Розділ 69: Дзянши Майой - 003

Зрештою, я так і не знайшов Хачікуджі.

Зрештою, Ононокі запитала в мене дорогу, і навіть після того, як ми розійшлися (тобто після того, як її зауваження «після солодкого завжди хочеться солоного» спонукало мене купити їй у тому ж магазині рисовий крекер як сувенір. Яка ж дорога дівчинка), я продовжував шукати Хачікуджі. Але вона вислизнула з моїх рук, аж до кінчиків своїх хвостиків.

Здається, вона вже пішла додому.

Чи... «пішла додому» звучить якось не так, враховуючи, що в неї не було ні дому, куди йти, ні способу туди дістатися.

Тож, може, варто просто сказати, що вона пішла?

Або що вона зникла?

Чи навіть, грубо кажучи, випарувалася?

Сумно про це думати.

Безнадійно сумно.

Це не через допит Ононокі... я завжди про це думав. Увесь час.

Хоч би який хоробрий вигляд вона робила, хоч би якою сонячною була її вдача, ці почуття прямували вулицею з одностороннім рухом, не минаючи нічого, і Хачікуджі Майой, та дівчинка, що вже не живе, була просякнута трагедією.

Бо зрештою.

Смерть — жорстока.

Смерть — це величезний, височенний бар'єр.

Узяти, наприклад, мене. Під час весняних канікул, коли вампірка висмоктала мою кров і позбавила мене людяності, я отримав абсурдну силу й став абсурдно слабким перед сонцем чи розп'яттям, і навіть зараз наслідки цього абсурдно залишаються в моєму тілі, і я продовжую абсурдно стикатися з цими дивинами... це зовсім не те що я назвав би щастям.

Чи я щасливий? Не можу так сказати.

Звісно, це тіло рятувало мені життя, і, чесно кажучи, ці наслідки бувають корисними... але нічого не вдієш, нещастя є нещастям.

Можливо, я трохи хизувався перед Ононокі, коли казав, що в цьому є й хороші сторони, і вони справді були, але все ж не можна просто перетворити нещастя на радість... не в кожній хмарі є світла сторона.

Смуток відмови від своєї людяності... я розумію його краще за будь-кого.

Але, попри наслідки й часткове безсмертя, у мене принаймні є тіло.

Я маю плоть.

У Хачікуджі немає навіть цього.

Не кажучи вже про тіло та розум... сумнівно, що в неї взагалі є те, що ми називаємо серцем.

Якщо вже на те пішло, я б назвав її тінню.

Так.

Усе, що в неї є, — це її ненормальність, і тому її існування ірраціональне.

Вона — дивина.

Не жива дивина... а мертва дивина.

Того Дня матері, коли я почав зустрічатися із Сенджьоґахарою, Хачікуджі звільнилася від своєрідного прокляття завдяки хитромудрому плану Ошіно, але, попри це, її нинішнє становище все одно не видається правильним.

Я не знаю, що про це думати.

Зовсім не знаю.

Перехід у потойбіччя не обов'язково означає щастя для привида... я точно не знаю, але всі, здається, вважають це неминучим, важливою подією, як-от одруження чи влаштування на роботу, але, можливо, це зовсім не так.

Блукати — не завжди погано.

Іноді корисно заблукати.

Деяким людям, як-от Ошіно, личить вічно блукати... і, можливо, я став ще менш прив'язаним до релігійних поглядів після того, як став напіввампіром, але я не можу позбутися думки, що для Хачікуджі перехід у потойбіччя — це не благословення.

Залежно від того, як на це подивитися, ідея, що переходити в потойбіччя — це правильно, насправді дуже зарозуміла.

Насправді продовжувати існувати як своєрідний ангел-охоронець міста, як вона це робила, може бути формою щастя.

Безглуздо наполягати на тому, що є правильним. Який у цьому сенс?

Принаймні зараз вона, здається, розважається.

Здається щасливою.

...І я розумію, наскільки безглуздо думати про все це.

Що я думаю, що я відчуваю.

Те, що я можу знати, не має до цього жодного стосунку.

Я не говорю риторично, я не намагаюся бути тактовним. Це справді, абсолютно не має значення.

Важливо те, як почувається Хачікуджі... що вона думає про свою ситуацію, що вона відчуває — ось що головне. Мої почуття, чи навіть почуття Ханекави (яка до неї дуже прив'язана), абсолютно неважливі.

Це сумно.

Наскільки ж це неважливо.

Якщо їй подобається продовжувати існувати не як прив'язаний до місця привид, а як мандрівний привид, розмовляючи з людьми, які звертаються до неї на вулиці... для мене цього достатньо.

