Розділ 68: Дзянши Майой - 002

— Ну-ну-ну, що це в нас тут? Ти маєш гарний вигляд, добрий пане монстре. Я відчула полегшення, і заздрість.

Просто, щоб ви знали, я не збираюся казати вам, що зустріч з Ононокі Йоцугі того дня… у неділю, двадцятого серпня, в останній день літніх канікул… стала початком усього.

Вона (якщо це правильний займенник, у чому я не впевнений, але Ононокі точно виглядає як чарівна дівчинка ніжних літ, навіть якщо сама використовувала чоловічий займенник) просто була там, і нічого більше. Якщо, виходячи з такого рівня участі, я збираюся покласти на неї частину провини за інцидент, то мені варто було б просто проігнорувати її, коли вона до мене гукнула.

Не те щоб ми з Ононокі були нерозлучними друзями, чи близькими, чи навіть особливо дружніми… насправді нещодавно трапилася невеличка халепа, коли ми намагалися вбити одне одного через мою геть не милу молодшу сестру.

Яке там ігнорувати, краще б я напав на неї, щойно побачив, дуже вам дякую.

Звісно, те саме стосувалося й Ононокі, і хоч я уявляю, що вона й сама хотіла б на мене напасти (це не гіпотеза, вона більш ніж здатна на це), і хоч, як завжди, її беземоційна невиразність не говорила мені абсолютно нічого про її справжні думки, я вирішив, що, мабуть, нічого страшного, якщо я порадію її голосу, хоч як мало вона, здавалося, за мною сумувала.

Що ж, хай там як.

Добре, коли до тебе говорить мила юна дівчинка.

Навіть якщо вона — дивина.

Тому що вона — дивина?

— О, привіт, Ононокі, — відповів я.

Ми були на тротуарі, на перехресті, не так уже й далеко від резиденції Арараґі, де я живу.

Я раптом зрозумів, що знайома дівчинка в спідниці, яка приховувала все аж до щиколоток, стоїть прямо біля мене. Здавалося, вона помітила мене практично в той самий час (строго кажучи, я думаю, вона побачила мене на долю секунди раніше).

Світлофор був червоний.

Ні, насправді він у ту ж мить став зеленим.

Колір, що означає безпеку.

— Давно не бачились… але ж не так уже й давно, — сказав я. — Чомусь здається, що ми востаннє бачилися дуже-дуже давно. Але ж це було нещодавно, так? Емм…

З соромом мушу визнати, що спершу я оглянув усе навколо.

Не те щоб я боявся, що перехожі стануть свідками моєї відвертої розмови з маленькою дівчинкою (я повністю позбувся такої надмірної чутливості). Я боявся однієї онмьоджі, яка використовувала Ононокі як свого шікіґамі.

Каґенуй Йодзуру.

Невже вона… але якщо Ононокі тут, то шанси, що Каґенуй знову «відвідує» наше місто, були надзвичайно високі… Ця думка змусила мене нервувати.

Якщо це була правда, то «навала» — влучне слово.

Коли вона стоїть — хаос; коли сидить — руйнування; її хода — наче тероризм… якби це було можливо, я б хотів більше ніколи її не бачити.

Зустріч — це одне.

Реванш — навіть не обговорюється.

Наскільки я міг судити, її не було поблизу. Вона не з тих, хто ховається (Каґенуй навіть на землю не ступає, частина якогось там незрозуміло-якого-ізму), тож якщо я не побачив її одразу, то, мабуть, міг наразі розслабитися…

— Не хвилюйся, добрий пане монстре. Сестри зі мною немає. Я, Ононокі Йоцугі, тут сама, — розпізнавши мої запобіжні заходи (можливо, «підозріла поведінка» краще б описала мої дії) такими, якими вони були, Ононокі випередила мене, перш ніж я встиг запитати. — Не те щоб ми з сестрою постійно скрізь разом, тож зроби мені ласку і не думай про нас завжди як про комплект. Ми радше не комплект, а осередок із двох осіб.

— Ага… — я, звісно, сподівався, що це правда. Каґенуй була, ну… гадаю, вона радше хороша людина, ніж погана (дехто навіть каже, що вона втілює справедливість), але з огляду на наші натури, ми навряд чи сумісні. — У такому разі, ти доволі вільна фамільярка. До речі, Ононокі, коли ми вперше зустрілися, ти теж не була сама й не заблукала?

