Отримавши імена та контактну інформацію (адреси й номери телефонів) учениць середньої школи, ми спустилися в місто. Але нам не довелося ні в кого нічого перевіряти, проводити польові дослідження чи вдавати, ніби ми знімаємо якусь милу програму про дослідження нашого провінційного містечка, щоб поза всяким сумнівом знати: те, що розповіли нам дівчата, — правда.
Зрештою, я прожив тут вісімнадцять років.
Пейзаж, звісно, закарбувався в моїй пам'яті... та одинадцять років тому, коли ми спустилися з гори, він виглядав зовсім інакше.
Хоча, не можна сказати, що я міг би вказати на якусь конкретну відмінність.
Звісно, були й конкретні зміни: будівлі, що несподівано з'явилися або зникли... іншими словами, якби мене притисли до стінки, я б сказав, що все було іншим, але справа не в цьому. Саме повітря було іншим — ось яке було відчуття. Немає сенсу зациклюватися на відмінностях. І я не маю на увазі з екологічної думки, забруднення повітря чи щось таке, я говорю про щось кардинально, фундаментально інше.
Хоча це був той самий міський пейзаж...
Місто постало переді мною таким, яким я його ніколи не бачив.
Воно зустріло нас обличчям незнайомця.
Зустріло нас як чужинців, далеких від його справ.
Хоча в душі я це вже визнав, ми відвідали маєток Арараґі в останньому марному акті надії, де перевірка стала істиною.
Я ніколи не думав, що мій дім виглядає особливо старим... але, побачивши його щойно збудованим, я більше не міг заперечувати, що це було одинадцять років тому.
Я почувався злочинцем, якому пред'явили незаперечні докази.
Зовсім нещодавно Ононокі зруйнувала парадний вхід своєю «Безмежною книгою правил», але тепер він стояв переді мною таким, яким був у старі добрі часи, до перебудови, наче нічого й не сталося. Моя думка, що Шінобу бреше, миттєво випарувалася.
Хоча її вампірські сили й включали здатність створювати матерію, вона просто не могла створити щось у масштабах цілого міста.
І до речі про Шінобу.
До речі про мого особистого ідола, пані Шінобу.
— ...
Вона вже досить довго не дивилася мені в очі й не сказала ані слова.
Вона була схожа на свою попередню версію.
Вона повернулася до колишнього стану.
Ні, тоді вона пронизувала мене поглядом, а тепер і цього не було, вона просто відводила погляд, слабко й ніяково. Від неї віяло аурою «Гей, не розмовляй зі мною, коли я так очевидно засмучена, тобі справді не варто мене сварити», увімкненою на повну.
— ...Дідько, — сказав я.
Дивлячись на власний дім здалеку.
Зрештою, книгарні навіть не існувало (її ще не відкрили), тож я все ще не міг визначити, чи це тип А, чи тип Б, але оскільки я зберіг свою вісімнадцятирічну форму, хоча це було одинадцять років тому, я припустив, що це часовий стрибок типу А, де «відповідна особа присутня».
Бо якби це був тип Б, було б дивно, якби я не перетворився на чарівного семирічного хлопчика.
Якщо подумати уважніше, я, мабуть, мав би це зрозуміти, коли мій мобільний телефон показав час із «майбутнього» (і мій одяг не повернувся до вчорашнього), але тепер уже було запізно.
Тобто, якби я був надто зухвалим, то ризикував би зустріти двійника «відповідної особи», іншими словами, Арараґі Койомі, мене з цього моменту в часовому потоці. Одна справа, якби ми повернулися на вчора, позавчора чи кілька місяців тому, але вісімнадцятирічний я та семирічний я могли б і не впізнати одне одного, навіть якби зустрілися.
Це також означало, що мені не потрібно було турбуватися про те, що мене помітять... що б я не робив у цьому часовому потоці, ніхто не здивувався б: «Га? Два Арараґі Койомі? Який із них копія?»
Тож я тинявся своїм районом.
Досить зухвало.
Тримаючи Шінобу за руку.
