть я б її запам'ятав…
Зрештою, в цей час я був вундеркіндом.
Диво-дитиною.
— Але, Шінобу. Чому ти так добре обізнана про вуличний рух?
— Це в мене вклав той Гавайчик.
— Звісно.
У такому разі, питання було в тому, чому Ошіно взагалі турбувався про те, щоб бути добре обізнаним про вуличний рух… але тоді я ніколи не повинен дивуватися, що Ошіно щось знав.
Він не знав усього, він просто знав непотрібні речі.
— До речі, — просвітила мене Шінобу, — згідно з дослідженням 2004 року, кількість пішохідних переходів у Японії становить 1 725 015. Якщо обмежитися переходами зі світлофорами, то їхня кількість становить 987 326. До сьогоднішнього дня вона може перевищити мільйон.
— Вау! Не може бути!
— Насправді я взяла ці цифри зі стелі.
— Навіщо брехати в такий момент?!
Просто дай мені вразитися!
Тепер і решта її довіри зникла… не те щоб мало сенс описувати дивин, або вампірів, як надійних.
— Надійність і T»empur-Pedic» звучать трохи схоже, — сказала Шінобу, притулившись потилицею своєї білявої голови до мене.
— Хммм. — «Дівчата справді так добре пахнуть, навіть не користуючись парфумами», марно подумав я, склавши руки на грудях. Враховуючи маленьку блондинку, що притулилася до мене, точніше було б сказати, що я склав руки на грудях Шінобу. Нейтральний спостерігач, безсумнівно, припустив би, що я обіймаю маленьку дівчинку. — І все ж, ми маємо заздалегідь вибрати один із пішохідних переходів. У мене ж лише одне тіло.
— Якщо ти наполягатимеш, я розірву твоє тіло на шматки.
— Навіщо мені на цьому наполягати?!
— Цікаво, чи відновишся ти, як планарія. Якщо я розтрощу тебе на друзки, у нас може вийти сотня тебе.
— Здається, Хачікуджі колись казала щось подібне. Стривай, якщо добре подумати… — Це сталося не тому, що я закрив карту, ніщо конкретне не спонукало, але я зрозумів, що є ще одна можливість, яку нам потрібно розглянути. — Якщо подумати, вона не обов'язково йшла найкоротшим шляхом з одного місця в інше. Враховуючи подальший розвиток подій, вона ж геть заблукала, чи не так?
— Ааа, воістину, — погодилася Шінобу. — У світлі її перетворення на дивину, більш імовірно, що вона не пішла найкоротшим шляхом.
— Але якщо вона ходила хтозна-де, ми ніяк не зможемо за нею стежити…
Нам довелося б стежити за кожним пішохідним переходом у Японії, якщо перебільшувати.
Я глянув на стенд із картою житлового району в кутку парку.
Того дня, того Дня матері, через одинадцять років…
Хачікуджі дивилася на ту карту.
Сама.
Зовсім… сама.
— Що нам робити? І це після того, як ми нарешті визначили локацію будинків Цунаде та Хачікуджі завдяки Ханекаві.
— Не завдяки лолі-версії колишньої старости, це була твоя власна заслуга. Ти повинен тримати голову високо.
— Невже?
— Так. Принаймні, дівчина точно не з таким наміром вказала нам напрямок до тієї будки… — «Хм», промуркотіла Шінобу із задоволеною й не надто моторошною посмішкою. — Я вигадала план.
— План.
— Так. Я — Таємна Інтриганка Шінобу. Мрія про співпрацю.
— Оскільки у твоєму випадку епохи фактично збігаються, це більше схоже на плагіат, ніж на співпрацю.
Я маю на увазі, спершу зроби щось із суворою реальністю, що завдяки твоїй таємній стратегії ми застрягли на одинадцять років у минулому.
Будь ласка, будь ласка, більше жодних таємниць.
Тримай усе у відкритому доступі, благаю тебе.
Звісно, завдяки цій стратегії ми, можливо, зможемо врятувати Хачікуджі, тож, гадаю, я не міг її в цьому звинувачувати.
— Слухай мої слова. Нам не потрібно чекати на якомусь пішохідному переході. Ми дізналися місцеперебування резиденції Хачікуджі, тож вирушаймо туди, щоб влаштувати засідку, звідки ми зможемо простежити за дівчиною, коли вона попрямує до резиденції Цунаде.
— І де тут жарт?!
Її несподівано правильна стратегія змусила мене видати абсурдний дотеп. Оскільки я склав руки, супутній жест набув нетрадиційної форми — я потерся підборіддям об маківку Шінобу.