— Я не заблукала. Не ображай мене. Я просто питала дорогу.

— Хіба це не визначення того, що ти заблукав?

— Якщо питати дорогу — це все, що потрібно, щоб заблукати, то кожна дитина у світі — загублена дитина. Люди ж постійно так кажуть, чи не так? Запитати — сором на мить, не запитати — на все життя.

— Мабуть, так.

— Також кажуть, що відповісти — самовдоволення на мить, не відповісти — на все життя.

— Жодне прислів'я не є настільки гидким.

Оскільки Ононокі завжди була відстороненою, було важко зрозуміти, жартує вона чи ні, але для певності я зіграв роль серйозного співрозмовника. Вона не виглядала особливо в захваті, ані засмученою через виправлення, тож я так і не знав, чи правильно вчинив.

Яка складна дитина.

Я не просив її бути надто експресивною, але невже вона не могла проявити хоч трохи емоцій, як звичайна дитина її… секунду.

— Агов, Ононокі.

— Що?

— Я знав, що щось не так… Коли ми зустрічалися раніше, у тебе не була дивніша манера мовлення? Усі твої фрази закінчувалися на «сказав він з хвацьким виглядом», якщо я правильно пам'ятаю.

— Стули пельку.

Короткий наказ, тихим голосом… таким тихим, що я не міг розібрати, хто це сказав.

Він був просякнутий емоціями.

Жалем, гіркотою, чим би воно не було — темною емоцією.

— Це болюче місце в моїй історії.

— …

Добре. Гаразд.

Вона усвідомила, наскільки це було болісно. Я й гадки не мав, чи вона сама до цього дійшла, чи хтось їй на це вказав, але судячи з того, наскільки тихим був той голос, здавалося, що друге…

— Я ніколи, ніколи більше не робитиму хвацький вигляд.

— Ну, ти його й так ніколи не робила. Але, Ононокі...

Я хотів продовжити її підколювати, але зважив на її почуття, стримався і перейшов до наступної теми.

Великодушно, можна сказати.

Треба бути добрим до маленьких дівчаток, незалежно від того, люди вони чи ні.

Такий шлях Арараґі Койомі.

— Чому ти тут? — запитав я.

— Чому? Ну-ну, добрий пане монстре, з якого це дива ти ставиш мені таке запитання? Це все місто — твій задній двір? Я й не знала, що вхід заборонено без попереднього дозволу. Щиро перепрошую.

— …

Я не зрозумів її образу.

Можливо, вона й відмовилася від своєї дивної коронної фрази, але її своєрідна манера мовлення була живою і здоровою… чи радше, завдяки тому беземоційному обличчю, вона завжди буде тривожною.

Скажу прямо, це було наче розмовляти з роботом.

— Хоч це й не мій задній двір, — великодушно підіграв я, — але це моє місто. Тож якщо ти плануєш щось дивне…

— Ти мене зупиниш?

— Ні, я думав тобі допомогти.

— Який простак… — Вона виглядала враженою. Чи насправді її обличчя не змінилося. — Ти припускаєш, що я не збираюся робити ніяких капостей?

— Хтозна. Але, крім того факту, що я — нелюдський напіввампір, а ви, шановні — мисливці на привидів, що спеціалізуються на безсмертних, у нас насправді немає причин бути ворогами.

— Від цього факту нікуди не дінешся, чи не так?

«Я прийшла, бо мене покликали», — сказала вона мені.

Її голос звучав абсолютно байдуже.

Це навіть не було схоже на пояснення.

— Можна сказати, мене відрядили. Я ж шікіґамі, зрештою. Я не знаю деталей. Мене не дуже цікавить, з ким я б'юся. Ти готовий мені довіряти, але я безжально ріжу жінок і дітей, якщо мені накажуть.

— Ріжеш…

Навіщо вживати таке грубе слово?

Зовсім не було схоже, що вона звикла його вимовляти.

Звісно, її коронний удар, «Безмежна книга правил», що складалася переважно з винятків, справді могла б «зарізати» більшість ворогів.

— Байдуже, — сказав я. — Я не знаю, що ти плануєш робити, чи за чиїм наказом, але просто не рознось моє місто надто сильно.

