Розділ 7: Тигр Цубаси - 007

Щоправда, це поставило мене в скрутне становище.

Ну, я була в ньому з самого початку, але найбільшою складністю зараз була відсутність друзів, у яких я могла б на деякий час зупинитися.

У мене є друзі.

Не скажу, що їх багато, бо мій характер трохи проблематичний, але мені здається, що в школі я маю такі ж дружні стосунки, як і будь-який пересічний учень.

До речі, Арараґі любить розповідати, як мало в нього друзів, майже вихваляючись, а не висміюючи себе, але це єдине його твердження, за яке я можу поручитися.

Він не бреше. Це не перебільшення, у нього немає друзів.

Насправді він довго поводився так, щоб не заводити друзів... за його словами, це б знизило його людську інтенсивність, чи щось таке.

Він справді так вважав і справді так казав.

Хоча, здається, він відмовився від цієї філософії, він усе ще в процесі реабілітації, і я ніколи не бачила, щоб він розмовляв з іншими хлопцями в нашому класі.

Власне, я ніколи не бачила, щоб він говорив з кимось, окрім мене та Сенджьоґахари.

Цікаво, чи знає він, що так само як Сенджьоґахару колись називали «одиначкою», його досі називають «непорушною тишею».

Тож, порівняно з ним, у мене є друзі.

Люди зі мною дружать.

Але якщо добре подумати, я ніколи не ночувала в подруги.

У мене нуль досвіду так званих ночівель... хмм.

Тепер, коли я про це думаю, чому так?

Я так ненавиділа проводити час удома, але й по-справжньому ніколи не «тікала»...

Арараґі сказав би, що це тому, що я зразкова учениця, і, мабуть, він не помиляється, але, можливо, погляд Сенджьоґахари правильніший.

Іншими словами:

«Ти колись просила його врятувати тебе?»

І не тільки Арараґі.

Б'юся об заклад, я не можу просити допомоги ні в кого, крім себе... я не хочу довіряти нічого вирішального іншим.

Я не хочу відпускати дошку для кастингу.

Я хочу сама визначати своє життя.

І так... я стала котом.

Дивиною.

Я стала собою.

— Ну, усе буде добре. На щастя, у мене є зачіпка.

Сказавши це, не стільки собі, скільки для хоробрості, я пішла, несучи лише шкільну сумку. Починався новий триместр, була церемонія початку навчання, тож усередині були лише олівці та зошити, нічого особливого. Але тепер це було все моє майно.

Те, що все моє майно складалося з однієї сумки, робило мене схожою на Енн Ширлі при її першій появі... я дещо насолоджувалася своїм скрутним становищем, що було зовсім недоречно, тож, мабуть, я все-таки не така вже й похмура та серйозна... а щодо моєї зачіпки, то вона, мабуть, очевидна.

Руїни тієї покинутої підготовчої школи.

Здається, коли вона ще працювала, то називалася підготовчою школою «Ейко».

Місце, де пан Ошіно та Шінобу жили близько трьох місяців... і Арараґі теж жив там під час весняних канікул. Тож, хоч би якими зруйнованими вони не здавалися, там мав бути мінімальний набір зручностей, необхідних для ночівлі.

Такий був мій розрахунок.

Належну підлогу та дах над головою не варто було сприймати як належне.

Хоча пішки було далеко, я хотіла заощадити гроші, з огляду на те, що на мене чекало, і не поїхала автобусом.

Колись пан Ошіно поставив навколо цього місця бар'єр, через який дістатися сюди було важче, ніж здавалося, але тепер його зняли.

Треба було просто йти стежкою.

І ти опинишся на місці.

У будівлі, звісно, не було електрики, тож мені треба було підготувати місце для сну, поки ще було видно.

Хіба пан Ошіно та Арараґі не зсували парти й стільці, щоб зробити ліжка?

У такому разі я наслідую їхній приклад.

Я пройшла через огорожу, увійшла в руїни й почала підійматися сходами на четвертий поверх... я обрала його, бо Арараґі казав, що пан Ошіно часто бував саме там.

Іншими словами, я уявила, що на четвертому поверсі жити легше, ніж на інших, з огляду на звички попереднього мешканця... але це був промах.

А може, навіть повний провал.

У першій класній кімнаті на четвертому поверсі, куди я зайшла, була діра в стелі.

