Отож, це більш-менш та послідовність подій, через яку ми з Шінобу опинилися на одинадцять років у минулому, але щойно наш шлях назад став відносно безпечним, я зміг трохи розслабитися, і не можу заперечувати, що навіть почав відчувати, ніби можу й трохи розважитися. Та все ж, коли настав час вибратися з резиденції Арараґі й справді отримати максимум від перебування в минулому, я зіткнувся з суворою реальністю, що тут, на диво, було мало чим зайнятися.
Навіть у минулому реальність була ворогом.
Я усвідомив, що з тієї ж причини, з якої не міг купити акції, я не міг придбати й жодної книги.
Я не міг змусити себе поїхати до сусіднього міста, щоб просто поблукати книгарнею... і навіть якби я захотів подивитися якісь старіші, агресивніші телешоу, ми були не настільки далеко в минулому, щоб ще існували вуличні телевізори.
Це прямо суперечить тому, що я казав раніше, але хоча це, безперечно, був міський пейзаж одинадцятирічної давнини, рівень відмінностей лише змушував мене почуватися неспокійно. Він був недостатньо іншим, щоб викликати ностальгію, щоб змусити мене смакувати улюблене минуле.
Це може прозвучати грубо, але якщо ми вже все зіпсували, то я б волів, щоб ми повернулися аж у довоєнний період.
— Якби й так, когось настільки підозрілого, як ти, військова влада схопила б умить і піддала тортурам, не зважаючи на права людини.
— Гадаєш? Аж так погано?
— Дай тобі волю, твої слова стають небезпечними, мій господарю, стають ризикованими. Помірковано поблажливіша епоха пасує тобі більше, гадаю. Ну ж бо, а «Пан Пончик» уже постав?
— Вони якраз святкували своє сорокаріччя, тож без сумніву... ба більше, б'юся об заклад, є пончики, які можна знайти лише в цей період.
— Ву-ху!
— Вибач, що кажу це після того, як ти так ухопилася за цю ідею, але в нас немає грошей.
— Я вчепилася в неї зубами, а рот лишився порожнім?
— Ага.
Насправді в моєму гаманці була банкнота в десять тисяч єн, але вона була новою, тож ми не могли нею скористатися.
Її точно сприйняли б за підробку, оскільки на ній і в минулому, і в сьогоденні був Фукудзава Юкічі, на відміну від нових купюр з Ноґучі Хідейо чи Хіґучі Ічійо.
Можливо, мене б і не катували, але я цілком міг уявити, як військові заарештовують таємничого старшокласника з надзвичайно розвиненими навичками фальшивомонетника.
Я подумав, що навіть якщо паперові гроші не підійдуть, ми могли б використати монети, хоча на них і був викарбуваний рік.
Я тримався за проблиск надії, оглядаючи одну за одною монети, що були при мені, але на всіх них стояли дати з майбутнього.
Такі витончені фальшиві монети.
— Хмф, — пирхнула Шінобу, йдучи попереду мене, ніби показуючи дорогу.
Якщо подумати, я б сказав, що в асфальті було менше швів, ніж у сьогоденні. Не те щоб це мало хоч якесь значення.
— На позір це була весела витівка, та чи не скотилася ця подорож стрімко в нудьгу? Якщо вже так, то чому я не могла, якщо обійми неможливі, милуватися тобою здалеку у твоїй шота-формі ще трохи?
— Просто так. Не кажи таких моторошних речей, — відповів я, плентаючись за Шінобу, бо мені не було куди йти. — Я маю на увазі, це лише ще один аспект часового парадокса. Я абсолютно не пам'ятаю, щоб у шість чи сім років зустрічав себе з майбутнього або маленьку біляву дівчинку, тож була б проблема, якби він нас помітив, навіть здалеку. Це суперечило б майбутньому.
— Що? Та невже ти пам'ятаєш усе зі свого дитинства? Я ледве пригадую події минулого року.
— І тебе це влаштовує? Навіть не десять чи двадцять років тому, а... минулого року?
— Правду кажучи, десь після тридцяти я перестала пригадувати події в роках.
