Розділ 72: Дзянши Майой - 006

Мушу зізнатися, коли я ступив у ту чорну стіну… коли я втілив ту маячню про подорожі в часі, я лише наполовину вірив у фантазію, яку розігрував.

Та що я верзу? Я взагалі в це не вірив.

Ані на крихту.

Щиро перепрошую, якщо це псує атмосферу.

Але моя зневіра не була безпідставною. Це не варте того, щоб складати оповідь, але Шінобу безліч разів висувала безрозсудні заяви, і, знаючи, що вони безрозсудні, я підігрував їй, так би мовити, заради розваги.

Наприклад я створив вічний двигун.

Або я порушив теорію відносності.

Або ходімо в Задзеркалля.

Такі собі ігри, вигадки.

Тож не можу заперечувати, що я применшив значення цієї маленької пригоди, вважаючи її черговою витівкою. Щира правда в тому, що я недооцінив Шінобу.

Кажуть, до всього можна звикнути.

Але немає нічого небезпечнішого, ніж до чогось звикати.

Ошіно Шінобу. Мені варто було пам'ятати, та я геть забув… що вона — дивина і вбивця дивин, вампірка, залізнокровна, палкокровна, та все ж холоднокровна Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд.

Навіть якщо вона втратила свою силу.

Навіть якщо вона набула подоби маленької дівчинки.

Я мав пам'ятати, ким вона була.

Іншими словами, бажаючи втекти від реальності, що літні канікули вже скінчилися, а я ще й не торкався домашнього завдання, я прийняв пропозицію Шінобу так само як перед іспитами відчуваєш бажання прибрати в кімнаті чи вирушити в подорож… мій душевний стан уже був близький до «до біса все».

Можна було б назвати це відчаєм.

Можна було б навіть сказати, що я піддався розпачу.

Отже.

Отже, я ні на секунду не повірив у таку перебільшену окультну нісенітницю, як подорож у часі.

Проходячи під тими торіями, замість того, щоб вірити в щось настільки зручне, як «повернення у вчора», я знову думав про… Шінобу, мабуть, знову сказала б, що я застряг у вічному пубертаті… Хачікуджі.

Сьогодні… тепер уже вчора?.. вона зробила виняток і покинула «вулиці», щоб зайти до мене в кімнату, але вулиці були, по суті, її домом, вона завжди була там.

І вона завжди була однаковою.

Чи була вона, завжди однакова, щасливою… я не маю уявлення.

Що для неї означало щастя?

Що для неї було «доброю річчю»?

Я абсолютно не знав.

Я також не знав, які в неї були надії та мрії… насправді, мало хто так мало говорить про свої справжні почуття, як вона.

Мало яка дивина.

Вона з самого початку брехала… вона нічого не розповіла мені про себе.

Вона все тримала в собі.

Замкнена у своїй мушлі.

Немов… равлик.

…Але хто б казав.

Я був таким самим.

Допоки Ханекава не допомогла мені прозріти під час весняних канікул, я був замкнений у своїй мушлі… Я навіть не можу уявити, якою людиною я був би, яким би був мій характер зараз, якби я її не зустрів.

Навіть не хочу намагатися уявити.

Звісно, я не замислювався про щось настільки обурливе, як стати для Хачікуджі тим, ким Ханекава була для мене… я б ніколи не був таким самовпевненим.

Це було б вершиною зарозумілості.

Однак… я не міг не думати, чи не можу я щось для неї зробити.

Минуло три місяці з травня.

Коли я думав про розраду, яку знаходив у тій чарівній юній леді… я просто хотів віддячити їй хоч трохи.

Ось це… і є небажана послуга.

Можливо, я був самовпевненим.

Але.

— Агов, прокиньтеся! Не смій непритомніти від такого дріб'язкового потрясіння.

— …

Моє тіло трусили… і я розплющив очі.

Я прийшов до тями.

— …А, — сказав я, — то це все був сон.

— Ніт.

Шінобу копнула мене.

Вона була суворою дівчинкою, коли йшлося про нещирі жарти.

Вона не шкодувала різки.

— Якого біса? — поскаржився я. — Я тут представляю свою нову, безпрецедентну ідею «це все був сон», а ти, з усього можливого, копаєш мене в голову своїми мюлями?

— Краще б я була на підборах. Не смій видавати таку відому кінцівку за власне творіння.

— Мм… Стривай.

Я дивився в небо… здавалося, ніби я перекинувся і лежав горілиць.

Небо було чисто-блакитним… іншими словами, наче був день.

День?

Ти сказала, день?

— Ем… Котра година?

