Дві години потому... тобто, близько опівночі двадцять першого серпня, якраз коли закінчилися літні канікули... ми зі Шінобу опинилися на території храму Кіта-Шірахебі. Це було те місце, куди ми з Камбару приходили деякий час тому на прохання Ошіно, щоб розмістити таємничий талісман... і де я возз'єднався із Сенґоку Надеко після стількох років... місце, яке Ошіно порівнював із повітряною кишенею в місті.
Притулок для дивин.
Хіба він не називав його якось так?
Правда в тому, що я й досі не дуже розумію, але річ у тім... єдине, що було зрозуміло, до болю зрозуміло, — це те, що це місце було погано вивчене.
— Саме тому це підхоже місце... зрештою, будь-яке б згодилося, але я подумала, що, можливо, місцевість, з якою ти знайомий, підійде тобі найкраще.
— Хмм. Хоча я, звісно, з ним знайомий, але чесно кажучи, у мене не найкращі спогади про цей храм...
У мене був жахливий досвід.
Жахливі речі трапилися.
З Камбару, із Сенґоку... і.
— Якби ж то, — сказав я, — це була знайома з дитинства.
— Чому?
— Коли ти на моєму рівні, від одних лише слів «знайома з дитинства» серце починає тьохкати.
— Марно прожите життя.
— Як ти смієш?!
— Цей термін також використовується для тієї ж статі, чи не так?
— Тієї ж статі? А який у цьому сенс? Він приходить будити тебе вранці?
— Правда, як би вони не приходили...
— Щось не так із руїнами тієї старої підготовчої школи?
— Авжеж, те місце залишається дещо духовно невпорядкованим через ту буйну онмьоджі Каґенуй Йодзуру. Я можу зазнати невдачі й перенести нас у часі на п'ятсот мільйонів років у минуле.
— Ми помремо. — П'ятсот мільйонів років? Якою б не була та епоха, вона точно не була сприятливою для нашого виживання. — По-перше, невже так легко переміститися в часі? Досі я погоджувався з тим, що ти казала, але хіба це не існує лише в науковій фантастиці? Я просто не можу в це повірити.
— Ти що, йолоп? — Шінобу виглядала по-справжньому враженою, коли сказала це. — Якщо можуть існувати дивини, то чому не подорожі в часі?
— …
І справді, чому б ні.
— Існують навіть дивини, що подорожують у часі, — сказала вона. — Дай-но подумати, та, що зветься... Ґашадокуро.
— Це може бути тільки Ґашадокуро.
І я не думаю, що Ґашадокуро взагалі на це здатний.
Це не такий уже й своєчасний йокай.
Це можна зрозуміти, просто поглянувши на нього.
Це ж просто скелет.
— Навіть якщо припустити, що Ґашадокуро міг би це зробити, я майже впевнений, що вампір не може. У всякому разі, я ніколи про таке не чув.
— Правда, вампір не може. Але мене охрестили королевою дивин, дивиною, що вбиває дивини. Для моїх сил немає нічого неможливого.
— Ти впевнена? Звучить якось підозріло.
— О? Ми не мусимо цього робити. Я не бажаю цього робити. Твоє слізне благання повернутися у вчорашній день спонукало мене спробувати це, радше з цікавості, ніж з якоїсь іншої причини.
— …
Ну, я не так уже й серйозно хотів повернутися у вчора.
Чи хотів би я? Звісно, безперечно, але я не підняв цю тему, бо думав, що це справді можливо. Слізним я не був. Тобто, переміщення в часі... Хіба Шінобу не блефувала?
Випаливши це, вона просто не могла тепер відступити, так?
Хто тут слізний?
Бувши майже впевненим, що вона сподівалася врешті-решт обдурити мене якоюсь ілюзією, я досі нічого не казав, і все ж... зі свого боку, анітрохи не зніяковівши, Шінобу методично продовжувала свої приготування.
Серед темряви вона, здавалося, оглядала територію навколо воріт торіїв.
І «оглядала» — це саме те слово; вона не розвішувала талісмани чи мотузки, а просто обмацувала все навколо, як відомий детектив на місці злочину в класичному детективному романі... але мушу визнати, атмосфера, яку вона створювала, була якоюсь дивовижною.
Навіть коли я думав: «Брехуха...», я на мить замислився про цей шанс — один на мільйон.
Але подорожі в часі, здавалося, були на зовсім іншому рівні, ніж польоти, біг на неймовірних швидкостях чи удари нищівної сили.
— Це те ж саме, — ніби вона читала мої думки... власне, оскільки ми були пов'язані через мою тінь, певною мірою вона й справді могла... Шінобу говорила, навіть не перериваючи огляду. — З величезною кількістю енергії подорожі в часі можливі. Навіть твоя сучасна наука допускає це, принаймні теоретично.
— Але хіба це не обмежується подорожами вперед у часі? Я майже впевнений, що повернення в минуле теоретично немо...