— Тридцяти?! Що ти верзеш, це ж майже не відрізняється від людини!
— Близько третини часу ім'я Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд вилітає в мене з голови. Чесно, було полегшенням скоротити його до Ошіно Шінобу.
— Не хочу нагадувати, але саме через це ім'я твоє існування було запечатане й прив'язане до моєї тіні. — Дівчина все тупішала й тупішала. — Юний Арараґі цього часу був досить розумним хлопцем, дозволю собі зауважити. Б'юся об заклад, розумнішим, ніж я зараз. Забудь про пам'ятаєш чи не пам'ятаєш, якщо ми не будемо обережні, він побачить нас наскрізь.
— Настільки проникливе дитя? Чи не дивишся ти просто на минуле крізь рожеві окуляри?
— Ні. Якщо казати мовою риб, він — риба-Наполеон.
— І це вражає? Такі вислови зовсім не роблять його розумним... Не думаю, що є хоч одна риба, яка б славилася розумом.
— Ну, той самий Арараґі зараз — суцільна верховодка.
— Ти сам повернув час назад.
— Власне... — я зупинився й озирнувся... тобто, кинув погляд назад, у бік далекої резиденції Арараґі, хоча її вже не було видно. Можливо, Шінобу й вела, але вона все ще була прив'язана до моєї тіні, тож коли я зупинився, вона теж була змушена. Насправді вона зовсім не вела, просто через положення сонця їй доводилося бути попереду мене. — Якщо відкинути, пам'ятав би я чи ні, я чув теорію, що якщо ти переміщуєшся в часі й зустрічаєш себе, то ви обоє повністю випаруєтеся. Це нечіткий спогад... Щось на кшталт матерії та антиматерії, або, може, як двійник, але в будь-якому разі, ти маєш уникати зустрічі зі своїм минулим «я».
— Гаа? Хіба це не просто вигадка з наукової фантастики? Не так багато людей насправді переміщувалися в часі, щоб про це можна було розробити якусь теорію.
— Так, це правда... Не можу заперечувати, що я просто цитую всяке з науково-фантастичних романів, але про всяк випадок...
Я не хотів випаруватися в минулому.
Існувала також імовірність, що випарується лише він, але якщо моє минуле «я» зникне, хіба моє теперішнє «я» не випарується теж? От халепа, я заплутався...
Усі ці теорії про подорожі в часі були такими заплутаними.
Вони були сповнені ускладнень і надуманих нісенітниць.
Я замислився, чи ідея про те, що подорожі в майбутнє можливі, а в минуле — ні, не є просто наслідком ліні авторів наукової фантастики, які не можуть розв'язати заплутаний парадокс.
— Не звинувачуй їх, мій господарю... Завжди перекладаєш відповідальність.
— Так, ну, ця ситуація змушує мене хотіти перекласти відповідальність!
— Заспокойся. Ймовірно, в тебе немає причин для занепокоєння. — Навряд чи вона сказала це через занепокоєння, бо, швидко зрозумівши, що робити нічого, я знову відчув тривогу... але Шінобу продовжила. — Зізнаюся тобі із запізненням, що досі я не розуміла, що ти мав на увазі під часовим парадоксом.
— Га? — я був спантеличений... її зізнанням. — Ем, але ж я все докладно пояснив, і хіба ми про це цілу розмову не вели?
— Я вдавала, що розумію, кивала головою в потрібних місцях і просто підігравала, поки кожне твоє слово влітало мені в одне вухо й вилітало з іншого.
— Агов!
У представленні мого аніме-персонажа були всілякі дивні титри, на кшталт того, що я єдиний призначений дотепник у серіалі й таке інше, але мене звели до найпростішої можливої відповіді.
Агов.
— Шінобу, у романі, що переважно складається з розмов, у тому, що можна було б назвати розмовною драмою, немає місця для персонажа, який просто підтакує. Ти сказала, що нарешті можеш мені в цьому зізнатися, але вибач, термін давності для цього ще не минув.
Це було лише кілька годин тому.
Що, термін давності — кілька секунд?