— Дванадцята. Полудень, — відповіла Шінобу, дивлячись на мій годинник, який тепер був на ній, не знаю з якого часу. Він був міцно обмотаний навколо її правого зап'ястя… вона знущалася з мене чи що? — Здається, у подорожах у часі все ж є певне відхилення. Мабуть, неможливо повернутися рівно на двадцять чотири години назад.

…

Коли я оглянув усе навколо… ну, в ту мить, лежачи на спині, ніби я загубився в горах, я був не в тому стані, щоб оглядати околиці. Дивно. Я був упевнений, що перебував на території храму Кіта-Шірахебі…

Чому було таке відчуття, ніби я лежу на сходах?

— Стрибаючи крізь торії з таким завзяттям, було неминуче, що ти скотишся зі сходів. Какака, я подумала, може, ми обмінялися тілами.

— І коли ти встигла подивитися той фільм?

Сцена була більш ніж відома, тож я її знав, але сам фільм насправді не бачив.

Це Ошіно їй розповів?

Не може бути, щоб у тих руїнах був Blu-ray програвач…

Але вона мала рацію.

Я кинувся з неабияким завзяттям, щоб стрибнути крізь чорну стіну, і, гадаю, це, по суті, означало жбурнути своє тіло вниз сходами.

Самогубство!

— Спробувати виконати потрійний стрибок на таких крутих сходах… Зізнаюся, я була здивована. Однак мушу повідомити, що я теж жертва. Я котилася вниз разом із тобою.

— Дивись, — сказала Шінобу, піднімаючи поділ своєї сукні.

Її коліна були здерті.

Ой, вони вже вкрилися струпами…

— Виглядає боляче… Якщо це моя провина, то, відверто кажучи, мені нічого не залишається, як перепрошувати.

— Немає за що перепрошувати.

Яка поблажлива дівчинка.

Хоча могла б уже перестати задирати сукню.

— Але хіба ти не можеш загоїти таку маленьку ранку миттєво? — запитав я. — Навіть якщо ти втратила силу, ти все одно дивина.

— Можу загоїти, якщо захочу, але я подумала, що це може стати непоганим фетишем.

— Це твоя фішка?

— У-гу.

— Якщо ти так думала, то не було сенсу перепрошувати.

— Тому я й сказала, що немає за що перепрошувати.

Сказавши це, Шінобу опустила поділ своєї сукні.

Це приховало її коліна… і тепер, коли вони були приховані, я усвідомив, наскільки вони мені подобалися.

Боже, вважати струпи маленької дівчинки такими милими здавалося неправильним, нелюдським.

Коли я оглянув себе, то виявив, що теж трохи подряпався… моя вампірська природа зараз була слабкою (у неї свій біоритм), тож рани швидко не загояться.

Ну, зазвичай так воно й було. Боліло і все таке, але я міг це витримати.

— Де ми… десь на схилі гори? — сходи були схожі на нечітку звірину стежку, без майданчиків (точніше було б назвати це горбистою стежкою, що веде вгору), тож одразу було незрозуміло, але, здавалося, приблизно так і було. Добре ж я скотився вниз. — Нам справді вдалося подорожувати в часі? Тут, посеред гір, неможливо сказати, чи відбулися якісь зміни. — Краєвид не надто відрізнявся б між учора і сьогодні… або, чесно кажучи, він виглядав абсолютно однаковим.

— Звісно, нам вдалося. — Мої сумніви викликали зневажливу гримасу на обличчі Шінобу. — З дня свого народження я ніколи не зазнавала невдачі.

— Ну ти й хвастуха.

Звідки, чорт забирай, в неї така впевненість?

Саме тому, що ти зазнавала невдачі знову і знову, ти й перебуваєш у своєму нинішньому стані… тобто, ти запечатана в тіні абсолютно звичайного старшокласника у віддаленій східній острівній державі. Це саме по собі здається величезною, невиправною невдачею для легендарної вампірки.

— Ні, це абсолютно неможливо, щоб я зазнала невдачі. Я гарантую.

— Вона гарантує…

— Якщо ж я все-таки зазнала, то я без вагань дозволю тобі відтепер називати мене Шінобу-Невдахою.

— Не роби необдуманих обіцянок… — можна подумати, що той, хто прожив так довго, думав би про наслідки своїх дій. А може, якщо живеш так довго, то вже й ні? — У будь-якому разі… цікаво. Тепер, коли ти згадала, мені здається, що вчора… чи, гадаю, тепер уже позавчора?.. Позавчора, дев'ятнадцятого серпня, погода була ясною, як і зараз… Ти впевнена, що я не був просто непритомним дванадцять годин, бо впав зі сходів?