— Гаразд. Цього разу сестри тут немає, тож щодо цього можеш не хвилюватися.

— Слабка втіха.

— До речі.

— Так?

— Як твоя володарка? Ну, я не знаю, чи ти тепер володарка, але… та… ти знаєш…

— А, ти про Шінобу, — заповнив я прогалину… поглядаючи на свою тінь. — Вона спить у цей час доби. Ну, ми й самі осередок із двох осіб. З іншого боку, нічого не вдієш із тим, що ми також і один комплект.

— Справді.

Ононокі кивнула, абсолютно беземоційно. Але було очевидно, що вона відчула полегшення, на якомусь глибокому рівні. Це принаймні було ясно. Каґенуй добряче мене вимотала, але й Шінобу вимотала Ононокі…

Не те щоб ми насправді зізналися в цьому одне одному, але ми обоє були глибоко травмовані тим досвідом.

— Та недолуга вампірка мене, звісно, анітрохи не лякає.

— …

Ця шікіґамі була милою, коли блефувала.

Коли я глянув, то побачив, що світлофор у якийсь момент знову став червоним. Власне, ми так розмовляли вже деякий час, тож він, мабуть, змінився вже кілька разів. Насправді він знову став зеленим саме в ту мить.

— Переходьмо.

— Добре.

Я перейшов вулицю пліч-о-пліч з Ононокі.

Не те щоб ми підіймали руки чи трималися за них.

Еммм.

Що тут узагалі відбувається?

У який би сценарій Ононокі не була вплутана цього разу, здавалося, він не мав до мене жодного стосунку… Іншими словами, як не крути, мені не варто в це втручатися.

З іншого боку, розійтися саме тоді, коли я дійшов цього висновку, було б якось шкода. Хоча, правда, якби вона була в місті через мене чи Шінобу, було б набагато безпечніше поспішно відступити.

— Ононокі. Дещо проясню... ти точно не заблукала?

— Ти як заїжджена платівка. Але я, так і бути, спитаю в тебе дорогу, якщо це тебе ощасливить.

— Не треба…

— Я, так і бути, дозволю тобі купити мені морозива, якщо це тебе ощасливить.

— Ще менше треба.

І надто вже прозоро.

Це не було велике місто, і тут не було крамничок, що продають морозиво на кожному розі.

Але хіба трохи далі не було магазину?

Можливо, там продавали морозиво?

Зрештою, було літо.

— Гаразд, куплю тобі.

— Що за чортівню ти верзеш, добрий пане монстре? Усе це, очевидно, було просто жартом.

— Я не з тих, хто розуміє жарти.

— Ні, я не можу дозволити вам купити мені «Häagen-Dazs».

— Цей жарт я зрозумів.

— «Шоколадний фондан», будь ласка.

— Не згадуй лімітовані смаки. Де я тобі такий дістану?

Зрештою, я таки пригостив її морозивом на паличці.

Не те щоб воно коштувало стільки, щоб цим хвалитися.

У них навіть не було «Häagen-Dazs».

Не кажучи вже про те, щоб їсти його прямо в магазині, їсти на ходу — погані манери, тож ми сіли серед найближчих кущів.

Для самотнього старшокласника це було б так само непристойно, як їсти на ходу, але з маленькою дівчинкою поруч? Сцена настільки чарівна, що навмисне не вигадаєш.

Не те щоб вона зовсім не справлялася, але в Ононокі виникли деякі труднощі з розгортанням морозива, тож я їй допоміг.

— До речі, добрий пане монстре. Є дещо, що я хочу запитати, перш ніж подякувати.

— Я б волів, щоб ти просто нормально подякувала, але що таке?

— Насправді є дещо, що мене турбує вже деякий час… Не буде недоглядом сказати, що я гукнула до тебе саме через це.

— Ти маєш на увазі, перебільшенням.

— Тобі хтось подарував цей рюкзак?

Рукою, в якій не було морозива, Ононокі вказала на рюкзак, що був на мені.

Ну-ну. Тобто, для мене він був ідеального розміру… але завеликий, скажімо, для п'ятикласниці.

Насправді…

— Ем, ні, мені його не дарували, — обережно, щоб не забруднити морозивом, я зняв рюкзак і поклав поруч. Я не знаю, що там було, але він був добряче важкий. — Хачікуджі його залишила.

