— Та я Нобіта, чи що?!
Я звалив усі свої підручники й зошити на стіл, і коли усвідомив увесь масштаб літнього домашнього завдання, яке я залишив незавершеним... чи, радше, незайманим... я завалився на спину й лежав, витріщаючись у стелю.
Точнісінько як бідолашний Нобіта з «Дораемона».
Було двадцяте серпня.
Останній день літніх канікул.
Навчання починалося завтра — чудова, ідеальна ситуація.
Настільки ідеальна, що аж (хоч, мабуть, і не варто так казати) смішна... мабуть, так само почувається той, хто насправді послизнувся на банановій шкірці.
Ніщо не зрівняється з класикою.
Хай там як.
— Допоможи мені, Нобуемоне!
— Яке ж правдоподібне ім'я.
Нобуемон... тобто Шінобу... дивилася на мене згори вниз, посміхаючись, і в її очах був той знайомий, надто злий блиск.
Дораемон ніколи не мав такого огидного вигляду.
— Але хіба «Дораемон» не нагадує тобі того роздутого сумоїста «Дозаемона»? Обидва синюваті й круглі... Хмм, може, пан Фуджіко навіть створив одного за образом іншого.
— Не може бути, щоб улюбленого персонажа всієї країни створили за образом хлопця, схожого на потопельника.
— Ні, але якщо добре подумати, хіба знаменита історія створення «Дораемона» не звучить якось фальшиво?
— Історія й справді знаменита, і трохи занадто ідеальна, але звідки ти про це знаєш?
Це трохи занизький рівень для неї.
І взагалі, коли це вона читала манґу?
— Про це говорять не так часто, як раніше, — сказав я, — але був час, коли загальноприйнятою думкою було те, що від надмірного читання манґи можна здуріти. Мені це завжди здавалося дурним упередженням, але у твоєму випадку я не можу повністю спростувати цю теорію.
— Щоооо.
— Хіба ти не була трохи розумнішою десь під час весняних канікул?
— Щоооо.
Серйозно.
Тобі, здається, неприємно це чути, але під час весняних канікул, я впевнений, ти не була персонажкою, яка каже: «Щоооо».
Я впевнений, щось змінилося.
— І все ж, дурень тут ти, мій господарю. — Сказати «мій господарю» і водночас назвати мене дурнем... вона вільно поводилася зі словами. — Ти кричав: «Та я Нобіта, чи що?!». Але таких персонажів, що залишають стільки літньої домашньої роботи, вже не існує. Ніщо не зрівняється з класикою, це правда, але це вже занадто класично.
— Ну, це було в «HeartCatch PreCure!» буквально днями.
*П.п: Аніме про дівчат-чарівниць.*
— Ти в такій халепі саме тому, що ти, старшокласник, дивишся «PreCure».
— Он як? Якщо маєш щось проти «PreCure», то кажи.
— Ти все почуєш, але проблема моя в тобі.
Жорстоко.
Але «HeartCatch PreCure!» насправді дуже гарне аніме.
Безперечно, нинішній серіал не міг би існувати без оригіналу, але, кажучи без зайвої скромності, я б назвав його найкращим «PreCure» всіх часів.
Я навіть рано встаю, щоб його подивитися.
Неділя — єдиний день, коли я вдячний своїм молодшим сестрам.
Хоча я його ще й записую.
— Справді, гарний учень.
— Іноді важливо робити перепочинок.
— Хіба це не образа для творців — дивитися програму чи читати книгу з такою безглуздою мотивацією, як «перепочинок»?
— Ми ж не про якогось прискіпливого власника раменної говоримо. Жоден творець не сказав би чогось настільки вибагливого.
Добре було б, якби таких не було.
Тих, хто сказав би: «Сиди рівно, поки дивишся це».