У такому разі я в справжній халепі. Це означало не лише те, що я не зробив домашнє завдання, а й те, що повністю прогуляв церемонію відкриття нового семестру.

Ханекава мене вб'є…

Аж здригнувся.

— Я розгублена. Чому ти так вагаєшся довіряти мені?

— Так, і мені цікаво.

— Воістину, я робила з тобою різні речі, але ніколи не кривдила тебе навмисно. Коли я чинила зло, то завжди з добрими намірами щодо тебе.

— Почнімо з частини про «чинила зло».

— Радше, чому ти говориш зі мною, ніби ми рівні? Я твоя старша, і ти повинен говорити зі мною з повагою. З повагою, кажу.

— І це ти зараз кажеш?

Звісно, тобі 600, а мені вісімнадцять.

Але який час ти вибрала, щоб вчити мене поважати старших…

— За цих обставин уже прикро, що ти схильний сумніватися в мені з самого початку. Перш ніж думати, вдалося мені чи ні, ти повинен спершу належно подякувати за мої добрі наміри.

— Хах…

— «Дуже дякую, пані Шінобу». Давай, спробуй.

— Твій характер скаче туди-сюди з самого початку роману…

Не думаю, що все так просто, як сказати, що вона — дивина, яка легко піддається впливу інших або оточення… Хачікуджі теж дивина, і вона непохитно зберігає свій характер.

Чому така різниця?

— Різниця в тому, чи є ця дивина в парі з тобою.

— Не кажи так, ніби це моя провина.

— Але це однозначно твоя провина.

— Ні-ні-ні. Навіть якщо й так, я кажу тобі не поводитися так, ніби це правда.

— Який спосіб уникнути відповідальності.

— Яка боягузлива дипломатія, — засудила Шінобу.

Яка жахлива річ.

Хіба її в дитинстві не вчили, що про деякі речі краще мовчати?

— Але ти абсолютно права. Я можу принаймні довіряти тому, що ти зробила це з найкращими намірами.

Правда в тому, що немає нічого у світі більш ризикованого, ніж вчинок, зроблений з найкращими намірами, і немає слів більш нав'язливих, ніж «я зробив це заради тебе», але зараз не було часу витрачати на такі дитячі суперечки.

Сенджьоґахара сказала мені, що здатність приймати нав'язливу добру волю — це ознака дорослості… і якщо Сенджьоґахара може так говорити, то вона дорослішає.

Як її хлопця, ніщо не могло б мене порадувати більше.

Тож я теж збирався трохи подорослішати.

Хоч я й не відчував жодної вдячності, я подякую Шінобу.

— Дуже дякую, пані Шінобу.

— Твоя усмішка вельми підозріла…

Правда.

Мені не потрібне було дзеркало, щоб знати, що вона не могла бути більш нудотно-солодкою.

— І що з того? Нудотно-солодка — це солодка, а ти любиш солодке! — відповів я. — Хто не любить солодку усмішку? Любов, солодкість, усмішка… жодного підозрілого слова серед них.

— Чим більше ти продовжуєш, тим більше твої слова віддають обманом. Любов, солодкість, усмішка — одного достатньо.

— Якщо треба вибрати одне, то… любов.

Я обійняв Шінобу.

Палко.

Не стримуючись.

— Хахаха, — весело засміялася вона. — Ти чарівне створіннячко. Уі-уі. Гаразд, я пробачу тобі й твої попередні зухвалі слова.

Вона не була проти.

Ба більше, вона пробачила мені.

Вона була занадто поблажливою.

— Давай, ти маєш давати відсіч, як Хачікуджі. Якщо ти мене не зупиниш, я не зупинюся, чи не так? Якщо ти не захищатимеш свою цноту, то хто?

— Я ніколи не захищала свою цноту.

…

Вона справді була з іншої епохи.

Я просто не міг змиритися з її етикою та звичаями.

Ошіно, якщо у вас є час прищеплювати їй знання про дивини (або показувати їй «Я — це ти, ти — це я», якщо на те пішло), то чому б не почати з цього.

Серйозно.

— Я приймаю всіх охочих! Така я жінка.

— Навіть без жодних законів, тебе просто зацензурять.

Але з іншого боку, коли Шінобу була Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд, вона створила лише одного слугу, крім мене, тож, гадаю, її поведінка все ж була досить порядною.

У такому разі, чи вона просто намагалася клеїти дурня такими заявами? Чи це було схоже на позування середньокласниці?

— Тоді давай! Обіймай мене будь-коли, як тобі заманеться!