— Н-нам потрібно лише простежити за нею і на кожному п-пішохідному переході бути напоготові. Таким чином ми зможемо запобігти тому, щоб вона стала жертвою… — Здавалося, Шінобу сподобалося те, що відбувалося з її головою, і вона не намагалася мене зупинити, розслабившись, поки продовжувала пояснення. — Звісно, стеження за дівчинкою такого ніжного віку здаватиметься дуже підозрілим стороннім очам, але… тут, одинадцять років тому, такі дивацтва ще певною мірою терпимі.
— Хммм…
Дивацтва, справді.
Ну, хоч і дивакуватий… це був чудовий план.
— Якщо ти бажаєш забезпечити безпеку тієї загубленої панни з більшою впевненістю, ми могли б також напасти на неї з усією силою, коли вона виходитиме з дому, і якимось чином вселити в неї такий великий страх, що вона зачиниться всередині й залишиться там на цілий день.
— Що ти маєш на увазі під «якимось чином»?
Напасти на неї?
Замкнути ученицю початкової школи в її домі — це такий рівень дивацтва, за який тебе заарештують, навіть одинадцять років тому.
Ймовірно, та сама поліціянтка, що й раніше.
— Але якщо до цього дійде, цей план не виключений, Шінобу.
— Не виключений?
— Ну, якщо до цього дійде. Якщо так, я готовий отримати тавро злочинця. Але це вже занадто, або, радше, це в корені безглуздо. Ми не просто намагаємося запобігти ДТП… Я хочу довести Хачікуджі до будинку Цунаде живою, щоб вона могла побачити свою матір.
Вона хотіла побачити свою матір.
Це було бажання Хачікуджі.
Причина, через яку вона блукала загубленою понад десять років.
— Я не знаю, як довго та поліціянтка там чергувала, — продовжив я, — але принаймні наскільки вона могла мені сказати, єдина донька пані Цунаде, здається, не потрапляла в аварію за останні кілька років… тож цей День матері, одинадцять років тому, має бути днем смерті Хачікуджі. Тож, зрештою, саме тому я прибув у цей час. Якщо Хачікуджі зможе побачити свою матір завтра, тоді, без жодних жалів… навіть якщо ДТП станеться пізніше, вона зустріне свою долю без жалю і не заблукає.
З іншого боку, запобігання аварії таким чином, що вона не зможе побачити свою матір… ймовірно, означало б, що Хачікуджі все одно заблукає після смерті.
Саму смерть не можна було відвернути.
Якщо ця доля була непохитною, якщо це була історія… тоді нічого не залишалося, як прийняти її.
Однак.
Те, що я хотів відвернути, — це наступне десятиліття.
— Так, якщо ми зможемо це зробити, її перетворення на дивину принаймні можна буде уникнути. Тож нічого не залишається, як розпочати операцію «Сталкер».
— Негайно зміни назву операції.
— Тоді операція «Кеди».
— Кеди? З якого дива?
— Тому що етимологія слова «кеди» (sneaker) пов'язана з «підкрадатися» (sneaking). Я чув, що їх назвали «кедами», тому що в них можна було ходити, не видаючи жодного звуку.
— Я й не знав, що це слово в англійській мові таке підозріле…
Я подивився на свої ноги.
Я точно був у кедах.
Ні, недобре, я більше не міг дивитися на них прямо, тепер вони здавалися взуттям зі спеціалізованого магазину для злочинців.
Вони мені зовсім не пасували!
— Гаразд, — запропонував я, — давай сьогодні ляжемо спати раніше, а завтра зранку чекатимемо перед будинком Хачікуджі. Цікаво, чи є там якісь телефонні стовпи чи щось, за чим можна сховатися.
— Так, ймовірно, там буде телефонний стовп чи щось таке. Хоча зв'язку немає. — «Але слухай», сказала Шінобу… її тон голосу насправді не змінився, але навіть без суперечливого сполучника я б здогадався, що вона збирається сказати щось негативне. У ній просто витав такий дух. — Чи ти розумієш, мій господар?
— Хм? Розумію що? Якщо ти говориш про спокій, який я знаходжу, обіймаючи тебе, то так, я це чудово розумію. І за це я вдячний.
— За це не потрібно бути вдячним.
«Не кожного разу», — докорила Шінобу.
— Радше, що це означатиме, якщо ти врятуєш ту загублену панну.
— Га? Що це означатиме? Хіба ми вже не обговорили це до смерті? Досить уже. Ти сказала, що часового парадокса не станеться…
— Я говорю не про часові парадокси й тому подібне…
Якщо Хачікуджі Майой не стане дивиною.
Якщо вона не стане Загубленою Коровою. Якщо вона не заблукає.
— Через одинадцять років ти не зустрінеш цю панну, правда?
— …
— Ти не зустрінеш її того Дня матері, і твої приємні розмови, уся ця пуста балаканина, усе це зникне. Чи ти… належним чином це розумієш?
Звісно.
Я... це розумів.
Розділ 77: Дзянши Майой - 011
Том 2