— І все ж, саме ці кілька годин мають значення, — наполягала Шінобу. — Дивись, сонце сідає, і сутінкова година близько.
— Не говори так, ніби це кінець світу.
— Я маю на увазі, що хоч я й втратила свою силу, це час, коли я, як дивина, оживаю. Нарешті мої очі відкриті, нарешті моя голова ясна. Дивна й загадкова річ, про яку ти говорив, тепер мені зрозуміла.
— Вибач, дуже вибач, але те, що я казав, не таке вже й складне.
— Дозволь мені перейти до суті, — сказала Шінобу, склавши руки, піднявши обличчя і дивлячись на мене згори вниз, у своїй хитрій манері, навіть коли дивилася знизу вгору. — Не турбуйся, бо небезпеки часового парадокса немає.
— Немає?
— Зовсім немає.
— Жодної.
— Це все одно, що переживати, чи не впаде тобі на голову небо. Ти не просто боягуз, ти — Курча Ціпа.
— Тобто, між нами кажучи, так, гадаю, я був би Курчам Ціпою, але...
Стривай, ми відхилилися від теми.
І було досить дивно, що вона знала Курча Ціпу, але не байку про «суперечність»... не те щоб вони означали одне й те саме, але обидві були класикою.
— Хай там як, небезпека нульова, Курча Ціпо. Нема про що турбуватися.
«Середина вулиці — не місце для цієї розмови», — спонукала й заманила Шінобу, перейшовши до суті й пропустивши решту. Поміркувавши, я зрозумів, що вона мала рацію: поки ми стояли й розмовляли на дорозі, невідомо, коли могла з'явитися машина або хтось пройти повз. Я пішов за нею, як вона й спонукала.
До речі, ця дорога одинадцятирічної давнини була дещо небезпечною... Я не був цілком упевнений, але міг би заприсягтися, що в майбутньому тут був нормальний відбійник.
Ми дійшли до тротуару і, ідеально розташувавшись у згасаючому сонячному світлі, пішли пліч-о-пліч. Так було набагато легше розмовляти, хоча в нашому випадку я не бачив особливого сенсу в тому, щоб стояти ближче до дороги...
— Ааа, хай там як, це пречудово.
— Що саме?
— Ось так розгулювати, просто неба. Адже я буквально живу в тіні. Але оскільки люди цього часу нас не знають, я можу діяти вільно. Я ледве стримуюся.
— Хах...
Ось воно що.
Я думав, вона поводиться дивно, але, здається, цей вільний час, що народився з нашого величезного стрибка в часі, хоч і випадкового, підняв їй настрій.
Ось воно що: оскільки вона виділялася як маленька білява дівчинка і оскільки була запечатана в моїй тіні, Шінобу не мала нічого спільного з денним світлом...
— Стривай, — сказав я. — Для вампіра нормально жити в тіні.
— Хм? А, мабуть, так.
— Якщо ти так почуваєшся, бо Хачікуджі змогла прийти до моєї кімнати, то це, мабуть, має сенс, але ти ж за своєю суттю мешканка темної сторони, чи не так? Нічна істота не повинна радіти денному світлу. Сонце — твій ворог.
— Хмм. Мабуть, я все ще напівсонна. — Шінобу почухала свою біляву голову. З її боку реакція здавалася грубою, надто людською. — Можливо, решту пояснень варто відкласти, доки я не повернуся до свого справжнього стану. Тобто, доки сонце повністю не зайде.
— Ну, чесно кажучи, я б хотів почути це якомога швидше. Щодо часових парадоксів.
— Справді? Гаразд, деталі можуть бути неточними, але поки що я запропоную загальний виклад. Існує загальний контур потоку долі, і його не можна змінити.
— Що?
— Те, що сталося, неодмінно станеться, а те, чого не було, ніколи не станеться. Те, що відбувається, має відбутися, і так воно і є, а те, що не відбувається, не має відбуватися, і так воно і не є. Я не хочу сказати, що доля незмінна... лише те, що контур не змінюється. Іншими словами, всесвіт сам виправить будь-яке відхилення, спричинене нашими діями тут, у минулому, в межах певної похибки. За умови, що ми відмовимося від чогось жахливого.
