Був час, коли фраза «бути єдиним, а не номером один» ширилася серед деяких поціновувачів, і хоча вона звучить чудово й справді може підбадьорити, коли ти в занепаді, у холодному світлі дня вона не витримує критики.
Насамперед заперечення полягає в тому, що стати єдиним насправді може бути важче, ніж стати номером один, оскільки здебільшого більшість людей — цілком пересічні. Вони не можуть набути індивідуальності інакше, як через змагання з іншими, бо бути єдиним усе одно означає бути одним із них. Ні, у цьому сенсі заклик «бути єдиним, а не номером один» надто правильний і, можливо, саме тому не дає жодної втіхи.
Далі йде заперечення, що люди повинні знати жорстокість нав'язування іншим та звірство нав'язування собі ізоляції буття єдиним, самотності буття унікальним.
Якщо замислитися на секунду, сказати комусь бути «особливим» — це огидний наказ... правда, що більше друзів ти заводиш, то нижчою, мабуть, стає твоя інтенсивність як людини. Але останнім часом я почав думати... хіба не в тому й суть друзів, що ти заводиш їх попри те, що це знижує твою людську інтенсивність?
Я зміг почати так думати.
Звісно, очі на це мені відкрила Ханекава Цубаса, але... точно була і ще одна.
Хачікуджі Майой.
Вона, що блукала загубленою й самотньою понад десять років і весь цей час була «єдиною»... допомогла відкрити мені очі.
Отож.
— Врятуймо Хачікуджі.
Ця ідея прийшла мені цілком природно, хоч і раптово. Одразу після того, як Шінобу сказала мені, що часовий парадокс абсолютно не станеться, не може статися.
Нічого не було, жодного поштовху.
Це спало мені на думку просто посеред тротуару.
Якщо вже на те пішло... я б сказав, що це спало мені на думку, коли я побачив знак «Лише для пішоходів».
— Га? Ти щось мовив?
— Ти чула... врятуймо Хачікуджі, — повторив я з чимось на кшталт глибокої рішучості, ніби намагаючись переконати самого себе у відповідь на сумнівний тон Шінобу. — Я тут подумав... чому одинадцять років тому? І чому тринадцяте травня, чому друга субота травня? Навіть якщо ми відхилилися від наших цільових часових координат, це здається дивним... ми намагалися повернутися на один день, і було б логічно, якби ми врешті повернулися на годину, або на рік, або я б навіть погодився на десять років, але повернутися на одинадцять років, а точніше на одинадцять років і три місяці... для такої точкової точності має бути причина. Звісно, є той факт, що це була твоя перша спроба подорожі в часі, але в мене є відчуття, що тут щось більше.
— Щось більше... чому ти так гадаєш?
— Просто моя інтуїція.
— Інтуїція.
— Можливо, мені варто назвати це передчуттям... передчуттям, що це було не відхилення, а коригування. Що все склалося так не тому, що пішло не так... а тому, що пішло як треба. Хоча, оскільки це відчуття про минуле, гадаю, точніше було б назвати його жалем.
— ...
Шінобу почала щось говорити... а потім замовкла.
Знаючи її, вона, ймовірно, збиралася почати звичайні жарти й кепкувати з мене, але... вона, безсумнівно, передумала, побачивши моє обличчя. Свідчення.
Відчаю, написаного на ньому.
Це не був вираз обличчя, що казав «у мене чудова ідея».
— Я майже впевнений, що завтра день смерті Хачікуджі.
— ...День смерті тієї загубленої дівчинки?
— Скажу тобі відверто, я не впевнений на сто відсотків. Хачікуджі лише сказала, що це було трохи понад десять років тому... а не точно одинадцять. Можливо, вона думала, що немає сенсу вдаватися в подробиці, можливо, вона й сама вже не пам'ятала. Твоя 600-річна пам'ять — це крайній приклад, але цілком нормально нечітко пам'ятати щось, що сталося понад десять років тому. Однак... єдине, що я знаю напевно, це те, що завтра День матері.
День матері.
Хачікуджі Майой померла... у День матері.
У дорожньо-транспортній пригоді.
— Тож, якщо я маю рацію, Хачікуджі завтра втратить життя під колесами автомобіля... на шляху до своєї матері, з якою її розлучили.
— Так, щось таке й було...
— Отож.
«Отож», — сказав я, знову втупившись у той дорожній знак.
— Отож... врятуймо її.
— ...