Нікому не потрібно втручатися зі своєю думкою.

Та експертка, з якою я нещодавно мав справу, «сестра» Ононокі й так зване втілення «справедливості» Каґенуй Йодзуру, бачить «безсмертних дивин» на кшталт вампірів своїми ворогами... і категорично засудила «це» як щось неправильне.

Можливо, вона має рацію.

Я, звісно, не зрозумів цього, коли ми стояли одне проти одного, але, дивлячись на це спокійніше зараз, я розумію, що вона намагалася сказати.

Не тому, що Ононокі мила... я справді так думаю, глибоко в душі.

Хочу я того чи ні.

Це так просто, що навіть я можу це збагнути.

Ні крайня логіка, ні крайня сентиментальність не мають великого сенсу... якщо докопатися до суті людських принципів, то дійдеш до того, що «добре — це добре», а «погане — це погане».

Принаймні я не хочу, щоб хтось жалів мене за це напівбезсмертне тіло, а тим більше співчував мені.

Єдина людина, якій дозволено сумувати за мною, — це я сам.

Тож якби технократи, як Каґенуй чи Ошіно, з'явилися... або, можливо, цей приклад буде легше зрозуміти... якби з'явився той самий Бог і сказав: «Я знову зроблю тебе повноцінною людиною»... я б просто мовчки похитав головою. Дякую, але не треба. Відверто кажучи, це був би небажаний подарунок.

Я обрав цей шлях.

Тягар на все життя, шлях на все життя.

Навіть Бог не може мені вказувати.

Тож... з Хачікуджі те саме.

Звісно, була б інша річ, якби вона попросила мене допомогти їй виправити її нинішню ситуацію, але... я справді не знаю, що вона думає, про що б то не було.

Нічогісінько.

З наших приємних жартів та веселої балаканини не народилося і йоти взаєморозуміння.

Найважливіше питання так і не було поставлене.

Я впевнений, що не зможу поставити їй питання, яке хоче, щоб я поставив, Ононокі... я не можу її ні про що запитати.

Бо вона мені нічого не розповість.

Що ти хочеш робити?

Що ти відчуваєш?

Чи можу я щось для тебе зробити? Я так відчайдушно хочу знати відповіді, але питання залишаються непоставленими.

Я хочу допомогти тобі здійснити твої бажання, але...

— Тоді допоможи їй здійснити їх. До чого ця вдава́на турбота, кретине? Ти все ще переживаєш статеве дозрівання?

— ...

Після вечері я повернувся до своєї кімнати, щоб усе обміркувати, і, перш ніж я це усвідомив, настала, так би мовити, глуха ніч, і переді мною з'явилася маленька білява вампірка, наче світильник з датчиком, що автоматично вмикається в темряві.

Ну, почувайся як удома, чого вже там.

Від її початкового мовчазного, пасивного характеру не залишилося й сліду.

— Пхе, я не могла на це дивитися. Привів сюди ту дівку, цілий день воркував із нею.

— Досить цього застарілого сленгу.

— Тисяча вибачень. Мої звички періоду Едо важко вмирають.

— Не настільки ж застарілого.

— Чи не бажаєш почути, як я зображую Токуґаву Ієцуґу?

— Кого? Я нічого не знаю про, якого там, сьомого шьоґуна Токуґаву?

— Схоже, що знаєш.

Ну.

У нас тут усе-таки учень до іспитів готується.

— «Го, та це ж майже Укази про співчуття до живих істот!»

— Га? Що, він став популярним завдяки дідовим батьковим жартам чи що?

Не гай мого часу.

До того ж період не той... Урешті-решт, хіба ця маленька білява дівчинка, Ошіно Шінобу, колись відома як Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд, не відвідала Японію дещо раніше за часів Ієцуґу?

— Я почула про це за кордоном. Чутки про Ієцуґу досягли чотирьох куточків Землі.

— Він був настільки цікавим?

Хіба це не було в епоху національної ізоляції?

Можливо, чутки поширилися через нідерландських торговців у Нагасакі?

— Не гай мого часу цим лише тому, що ніхто не може цього підтвердити. У мене скоро вступні іспити, а ти мені всю японську історію з пантелику зіб'єш.

— Ну, правду кажучи, я того Ієцуґу в очі не бачила.

— Он як?

— Я зобразила Ієцуґу на основі записаної розповіді, яку почула в замку Наґоя.

— ...

Іншими словами, перш ніж прийти сюди, до весняних канікул, вона оглядала замок Наґоя?

Сподіваюся, тобі сподобалося.

І що це за посилання на Наґою... Доала, «Chunichi Dragons» і все таке.