— Чогось жахливого? Наприклад? — Невже щось на рівні моєї зустрічі з собою не дотягувало?
— Мм. Щодо твоєї початкової мети, твого літнього домашнього завдання, припустімо, що ми перемістилися на один день у минуле, і ти потайки виконав його без відома свого двійника з того часу. Однак, якщо це обсяг, який ти міг би виконати за один день, то з невеликою завзятістю ти міг би не спати всю ніч і виконати його, не повертаючись у минуле. А якби й ні, тебе б не так сильно сварили.
— ...Га?
Що вона таке казала?
Тобто, всілякі окультні джерела стверджували, що контур долі визначений... світовий принцип, космічна воля, Хроніки Акаші, те й це велике пророцтво... але це стосувалося й подорожей у часі?
Справді?
— Стривай-но, якщо це правда, то не було жодного сенсу повертатися в минуле, щоб зробити домашнє завдання. Якщо я повернуся в минуле і зможу його зробити, то не було потреби повертатися в минуле; якщо я повернуся в минуле і не зможу його зробити, то все одно не було сенсу повертатися в минуле...
— Ага. Жодного сенсу, вибач, — Шінобу... панночка Шінобу... відкинула всю свою старомодну фразеологію і погодилася, як дитина.
Вона прикидалася дурною чи справді була дурною? Як мило.
— Ти благав мене повернути тебе в минуле, а я просто виконала твоє бажання через жагу до пончиків.
— Ось і правда!
Її мотивація була такою простою.
Звісно. Чому б їй узагалі турбуватися про моє домашнє завдання? Якщо подумати, коли вона вперше на нього вказала, вона найбільше намагалася мене подратувати.
Навіть якщо вона не мала наміру зашкодити, я впевнений, що й добра вона не бажала.
— У мене також була думка спробувати подорож у часі, яка досі існувала для мене лише на папері. Я завжди сподівалася випробувати це хоча б раз у житті.
— Не втягуй мене у свій список бажань!
— Ти сам про це заговорив.
— Ти що, злісна венчурна капіталістка, що використовує невинні мрії людей? — Це був завуальований спосіб назвати її шахрайкою. — Інакше кажучи, ти стверджуєш, що навіть якщо я зроблю домашнє завдання в минулому, моє майбутнє «я» повернеться в минуле з якоїсь іншої причини і все одно зробить домашнє завдання?
— Воістину, у «Мисливиці на привидів Мікамі» здатності подорожувати в часі не надавали великого значення.
— Припини все пояснювати через манґу.
Хоча зі свого боку я продовжував покладатися на науково-фантастичні романи.
Ця клята розмова була суцільною водою.
— Кажучи якомога песимістичніше й поразницько, — промовила Шінобу, — я веду до того, що хвилювання через дрібниці тобі нічого не дасть. Усе однаково, у минулому чи сьогоденні: ти не можеш зробити те, чого не можеш, і можеш зробити лише те, що можеш.
— Усе однаково...
Коли вона так сказала... що ж.
Не те щоб я не зрозумів.
Боротьба з таким незбагненним супротивником, як доля, ніколи не піде по-твоєму, ні в минулому, досягнутому через подорож у часі, ні деінде.
Реальність... ворог, навіть у минулому.
Битва з реальністю — це завжди... програшна битва.
— Тепер я розумію, Шінобу. Ти кажеш, що ми не змогли б здійснити такий варварський подвиг, як зміна історії чи майбутнього, навіть якби захотіли, бувши вплетеними в долю.
— Більш-менш.
Хм.
Тож, повертаючись до нашого попереднього прикладу, якщо існує правило, що, якби я теперішній зустрів себе семирічного, один із нас або ми обоє повністю випарувалися б, то я теперішній і я минулий ніколи б і не змогли зустрітися.
І навіть якби, припустімо, у мене були гроші з цього часу, якась перешкода неодмінно виникла б і не дозволила мені купити акції IT-компанії. І так само я не зміг би роздобути жодних цінних видань у книгарні.
— Тож я можу припустити, що ніякого ефекту метелика не буде.