— Я думав... враховуючи, що ми все одно тут, у минулому, чого б ми могли досягти? Придбання рідкісних книг чи купівля акцій — це все дуже добре, але... чи немає чогось більш значущого, більш важливого...
Я не міг добре це висловити, але якби довелося:
Чогось доленосного.
— ...чого ми можемо досягти?
— ...Хіба ми щойно не обговорювали, що нічого не можемо досягти?
«Щоб часовий парадокс не стався, означає саме це... ми не можемо робити нічого жахливого», — зауважила Шінобу, звучачи трохи вражено.
Відсторонено, ніби вона не могла встигнути за моєю серйозністю.
— Ага, — кивнув я. Не те щоб я забув. — Ну, будь ласка, вислухай мене. Спочатку я подумав про Сенджьоґахару. Чи є щось, що я міг би зробити для Сенджьоґахари Хітаґі, моєї дівчини?
— Хизуєшся своїм романтичним життям, чи як?
— Та ні. Хизуюся... Якщо ти хочеш так на це дивитися, що я можу вдіяти? У цей момент часового потоку Сенджьоґахара, мабуть, живе в так званому маєтку, про який я лише чув, а не в домі «Тамікура», як зараз.
— Хмм. І цей «маєток» у сьогоденні замінила дорога?
— Так. Тож я подумав, може, я міг би сфотографувати цей «маєток» у всій його красі на мобільний як сувенір.
— Щось таке скромне має бути можливим. Дані у твоєму мобільному телефоні можуть зникнути завдяки таємничій силі, коли ми повернемося в сьогодення, але варто спробувати. Здається, ризику немає.
— Так. — Я вирішив не обговорювати термін «таємнича сила», який звучав не так підозріло, як мав би. — Навіть якщо я не можу використовувати телефонну частину свого мобільного, я все одно маю змогу користуватися функцією камери... якась історична перешкода може втрутитися саме в той момент, коли я спробую зробити знімок, так що я все-таки не зможу, але, як ти кажеш: варто спробувати... Але потім я почав думати, а в чому сенс?
— Чому ж? Хіба та проста жінка не зраділа б?
— Проста жінка...
Я відчував ворожість. Чи це лише моя уява?
— Тобто, подумай, у неї, мабуть, уже є фотографії її старого будинку. Не те щоб їхній дім згорів чи щось таке.
— Хахаха. Так, я не очікую нічого такого комічного, як пожежа в будинку. Це було б занадто нещасливо.
— Я майже впевнений, що бачив на полиці Сенджьоґахари кілька книг, схожих на фотоальбоми... у такому разі фотографія не буде таким уже й сувеніром.
— Саме тому й може бути. Але по суті твої слова правдиві.
— Тож тоді я подумав, чи не міг би я розв'язати проблеми Сенджьоґахари зараз, одинадцять років тому?
— Мм? Під проблемами тієї дівчини ти маєш на увазі Краба ваги... ні, це було щось інше. Не краб, а насправді її сім'я...
— Так. Її сімейні проблеми, — сказав я, закінчуючи речення за Шінобу. — Мати Сенджьоґахари, що потрапила до зловісного культу, розлучення... усе це. Я подумав, може, я міг би придушити ці проблеми в зародку, перш ніж вони сталися.
— Ти не можеш. Бо це змінило б долю людини... ні, багатьох.
— Мабуть, так.
Я не намагався заперечити негативізм Шінобу. Я не міг. Мені не потрібно було, щоб вона мені це казала; жоден хлопець, ваш покірний слуга, не зміг би здійснити такий екстравагантний подвиг.
Ніяк.
— Можливо, варто спробувати, — зауважив я, — але є ймовірність, що це лише погіршить ситуацію... Я надто добре знаю небезпеку втручання в справи інших сімей.
І якщо можна додати.
— Я й гадки не маю, що я міг би зробити, щоб направити сім'ю Сенджьоґахари на кращий шлях. Особливо в цей момент, одинадцять років у минулому.
Наскільки я чув, жахливі сімейні проблеми Сенджьоґахари ще не виникли... насправді, можна сказати, у них був медовий місяць.
Батько, і мати, і донька.
Вони втрьох ходили до обсерваторії дивитися на зорі... ось як було в той час.
— Якби ми повернулися на два роки назад, можливо, я б знайшов того виродка Кайкі й добряче надавав йому стусанів, але одинадцять років тому брехливий шахрай, мабуть, ще в коледжі. Навіть якби я надавав йому стусанів зараз, б'юся об заклад, відхилення було б виправлено за наступні дев'ять років.