— Нізащо, якщо я це зроблю, ти можеш висмоктати мою кров будь-якої миті.

Відійшовши від Шінобу, я нарешті підвівся… і глянув угору сходами, тобто в напрямку торіїв.

Я знову усвідомив, як низько я впав…

Не було б дивно, якби я помер.

Це, ймовірно, списали б на типовий нещасний випадок під час сходження в гори, але на одному з нікчемних пагорбів нашого міста? Яка ганьба для скорботної родини.

— Гей, Шінобу.

— Що таке?

— Ми можемо повернутися назад через ті торії?

— Мм? Ага. Ну, щось таке.

— Чому так розпливчасто?!

— Ну, тепер, коли ти запитав, я не думала про зворотний шлях…

...Такою була жахлива відповідь Шінобу.

Хвилиночку.

Якщо подумати, Шінобу не використовувала власну силу, щоб відкрити ворота часового викривлення чи що там ще (здається, підозрілі слова все прибувають, але я більше не буду про це турбуватися); вона сказала, що використала силу місця, храму Кіта-Шірахебі, місця збору дивин…

— Якщо ти вже використала ту силу, то, гадаю, ти не зможеш знову відкрити ті ворота чи що воно там.

— Ха, — пирхнула Шінобу на моє занепокоєння. Це було якось обнадійливо, хоч і неприємно. — Так, дай-но подумати… — замовкла вона на півслові.

Абсолютно ненадійна.

Вона просто рефлекторно напустила на себе важливості.

— Гей, зачекай, Шінобу… Тільки не кажи, що ми застрягли у вчорашньому світі й не можемо повернутися додому.

— Ні, все гаразд, все гаразд. Не бійся, мій господарю. — Звучало так, ніби вона блефує, але вона взяла мене за руку з повною самовпевненістю. — Подумай на мить. Це вчора, чи не так? З цього погляду, саме завтра я відкрию часовий тунель, використовуючи сутності дивин, зібрані в храмі. Отже, наразі та духовна енергія ще не використана, і я можу відкрити такі ворота.

— Я навіть не хочу відповідати на таке слово, як «часовий тунель», я просто переадресую це читачеві.

Я повністю перекладаю відповідальність на вас.

Оповідач покинув приміщення.

— Але стривай, хіба це не створює часовий парадокс? Якщо ми використаємо всю ту енергію зараз, то наші завтрашні «ми» не зможуть повернутися в сьогодні.

…

А.

Вона замовкає.

Бере і замовкає.

— Хмм, ну, справді, — пробурмотіла Шінобу, і оскільки я нічого не міг зробити, крім як дивитися й чекати, я теж замовк, десь на п'ять хвилин, доки вона нарешті не почала пояснювати своє бачення ситуації. — Ага, тепер пригадую. Повернутися в майбутнє легше, ніж у минуле, бо це не вимагає додаткової енергії, необхідної для того, щоб іти проти течії часу. В принципі, це як у лосося. Отже, нам не потрібно витрачати стільки енергії на зворотний шлях, і її залишиться вдосталь для нашого використання завтра.

— Хмф… Ну, це слабке пояснення, але якщо ти так кажеш.

Сперечатися не було сенсу.

Наразі цього було достатньо.

Але… мені вже спало на думку.

Дещо ризикована можливість часового парадокса.

— Час і вий пари доків? Ти вже казав це раніше, але я не знала, про що ти говориш.

— Ні-ні-ні. Забудьмо на секунду про «парадокс», чому ти вимовляєш «часовий» як «час і вий»?

Яка ж вона дурненька.

Хіба вона щойно не використала термін «часовий тунель»?

— Хо-хо. А я була впевнена, що ти говориш за вий часу.

— Ні, не була. Не думаю, що цей вираз такий популярний.

— Ну який же ти прискіпливий. Ха! — Шінобу практично виплюнула останній склад, а її садистського погляду було достатньо, щоб у будь-якого ентузіаста потекла слина. — Гаразд-гаразд, най час повиє. Дай-но мені подумати.

— Ні, досить думати. — Відповідати на всі її жартики було виснажливо, тож я вирішив просто пояснити їй. — Часовий парадокс — це суперечність, що виникає внаслідок подорожі в часі.

— А що таке суперечність?

— Та годі, в наших розмовах точно траплялися слова, складніші за «суперечність».

— Я просто пропускала повз вуха нестандартну лексику, яку ти іноді використовуєш.

— Добре-добре.

Мені навіть здається, що ти сама використовувала це слово, але якщо я почну про це, може виникнути справжній парадокс, тож дозволь мені дати тобі стандартне пояснення цього слова.