— Залишила… Вибач, не варто було питати. Тоді вона пішла.

— Ні, не в сенсі «залишила назавжди», нічого такого страшного. Це не річ на згадку чи щось таке, — пояснив я. — Вона сьогодні заходила до мене в кімнату. Вона така неуважна, що втекла без свого клятого рюкзака.

— Хах… Він тобі не личить, добрий пане монстре.

— Відчепись. Він не мій, звісно, не личить.

— Лямка зовсім обвисла. Ти виглядаєш як ідіот.

— Слідкуй за словами.

— Ой, вибач, — перепросила Ононокі й переосмислила свої слова.

Це було несподівано прямолінійно з її боку.

— Лямка зовсім обвисла. Люди знатимуть, що ти ідіот.

— Занадто несподівано прямолінійно!

— Тож великий рюкзак — це те, що можна забути.

— Ну… Щоправда, вона рідко його знімає, але сьогодні вона виглядала втомленою. Вона навіть заснула на моєму ліжку. На моєму клятому ліжку, ясно?

— Ця частина справді така важлива?

— Саме тоді вона зняла рюкзак і закинула його в куток. А коли пішла, просто залишила його там. Ось чому я тут, іду за нею по п'ятах, щоб повернути його.

Принаймні, я мав намір іти за нею по п'ятах, але я навіть не бачив тієї жвавої маленької скороходки. Тож насправді я просто тинявся… Треба було взяти велосипед.

Якщо бути абсолютно чесним, я майже здався в пошуках Хачікуджі й почувався досить зневіреним, коли до мене гукнула Ононокі.

— Але ж вона блукає вулицями, чи не так? Хіба такий привид справді може прийти до тебе додому? Ого…

— Так, ого. Навіть я мушу захоплюватися тим, наскільки вона вільна.

Після історії з Заблукалою коровою, Хачікуджі отримала особливе підвищення на два ранги — від привида, прив'язаного до місця, до мандрівного привида, тож хоч вона й блукає вулицями, вона до них не прив'язана (я думаю). У такому разі це було не так уже й дивно.

— Стривай-но, — сказав я. — Відмотай назад. Ти знала Хачікуджі?

— Не вдавай, що не пам'ятаєш, добрий пане монстре. Чи, може, мені сказати, добрий монсеньйоре.

— Досить дивних прізвиськ. Монсеньйор?

Воно може прижитися.

Це було, так би мовити, в її дусі.

— Броґр, — запропонувала вона.

— Облиш уже.

— Хіба вона не стояла поруч із тобою, коли ми вперше зустрілися, добрий пане монстре?

— Справді? А, так, точно.

— Дует монстра і привида. Надзвичайно рідкісне видовище, навіть для когось у моєму становищі… саме тому я й заговорила з тобою того разу. Я абсолютно точно не заблукала.

— …

Це прозвучало як суцільна брехня. На її беземоційному обличчі це навряд чи було написано, але, можливо, вона просто була настільки поганою брехухою.

Який контраст… із Хачікуджі.

— Щось, залишене привидом, — це, однак, найрідкісніша з рідкостей, — зауважила Ононокі. — Як вона взагалі стала привидом?

— Хтозна.

Я, звісно, знав, але ухилився від запитання.

Такий я, Койомі-Ухильник.

Не те щоб це було так складно пояснити, але це стосувалося особистого життя Хачікуджі… ні, точніше, її особистості.

Можливо, було б нормально поговорити про це з Ононокі. Зрештою, вона була такою ж дивиною, як і Хачікуджі, але з іншого боку, можливо, саме тому варто було бути обачним.

— Я теж починала як людина.

— Га?

Я був абсолютно збитий з пантелику несподіваною заявою Ононокі. Насправді це було більше схоже на раптове зізнання, ніж на несподівану заяву.

— Немає чому так дивуватися. Ти теж починав як людина, чи не так? Чи стривай, за словами сестри, ти досі людина.

— Хтозна. Це трохи неоднозначно… Але тепер, коли ти згадала, мені ніколи не було зрозуміло, Ононокі. Яка саме ти дивина?