*П.п: Chunichi Dragons — професійна бейсбольна команда з Наґої. А Доала — маскот команди.*

Скоро я почну розмовляти їхнім діалектом.

Або їсти полуничну пасту з «Mountain Café».

— У будь-якому разі, розпуста мого господаря змушує мене затуляти очі. Так із панною Ґахарою, і так із сестрицею Басою.

— Ти, вампірко, не називай їх панною Ґахарою та сестрицею Басою.

Не звикай так до світу людей.

І «сестриці Баси» в оригіналі немає.

Обережно з кросоверами.

— Стривай-но, — запитав я, — це означає, що коли Хачікуджі була тут сьогодні вдень, ти не спала?

— Я була напівсонна, але ти був такий збуджений, що інша половина прокинулася. Щось на кшталт вправи, коли стоїш на одній нозі із заплющеними очима.

— То ти перевіряла свою фізичну підготовку в моїй тіні.

Крутий спортзал, нічого не скажеш.

Але оскільки збудження... та й узагалі будь-який стан... перетікає між мною та Ошіно Шінобу, пов'язаними через мою тінь, коли я був збуджений через таку неймовірну подію, як перебування Хачікуджі в моєму домі, для неї це було як ніч перед екскурсією. Не дивно, що вона не могла заснути.

Хоча це й не повна зміна дня й ночі, я все ж змушую вампірку вести досить нерегулярний спосіб життя, через що мені трохи соромно.

Але перепрошувати я не збираюся.

З іншого боку, враховуючи, що вона про це не згадала, вона, мабуть, спала весь час, поки я ганявся за Хачікуджі та ходив на побачення з морозивом з Ононокі.

Ця думка мене втішила.

Шінобу та Ононокі були як вогонь і вода; Ононокі відчувала травму через Шінобу, а Шінобу просто не терпіла Ононокі.

Я був би безпорадний, якби вона спробувала зігнати на мені злість.

...Знаєте, я починаю думати, що, можливо, мені варто щось зробити зі своєю звичкою отак просто миритися з супротивниками.

Хоча, якщо вже на те пішло, сама Шінобу колись була моєю супротивницею.

— Гаразд, гаразд, — сказала вона, — я жартую про стояння на одній нозі, але про заплющені очі — це не зовсім неправда. Хіба я тобі не казала? Це було видовище, від якого я б воліла затулити очі.

— Ну...

На жаль, мабуть, видовище її «господаря», який так тішиться дівчині, не викликає великої поваги.

— Воістину, та панна була беззахисна, спала на твоєму ліжку... як ти міг не помацати її хоч раз, боягузе? Це був ідеальний час для цього.

— Цього ти від мене очікуєш?!

Хоча на вигляд їй вісім років, Шінобу насправді 500-річна вампірка, хитра ветеранка. Навіть Камбару не зрівняється з нею в розпусті.

Вік і стать не мають абсолютно ніякого значення.

Якщо відкинути розмови про Ієцуґу, то коли проживаєш стільки різних епох, знаєте, це природно, ну знаєте, ставати таким.

— Десять — чудовий вік для одруження.

— Ні. Не в наш час.

— Не сприйми це неправильно, але мені здається, що для процвітання виду люди повинні одружуватися з настанням менструації.

— Немає персонажки, яку було б важче адаптувати для аніме, ніж ти.

Не дивно, що вона не промовила жодного слова.

Я чув, для радіопостановки її змусили говорити як вокалоїд...

— Гаразд, гаразд, ти хочеш сказати, що мої поняття більше підходять для історичної драми?

— Що, це в тебе батьківські жарти?

Це було навіть не смішно.

Її можна було б просто обмежити новими законами.

Другий сезон пройде без тебе.

— Але, — сказала Шінобу, усміхаючись.

Жахлива усмішка.

Розрив... чи прірва, була страшною.

Таке ніяк не адаптувати для аніме.

— Навіть якщо вона не може зрівнятися з моїми 500 роками, та панна не така вже й молода, як здається, дозволю собі зауважити. Її вигляд залишився таким, яким був на момент смерті, але насправді вона, мабуть, старша за тебе.

— Ну...

Хачікуджі Майой.

Вона померла десять з гаком років тому.

Її збила машина, коли вона переходила на зелене світло... і відтоді вона блукає вулицями цього міста, знову і знову, понад десять років...

Я не знаю, коли в неї день народження, тому не можу сказати точно, але в будь-якому разі їй точно за двадцять, а отже, вона старша за мене.

Вона була моєю старшою сестричкою.

— Справді. І тому не становить жодної юридичної проблеми, навіть у цьому сучасному світі.