— Давним-давно, в далекій країні…

— Коли це «давним-давно»? В якій «далекій країні»?

…

Вона що, зухвале дівчисько?

Я мусив її ігнорувати.

До того ж я й сам не знав.

— Один купець продавав і спис, настільки міцний, що міг пробити будь-який щит, і щит, настільки міцний, що міг заблокувати будь-який спис. Дитина, що проходила повз, вигукнула: «Пане купцю, що станеться, якщо такий міцний спис зустрінеться з таким міцним щитом?»

— То дитина говорила, як едукований чоловік?

— «Агов старий, то що буде, якщо тицьнути тим списом у той щит?»

— Не треба копіювати Конана Едоґаву?

*П.п: Альтер еґо Детектива Конана. Не дивився, не читав, не зможу пояснити...*

— Звідки ти так багато знаєш?!

Я був шокований.

Я думав, може, вона дивиться тільки старі фільми, але мусив визнати, що вона зналася на багатьох речах.

— Слухай, у будь-якому разі, дитина каже ось що, тицяючи пальцем у купця: «Якщо спис проб'є щит, то щит не такий міцний, як ти кажеш, а якщо ні, то спис не такий. Отже, старий, те, що ти кажеш, — це логічна суперечність!»

— Хіба не дивно використовувати саме слово в історії, яка має на меті пояснити його значення?

— Ага. І це, шановна, і є часовий парадокс.

Це завершилося напрочуд вдало.

Я так не планував.

— Власне, — продовжив я, — я думаю, що явище парадокса було висунуто як гіпотезу ще до того, як з'явилося слово «суперечність»… Тобі знайомі парадокси Зенона?

— Парадокси Зенона? Ніколи не чула.

— Ну, це не те що ти обов'язково маєш знати, але все ж.

— Мені знайомі апорії Зенона.

…

Справді зухвале дівчисько…

Якби вона не була вампіркою, я б її дав ляпаса.

— Ну, ти прояснив для мене парадокси та суперечності. Але до чого ти ведеш?

— Слухай, просто подумай про це реалістично. Припустімо, я зараз піду додому і зроблю домашнє завдання. Але якщо я закінчу все літнє домашнє завдання до кінця літніх канікул, то наша мотивація для часового викривлення зникне, і я не повернуся в часі сюди, дев'ятнадцятого серпня. У такому разі я не роблю домашнє завдання… Ось, хіба це не суперечність?

— ?

— Ти не розумієш!

Вона чарівно схилила голову.

Це ж було не так уже й складно.

Зовсім ні.

— Навіщо прискіпуватися до дрібниць? Немає жодного епізоду «Дораемона», де вони переймаються такими речами.

— О, гадаю, є.

— Ммммм. Можливо, я пропускала складні частини.

— Звучить так, ніби ти все ж не справжня фанатка. — Далеко не так. Кажучи це, я глянув униз, до підніжжя гори. — Тож якого типу це часове викривлення?

— Типу? Що ти маєш на увазі?

— Ну, є дві основні категорії. Тип, де відповідна особа є, і тип, де її немає.

— Що, як твоя власна ситуація у твоєму класі?

— Я завжди там!

Моя присутність не настільки непомітна!

Дай мені спокій.

Я не про щось таке сумне.

— Я питаю, якщо я піду додому, чи буде там «вчорашній я», чи цей я тут і є «вчорашній я»?

— Хрррр.

— Не засинай!

— ХРРРРРРРРРРРРР.

— Не засинай ще глибше!

— Хмм. Не знаю, — Шінобу перестала вдавати, що спить, і сказала це так, ніби їй усе до біса набридло.

«Ти такий прискіпливий, хоч і хлопець. Ти ніколи не одружишся», — натякали її очі.

Не твоє діло.

— Тобі доведеться самому подивитися і з'ясувати. Поспішай додому, зазирни у свою кімнату, і твоя присутність чи відсутність зробить тип цілком очевидним.

— Мабуть, ти права…

Думати про це було марно.

Не було жодної гарантії, що часове викривлення взагалі вдалося. Все ще існувала дуже велика ймовірність, що я веду найбезглуздішу у світі розмову з маленькою дівчинкою.

— О, — сказав я, — але зараз полудень дев'ятнадцятого? Мене, мабуть, немає вдома.

— Он як? У моєму віці вже не зберігаєш таких дріб'язкових спогадів.

— Здається, я пам'ятаю, як ходив до книгарні купити кілька навчальних посібників.

— Це просто твоя уява. Ти ходив купувати брудні книжки.