— Складне питання. Я — шікіґамі, але сестра створила мене сама, з великою кількістю оригінальних компонентів, тож я… ну, з огляду на це, по суті, я — цукумоґамі.

— Цукумоґамі? Це як коли інструмент, яким користувалися сто років, отримує душу або затаює образу на свого власника, якщо його викидають? Чи я помиляюся?

— Ти більш-менш маєш рацію, — Ононокі схвально кивнула на мої ледь пригадані знання. — Але я — людська цукумоґамі.

— Що-що?

— Цукумоґамі, створена з людини, якою користувалися сто років… чи, можливо, мені варто сказати, трупна цукумоґамі. Сестра сказала мені тримати це в таємниці, але йой.

«Бо якщо я комусь розповім, їм доведеться померти»… таким було тривожне продовження від Ононокі.

Чи «тривожне» — не те слово?

Дуже дякую за надану інформацію.

У тебе до мене якісь проблеми?

Можливо, до Шінобу і є, але не зганяй їх на мені.

Поверни те морозиво.

— Ем, тож, Ононокі, хоч ти й виглядаєш як дитина, тобі насправді понад сто років?

— Жодних шансів. Я не якась стара карга, — похитала головою Ононокі. Звісно, хтось, хто ставився до Шінобу як до старої відьми, мав би якісь дивні заскоки щодо власного віку. — Це моє життя почалося, коли сестра мене воскресила.

— Воскресила…?

— Так, я одного разу померла. Померла і повернулася. Онмьоджі, зрештою, добре знаються на мистецтві воскресіння мертвих… і знаєш що, добрий пане монстре? Ти хоч уявляєш, яка різниця між тобою і мною? Не кажучи вже про ту дівчинку-привида, Хачікуджі?

— Різниця? Тобто, хіба ми не абсолютно різні?

Вампір.

Привид (прив'язаний до місця → мандрівний).

Шікіґамі.

Усіх трьох можна було класифікувати під рубрикою «дивина», але як категорія, це було наче «ссавці»… або ще розпливчастіше, «хребетні».

Справжнє питання було в тому, чи було в нас щось спільне?

— Звісно, у нас є щось спільне, — заявила Ононокі. — Ми всі колись були людьми.

— О… розумію. Але якщо так усе розкласти, то цього разу відмінності зникають, чи не так? Я, ти, Хачікуджі — ми всі троє починали як люди, потім померли…

— А я кажу, що спосіб, у який ми померли, різний. Ти — безсмертний. Ти став безсмертним у момент смерті. Іншими словами, ти, строго кажучи, ніколи не був мертвим.

Безсмертний.

Без смерті.

Тож я не помираю.

— Іншими словами, добрий пане монстре, не те щоб ти й та інша вампірка померли й повернулися до життя. Правильніше буде сказати, що ви продовжуєте жити, не вмираючи.

— Хммм…

Що ж.

Для мене це звучало як семантика, але, можливо, вона мала рацію.

— Я, з іншого боку, померла. Справді померла. І я повернулася до життя після того, як померла. Але моє життя і моя доля значно відрізняються від того, якими вони були раніше. Насправді я думаю, правильніше буде сказати, що я відродилася.

— Відродилася.

— Так. Я навіть не успадкувала спогадів про своє минуле життя… Я — абсолютно інша істота. А щодо тієї дівчинки-привида, — продовжила Ононокі, не зводячи очей з рюкзака Хачікуджі, — вона не повернулася до життя… вона померла, і вона досі мертва, без повернення. Ось що таке привид. Привид не продовжує жити, не відроджується… якщо вже на те пішло, я б сказала, що привид продовжується в смерті.

— …

— Послухай, добрий пане монстре. Подумай над тим, що я казала, і скажи мені: хто з нас, на твою думку, найщасливіший? Особисто я думаю, що нам усім трьом пощастило по-своєму… ми всі щасливчики. Більшість людей помирає, і на цьому все. Зберегти свідомість після смерті — я б назвала це великою удачею.

— …Хіба можна робити такі узагальнені заяви?

Я… не міг відповісти на запитання Ононокі.

Я не знав, що сказати про те, хто найщасливіший… і, по-перше.

Хіба можна справді назвати це великою удачею?

Я не знаю.

Тобто, хіба я не пройшов через пекло під час весняних канікул через це? Хіба Хачікуджі не блукала загубленою понад десять років через це?