— Що це за медо-щось, про яке ти говориш?
— Ти не знаєш?
— Зробити лик меду?
— Апетитно, хоч і помилково.
Ну, було б дуже солодко.
Навіть занадто, хіба ні?
— Це теорія про те, що одна незначна відмінність у початкових умовах може призвести до величезних змін згодом, і...
Я чув про це лише від Ханекави, тож не дуже добре розумів, що ускладнювало пояснення. Щось на кшталт того, що один помах крил метелика в Китаї спричиняє вихор у Бразилії... але якби ви запитали мене, як саме, чесно, я б просто розвів руками.
Я подумав зателефонувати Ханекаві й запитати, але мій пристрій був поза зоною досяжності, а в Ханекави цього часу все одно не було мобільного.
Їй, мабуть, теж було близько шести років.
...
Я хотів її зустріти.
Оскільки це не змінило б долю і не завадило б мені зустріти її в майбутньому, я палко бажав хоч одним оком побачити лолі-Ханекаву.
Якби нам не судилося зустрітися, то ми б і не зустрілися.
Лолі-Ханекава.
Це звучало так привабливо.
— Агов, чого ти шкіришся? Поясни мені до ладу цей ефект махаона чи як ти його там звеш.
— Я навіть не знаю, як відповідати на такі пишномовні жарти, — сказав я, але все ж продовжив. — Скажу так. Здається, що кручений м'яч в бейсболі змінює напрямок прямо перед беттером, однак насправді зміна почалася в той момент, коли м'яч покинув руку пітчера.
— Тепер зрозуміло.
— Справді?!
З такого легкого, як пір'їнка, пояснення?!
До речі, кручений м'яч створюється обертанням м'яча і супутнім опором повітря, тож, очевидно, техніка для софтболу та гардболу зовсім різна.
— Хм. Тоді немає причин для занепокоєння. Жодного такого ефекту монарха не станеться. Якщо цей світ змінюється від помаху крил метелика, то він зміниться, навіть якщо вони не змахнуть. Так воно і є.
— Справді? Я не дуже розумію... Але різниця в початковому значенні, що призводить до великого лиха, є переконливою, принаймні на теоретичному рівні. Це як кермо автомобіля.
— Дозволь мені тоді навести зрозумілу аналогію, наслідуючи твою, — почала Шінобу. — Дитина, яка створює проблеми під впливом манґи чи відеоігор, створюватиме проблеми й без впливу манґи чи відеоігор.
— ...
Це небезпечна аналогія!
Хоч і легкозрозуміла!
— Ну... здається, я зрозумів. Скажімо поки що, що так. Можливо, так воно і є. Вплив існує сам по собі, але це не обов'язково означає, що він змінює результат.
Власне, хіба Сенджьоґахара не казала щось подібне одного разу?
Зрештою, я долучився до розв'язування проблем, які вона приховувала, але, можливо, це був не зовсім я... Я просто опинився там, і навіть якби мене не було, історія могла б скластися так само.
Вона була настільки люб'язною, що сказала мені, що саме з цієї причини рада, що це був я... але якщо подивитися з іншого боку.
Це означало, що єдине, на що може вплинути твоя воля, — це твоє власне життя, а не щось таке грандіозне, як доля чи світ.
Хмм.
Це може змусити все здаватися марним, але водночас дарує певний спокій... ніби стабільність транспортного засобу, в якому ми їдемо, повністю гарантована.
— Зрозуміло. Якщо так, то мені трохи полегшало. Коротко кажучи, нічого катастрофічного не може статися через твої чи мої індивідуальні дії.
— Якби було інакше, то я, така розсудлива, таке втілення обачності, не влаштувала б нам цю подорож у часі на твоє прохання лише тому, що забажала «Пана Пончика».
— Ага. Хай там хто що каже, немає нікого розсудливішого й обачнішого за тебе.
— Хоча той Гавайчик мені категорично заборонив.
— Щоооооо?!
Я був настільки вражений, що моя відповідь знову була ніякою.
Але, думаю, це можна пробачити, враховуючи, наскільки шокуючою була заява Шінобу.
