Є одна дівчина, про яку я маю вам розповісти, тут і зараз, перш ніж почну говорити про те літо та мою велику пригоду, пов'язану з Хачікуджі Майой. Зазначу одразу, ця дівчина не супроводжувала мене в моїй пригоді й, власне, не була до неї жодним чином причетна. Коли я вперше її зустрів, літо вже давно минуло, і, гадаю, не буде перебільшенням сказати, що наближалася зима, тож вона ніяк не могла мене супроводжувати чи бути причетною. Простіше кажучи, вона не має абсолютно ніякого стосунку до історії, яку я хочу розповісти, тож навіщо я хочу представити цю абсолютно сторонню людину, прямо тут, на самому початку? Чесно кажучи, я не дуже впевнений, що зможу це як слід пояснити, але, як би це сказати, вона з тих людей, що викликають такі почуття.
Коротко кажучи, коли я згадую певний нерозв'язний, неможливий, Богом забутий епізод, чомусь ця абсолютно непов'язана дівчина спадає на думку разом із ним... це як те відчуття, коли відкриваєш другу шухляду в комоді, а третя відкривається разом з нею. Або, можливо, це більше схоже на те, коли закриваєш другу шухляду, а третя відкривається через зміщення тиску повітря. Не можу вирішити, яка метафора влучніше її описує.
Кажуть, якщо додати соєвий соус до заварного крему, він смакуватиме як морський їжак. На перший погляд, ці дві речі непов'язані, і насправді вони абсолютно непов'язані, але в підсумку сприймаються однаково. Назвіть це парадоксом органів чуття або фокусом, але якщо доведеться обирати, я б сказав, що вона схожа на синтетично забарвлений, штучно ароматизований газований напій з нульовим вмістом фруктового соку: смак той самий, хоча це зовсім не те саме... суцільна підробка, дівчина-імітація.
Складність.
Тривога.
Клопіт.
І невдача, жаль.
Саме така першокурсниця, яка, здається, була запакована в шухляду з усіма цими речами... новенька, Ошіно Оґі.
...Якось це перетворилося на досить невтішне представлення для дівчини, молодшої за мене, але я впевнений, що якби вона це почула, то просто посміялася б, тож, гадаю, немає про що турбуватися. Немає сенсу через це перейматися.
До речі, саме Камбару вперше розповіла мені про неї... про Оґі. Я не сумнівався в Камбару, яка завжди була дивно добре поінформована про милих дівчат, коли вона сказала мені, що в один із перших класів перевелася чарівна новенька, але коли я нарешті зустрів її особисто, я взагалі не зміг скласти про неї жодного враження.
Здебільшого тому, що під час нашої першої зустрічі вона мені врізала.
Я поясню, чому пішов з нею на зустріч і чому вона мені врізала, свого часу (якщо така нагода взагалі трапиться)... але те, що сказала Оґі, причина, чому я думаю про неї, коли згадую ці події, пов'язані з Хачікуджі, було ось що: «Ти знав, що на мить ока всі світлофори на перехрестях горять червоним?»
— Якого біса? Коли робітники проводять якусь перевірку?
— Ні-ні, це трапляється набагато частіше... Б'юся об заклад, ти й сам бачиш це майже щодня.
— Щодня... Не може бути, не пригадую, щоб я таке бачив. Тобто, якби таке явище траплялося постійно, то ДТП були б на кожному кроці.
— Воно й трапляється постійно саме для того, щоб ДТП не було на кожному кроці. Який же ти дурень, невже не розумієш? Слухай, усе насправді дуже просто. З моменту, коли світлофори на вулиці з півночі на південь стають червоними, до моменту, коли світлофори на вулиці зі сходу на захід стають зеленими, завжди є трисекундна затримка. Бо якби вони змінювалися одночасно, якийсь нетерплячий водій поїхав би завчасно, і шанс аварії зріс би.
— Три секунди... Це довше, ніж мить ока. Ніхто не кліпає три секунди.