— Не зберігаєш спогадів, кажеш?

— Ну, я тобою захоплююся… Набратися сміливості купувати таку дивацьку порнуху в тій самій книгарні, куди часто заходить та панна колишня староста і панна Чубчик, ніби нічого такого… Мушу повідомити, звісно, що тебе помічали безліч разів.

— Може, попереджатимеш мене, коли таке станеться?!

І не називай її дивацькою. Вона була цілком нормальною.

— Можливо, за винятком пензлів для каліграфії.

— Припини. Не згадуй про пензлі для каліграфії, — обірвав я розмову. Це був не час і не місце виставляти напоказ мої сексуальні нахили. — Зрозуміло… Тоді, може, я спершу перевірю книгарню.

У найгіршому випадку ми отримаємо трохи шокуючого сюрреалістичного театру, в якому не хто інший, як я сам, стане свідком того, як я купую брудні книжки, але, ну, що тут вдієш.

— Якщо ми не поспішимо, він піде… завжди поспішає, той один, — зауважив я, починаючи спускатися з гори.

Я не знав точно, де на ній ми були, але не очікував, що це займе багато часу.

Шінобу пішла за мною.

Тобто, вона рухалася синхронно з моєю тінню.

Майже так, ніби вона була на повідцю, як би жахливо це не звучало.

— Стривай, що? Шінобу, звідки ти знаєш, котра година?

— Хм?

— Я маю на увазі, той годинник, що на тобі, з майбутнього, то чому він показує правильний час для нашого теперішнього моменту?

— Не бійся, я його раніше налаштувала. Я визначила годину за положенням сонця. Була б біда, якби ми її не знали, тому я й попросила тебе зняти годинник і віддати мені.

— Хах…

У такому разі ми не могли на нього покладатися.

Оскільки ти крутила його головку.

— О, стривай, я можу просто перевірити час на своєму мобільному.

— Мм? Можеш? Хіба час на твоєму мобільному не налаштований на майбутнє?

— Зараз подивимося.

Я витягнув телефон з кишені.

Насправді я буквально днями обміняв його на нову модель… щоб у мене і Сенджьоґахари були однакові. Вона також змусила мене приєднатися до якоїсь таємничої знижкової послуги для закоханих. Правда в тому, що мене трохи відштовхнула її така закохано-романтична поведінка, але я був занадто наляканий, щоб щось сказати.

У будь-якому разі, коли я подивився на годинник на дисплеї, він показував: «Понеділок, 21 серпня 00:15»… га?

Стривайте, то якщо це час у майбутньому… це означало, що минуло лише десять хвилин, відколи ми стрибнули крізь торії… так.

Один погляд на небо показував, що зараз аж ніяк не північ…

— Хм, ну, принаймні, — заявила Шінобу, — це доводить, що часове викривлення вдалося.

— Ні, все ще є ймовірність, що ти втручалася в роботу годинника на моєму телефоні, поки я був непритомним пів дня. Насправді назвімо це високою ймовірністю.

— Ти зовсім мені не довіряєш. Чому ти думаєш, що мені потрібно влаштовувати такий розіграш прихованою камерою? У будь-якому разі, не так уже й легко втрутитися в роботу годинника на мобільному телефоні.

— Може, ти використала функцію світового часу, щоб встановити бразильський час.

— Твій ступінь сумніву перевищує просту недовіру до мене, або трактування моїх слів як неправдиві чи важкими для віри… простіше кажучи, ти терпіти мене не можеш, чи не так?

Шінобу справді виглядала ображеною.

Хто б знав, що вона може так виглядати.

Мені це навіть трохи сподобалося…

— Вибач-вибач, я не це мав на увазі.

— О? Справді?

Вона дивилася на мене знизу вгору зі сльозами на очах.

Це викликало моє найглибше співчуття.

— Справді-справді. Точно.

— Тоді скажеш, що любиш мене?

— Ти знову абсолютно не у своєму образі!

Пихата вампірка!

Потенційна самогубця!

Мовчазна дівчинка!

Дотримуйся хоч одного з них, хоч трішечки!

— Але чи мусиш ти бути таким холодним зі мною? Хіба моя роль не в тому, щоб залишатися більше, ніж подругою, але менше, ніж коханою?

— Я не хочу бути холодним з тобою, але, думаю, ти дуже помиляєшся.

— Тоді хто я для тебе?

— Не став таких глибоких питань. Ми дійдемо до цього приблизно через чотири частини.

— О, яке часово-парадоксальне твердження.