У наступній — отвір у підлозі.

Ні тобі належної підлоги, ні даху над головою...

Що ж до останньої кімнати, то там був такий безлад, наче всередині випустили дикого звіра... майже як після однієї з диких бійок Арараґі та Майой.

Я відчула легкий жаль. Можливо, я поквапилася.

Я була впевнена, що це місце не таке похмуре...

Хоча я вже мала на увазі це місце, коли заявляла про намір пожити в різних друзів, насправді умови виявилися суворішими, ніж я уявляла.

Змусивши себе посміхнутися і щосили намагаючись відчути захоплення, я спустилася на третій поверх... де в першій же класній кімнаті, куди я зайшла, були діри й в стелі, і в підлозі.

Діра в стелі, здавалося, з'єднувалася з тією, що я бачила в кімнаті на четвертому поверсі... ого, що ж тут сталося? Судячи з кольору країв, пошкодження мало бути досить свіжим... Якщо це підлога провалилася сама по собі, то сейсмостійкість будівлі залишала бажати кращого.

Серце калатало, поки я просувалася далі, аж поки нарешті не дісталася до класної кімнати, де стеля, підлога та стіни були в пристойному стані.

Я не дозволила собі розслабитися й одразу взялася до створення ліжка. Хоча це трохи нагадувало табір бойскаутів, я, звісно, ніколи не була бойскаутом.

Те, що я знаю, — це лише те, що я знаю.

Це не досвід.

У цьому Сенджьоґахара теж мала рацію.

Я ніби накопичую знання, а поруч із ними — безглуздя.

Справді, імпровізація ліжка зі зв'язаних парт була саме цим, але не такою вже й простою. По-перше, у мене не було мотузки, щоб їх зв'язати. Зрештою, мені довелося вийти з руїн, щоб сходити до найближчого магазину.

— Гаразд, готово. Для ліжка пана Ошіно знадобилося на одну парту більше, але я не така висока, як він. Такого розміру вистачить.

Все ж таки, робити щось своїми руками — це весело.

Готове ліжко здавалося досить дивовижним витвором... не втримавшись, я лягла на нього, усе ще в шкільній формі.

— Ой.

Це було нікуди не годиться.

Мої високі очікування обернулися величезною психологічною шкодою.

Це справді було нікуди не годиться.

Я відчула серйозну пригніченість.

Це було те ж саме, що спати на підлозі.

Твердо й нерівно.

Вирішивши, що необхідно провести контрольний експеримент, я спробувала розлягтися на підлозі. Здавалося, великої різниці не було.

Насправді через з'єднані частини ліжка з парт на ньому було спати навіть важче.

Якою ж жахливою людиною був пан Ошіно.

Він, мабуть, міг би спати й на ліжку з цвяхів.

Розмірковуючи, що ж робили Арараґі та Шінобу, я згадала, що Шінобу — вампірка, а Арараґі теж був ним під час свого перебування тут. Їх не можна було брати за приклад.

Вампіри можуть добре відпочити в тісній маленькій труні, тож я й гадки не мала, що для них означає сон.

— Постіль. Мені потрібна постіль...

Бурмочучи, я знову покинула руїни.

Гаманець був зі мною, а в ньому — дебетова картка... тож не те щоб я не могла піти за покупками.

Це не було такою вже й проблемою, бо мені було потрібно багато всього, а не лише пластикові мотузки... але як людина, якій доводилося заощаджувати навіть на проїзді в автобусі, я не могла дозволити собі теплий футон. Довелося шукати якусь заміну.

Я пригадала, як читала в якійсь книзі, що газети, журнали та картонні коробки — дуже економний спосіб зігрітися. Картонні коробки, ймовірно, можна було безплатно взяти в універмазі.

З огляду на кількість речей, які мені потрібно було купити, назад довелося б їхати автобусом, але з цим довелося змиритися. На найнеобхіднішому не варто економити.

Нужда на вигадки хитра.

Який прекрасний вислів.

Проте саме з цієї причини я пішла туди пішки.

Я йшла повільно.

Крок за кроком, ніби утрамбовуючи землю ногами.

Найнеобхіднішим для мене були їжа тривалого зберігання та вода. Я вирішила використовувати картонні коробки як матрац, а газети, а не журнали, як ковдру. З журналами довелося б виривати сторінки, на що, я боялася, не зможу піти. Руйнувати щось для читання, навіть журнал, здавалося неправильним. У газетах же сторінки вже були окремими.