І сама Ононокі… якщо вона мене питає, мені важко повірити, що вона вважала себе щасливою.

Насправді…

Насправді…

— Ти коли-небудь думав про те, чому ти народився?

Оскільки я не міг відповісти…

Вона просто поставила інше запитання.

Вона не тільки не стримувалася.

Вона тиснула ще сильніше.

Це було майже як звинувачення… навіть допит, наче вона справді щось мала проти мене.

Чому?

Які в неї були до мене претензії?

— Я багато думав про це, коли був у середній школі. Але так і не знайшов відповіді.

— Я думала про це постійно з дня свого народження. Чи, точніше, з дня своєї смерті? Ні, я думала про це постійно з дня свого відродження. Про те, що має бути якийсь сенс… а якщо ні, то, можливо, мене тут не повинно бути.

— …

Тому що ти — дивина.

Тому що ти — ненормальна, ірраціональна.

У кожної дивини є свої причини… це щось, що казав Ошіно Меме?

Навіть якщо люди народжуються без жодної причини, дивини — народжуються…

— Або, можливо, це насправді сенс моєї смерті. Я думала, можливо, ти зможеш мені відповісти. Зрештою, ти, здається, наговорив сестрі досить крутих речей.

— Ні… у мене немає на це відповіді, — сказав я, ретельно добираючи слова. Я сказав беземоційній дивині, що сиділа поруч, їла морозиво і ставила складні запитання. — Не думаю, що Хачікуджі теж змогла б тобі відповісти. Якщо саме тому ти запитала мене, як вона стала привидом.

— Звісно, саме тому.

— Вона не стала привидом, бо хотіла цього, так само як я не став вампіром, бо хотів цього. Просто так сталося, от і все.

— Звісно, у мене так само.

— Не зовсім. Звучить так, ніби у твоєму випадку це сталося завдяки рішучому наміру пані Каґенуй.

— Сестри…

— Це не просто сталося… Це не просто так склалося, був рішучий намір. Хоча, яким був її намір, я навіть уявити не можу… Хіба це правильно для мисливиці на привидів, що полює на безсмертних, воскрешати мертвих? — Коли її запитують, чому вона спеціалізується на безсмертних дивинах, Каґенуй, вочевидь, відповідає: «Бо не існує такого поняття, як зайти занадто далеко»… (на мою думку, вона все ж зайшла занадто далеко)… і все ж Ононокі, фамільярка на її службі, пережила смерть. — Можливо, воскресіння мертвих не створює безсмертну дивину? Звучить як довільне, або… зручне обґрунтування.

— Як я тобі й казала. Коли мертва людина повертається до життя, це зовсім не безсмертя.

«Ось чому я хочу знати», — продовжила вона.

«Причину, чому я повернулася до життя».

«Причину, чому я відродилася».

— Чому сестра… воскресила мене.

— Я не можу відповісти на це запитання, але я справді не думаю, що ти була б задоволена, якою б не була причина чи сенс, — сказав я. Це була проблема, що не мала правильного рішення, але принаймні… я міг дати щиру відповідь. Я щиро продовжив. — На великі запитання немає задовільних відповідей. Тому що життя — це просто парад абсурду.

Навіть якщо не стаєш дивиною.

Звичайне життя досить безглузде.

Повна незбагненність… ось такий він, світ.

— Можливо, — погодилася Ононокі. — Цілком може бути, що світ абсурдний і безглуздий. Але якщо так, то чи є якась причина продовжувати жити в такому світі через смерть, через відродження… крім якоїсь невирішеної прив'язаності? Ось що мене цікавить.

Ононокі доїла своє морозиво… але продовжувала жувати паличку, ніби перевіряючи смак.

Погані манери, як у дитини.

І беземоційна, як завжди.

Але, можливо, це також означало, що вона починала дратуватися.

Вона додала:

— Це схоже на те, коли серіал, який мав би закінчитися, просто продовжує тягнутися вічно, ніби ти вже подивився фінальний епізод, але раптом з'являється продовження.

— На що це ти, в біса, натякаєш…

Навіщо так себе картати?

Чому б просто не назвати це другим сезоном?

— Я просто не можу дивитися, як шоу продовжується, коли здавалося, що воно так гарно завершилося. Ти не згоден, добрий пане монстре?