— Не розкидайся термінами, які щойно вивчила. У будь-якому разі, щоб розвіяти той попередній сумнів, крім годинника, ми зможемо під'єднатися до «1seg», коли спустимося з гори. Телевізійні програми та наземне цифрове мовлення не помиляться з часом.

— Твоя віра в наземне цифрове мовлення не знає меж, — сказала Шінобу, витираючи сльози. — Бідне підземне аналогове мовлення.

— Звучить моторошно, але такого не існує.

— А от небесна штука з хлібною скоринкою та соусом бешамель звучить смачно.

— Так, але такого не існує!

— Кінне стоматологічне мовлення?

— Стоматолог на коні?

Беззмістовна розмова.

Яка й привела нас до самого підніжжя гори.

Я почувався аскетом, що нарешті повертається до цивілізації після гірських подвигів, але в цьому не було й краплі правди. Все, що ми зробили, — це піднялися й спустилися з занедбаного пагорба по сусідству.

Тоді…

Щось вразило мене до глибини душі.

— Що?! Якого біса! Мій бабусин велосипед зник! Його вкрали! Або конфіскували! Клянуся честю велосипедиста, це тяжка образа!

— Заспокойся. Ти надто гостро реагуєш. Зараз учора, тож той бабусин велосипед, на якому ми сюди приїхали — ти на сидінні, а я в передньому кошику, він ще не прибув. Ти припаркуєш ту машину тут не раніше, ніж завтра пізно ввечері.

— О, о-о… Справді?

— Какака, це доводить, що моє часове викривлення вдалося. Ось, а тепер як щодо невеликого вибачення? Давай, не соромся. Я завжди пробачатиму твої маленькі дурощі.

— Авжееееж.

Нізащо.

Здавалося набагато ймовірнішим, що мій велосипед вкрали або конфіскували… але якщо його конфіскували, або, що ще гірше, вкрали, це означало, що я втратив усі свої велосипеди, тож я всіма силами сподівався, що часове викривлення Шінобу насправді вдалося.

І тому я висунув антену свого мобільного телефону і під'єднатися до інтернету.

Якби телешоу… прогноз погоди, новини… сказали, що сьогодні дев'ятнадцяте серпня, мені б нічого не залишилося, як повірити Шінобу.

Тоді я б упав ниць перед нею.

З цією мужньою, але дещо рабською рішучістю, я взявся за свій мобільний і… га?

Гааааа?

Немає зв'язку?

?

— Шінобу. Ти зламала мій мобільний, поки гралася з ним?

— Вааааааааааа! — нарешті зарепетувала на повні груди маленька Шінобу. — Я не можу цього витримати! Я ненавиджу тебе! Роби, що хочеш, мені байдуже!

— Ти справді дуєшся, як дитина.

— В-жух!

Шінобу видала власний звуковий ефект, коли почала тікати, але спіткнулася і впала обличчям униз на краю моєї тіні. У запалі вона, здається, забула, що не може виходити за її межі.

— Гаразд, вибач, мені справді, справді шкода, я не хотів доводити тебе до сліз.

Стурбований своїм рейтингом прихильності, я щиро перепросив перед Шінобу, коли вона лежала обличчям донизу на асфальті, а потім обхопив її маленьку талію, щоб підняти з землі.

Коли вона подивилася на мене, я побачив, що вона плаче по-справжньому.

Це було не так, як удавані сльози Хачікуджі чи Цукіхі… і це насправді трохи відштовхувало.

— Слухай, — сказав я, — це правда, що інтернет не ловить… може, мій телефон зламався, коли я впав зі сходів?

Що мене справді засмутило.

Після того як ми з Сенджьоґахарою купили однакові телефони й усе таке… і коли я подумав про те, як нова Сенджьоґахара, тобто виправлена Сенджьоґахара Хітаґі, не розлютиться, не розпалиться і не шмагатиме мене своїм гострим язиком, а просто сумуватиме, як звичайна людина, це засмутило мене ще більше.

Мені було боляче бути таким чоловічим персонажем, який постійно доводить дівчат до сліз.

— Але він все ще реагує на натискання… Хм?

Що?

Коли я знову перевірив екран, там було написано «поза зоною досяжності».

Все ще поза зоною, хоча ми спустилися з гори?

— Дивно. Я думав, що тут буде чотири палички.

— Хіба люди ще кажуть «чотири палички»?

— Впевнений, дехто ще каже. — Відбиваючи укол Шінобу, я продовжував возитися з телефоном… але він справді, здавалося, був поза зоною, що означало, що більшість функцій не працювали. — Що відбувається? Антену підірвали чи що?

— У тебе багата уява.