— Гадаю, ти б не впорався з Кайкі навіть у його студентські роки. Була б непогана розв'язка, якби він обернув усе проти тебе й обібрав тебе до нитки.
«За всі ті фальшиві купюри», — їдко додала Шінобу.
Так, ну, тут мені мало що було сказати. Чесно кажучи, я не думаю, що зміг би перемогти його, навіть якби він був у початковій школі.
— Я справді хотів би щось із цим зробити... зі свого боку, Сенджьоґахара дивиться на це з оптимізмом і каже, що саме тому, що вона пережила той нещасливий період, тепер вона має щастя зустрічатися з молодим паном Арараґі, але все ж, два роки, які вона провела з Крабом Ваги, були, попри її невагомість, занадто важкими, щоб їх витримати. Хоча, мабуть, це підпадає під категорію «те, чого я не можу зробити».
— Мабуть.
— Так само, я не думаю, що міг би щось зробити із ситуацією вдома у Ханекави. Ну, якщо ми говоримо суто гіпотетично, можливо, я міг би щось зробити для Ханекав...
Їй у цей час було б близько шести... тобто, її проблеми вже «виникли». Розв'язання проблем, які ще не виникли, як у випадку Сенджьоґахари, має надзвичайно високий рейтинг складності, але якщо проблеми вже виникли, то, напевно, я міг би знайти якийсь спосіб із ними впоратися.
Але.
— ...але це має бути абсолютно неможливо. Те, що вразило сім'ю Ханекави, виходить за межі того, що може виправити один старшокласник чи одна вампірка.
— Так, — Шінобу цього разу зі мною погодилася. Без вагань. — Шкідливий кіт і Чорна Ханекава — це одне, але найжалюгідніше мене перемогла сама та колишня староста... якщо можливо, я не хочу мати з цим нічого спільного.
— Так... Неправильний крок лише погіршить ситуацію... Не кажучи вже про Кайкі, я не думаю, що зміг би перемогти навіть шестирічну Ханекаву. Якби я щось спробував, я впевнений, вона просто відмовила б мені у розмові.
— Так.
— Хоч я й хотів би зустріти лолі-Ханекаву, я не впевнений, як ставитися до того, щоб стати злочинцем.
— Чи нам потрібно розглядати таку можливість?
Ну, останнє було жартом.
Сім'я Сенджьоґахари — це одне, але я не міг уявити конкретний образ того, як виглядала б «покращена ситуація» для Ханекав. Звісно, мав бути час, коли в тому домі все було краще, але... я не уявляв, що це було зараз, одинадцять років тому.
Ханекава, безсумнівно, не поділяла систему цінностей Сенджьоґахари... де щасливе сьогодення можливе саме через нещасливе минуле.
Зовсім не поділяла.
Вона насправді ненавиділа це.
Аж до самозаперечення... зрештою, Ханекава ненавиділа більше за всіх свою власну блискучу сутність, свою щасливу сутність.
Ця огида, ця ненависть.
Породила білого кота. Чорного кота.
— Якщо я можу щось зробити, я хочу спробувати... але б'юся об заклад, це теж «те, чого я не можу зробити».
— Так. Я вважаю, ти мислиш правильно. І ти нічого не можеш зробити ні для дівчини-мавпи, ні для панни з чубчиком. Це саме так, як сказав той огидний Гавайчик.
Люди просто беруть і рятуються самі.
Ніхто не може врятувати нікого іншого...
— Мм-хмм. І все ж.
Здавалося, Шінобу намагалася підбити підсумки... але все до цього моменту було лише преамбулою. Я був абсолютно нікчемним, нездатним нічого зробити для Сенджьоґахари чи Ханекави, і все ж.
І все ж.
— Я думаю, ми можемо врятувати Хачікуджі.
— Чому ти так гадаєш? Попри твою дивну впевненість, це аж ніяк не гарантовано.
— Ну... те, що її збила машина, було нещасним випадком, так? Це не схоже на чиєсь сімейне життя, де все накопичується, і доки ти помітиш, уже запізно. Якщо можна уникнути миттєвої, випадкової події, хіба не можна запобігти всьому?