— Закони навіть не поширюються на привидів.

До того ж це не так просто.

Її вік зафіксувався, коли вона померла.

Якщо подивитися на це так, Хачікуджі навіть більш незмінна, ніж Шінобу, більш безсмертна, ніж безсмертні.

Не продовжує жити, не воскресла... вона мертва, тому більше не може ні жити, ні померти.

Навіть вампіри старіють... навіть Шінобу постаріла, а їй 500 років.

Але Хачікуджі є Хачікуджі.

Одинадцять років на всю вічність.

Мертва, як вона є.

— Гаразд, гаразд. Краще, ніж бути підлітком на всю вічність, чи не так?

— Яка різниця.

Це не допомагало.

Про що, чорт забирай, вона говорила?

Це вона про мене?

— По-перше, — сказав я, — найважливіше — це не юридичні бла-бла-бла, а почуття Хачікуджі.

— Ніколи не можна по-справжньому вгадати почуття дівчини щодо шлюбу.

— Ой. Ситуація змінилася.

— У будь-якому разі, слухай уважно. Я хочу сказати тобі, що хвилюватися через це марно.

— Га? Це те, що ти хотіла сказати?

Це було зовсім не те що вона говорила.

Ти ж щойно підбурювала мене приставати до Хачікуджі, чи не так?

Коли, чорт забирай, ти здогадалася, про що я хвилююся?

Не вдавай, ніби ти від самого початку була серйозною, це виставляє мене дурнем.

— Це марна трата часу — думати про те, що та панна хоче робити, або ким вона хоче бути. Тобі навіть не варто питати.

— Навіть не варто питати.

— У будь-якому разі, ти нічого не зможеш зробити. Хоча я в запалі й запропонувала тобі допомогти їй здійснити її бажання, ти краще за будь-кого маєш знати, що це неможливо.

— ...

— Ти не зміг нічого зробити ні для панни Ґахари, ні для сестриці Баси. Зрештою, ті двоє подолали свої випробування самотужки.

— Що, ти потоваришувала з ними за моєю спиною чи що?

Трохи запанібрата, чи не так?

Справді.

Я, здається, пригадую лише ворожість між тобою та Ханекавою, а щодо Сенджьоґахари, я майже впевнений, що ви ніколи й словом не перекинулися.

Коли ти, як персонажка, стала такою дружньою?

— Справді, це дуже дивно. Я не можу змусити себе ненавидіти їх, хоча й не знаю чому. Ймовірно, це через наш зв'язок, завдяки якому твій вплив поширюється навіть на мої вподобання, навіть на любов і ненависть.

— Хах...

То ми так глибоко пов'язані... якщо зайшло так далеко, це більше схоже на телепатію, ніж на зв'язок.

— Моє бажання переспати з тією панною, ймовірно, також походить від твого впливу.

— У мене немає такого непристойного бажання!

Завжди намагаєшся перекласти відповідальність!

Ти сама по собі сукуб!

— ...Стривай, — сказав я. — Якщо вже так прискіпуватися, ми були просто парою до нашого зв'язку, до того, як тебе запечатали в моїй тіні, іншими словами, під час весняних канікул. І спочатку це йшло від тебе. Бо на початку ти була господинею, а я — слугою. Іншими словами, так само як ти зараз під моїм впливом, я був під твоїм впливом під час весняних канікул. Тож чи означає це, що мій крутий образ, який тоді розсипався...

— Ковть.

— Ковть, кажеш?!

Завдяки продовженню серії спливали деякі несподівані істини.

Мабуть, були й переваги в затягуванні цієї історії.

— Гаразд, гаразд. Але повернімося до теми. Ми втратимо читачів, якщо продовжуватимемо цю пусту балаканину.

— Так? Ну, я б, наприклад, хотів би ще трохи поговорити на цю тему...

Це здається дуууже важливим.

Достатньо важливим, щоб похитнути основи всієї історії.

— Проте, якщо ми будемо лише базікати, може статися ще один державний переворот. Сестриця Баса отримала схвальні відгуки як оповідачка за те, що завжди переходила до суті.

— Мабуть, ти маєш рацію...

Насправді були пропозиції, щоб цей том розповідала Хачікуджі.

Гадаю, вони справді це розглядали.

До речі, було багато причин, чому вони відмовилися від цього плану, але, очевидно, однією з головних було те, що вони хвилювалися, що я виглядатиму жахливо, якщо історія розгортатиметься з погляду Хачікуджі (на відміну від, скажімо, більш поблажливої Ханекави); вони мене пожаліли.

Мене пожаліли...