— Хіба минуле й майбутнє не одне й те саме?
— …
Ах, мудрі слова, які виголошують ті, хто жив вічно.
Я думав, що це повна нісенітниця, але мені було важко заперечити її самовпевнену заяву.
— З роками різниця між учора й завтра втрачає будь-який сенс.
— Це відносно серйозний стан, який вражає людей, починаючи з тридцяти років.
— Гаразд, — Шінобу озирнулася на мене. — Ці торії підійдуть.
Підійдуть вони чи ні, але вона, здається, ніяк їх не підготувала... це все ще були просто старі напівзруйновані торії.
Навіть у моєму майже людському стані хиткі ворота виглядали так, ніби я міг би звалити їх одним ударом... це такий вислів, що може накликати божу кару.
Але не було відчуття, що там узагалі є бог, який би її наслав. Принаймні, якби я був богом, я б якнайшвидше втік із такого мною покинутого храму.
— Ти все ще дещо віддалений від людства, уявляючи себе богом.
— Слухай, можливо, це певною мірою неминуче, Шінобу, але припини читати мої думки, коли тобі заманеться. А що, як мені в голову прийде якась брудна думка?
— Нехай жодні брудні думки не приходять тобі в голову.
— Ааа, це не спрацює. Якщо ти скажеш мені не думати, їх стане тільки більше. Моя уява розправляє крила, коли твоя ключиця визирає з-під відкритого плеча сукні.
— Це принаймні залишається в межах допустимого.
— …
Чи був попит на маленьких дівчаток, які не проти непристойностей?
Навіть якби й був, краще не створювати пропозицію.
— Це звучить непристойно лише тому, що ти кажеш «маленька». Маленька білява дівчинка, маленька білява дівчинка — це звучить надто манірно. Раніше ти просто називав мене білявою дівчинкою.
— Ага. Але слово «дівчинка» занадто загальне, виникала плутанина.
Річ у тім, що я почав використовувати різні терміни, щоб розрізняти Шінобу та Хачікуджі.
Ось вам і погляд за лаштунки.
До речі, у цій схемі Ононокі — дівчинка.
— Тож, — сказав я, — ці торі...
— О багряна темряво, що пануєш над хаосом! Я кличу тебе, сферо, що грається з припливами й відпливами часу! Повтори лиш останнє світло, що в оберті обертається, і пролий свій грім, щоб наповнити небеса! Ті, що ходять у темряві, ті, що плавають у попелі! Іменем, просякнутим гріхом і невимовним, перенесіть нас звідси!
— Ти почала читати заклинання?!
Я вражений!
Тобто, це справді повертає в минуле!
Такого вже не зустрінеш!
Такий стиль був у моді, що, років двадцять тому?!
Шінобу продовжувала читати (чомусь японською) те, що здавалося дуже довгим заклинанням... і десь почали обертатися якісь невідомі механізми, бо.
Коли я глянув... усередину.
Усередину торіїв.
Цей простий напівзруйнований квадрат, що загрожував обвалитися будь-якої миті... перетворився на суцільну стіну темряви, крізь яку нічого не було видно.
Я з жахом відсахнувся.
Мій розум відступив.
Я був не в собі.
Я поспішив обійти торії, щоб подивитися з іншого боку, але все виглядало нормально, дуже нормально... територія, стежка до головного святилища і сама будівля дивилися на мене.
Продовжуючи обходити торії, я повернувся на територію храму... і знову не побачив сходи з іншого боку. Була лише темрява...
— Ні, не зовсім темрява... Це справді схоже на стіну, чи... що? Портал в інший вимір чи щось таке.
— Так воно і є, — легковажно сказала Шінобу. Твердження настільки рішуче, що здавалося неможливим, аби це була брехня. — Схоже, для першої спроби все пройшло добре. Ще не втратила хисту, хоча й більша частина моєї сили зникла, відколи я стала маленькою дівчинкою.
«Якби замість простої чорної стіни тут плавало безліч годинників, як на картині Далі, було б ідеально», — холоднокровно кинула вона.
— Ще не втратила хисту, — доповнила вона...
Не те щоб вона помилялася.
— Ну, власне, якщо ти здатна викликати інші виміри, чи можна взагалі казати, що ти втратила силу?
Це було впевнено в діапазоні космічного масштабу, сонячного класу.
Здається, я пам'ятаю, як Ханекава казала, що навіть за допомогою ядерної енергії неможливо викривити просторово-часовий континуум... і якщо це так, то наскільки ж могутньою була Шінобу, яка невимушено створила не машину часу, а щось більше схоже на Двері-куди-завгодно Дораемона, просто прочитавши одне ретро-заклинання?
Зачекайте хвилинку.
У нашому розумінні цього нашого світу, скільки б ми не хвилювалися і не нарікали, зрештою, нам гарантована певна частка безпеки, чи не так?
Коли вони встигли переглянути правила?