— Мій господарю, твердження на кшталт «нічне радіо — друг підготовки до іспитів» залишаються беззаперечними, але якщо подумати, наскільки серйозно ведучі ставляться до своєї роботи, як можна вчитися, слухаючи їх? Слухай музику на айподі під час роботи, і музиканти тебе заріжуть. Їхній гнів спалахне: «Фонова музика? Що в ній такого "фонового"? Коли це ми стали твоїм акомпанементом?!».
— Не те щоб я не розумів, до чого ти ведеш, але мені не подобається думати про такий жорстокий світ. — Або, можливо, це означало, що будь-яка робота — це сфера послуг. — Але, якщо відкинути мою мотивацію, я точно мав би помітити, поки дивився «PreCure»... що залишив стільки літньої домашки. Лайно, такими темпами до міста прийде Кобраджа.
Я нерозумно думав, що оскільки я щодня був повністю занурений у підготовку до вступних іспитів, то не байдикував... Якось я примудрився знехтувати найосновнішим з основ.
— Так серйозно сприймати репліки з аніме... І ти ще вважаєш себе учнем? Подумай добре, чи це взагалі той рік, коли транслюють «HeartCatch PreCure!»?
— Не переймайся.
Якщо почати шукати, то суперечностей уже повно.
І при цьому кричущих.
— Камбару справді важко, бо правила баскетболу постійно змінюють. Нещодавно я бовкнув щось на кшталт: «Що це за система з чвертями?», і Сенджьоґахара добряче з мене посміялася.
— Можливо, ти б уникнув такого розчарування, якби знав про правила баскетболу щось більше, ніж прочитав у «Слем Данку», — відмовилася втішати мене Шінобу. — Чи, може, панна Серйозність і панна Цундере не просвітили тебе в цьому питанні?
— Не певен, як ставитися до раптової нотки осуду у твоїх нових прізвиськах для моїх подруг, але ці двоє...
Кажучи це, я нарешті підвівся з підлоги.
Я міг і далі вдавати, що влаштовую істерики скільки завгодно, але настав час поглянути в обличчя реальності.
Протистояти реальності.
Мені вже було вісімнадцять.
Дорослий.
Дорослі не влаштовують істерик.
— Ці двоє з тих, — сказав я, — хто закінчує літню домашку ще до початку літніх канікул.
— Не певна, як до цього ставитися, — зітхнула Шінобу.
Не надто певен, як ставитися до тебе, Шінобу.
Ти стаєш занадто людяною.
Я продовжив:
— Тож вони, мабуть, припустили, що я теж закінчив домашнє завдання до початку літніх канікул...
— Хмм. Гаразд, у мене є для тебе надійний план.
— Хмм?
— Хахаха. Ти думав, я мовчки спостерігатиму за твоєю халепою?
Шінобу... яка до останньої секунди знала, що моя домашка лежить горою, і нічого не казала... яка, мабуть, навмисно залишила це на останню секунду, ймовірно, насолоджуючись своїм заздалегідь спланованим злочином... гордовито випнула груди.
Її пласкі груди від цього здавалися ще пласкішими.
— Я все розповім, щойно поласую «Паном Пончиком».
— І давно це в тебе на думці?
Вона поставила жорсткі умови.
Але іншого виходу в мене не було.
— Домовилися. Вирішено, тож кажи.
— Якщо ти зможеш просто списати роботу в панни Серйозності чи панни Цундере, усе буде добре.
— ...
Її «надійний план» був таким мілким, що в ньому можна було збирати мушлі.
Води там було навіть не по щиколотку.
— Ну що, що з твоїм обличчям? Хіба ти не казав, що ці двоє давно закінчили свою домашку?
— Казав, але.
— Тоді тобі слід скористатися чистою доброю волею цих двох дівчат, що так у тебе закохані, і звернутися до них із проханням.
— Як жахливо сказано!
За якого нелюдського виродка вона мене має?
Неймовірно.
— Тобто, я відхиляю твою пропозицію.
— З якої причини?
— Бо ці двоє нізащо в житті не дали б мені списати.