Яке розчарування.

— Ну, якщо залишити осторонь речі, які ще не відбулися в хронологічному порядку, ти маєш рацію. Я справді нічого не можу зробити для Хачікуджі.

Це не було так, ніби є ворог, з яким треба битися.

Якби були супротивники, все, що мені потрібно було б зробити, — це перемогти їх, але, як це часто буває в реальному житті, це була не така історія.

Перемогти щось, побити когось, драматично, змінюючи світ... таке буває лише у відеоіграх та спорті. У реальному світі все ніколи не буває так просто.

Те, з чим я... з чим ми маємо зіткнутися, навіть не абсурдне чи безглузде... часто це просто звичайна реальність.

Сама реальність — це ворог, наш супротивник.

І немає нікого, хто міг би її перемогти.

Жодної людини за всю історію.

Усі падають перед реальністю.

Життя — це програшна битва.

— Ну, якщо мій господар прагне стати першим, я не стоятиму на його шляху.

— Та ні, це надмірні очікування від твого господаря...

— Краще залишити все як є, — сказала Шінобу крижаним голосом. — Не думай занадто глибоко і не втручайся занадто глибоко. Це стосується і тебе, і мене... що буде, те й буде. Насправді інакше й бути не може. Принаймні це не та справа, у яку мають втручатися інші. Роблячи це, ми з тобою зазнавали повних і частих невдач... навіть та колишня староста класу. — Зрозуміло, цього разу Шінобу не сказала «сестриця Баса». — Її втручання не принесло нічого, крім болю, радом з котом...

— Ти сказала «радом».

— Разом з.

— То це був хибодрук...

Якщо «д» можна сплутати із «з», то ця книга писалася не в текстовому редакторі, а олівцем на папері.

Як вони взагалі збираються зробити з неї цифрову книгу?

— Не хочу відходити від теми, але чи не здається тобі, що денші шьосекі мали б більший успіх, якби для них була крутіша англійська назва? Попри всі розмови, їхній розвиток зупинився.

— Ну, вже є деякі терміни... наприклад, і-букку, хоча ти говориш не про таку недолугу нісенітницю, а про вдалий вислів?

— Ага. Можна було б дати ієрогліфам денші шьосекі круте фонетичне прочитання, як це завжди робили для назв романів.

— Пурадзума тайпу.

*П.п: Плазмовий тип...?*

— Круто!

Хоча й дуже по-дитячому.

Особливо каламбур зі словом «тайп», як у значенні «тип» і «шрифт».

— Текусуто.

*П.п: Підручник.*

— Лаконічно, дуже сай-фай. Мені подобається.

— Баккубодо.

*П.п: Невідомо що...*

— Наголошуючи на поглядові читача?

— Райто ноберу.

*П.п: Лайт новела, тобто роман.*

— Ага, саме так!

Цим ідеальним панчлайном, що завершив денну розвагу (?), Шінобу знизала плечима й сказала:

— Ну.

Не найкращий перехід...

— Ось суть того, що я хочу тобі сказати. Я просто думаю, що тобі було б краще хвилюватися про інші речі.

— А.

Справді, хоч би скільки я переживав через Хачікуджі, навіть якщо це не було марною тратою часу, це, безумовно, було його бездіяльним використанням.

Я це чудово знав.

Мені не потрібно було цього казати.

Але про що ще я маю хвилюватися?

Про що?

У моєму житті немає про що хвилюватися.

Усе чудово.

— Стривай. Чому ти спантеличено схиляєш голову? Ти — старшокласник, а доля учня — вчитися.

— ...

Щооо.

Ти, і кажеш щось настільки банальне?

Яка частина тебе колись була вампіркою?

Коли ти стала просто ще однією надокучливою молодшою сестрою?

Справді нагадує мені часи, коли Карен і Цукіхі були молодшими.

— Я вчуся, як і належить, — сказав я, як роздратований старший брат. — Ти маєш знати краще за будь-кого, ти ж усе літо ховалася в моїй тіні. Ти знаєш, як старанно я готувався до вступних іспитів із Ханекавою та Сенджьоґахарою. Забудь про Ієцуґу, я можу назвати весь клан Токуґава і кожного чортового члена роду Мінамото на додачу.

— Ого, звісно, я знаю. І не лише японську історію, ти справді наполегливо займався японською літературою, математикою, англійською, природничими науками. Думаєш, я не вражена? Я була за тобою весь цей час. Буквально, у твоїй тіні. Однак.

Шінобу витримала паузу, а потім сказала дуже... для більшого ефекту, дуже просто:

— Ти не зробив жодної сторінки літнього домашнього завдання.