Щоб було зрозуміло, я тримав її за руку не на знак глибокої прихильності й точно не тому, що збирався знову спробувати стрибнути в часі крізь чорну стіну, а для того, щоб ця маленька військова злочинниця не змогла втекти. Хоча вона й не могла вийти за межі моєї тіні, якби вона занурилася в її глибини, я б нізащо не зміг її звідти витягнути.
— Дідько, вибач, Шінобу. Справді. За те, що сумнівався в тобі й усе таке.
— ...
— Я був ідіотом, не повіривши твоїм словам. Хоча я краще за всіх знаю, яка ти дивовижна. Звісно, ти можеш подорожувати в часі, було б дивно, якби не могла. Для Ошіно Шінобу немає нічого неможливого.
— ...
— Я серйозно, твої дії відображають найкраще, що є у вампірів. Не те щоб у вампірів були відображення, але ти розумієш. Вау, ти справді це зробила, одинадцять років у минуле. Річ у тім, що я хвилювався. Про те, чи зможу я насправді закінчити всю свою літню домашню роботу, якби ми повернулися лише на день чи два. Чесно кажучи, я був наляканий. Чи зможу я виконати завдання за тридцять днів усього за два, навіть якщо не спатиму всю ніч? Я хвилювався, що всі твої добрі наміри будуть марними.
— ...
— Але це ж Шінобу. Навіть не порадившись із цим старим боягузом, ти просто все продумала за мене. Мої тривоги були для тебе як на долоні. За одинадцять років я точно впораюся. Часу вдосталь. Я навіть можу з упевненістю сказати, що зміг би виконати домашні завдання за одинадцять років. Ну, це, мабуть, уже занадто. Але дякую, Шінобу. Ти справді врятувала мою шкуру, і я щиро вдячний. Будь-яка подяка буде недостатньою, але дозволь мені сказати це ще раз. Дуже дякую!
Я низько схилив голову.
Шінобу навіть не підвела погляду.
— До речі... — я підняв обличчя. З лютим виразом, гадаю. — Моя маленька подруга може повернути мене додому, так?
— З-з-звісно, — це був перший раз за довгий час, коли я почув голос Шінобу, і він явно тремтів. — Усе йде за планом. Я подумала, що тобі може знадобитися одинадцять років, щоб виконати домашнє завдання, тож взяла на себе сміливість проявити турботу.
— Одинадцять років? Я настільки ледар?
Я втомився навіть виглядати розлюченим і просто сів навпочіпки прямо там. Можна сказати, я був у розпачі.
— Стривай, ти що, ідіотка, стривай, ти що, ідіотка, стривай, ти що, ідіотка, — бурмотів я, буквально втративши глузд. — Якби це був лише день чи два, ми б упоралися, навіть якби не змогли повернутися. Я б повністю оцінив труднощі й узявся за розв'язання кризи. За умови, що це був би тип Б, звісно. Але одинадцять років? Навіть валюта інша. Хто, чорт забирай, цей Нацуме Сосекі?
— Ти маєш знати це славетне ім'я, навіть якщо його портрета більше немає на грошах. У будь-якому разі, це тип А, тож різниці немає.
— Одинадцять років? Це все змінює. Я навіть не можу скористатися своїм мобільним.
Мобільні телефони, здається, вже були розроблені, але тут, у глушині, не було зв'язку... та й система, мабуть, була зовсім іншою.
Будьмо реалістами, я не думаю, що мій оператор мобільного зв'язку взагалі існував одинадцять років тому.
— Якби ті дівчата не дали нам трохи свого чаю, у нас би навіть не було чого пити!
— Твої навички міжособистісного спілкування напрочуд розвинені. Тільки коли справа стосується дівчат. Я розумію твої почуття, але не поводься так, ніби це моя провина.
— А чия ж це провина, як не твоя?
— Ні-ні-ні, послухай моїх слів, це моя провина, але я кажу тобі не поводитися так, ніби це моя провина.
— ...
Яка красуня.
Ой, стривайте, я ж сказав майже те саме днями, чи не так? Це вплив нашого союзу?
Рибак рибака бачить здалека.
Хоча, можливо, це було й до нашого союзу, хтозна.
— Зрозумів? Ти не будеш мене звинувачувати.