Само собою, Ханекава занадто серйозна для такого; якби я попросив, вона б просто насварила: «Роби сам». Сенджьоґахара, можливо, і дала б списати, якби я попросив, але тепер, коли вона почала нове життя, я не хотів створювати дивних подразників.
Я не знав, що могло б спровокувати її повернення до колишньої себе.
— Не хочу, щоб довелося казати їй: «Гей, ти знову майже така, як раніше».
— Якщо не хочеш вимовляти таку заїжджену фразу, то просто стримайся.
Шінобу, яка, здається, не розуміла, наскільки страшними можуть бути Ханекава чи Сенджьоґахара, не зовсім вловлювала мою думку, але, попри нерозуміння, вона, здавалося, також усе усвідомлювала.
— Ну тоді, — запропонувала вона, — чому б не списати в іншого друга?
— ...
Яка жахлива річ.
Не пригадую, щоб я виховував її такою жорстокою дитиною.
— Ти справді віриш в інших друзів? Скільки тобі років?
— П'ятсот, — відповіла Шінобу.
— Ти говориш про інших друзів так, ніби вони Санта-Клаус, — зауважила вона.
Санта-Клаус заснований на християнському Святому Миколаї, тож, просто вимовивши це ім'я, вона ризикувала зазнати очищення, але до таких правил вона ставилася дуже вільно.
— Он як? Але, до речі, ти завжди кажеш, що тобі 500 років, але тобі рівно 500? Навряд чи.
— У моєму віці такі дрібні відмінності втрачають сенс. Мені 500, грубо кажучи.
— Звісно. Тож скільки тобі років насправді?
— Якщо бути точною, мені 598 років і одинадцять місяців.
— Ти добряче прибрехала!
Тобі, грубо кажучи, 600!
Не намагайся скинути собі сотню років!
Це не жарти!
— Якщо ти така стара, то маєш усе це знати. Чому б тобі просто не зробити мою домашку за мене? Навіть не всю, а лише частину. Якщо зробиш, підемо в «Пан Пончик», і хоч я не можу обіцяти бенкет, якщо підемо, коли буде розпродаж, я зможу тебе трохи пригостити.
— На жаль, стандартизована система навчання Японії не сумісна з моїми інтелектуальними здібностями.
— Ти, зарозуміла...
Зарозуміла аж до стратосфери.
Я справді не міг зрозуміти, її характер розквітає чи псується.
— Тоді, — зажадав я знати, — з якою системою навчання він сумісний?
— «Обмотай шию зеленою цибулею, щоб вилікувати застуду».
А, тобто система народних прикмет?
Цю відповідь я не міг використати проти Шінобу, яка ненавиділа, коли її вважали старою каргою, так само як і коли її зараховували до нереальної молоді.
Колишня аристократка, вона була дуже гордою.
Стара карга вищого ґатунку.
— Що за зухвалі думки снують у твоїй голові?
— Жодних, пані.
— У будь-якому разі, я не допомагатиму тобі з домашнім завданням, — сказала Шінобу.
Зверхньо.
Припини поводитися зверхньо.
— Що ти робила останні 600 років? Невже нічому не навчилася?
— Життя саме по собі є уроком.
— Ти нежить.
Люди не можуть жити 600 років.
— Ну, я не хотіла образити. Ти ж знаєш інших друзів. Як щодо панни Чубчика чи Дівчиська-мавпи?
— Нізащо, бо Сенґоку — це катастрофа. Цей варіант навіть не розглядається.
У мене було багато шансів побути з нею під час літніх канікул, і ми навіть говорили про це. Тоді я думав, що все під контролем (омана), тож, як сноб, запитав її: «Сенґоку, ти робиш свою домашку, як слід?».
— О-хо. І яка була її відповідь?
— «Га? У нас нарешті гарні літні канікули, братику Койомі, навіщо псувати їх такою жахливою річчю, як домашка?».
— ...
— Ага. Здається, вона з самого початку мала намір її пропустити.
