Розділ 76: Дзянши Майой - 010

Простуючи стежками пам'яті.

Витягуючи клаптики інформації, один за одним.

Я був майже впевнений, що прізвище матері Хачікуджі — Цунаде… Пригадую, я це чув.

Також я був майже впевнений, що дім пані Цунаде був не так далеко від будинків Ханекави та Сенджьоґахари… біля того парку (назву якого я досі не знав, як читати: Намішіро, Рохаку чи якось так), де я вперше зустрів Хачікуджі.

Саме туди вона прямувала… і саме в його околицях вона потрапила в аварію.

Вона казала, що автівка збила її на пішохідному переході?

На зелене світло… принаймні це я пам'ятав, не треба було копирсатися в пам'яті, просто короткий екскурс, щоб ввести всіх у курс справи.

Але хоч її пункт призначення, тобто її мета, кінцева зупинка, був зрозумілий, я не знав, де знаходився дім, у якому вона жила, коли ще була живою.

Насправді він міг бути й у сусідньому місті.

Дитина з таким гігантським рюкзаком могла пройти таку відстань, тож це не могло бути надто далеко, припустив я, але, з іншого боку, наскільки я знав, вона могла частину шляху проїхати потягом чи автобусом.

З того, як вона про це розповідала, у мене склалося враження, що вона йшла весь шлях пішки, але я не міг сказати напевно, і, зрештою, це могла бути просто бравада п'ятикласниці.

Або, може, я просто неправильно запам'ятав.

Усе здавалося таким простим, усе, що нам треба було зробити, — це запобігти ДТП… і я справді припускав, що буде легко запобігти тій, про яку ми знали, що вона станеться наступного дня, але, зіткнувшись із реальністю, це почало здаватися несподівано важким.

Хммм.

Усе йшло не так, як я очікував. Що ж робити?

— У мене є чудова ідея.

— О? Серйозно? Якщо у вас є гарна ідея, пані Шінобу, ви маєте мені її розповісти.

— Розтрощити кожен світлофор на кожному пішохідному переході в місті!

— Кількість аварій злетить до небес! Ти хочеш стати терористкою?!

— Ну, оскільки ти є терололістом.

— Ти це щойно сказала так, ніби це справді дотепно?!

Так процес спроб і помилок зайшов у глухий кут.

Більше схоже на безвихідь, ніж на загублену дитину.

Сліпа вуличка.

У нас ще була ціла ніч, тож не було потреби хвилюватися… Поки що я вирішив спробувати визначити місцеперебування будинку пані Цунаде.

Я подумав, що зможу принаймні трохи поміркувати, навіть поки ми йдемо чи блукаємо.

Хачікуджі сказала мені адресу пані Цунаде того майбутнього Дня матері, і ми навіть дісталися туди, але, звісно, я не пам'ятав, тож довелося починати з нуля.

— Слухай-но.

— Що?

— Є одна річ… — запропонувала дорогою Шінобу, яка втомилася йти й учепилася в мене, щоб я її ніс (звичайно, а не на руках, як принцесу), — одна річ, яку ми могли б зробити, щоб запобігти аварії — це донести наше попередження безпосередньо до матері дівчати, що мешкає в домі Цунаде.

— Хм?

— Ми в будь-якому разі маємо намір підтвердити місцеперебування резиденції Цунаде, тож чому б не скористатися домофоном, щоб повідомити її?

— Ваша донька, яку після розлучення забрав до себе батько, завтра потрапить у ДТП. Вона таємно йде до вас у гості на День матері. Будь ласка, зателефонуйте їй і попросіть бути обережною. О так, і оскільки ми вже тут, чи не могли б ви сказати нам, де знаходиться дім Хачікуджі? Ось так?

— Так. Хіба ти знаходиш вади в такому плані?

— А, ну, давай на секунду задумаємося, гаразд? Якщо ми будемо робити поспішні висновки, наше судження може бути хибним. Гаразд, хм, є чи немає проблем із цим планом? Ем, є!

Проблеми, і нічого крім них.

Якщо вона повідомить про нас, нам кінець.

Це було реалістичніше, ніж трощити всі світлофори, але…

— Мабуть, мені не варто зустрічатися з пані Цунаде.

— З якої причини?

— З усіх можливих причин… Але, гадаю, до розлучення батьків Хачікуджі жила десь тут. Навіть якщо ми не можемо запитати пані Цунаде напряму, можливо, ми зможемо щось дізнатися від сусідів…

І саме коли я думав, наприклад, про когось із перехожих, ми із Шінобу помітили постать, що наближалася до нас. Ідеальний момент… ні насправді навряд чи вдалий.

Радше найгірший із можливих.

Мало того, що я ніс маленьку біляву дівчинку.

Той, хто до нас наближався, теж був маленькою дівчинкою.

Маленька дівчинка років шести… що йшла, читаючи книжку.

В окулярах.

З однією косою ззаду.

З одного погляду на неї можна було сказати, що вона серйозна.

— Яка винятково чарівна маленька дівчинка… стривайте, та це ж Ханекава Цубаса!

— Йой!

Лолі-Ханекава скрикнула й відскочила від нас. Роблячи це, вона жбурнула книжку, яку читала.

Пряме влучання… у голову Шінобу.