— Ну... мені шкода охолоджувати твій запал, враховуючи твої почуття і твої стосунки з нею... Але хоч як я не хочу цього казати, мушу сказати тобі, що це марно. Це не так сильно відрізняється від випадків панни цундере чи колишньої старости, як ти собі уявляєш.
Шінобу насправді бурмотіла ухильно. Оскільки наш зв'язок виходив за межі слів, оскільки мої почуття, саме моє збудження передавалися їй через мою тінь, їй, мабуть, було набагато важче це сказати.
— Наприклад завтра? Я не знаю, як ти це зробиш, але уявимо, що завтра тобі вдасться захистити ту загублену від шкоди, що має статися. Скажімо, завтра не буде її останнім днем. Справді, ти, можливо, зможеш зробити стільки... і все ж. Якщо тобі це вдасться, нещасний випадок станеться наступного дня, або ще через день, просто відкладений на деякий час.
— ...
— Або, можливо, це буде зовсім не дорожньо-транспортна пригода. Це не має значення. Протягом кількох днів та загублена панна так чи інакше втратить життя. Ймовірно, цей встановлений факт не можна змінити. Що б ти не задумав зробити, це просто відтермінує неминуче... просто відкладе його.
Слова Шінобу важко лягли на мене... але я й сам міг це передбачити. Навіть я не просив так багато.
Хачікуджі помре.
Завтра, наступного дня, я не знав... але цього не уникнути. Це була доля.
І все ж.
І. Все. Ж.
— Це нормально.
— ?
— Я кажу, що навіть так, доки вона не помре завтра... доки це не буде в День матері, Хачікуджі не стане дивиною.
Та юна панна, Хачікуджі Майой... саме в День матері вона загубилася, бо померла, не побачивши свою матір.
Тож якщо завтра нічого не станеться, якщо вона не потрапить в аварію чи щось інше й побачить свою матір... тоді та дитина.
Буде задоволена, що б не сталося далі.
Вона може померти, але ніколи не загубиться.
Після смерті...
Вона не затримається в смерті.
— ...
Почувши це, Шінобу сказала... нічого.
Я припускав, що вона розсміється мені в обличчя або влаштує прочухана за безглуздість, але... принаймні цього не сталося.
Я не промахнувся.
Принаймні, не настільки, щоб про це говорити.
— Цікаво, — це був коментар Шінобу через деякий час. — Цікаво. Відверто кажучи, я думаю, що варто спробувати.
— Ти так думаєш?
— Так. Успіх не гарантований, звісно. Насправді я очікую, що ми зазнаємо невдачі. Ми повинні виходити з припущення, що це в основному безнадійно. Але є цінність у спробі того, що вважається безнадійним... можливо. — Хоча остання нота не була особливо надихаючою, Шінобу погодилася з моїм планом, так би мовити, була настільки люб'язною, що погодилася. — Зрештою, дивини, як я, існують поза рамками долі... завдяки чому можливі такі варварства, як подорожі в часі. Тому, якщо вона зможе уникнути вирішального моменту... її перетворення на дивину, і лише це, можливо, ще вдасться запобігти.
Якщо вона зможе.
Так.
Хачікуджі Майой не доведеться блукати, загубленою... понад десять років, зовсім самій, без нікого, на кого можна покластися, відкидаючи всіх і кожного, хто до неї наближався, її самотність глибша, ніж у будь-кого іншого в цьому місті.
Я не зможу її врятувати від смерті.
Але я зможу врятувати її від долі.
— З погляду управління ризиками, — продовжила Шінобу, — якщо доля велить їй перетворитися, усе це врешті-решт буде марним. Якщо День матері — це день, коли це має статися, то замість відхилення на день чи два, можливо, це буде відкладено до наступного року. І...
— І її перестріне Заблукала Корова? Звісно, ймовірність цього, мабуть, дуже висока. Але якби доля була справді такою впертою, я дуже сумніваюся, що часовий стрибок повернув би тебе і мене так точно на день перед Днем матері одинадцять років тому, — заявив я з лютою рішучістю. — Причина, чому ми з тобою тут. Причина, чому ми сюди прийшли. Це не для того, щоб робити моє літнє домашнє завдання, чи дістати рідкісні книги, чи купити акції... це для того, щоб урятувати Хачікуджі.
«Так. Це була наша доля», — сказав я... люто, рішуче.
Не беручи жодних уроків з історії про трагічні кінці, що чекають на тих, хто посилається на долю як на виправдання.
Розділ 75: Дзянши Майой - 009
Том 2