— Не пам'ятаю, щоб я заходив так далеко...
— Я плакатиму. Я ридатиму. Лише одне слово звинувачення, і я кричатиму на все горло, що цей старшокласник мене викрав. Хе-хе, і що тоді станеться? Тебе затримає поліція, а в тебе не буде жодних документів, що посвідчують особу. Вісімнадцятирічний ти не можеш існувати одинадцять років тому. Як неповнолітнього без роботи й без постійного місця проживання, тебе ув'язнять назавжди.
— У тебе теж немає жодних документів.
Вона така ж підозріла особа, як і я.
І той факт, що «я плакатиму» — найкраща погроза, на яку спромоглася легендарна вампірка, змусила мене самого ледь не заплакати.
Це було надто гнітюче.
— Фух... Гаразд.
— Отакої, що це? Ти пробачив мені? Який ти великодушний. У такому разі, я теж зволятиму пробачити тобі.
— Я не це мав на увазі під «Гаразд». І за що тобі мене пробачати?
— Хм, слушне зауваження. Ну, я дарую тобі прощення за те, що сталося під час весняних канікул.
— Ти не можеш пробачити мені це в обмін на таку дурну помилку!
Вона була надто безтурботною щодо цього.
Весняні канікули треба залишити як є.
Навіть якщо між нами все абсолютно спокійно.
Треба знати межу.
Треба ставитися до цього серйозно.
— Взагалі-то, це може бути цінним досвідом, — сказав я. — Часовий зсув на день чи два не відчувався б як щось справжнє, але повернутися так далеко — це вже цікаво. Можливо, мені доведеться забути про свою літню домашню роботу, але не так уже й погано зануритися у світ одинадцятирічної давнини.
— Як мило з твого боку так казати.
— За умови, що ми зможемо повернутися.
Провести решту життя в цьому часі було б більше, ніж неприємно, це було б... неможливо?
Місія нездійсненна?
— На жаль, я не думаю, що ті дівчата й надалі піклуватимуться про всі мої потреби.
— Чути, як ти розглядаєш таку обурливу можливість, дає змогу зазирнути в глибини, до яких опустилася твоя людяність.
— Коли ми повернемося в сьогодення, як думаєш, скільки років буде тим дівчатам? Цікаво, чи пам'ятатимуть вони мене.
— Можливо.
«Хай там як», — сказала Шінобу.
Хоча вона, здавалося, щиро засмутилася через свою велику помилку (настільки, що я, можливо, не зможу почати називати її Шінобу-Помилкою), вона, здається, дещо оговталася від початкового шоку.
Її відновлення було напрочуд швидким.
Хоча, можливо, це було показово.
— Кажучи серйозно, я... гадаю, що зможу повернути нас у сьогодення?
— Так?
— Дозволь мені пояснити все крок за кроком, починаючи зі святилища Кіта-Шірахебі. Я використала духовну енергію того місця, щоб перенести нас сюди, але саме через моє прибуття ця енергія накопичилася в тому «притулку» для дивин, як ти знаєш.
— Так, пам'ятаю.
Нагадаю: оскільки вона, королева дивин, прийшла в це місто, «погані речі» притягувалися до того місця, наче магнітом... і якби Ошіно не помітив, могла б спалахнути Велика війна йокаїв.
Але це вже інша історія.
Оскільки Шінобу прибуде в це місто лише через одинадцять років (вона, ймовірно, десь за кордоном, блукає в пошуках відповідного місця для смерті), Кіта-Шірахебі не було притулком для дивин чи чогось іще, це було просто ще одне занедбане святилище...
— Тоді це неможливо. Ми не можемо повернутися.
— Не роби таких поспішних висновків. Справді, неможливо скористатися його духовним запасом, але це лише означає, що мені доведеться черпати власну внутрішню енергію.
— Внутрішню енергію... Але ж ти втратила майже всю свою вампірську силу, тож цієї енергії не так уже й багато, чи не так?
— Усе буде добре, якщо ти дозволиш мені скуштувати твоєї крові. Якщо ти це зробиш, я зможу відкрити браму власною силою, і ми зможемо повернутися на одинадцять років у майбутнє.
— А...