— Велика шишка?
— Вона сказала: «Покарання після літніх канікул — і на цьому все скінчиться».
— Дівчисько мало б отримати покарання, а сміє говорити так, ніби готується підтримати когось іншого?
— Вчитися треба лише тоді, коли є настрій.
— Верзти такі поблажливі до себе нісенітниці, ніби вона дає гуманну пораду...
«Твоя імітація була напрочуд точною», — додала Шінобу, — «Аж неприємно точною».
Несподіваний наслідок.
— Я лише нещодавно це усвідомив, — зауважив я, — але те, що Сенґоку тиха й покірна, не означає, що вона старанна чи розумна, або що вона хороша дитина.
— Хммм.
— Її зошити — це сміх та й годі. Здається, вона раніше займалася каліграфією, тож пише надзвичайно акуратно, на рівні «Томехане!». Але кожна відповідь неправильна.
*П.п: Манґа про японську каліграфію.*
— Справді смішно.
— Хоча нам не варто сміятися, і це якось упереджено думати, що люди з акуратним почерком мають бути розумними.
До речі, почерк у Ханекави чудовий.
Хоча вона й не займається каліграфією.
Я дражнив її, що її почерк схожий на якийсь шрифт.
І ще до речі, Сенджьоґахара пише доволі погано.
І це я знаходжу милим.
— А Дівчисько-мавпа?
— Камбару насправді старанна, тож я впевнений, що вона зробила свою домашку, але вона в іншому класі.
— Зрозуміло. Тож навіть якби панна Чубчик виконала свої завдання, це б тобі нічим не допомогло.
Для 500, а точніше, майже 600-річної Шінобу, кілька років, різниця між середньою та старшою школою, насправді не мали значення.
Яка широта поглядів.
— Дай-но подумати, твої інші друзі...
— Не рахуй їх. Я не хочу стикатися з такою суворою реальністю.
— Один, два, три.
— Не використовуй пальці. Вистачить однієї руки.
— А, придумала. Твої сестри можуть тобі допомогти.
— Вони теж ще в середній школі.
— Але ж у тебе, напевно, є домашка, з якою може допомогти учениця середньої школи? Наприклад, твій щоденник у малюнках.
— Мені не задавали щоденник у малюнках!
Хмм, але Шінобу мала рацію.
З погляду можливості, це було можливо.
Забудьмо про Карен, але Цукіхі могла б допомогти, якби я правильно підійшов до справи. Вона була не по роках розвиненою і, ймовірно, могла б чудово впоратися з частиною завдань.
— Але стривай. Моя гордість старшого брата не дозволить мені просити молодшу сестру.
— Якщо ти шукаєш ідей у такої маленької дівчинки, як я, то ти вже давно переступив межу гордості.
— Врятуй мене, Шінобуші Денка!
— Така надумана гра слів марна, бо референс незрозумілий.
Мабуть, у мене закінчилися ідеї.
Очевидно, це була гра слів з «Умебоші Денка».
*П.п: Так, манґа. Тільки на цей раз комедійна.*
— «Його високість Маринована слива», — пробурмотіла Шінобу. — Лише справжній фанат Фуджіко міг би змиритися з такою чутливістю. «Маринована слива»...
— Ти продовжуєш підозріло суворо ставитися до наставника Фуджіко.
— Дурниці. Я справжня фанатка.
— Можливо, ти й справжня фанатка, але якщо так, то справжні фанати якісь неприємні.
— Навіть наставник Фуджіко іноді помиляється.
— Залиш цю турботу при собі!
Досить.
Повернімося до гори домашнього завдання на моєму столі.
Звісно, мої академічні здібності покращилися (завдяки чудовому репетиторству) по-своєму... не хвалячись, але я б сказав, що семимильними кроками (не хвалися). Не те щоб я не міг впоратися з тими, так би мовити, простенькими завданнями, які нам задали на літні канікули.
Якби тільки був час, це б навіть не було проблемою... якби тільки був час.