— Це не моя сила. Інакше не було б потреби в такому заклинанні. Я казала тобі на самому початку, це сила цього місця. Я просто перетворила на теплову енергію те, що те той в гавайці називав сирою духовною енергією зібраних дивин.
— Досить цієї псевдонауки.
Духовна енергія, на мою скромну думку, звучить так само підозріло, як і справжня дружба.
— З цього вийшла б смачна й поживна страва. Але я відмовилася від неї заради твого благання... ні, в обмін на твою обіцянку «Пана Пончика».
— Через твій характер будь-які цундере-витівки мають протилежний ефект.
Залишає неприємний посмак.
— Проте ми мусимо поспішати, — наполягала Шінобу. — Сумніваюся, що зможу відкрити таку браму вдруге. Якщо ми затримаємося ще хоч на хвилину, воістину, вона закриється назавжди.
— Воістину...
Мова старих людей буває дещо незрозумілою.
Точніше, я сумнівався, що люди 500 чи 600 років тому справді так розмовляли.
Якщо простежити, то, ймовірно, це був просто якийсь діалект.
Крім того, слово «брама» отримує найвищий бал за тестом на підозрілість. Воно не звучить анітрохи правдоподібно. Я б із більшою ймовірністю перемістився в часі, якби стрибнув у шухляду свого столу.
— І все ж, одна хвилина? Стривай, я до цього не готовий, морально.
— Тобі не потрібна підготовка. Тобі треба лише стрибнути.
— Га? І це все?
— Тобі не треба ніяк налаштовуватися. Це лише подорож у часі.
— …
Якимось чином легковажна, невимушена манера Шінобу була заразливою.
Я почав почуватися справжнім боягузом через свою невпевненість і те, що був не на одній хвилі з нею, наче школяр середніх класів, якого однокласники запросили на нічні розваги.
Так, я, мабуть, занадто переймався цим.
Після всього божевілля, через яке я пройшов за останні пів року, мені вже не було чого боятися.
Це ж лише подорож у часі.
Краще просто зробити це.
Просто повернутися у вчора й швиденько зробити домашнє завдання... якщо подумати, це далеко не так небезпечно, як напад вампіра... правда?
— Окееей, ходімо!
Я переможно підняв кулак у повітря, наче в мене були мізки як у щура.
— Вперед!
Шінобу теж увійшла в раж. Вона поводилася байдуже, але сказала, що це її перший раз, і, можливо, насправді була дуже піднесена.
— Стривай, є ще дещо.
— Що? Не намагайся зупинити мене тепер, коли я зібрався з духом на таку безрозсудність, щоб кинути своє тіло на цю чорну стіну.
— Твій годинник.
— Га?
— Твій годинник. Той, що ти носиш на правому зап'ясті, хоча й не лівша. Дай-но його сюди на мить.
— Не треба такого довгого опису, я знаю, про який годинник ти говориш. У будь-якому разі, навіщо він тобі?
— Просто віддай, — сказала Шінобу, простягаючи до мене руку.
Я не знав, що вона задумала, але, якщо я прийняв, що брама закриється за хвилину, як вона й попереджала, часу на пояснення не було.
Тож, як вона й просила, я зняв годинник, який носив на правому зап'ясті, хоча я й не лівша, і поклав його їй на долоню.
— Хмм, антикваріат.
— Це подарунок. Хіба я не розповідав тобі, як він у мене з'явився?
— Авжеж, розповідав.
«У цьому й уся суть», — додала Шінобу, і щойно вона поклала його в кишеню своєї сукні, як знову простягнула до мене руку.
Я спантеличено схилив голову, на що Шінобу запитала: «Чого ти вагаєшся?» Простягнувши руку трохи далі, вона взяла мою долоню у свою і переплела наші пальці, як це роблять закохані.
— О? Оо? Ооо?
— Не треба так соромитися. Якщо ти так розхвилюєшся, це передасться мені, і я теж зніяковію. Ми разом ходимо в туалет, разом купаємося, живемо разом цілодобово.
— Але тримання за руки з особою протилежної статі завжди змусить такого розважливого джентльмена, як я, засоромитися...
— Тихо. Ходімо, стрибнемо негайно. Моє відчуття часу кепське, тож я мушу покластися на твоє вміння входити в повороти.
— А, зрозуміло.
Так ось у чому річ. Вона не могла зробити це сама.
Я дивувався, чому вона не використовувала подорожі в часі в безлічі ситуацій до цього, якщо це було так легко для неї, але якщо їй потрібен був партнер, тоді все ставало на свої місця.
Гаразд, ходімо зі мною, Шінобу!
У невідомий світ!
Хоча той, у який ми стрибали, був радше відомим, ніж невідомим, адже це було минуле, саме так я себе налаштовував, ступаючи в чорну стіну всередині торіїв.
Не маючи ані найменшого уявлення, що це означало.
Розділ 71: Дзянши Майой - 005
Том 2