— Ну, здається, нічого не вдієш… Ходімо до книгарні. Навіть без велосипеда, це не так уже й далеко.

— Ну, давай-давай-давай, покатай на плечах!

— І як далеко ти збираєшся зайти з цією грою в маленьку дівчинку?

Це ускладнювало розуміння наших стосунків.

Каґенуй сміялася до упаду, коли я катав одну зі своїх молодших сестер на плечах… стривай, я катав чи мене катали того разу?

Це було не зовсім те, що я хотів пам'ятати, тож мої спогади були туманними.

Але після того, як на мене наплакали (чи радше наскиглили), було важко відмовити, тож я поступився (не те щоб я навіть пручався) і дозволив Шінобу залізти мені на плечі.

Така легка!

Вона що, зовсім порожня всередині?

— Скільки ти важиш?

— Я можу вільно контролювати свою вагу. Як тобі?

— Так важко!

Неймовірно!

Як Краб Ваги!

Ні, вільне керування вагою нагадало мені про якогось іншого йокая… Кам'яний-щось… Якщо донести тягар до самого дому, він перетвориться на скарб…

— Хм? Можливо, це лише моя уява, але коли я збільшила свою вагу, твоя хода, здається, стала якось стійкішою…

— Це лише твоя уява. Я не настільки жадібний, щоб думка про скарб покращувала мою фізичну підготовку.

Поки ми йшли й розмовляли, прямо перед нами з'явилася зграйка дівчат з середньої школи. Я напружився, хвилюючись, що вони можуть на мене поскаржитися, але, подумавши, я зрозумів, що просто йду з дитиною на плечах, тож, мабуть, усе було гаразд (хоча якби це було того разу з моєю молодшою сестрою, вони б точно поскаржилися).

З іншого боку, ми, мабуть, все ж виглядали підозріло, бо ті дівчата справді витріщалися на мене…

— О боже, яка мила!

— Наче маленька лялька!

— У неї таке пухнасте волосся!

...

Шінобу мала успіх.

Ці дівчата з середньої школи зовсім не були сором'язливими перед лицем легендарної вампірки.

Судячи з форми, схожої на сукні, я здогадався, що вони були ученицями моєї альма-матер… іншими словами, однокласницями Сенґоку?

— Секунду, це ж ідеально.

Мене опромінило.

Перш ніж іти до книгарні й визначати, чи це часове викривлення типу А (відповідна особа є), чи типу Б (відповідної особи немає), я міг почати з того, щоб перевірити з цими дівчатами те, що не зміг на своєму мобільному: чи вдалася подорож у часі взагалі.

— Гей, дівчат. Не підкажете, сьогодні понеділок, двадцять перше серпня? — запитав я просто в лоб, не звертаючись ні до кого конкретно, хоч це й прозвучало дещо різко.

На що вони відповіли…

— Що? Ви дуууже помиляєтеся!

Хоч я її й не бачив, я відчував, що вгорі Шінобу раділа… ніби хотіла сказати: «Ану, швидко перепрошуй переді мною, шмаркачу».

Але стривайте, мене більше турбував інший аспект відповіді дівчини.

Помилятися — це одне.

Але дуже помилятися?

Дуууже?

— …Тоді яка сьогодні дата?

...запитав я їх.

Боячись відповіді.

— У чому річ, пане, ви говорите, як людина з майбутнього чи щось таке. — Влучивши в самісіньке яблучко, дівчина відповіла. — Сьогодні тринадцяте травня.

Ось так просто.

Пихатий настрій Шінобу над моєю головою трохи змінився… але лише трохи, ніби кажучи: «Ой, зовсім не та дата, яку я планувала. Ну, нічого страшного».

Ага, нічого страшного.

Нізащо.

Здійснивши історичний подвиг, подорожуючи в минуле… чи був це один день, чи три місяці тому, для неї, здавалося, не мало великого значення, не було великої різниці.

Чесно кажучи, я передбачав це з того моменту, як попереду з'явилися дівчата… якби були літні канікули, то зграйка дівчат у формі, що йдуть додому, була б дивним видовищем, як не крути.

Тож я припустив, що ми могли повернутися в час до літніх канікул… моя інтуїція насправді досить непогана.

Але ця добра інтуїція підказувала мені й щось інше.

Спрацювала тривога.

І… відсутність доступу до інтернету на моєму мобільному та повідомлення «поза зоною досяжності» були головними в моїх думках… я поставив ще одне запитання.

— Який зараз рік?

— Ем…

Дівчина з середньої школи повідомила мені.

Що відтепер, а точніше з майбутнього, ми повернулися на одинадцять років назад.