Зрозуміло.
То ось який був план.
— Подорожувати в минуле було б важко навіть на піку моїх сил, але навіть без повної сили я зможу повернутися в майбутнє. Якщо буде надто важко стрибнути на одинадцять років за раз, ми можемо стрибати по три роки й відпочивати між стрибками. Не соромся хвалити й захоплюватися мною. Поцілунок вдячності також приймається, якщо ти маєш таке бажання.
Шінобу заплющила очі й випнула губи.
На повну мчала по шосе німфоманії.
— До речі, мій господар, люди кидаються словом «німфоманка», наче це нічого не варте, але роздуми над цим терміном та його наслідками змушують мене побоюватися за його подальше використання. Чи не можуть його зацензурити?
— Хотілося б пожартувати, що тебе зацензурять набагато раніше, ніж це слово, але твоя думка слушна. Хоча, чесно кажучи, я не дуже хочу в це заглиблюватися...
Дивно, що «Лоліта» досі у вільному доступі.
Шедевр чи ні.
— А!
— Що, мій господар?
— Я щойно дещо зрозумів. Зараз, тобто одинадцять років до сьогодення, правила були м'якшими. Тож якщо ми підемо до книгарні, я зможу дістати всі класичні шедеври, які зараз важко знайти!
Тієї великої книгарні ще не існувало, і нам довелося б пройти трохи далі, але цінний асортимент того вартий.
— Ха! Класичні шедеври? Напевно, це буде просто педофільська порнуха, яку ти купиш у цю епоху м'яких правил.
— Ні-ні!
— У журналах для хлопців того періоду дозволялося показувати цицьки?
— Припини вести розмову в цьому напрямку!
Якщо не зважати на правила, я без проблем міг би дістати цінну манґу, що вийшла з друку.
І шрифт у книжках з м'якою обкладинкою не буде таким великим, що їх важко читати!
І шрифт у книжках з м'якою обкладинкою не буде таким великим, що їх важко читати!
І шрифт у книжках з м'якою обкладинкою не буде таким великим, що їх важко читати!
І шрифт у книжках з м'якою обкладинкою не буде таким великим, що їх важко читати!
...Ось, я повторив це чотири рази для наголосу.
У будь-якому разі, знання того, що ми можемо повернутися, відкривало всілякі можливості.
Може, купити акції?
Розбагатіти?
Якби я зараз купив акції IT-компаній, до комп'ютерного буму, їхня вартість не злетіла б до небес?
Йой, не вийде, у мене не було з собою готівки.
Ба більше, мені було соромно думати про фінансову вигоду.
Треба бути кращим за це.
— Ну, що б ми не робили, оскільки ми вже тут, можемо трохи розважитися кілька днів, перш ніж повертатися. Що думаєш, Шінобу?
— Якщо тобі підходить, то й мені... але чи підходить це твоїй літній домашній роботі?
— Відверто кажучи, тепер, коли я розумію, наскільки великий ризик — стрибнути на одинадцять років, коли ми хотіли повернутися лише на день — мені вже байдуже. Я здаюся. Відкладімо це на потім, і якщо ми безпечно повернемося в наш час, тоді я про це подумаю.
— Хм. Здаєшся? Це більше схоже на те, що ти відкладаєш проблему, але, гадаю, це лише... га?
Коли Шінобу різко замовкла, я простежив за її поглядом, дивуючись, що не так... і побачив, що вона дивиться прямо на ворота маєтку Арараґі, де стояла маленька дитина.
Я забираю свої слова назад. Забираю все, до останнього клаптика.
Я його впізнав. Це було цілком можливо. Навіть у сім років. Навіть одинадцять років тому.
Кажуть, ти знаєш себе краще за всіх... і хлопчик, що стояв там, був Арараґі Койомі.
— Ого-о-о! Супермилий! Можна я накинуся на нього ззаду й міцно обійму?!
— Давай, нехай тебе вже заарештують.
Виявляється, навіть у цю епоху вона була небезпечною маленькою дівчинкою, яку могли б зацензурити будь-якої миті.
Чий би це міг бути вплив?
Розділ 73: Дзянши Майой - 007
Том 2