— Аргх!

Шінобу впала на землю, наче комаха, яку потруїли інсектицидом.

Усе це сталося за одну секунду.

— Х-хто ви?! І звідки знаєте моє ім'я?! Ні, не відповідайте, я й сама бачу. Ви — збоченець!

— …

Лолі-Ханекава миттєво мене зненавиділа.

Від шоку мені захотілося впасти на коліна.

Але це було дивовижно. Навіть у шість років Ханекава була очевидно Ханекавою.

Я думав, що зміг упізнати семирічного Арараґі Койомі лише тому, що він — це я, Арараґі Койомі, але ні, це було напрочуд очевидно… або, можливо, я впізнав її лише тому, що це була Ханекава, і я був так сильно до неї прив'язаний.

Така серйозна навіть одинадцять років тому?

Але стривайте. Арараґі Койомі… вперше бачив Ханекаву Цубасу в цивільному одязі.

Вона вчилася в початковій школі, тож у неї не було форми!

— Ого-го! Цивільний одяг Ханекави — це щось з чимось!

— Йой!

— А цурупета Ханекава — це просто клас! Вау, Ханекава пласка, як дошка!

— Йой! Йой! Йой!

Лолі-Ханекава несамовито бігала, намагаючись утекти.

Ханекава, налякана!

Мною!

— Вгамуйся. Я болісно чітко сприймаю твої емоції, але не втрачай з поля зору своєї початкової мети. Якщо тебе тут заарештують, до завтра тебе неможливо буде звільнити…

— Кх.

Попередження Шінобу, вимовлене, поки вона сиділа навпочіпки на тротуарі, пролунало в останній момент і втримало мене від того, щоб кинутися на лолі-Ханекаву.

З усіх сил я чіплявся за уявну картину, що мої черевики пришиті до землі.

Однак те, за що я справді хотів учепитися, — це лолі-Ханекава.

Самоконтроль, самоконтроль, самоконтроль, самоконтроль, самоконтроль!

— Який страшний дядько… Стоїть нерухомо, ллє гіркі сльози… Якщо є такі старшокласники, як він, то світ усе-таки — чорна безодня…

Страх лолі-Ханекави не знав меж.

Травма в процесі створення, під схвальні відгуки критиків.

— П-панночко… — звернувся я до лолі-Ханекави, роблячи все можливе, щоб звучати як щирий джентльмен, і, безсумнівно, зазнаючи невдачі. Хоча б п'ятірку за старання. — Ну, еем, я знаю ваше ім'я через ваш бейджик. О, і я хотів би запитати, як пройти.

— …

Скептичний погляд.

Нічого не вдієш, що на лолі-Ханекаві не було бейджика.

Яка безглузда брехня.

Чорт, хоч вона й маленька дівчинка, було боляче отримати від Ханекави погляд «дивлюся на незнайомця». З іншого боку, частина погляду «дивлюся на невдаху» була навіть приємною.

— У цьому районі є дім Цунаде?

— …

Усе ще мовчазна, лолі-Ханекава вказала праворуч.

Ну що ж.

Вона знала. Навіть маленькою дівчинкою Ханекава ніколи не робила нічого наполовину.

— Дякую. Ви все знаєте, чи не так?

— Я не все знаю. Я знаю лише те, що знаю.

Сказавши це, лолі-Ханекава дременула, тупотячи ніжками.

Ніби тікала від мене. Гаразд, вона справді тікала.

— …Як думаєш, я щойно змінив історію?

— Навряд.

«Змінився лише твій рейтинг прихильності», — зауважила Шінобу, підводячись із землі.

Отримавши книжкою по голові й упавши з мене, нічим на це не заслуживши, вона стала жертвою цього маленького фарсу.

І вона навіть не розлютилася, хоча, гадаю, такої стриманості й варто очікувати від 600-річної.

— Не через таку дрібну сутичку.

— І все ж, — сказав я, — я не можу не турбуватися про наслідки зустрічі з минулою версією когось, кого я знаю. Те, що це була Ханекава — добре чи погано? Як думаєш, може, через це вона стане моєю дівчиною в майбутньому?

— Жодних шансів, — відрізала Шінобу. Чомусь рішучіше, ніж було потрібно. — І в малоймовірному випадку, якби шанс був, коли ця дівчина воліє чогось не пам'ятати…

— Гаа?

— Ні, нічого. У будь-якому разі, не бійся. У будь-якому разі, ми знаємо, у якому напрямку знаходиться дім Цунаде, тож поспішаймо.

— Так.

Потім, коли ми йшли стежкою, вказаною нам лолі-Ханекавою, прямуючи до резиденції Цунаде… я згадав.

Що одинадцять років потому я поставив те саме запитання Ханекаві, і тоді вона категорично відповіла «ні».

Чи можливо знати одинадцять років тому те, чого не знаєш одинадцять років потому? Або, можливо, Ханекава одинадцять років потому лише вдавала, що не знає, через обставини, — думав я, продовжуючи йти, довіряючи словам лолі-Ханекави.

Як далеко ми не йшли, резиденції Цунаде ніде не було.

Зрештою, ми дісталися до будки поліціянтів.

— Вона нас обдурила…

Навіть маленькою дівчинкою Ханекава все тримала під контролем.