Потім одяг.

Я не могла спати у формі... хоча Арараґі почав підозрювати, що в мене немає жодного комплекту повсякденного одягу, це, звісно, було неправдою.

Ті двоє ніколи не поводилися зі мною як батьки, але це не означає, що вони повністю занедбали свою дитину.

Вони робили необхідний мінімум.

Наче виконували обов'язок.

Тож одяг вони мені все-таки купували... просто мені не дуже хотілося його носити.

І все одно, усе це згоріло у вогні.

Коли таке стається, це кінець.

Це схоже на перезавантаження.

Так... і хоча це було зовсім недоречно, я не могла заперечувати, що частина мене відчувала полегшення.

Звісно, якщо щось і було ілюзорним, то це полегшення.

Перезавантаження? Ні... ніякого перезавантаження не було.

Чим ще була моя нинішня ситуація, як не екстреною евакуацією?

Те, що воно зникло, не означає, що його ніколи не було.

Обійшовши універмаг, я побачила, що одяг напрочуд дорогий. Довелося б сідати на поїзд, але, можливо, варто було поїхати в «Uniqlo»... так я почала думати, коли помітила поруч магазин «усе по сто єн».

Це наштовхнуло мене на думку, і коли я зайшла туди, то знайшла те, що шукала. Піжами (ну, спортивні штани та кофти в піжамному стилі) там не продавали всього за сто єн, але я була рада знайти спідню білизну. Я одразу купила і те, і інше, і на цьому мої покупки закінчилися.

«Але я не можу показати Арараґі білизну, куплену в магазині "усе по сто єн"», — промайнула в моїй голові дурна думка, коли я, як і планувала, сіла в автобус і повернулася до покинутої підготовчої школи.

Пан Ошіно ніколи не справляв враження людини, що веде звичайне життя, але він був людиною, а не вампіром, і коли я усвідомила, що він, мабуть, провів три місяці, борючись і долаючи труднощі ось так, мене охопила дивна хвиля захоплення.

Повернувшись до класної кімнати на третьому поверсі, я почала зміцнювати своє ліжко. Канцелярським ножем я розрізала картон, а потім обмотала парту двома шарами, закріпивши пакувальним скотчем. Можна подумати, що це все одно картонна коробка, але різниця в комфорті була величезною. Для певності я обмотала зверху ще одним шаром картону, завершивши облаштування постелі.

Усе це мене добряче втомило, тож я вирішила поїсти.

У мене були лише консерви, а це означало, що готувати не треба.

Звісно, я не забула.

— Дякую за їжу, — сказала я.

Якщо заглибитися в минуле, то для створення навіть консервованої їжі довелося пожертвувати якимось життям. І тому, дякую за їжу.

Ні, навіть якби в ній не було жодної крихти життя, їжа стане моєю плоттю і кров'ю, тож я з вдячністю прийму її.

Життя — це цінність.

Навіть якщо воно не живе.

Все ж, з часом така прісна їжа мені набридне, тож, можливо, незабаром доведеться купити газовий пальник і каструлю. Хоча моє житло було лише тимчасовим, поки ті двоє не знайдуть щось в оренду, вони теж були зайняті, тож я могла прожити тут досить довго.

— Туалетом і душем можу користуватися в школі... У крайньому разі, там можна навіть зарядити телефон. Вчитися я зможу в читальному залі або бібліотеці. Про що ще треба турбуватися...

Я перебирала всі можливі проблеми й розглядала їх... швидко вигадуючи план дій для кожної.

Це почало менше нагадувати турботу про майбутні дні та розробку заходів, а більше — самоствердження, що проклятий згорілий будинок зовсім на мене не вплинув.

Я ніби зводила кінці з кінцями всередині себе.

Наче розв'язувала суперечності.

Це було дуже в моєму стилі.

Закінчивши їсти, я знову подякувала.

Літо ще було в розпалі, тож сонце мало сідати пізно, але непомітно стало зовсім темно. Я переодяглася в піжаму, куплену в магазині «усе по сто єн», змінивши й білизну, і лягла спати на своє новеньке ліжко.

Не скажу, що було зручно.

Але, як не дивно, я, мабуть, спала міцніше, ніж будь-коли в коридорі.