У мене не було часу.
Неділя, двадцяте серпня.
Поглянувши на годинник, я побачив, що після розмови з Шінобу було вже 10 вечора.
Залишилося лише дві години літніх канікул.
Де я схибив?
Це через те, що я привів Хачікуджі в гості?
Чи через моє побачення з Ононокі за морозивом?
Чи через цю розмову з Шінобу?
А може, варто перестати турбуватися про сьогодні й відмотати трохи далі. Моя сутичка з Кайкі та битва з Каґенуй, мабуть, теж не допомогли.
Якщо подивитися з цього боку, то справа не лише в моїй літній домашці. Хоча доля учня — вчитися, я, здається, постійно цього уникав.
А може, сама історія багато чого уникає.
Можливо, все це було лише балаканиною.
Можливо, те, що ви читали між рядків, під поверхнею, було нестерпним.
— Ааааа, — поскаржився я, — хотів би я, щоб цей годинник просто зламався прямо зараз і почав іти назад.
— Він іде вперед.
— Якщо я вставлю батарейки навпаки, як думаєш, він піде у зворотному напрямку?
— Чого вас тільки вчать на уроках природознавства?
Годинник на стіні все одно був цифровим.
Щоб він пішов назад, знадобиться окультизм.
— За свої вісімнадцять років життя, бо тобі не потрібно шістсот, хіба ти не навчився хоча б цього?
— Але якщо я розіб'ю ту частину з рідиннокристалічним дисплеєм, як думаєш, «вечора» може стати «ранку»?
— Якщо це щось вирішить, то будь ласка.
— Чорт, якби я помітив учора... навіть сьогодні вранці. За дві години я нічого не вдію.
— Хахаха. Хоч і шкода не поласувати «Паном Пончиком», я наситилася виглядом твого жалюгідного обличчя.
— Яка ж садистська дівчинка...
Ні, але серйозно, що мені робити?
У випадку Арараґі Койомі, на відміну від Сенґоку, покаранням усе не скінчиться.
Через мою відданість злу протягом перших двох років старшої школи (це не можна було назвати ні відданістю, ні злом. Якщо не зважати на навмисне непорозуміння Ханекави, я просто постійно прогулював уроки. Моя совість чиста), моя репутація в учительському таборі не могла бути гіршою.
Навіть «зміну іміджу» Ханекави та Сенджьоґахари повісили на мене (хоча цього я заперечити не можу); іншими словами, невиконання домашнього завдання могло призвести до значного падіння довіри до мене в учительській і серйозно зашкодити моєму подальшому шкільному життю.
Покарання стане моїм кінцем.
Серйозно, мої шанси на випуск опиняться під загрозою.
Був би пекельний фінал моєї підготовки до іспитів, якби я вступив до обраного коледжу, але не дотягнув до випуску.
— Мені довелося б жити подвійним життям студента і старшокласника!
— Ні, тебе б просто не прийняли до університету.
— Нобуемоне, діставай свою машину часу. Мені треба повернутися у вчора.
— Грайся словами, як пан Фуджіко, скільки душа забажає, але слухай-но, перестань скорочувати до «Нобу», — сказала Шінобу так, ніби їй це справді не подобалося.
Їй так і не сподобалися шолом та окуляри, які дав їй Ошіно, але, здається, вона не заперечувала проти імені Ошіно Шінобу.
— Гаразд, Шінобу. Діставай свою машину часу.
— Ніби я можу, — сказала вампірка, перш ніж раптом глянути у вікно. — Але якщо ти бажаєш подорожувати в часі, я не відмовлю у співпраці.
— Га?
— Ти хочеш повернутися у вчора, правильно?
І вона знову подивилася на мене.
Сміючись своїм моторошним сміхом, як завжди.
Надзвичайно безтурботно, ніби все це було грою, вона запропонувала:
— Рушаймо!
Розділ 70: Дзянши Майой - 004
Том 2