— Що? Що? Що? Ти зробила те, що Ошіно категорично заборонив тобі робити?! Ніби нічого й не сталося?!
— Зробиля, і що з тогьо?
— Без милостей! Ти взагалі що за персонажка?
Не будь легковажною, не в сцені, де все, здається, от-от стане справді серйозним.
Ми можемо вести цю розмову з трохи більшою терміновістю.
— Так, Гавайчик заборонив, і я утримувалася. Але тепер Гавайчика немає, тож усе гаразд.
— Знаєш, ти ж мислиш, як комаха.
Ти більше комар, ніж вампірка?
У тебе так погано з клепками, що ти взагалі нездатна мислити.
Навіть слизовики обмірковують речі більше, ніж ти.
Я безпорадно й безцільно дивився на все навколо.
На світ минулого.
На цей світ, про який я тепер знав жахливу правду: Ошіно категорично заборонив нам сюди приходити.
— Ти серйозно? Коли він казав чогось не робити, він зазвичай мав рацію. У тебе на обличчі та невинна посмішка, ніби ти й на секунду не думаєш, що зробила щось не так, але дозволь запитати, просто щоб переконатися. Ти розумієш, що зробила?
— Не розумію.
— Правильно! Не розумієш! Дуже дякую. Але я розумію. Я розумію, гаразд? І я тебе не звинувачую. Я тебе не звинувачую.
Вона нічого не могла вдіяти, бувши ідіоткою.
Після майже пів року разом із весняних канікул до мене нарешті дійшло. Дуже шкода, що мені знадобилося так багато часу, щоб збагнути щось настільки до болю очевидне.
Ти повна ідіотка.
Ще задовго до того, як ти стала маленькою дівчинкою.
Не тому, що я на тебе вплинув чи щось таке.
— Ем, Ошіно казав щось іще? Про те, чому категорично не можна пробувати?
— Не певна. Ймовірно, казав, але якщо й так, я вже не пам'ятаю. Тому припускаю, що історія може бути безповоротно змінена, якщо станеться щось жахливе.
— ...
— Заспокойся. Саме через таких, як ти, і вигадали казку про Курча Ціпу, дурню. Ти сам сказав, невже ти справді думаєш, що щось жахливе може статися через наші мізерні індивідуальні дії?
— Мабуть, ні... Але для довідки, коли ти кажеш «жахливе», що це насправді означає? Наведи приклад.
— Щось безповоротне... Наприклад скинути ядерну бомбу на центр управління цієї нації... Хоча, можливо, з глобальної перспективи це цілком можна виправити.
— Навряд чи. Ціла держава зникла.
— Країни досить часто зникають із цієї планети.
— ...Щоразу, коли ти вдаєшся до сатири, розмова дуже швидко стає важкою.
— Я бачила, як багато їх зникало на моїх очах. Але так, якби сталося щось на рівні знищення зірки, тоді історія могла б сильно змінитися. Якби ми, наприклад, згасили сонце.
— ...Гаразд.
Досить добре, на цьому й зупинимося.
Якщо історія не зміниться, доки ми не зробимо щось такого масштабу, ми були впевнено на території, де не варто хвилюватися.
Старшокласник, який не міг задовільно виконати своє літнє домашнє завдання, і маленька білява дівчинка, яка любить «Пана Пончика»... ми б ніколи не потривожили нічого в зоряному масштабі.
Навіть якби й потривожили, це все одно могло б не вплинути на історію. Наша галактика сама по собі — дрібниця з погляду всесвіту, що постійно розширюється.
Так наші побоювання розвіялися... дурні, якими ми були.
Зрештою, ми забули.
Що Ошіно Шінобу була унікальною, легендарною вампіркою, здатною спотворювати реальність... що я був унікальним рабом, який мав за плечима «дивовижну» перемогу над тією вампіркою.
Що ми були грізним дуетом, який цілком міг змінити світ.
Історію. Всесвіт. Саму долю.
Це не те що кажуть про себе, але якщо вже казати... дурний я, зовсім забув.
Розділ 74: Дзянши Майой - 008
Том 2