— Чи я згоден?

На це питання було важко відповісти.

З різних причин.

— Якщо ти питаєш мене, що краще — піти на високій ноті чи заплямувати свою спадщину, я б обрав перше, але, можливо, це тільки я. Говорячи за себе, не те щоб нічого доброго не сталося відтоді, як я став вампіром.

Ні.

Насправді було багато доброго.

Мене жахає уявлення, що моє життя закінчилося б на весняних канікулах… яким самотнім було б те життя.

Я не зблизився з Сенджьоґахарою чи Камбару, доки не став вампіром… і якби я помер під час весняних канікул, я б ніколи не возз'єднався з Сенґоку.

І.

Зустріч із Хачікуджі…

— Отже, ти хочеш сказати, добрий пане монстре, що Хачікуджі стала привидом, щоб познайомитися з тобою.

— Ні, зовсім не так… З чого ти це взяла? У неї були свої причини, вона заблукала, загубилася в цьому світі… хоча вона вже розібралася з тими причинами, досягла своєї мети, понад три місяці тому…

— Он як? Тоді чому вона досі тиняється тут як привид? Якщо в неї немає причини, немає жодних невирішених прив'язаностей?

— Ну…

Я справді нічого про це не знаю.

Здається, вона й сама не знає.

Або, можливо, це просто гра.

— Якщо подумати, моя люба староста щось казала… Що це було, за якої нагоди… Що все життя, не тільки людське, є результатом чийогось, або чогось, палкого бажання.

— Результатом… бажання.

— Що б це не було, почуття «я хочу, щоб це існувало» породило його… тож казати, що не хотілося б народитися, або бути іншою — це абсолютно не розуміти суті. Навіть якщо це не результат твого бажання, той факт, що воно є, у тому вигляді, в якому воно є — це здійснення чийогось бажання. — Це було під час весняних канікул? Чи Золотого тижня? А може, після фестивалю культури? Ханекава Цубаса… сказала щось таке. — Автівка їздить по дорозі, бо хтось захотів бути в автівці... літак у небі, бо хтось захотів бути у літаку.

Ононокі була тут, бо жорстока онмьоджі хотіла, щоб вона повернулася до життя.

Хоча я й казав, що просто так сталося, що так склалося, у цьому сенсі я став вампіром, бо хтось цього хотів.

А Хачікуджі… Хачікуджі…

Що щодо Хачікуджі?

Навіть якщо її затримав равлик… з її власної волі.

Той факт, що вона є такою, якою є зараз… чиє бажання… виконувалося… її власне, зрештою?

Чи.

З іншого боку.

— Смердить лицемірством, чи не так?

Здавалося, Ононокі все-таки не була задоволена. Вона була настільки незадоволена, що її мова стала грубішою.

Не кажи «чи не так?».

Юна леді.

— Гадаю, це менше лицемірно, ніж повчально. Саме те, що сказала б староста. Їй варто бути старостою довічно, хіба не думаєш?

— Ти ще хто така? Повертайся до своєї звичайної манери мовлення.

— Усе є результатом чийогось бажання… ну, можливо, так і є. Навіть війни починаються, бо хтось цього хоче. Це не просто бойова манія, як у сестри; хтось отримує прибуток. Хіба не так?

— Ну… Якщо ти наполягаєш на такому неприємному формулюванні, то так, щось на зразок того.

— Те саме стосується й дівчинки з рюкзаком.

— Ну, — відповів я чесно, озвучуючи те, про що думав, — я справді не знаю. Але за цією логікою, це має бути результатом чийогось бажання. Чи то дивина, чи то привид, ніщо не народжується, якщо хтось цього не хоче.

— Хммм.

«Усе ще звучить лицемірно», — заперечила Ононокі.

— Тоді гаразд, добрий пане монстре. Наступного разу, коли побачиш ту дівчинку, запитай її від мене. Коли повертатимеш її рюкзак, або на вашому наступному побаченні в спальні.

— Що саме запитати від мене?

— Хіба ми це не обговорювали? — підводячись, сказала Ононокі. — Чи щаслива вона бути привидом.

Наче настав час для її презентації, вона сказала це з хвацьким виглядом.

Звісно, усе ще беземоційно.