— Не чіпляйся до слів, це тобі не личить. Я кажу, що на перехресті є три секунди простою, три секунди, коли все завмирає... і, звісно, не буває такого моменту, щоб усі світлофори одночасно стали зеленими, хіба що робітники справді проводять перевірку. Якби я була інженеркою, я б вбудувала це в систему, щоб такого ніколи не сталося. Береженого Бог береже, чи не так?
— Тепер ти просто кажеш очевидні речі.
— Тоді дозволь мені сказати очевидне. Гадаю, тобі це видасться досить цікавим. Коли світ залитий червоними вогнями, що сигналізують про небезпеку, він насправді безпечніший, ніж будь-коли, тоді як світ, залитий зеленими вогнями, що сигналізують про безпеку — найнебезпечніше місце з усіх. Це суперечність... перестраховка в бік сигналу небезпеки створює безпечний прихисток, а перестраховка в бік сигналу безпеки створює простір беззаконня, де важко вижити навіть одну секунду, не кажучи вже про три.
— Ти хочеш сказати, це як... здорова їжа несмачна, а смачна їжа зазвичай шкідлива і від неї товстішаєш?
— Так, саме так. Ти досить швидко схоплюєш, як для дурня.
— Для мене велика честь почути таку похвалу.
— Це не похвала, а сарказм. Коли більшість людей переходить на зелене світло, вони відчувають, ніби Бог їх оберігає, але насправді це зовсім не так. Ризик просто зменшується вдвічі. Це трохи краще, ніж якби всі світлофори були зеленими, але не більше. Якщо ти справді хочеш уникати небезпеки, краще взагалі не переходити вулицю.
— Якщо так міркувати, то навіть коли йдеш тротуаром, шанс, що якийсь п'яний водій виписуватиме зигзаги й зіб'є тебе, все одно більший за нуль.
— Так, шанс більший за нуль. Але саме тому я мушу про це заявити. Хтось, наприклад я, мусить. Наскільки небезпечне це місце? Це мирний світ, сповнений надій і мрій, переповнений порятунком, ми народжені, щоб любити одне одного і жити в гармонії, а обов'язок дітей — бути щасливими... коли сп'яніли люди патякають про таке, земля може піти з-під ніг у будь-який момент. Діти в зонах бойових дій знають правду, навіть якщо вони неосвічені. Принаймні вони жадібні до життя. Бо в їхніх очах відбиваються не зелені вогні, а лише червоні.
— Я думаю, люди мають право жити як ідіоти в мирній країні. Хіба не в цьому сенс тисячоліть прогресу?
— Це такий японський спосіб мислення. Можна навіть назвати це нашою релігією. Але ця країна під назвою Японія? Не проти заявити, що, на мою думку, через тисячу років її не існуватиме.
— Це стосується будь-якої країни. Жодна країна не зберігає ту саму структуру протягом тисячі років. Для цього навіть не треба відкривати підручник з історії.
— Так, це очевидно. Японія може згинути, світ може згинути. Але всі відводять погляд від цієї очевидної істини й відкривають ощадні рахунки. Було б смішно, якби не було так сумно.
— І?
— Пардон?
— І що ти, власне, намагаєшся мені сказати, Оґі? Ти, як завжди, верзеш нісенітниці. Ти така ж, як твій дядько, хоч ви й зовсім не схожі.
— Мені не подобається, коли мене порівнюють з кимось на кшталт нього. Я б навіть подала на тебе до суду за наклеп. Але як особливу послугу я вирішу сприйняти це як комплімент. Слухай, я просто намагаюся порадити бути обережним. Люди постійно кажуть, чи не так? «Мрії існують не для того, щоб їх мати, а для того, щоб їх здійснювати». Але ж усе навпаки, правда? Якщо бути чесними, мрії існують не для того, щоб їх здійснювати, а для того, щоб їх мати. Приємно думати про свої мрії на майбутнє, але коли вони збуваються, вони стають сірими. Або ти в кінцевому підсумку гаруєш день у день, потроху, на роботі, яка, ймовірно, все одно ні до чого не призведе. Це пекельне життя. Навіщо так робити? Це безглуздо, особливо коли можна бути абсолютно щасливим зі своїми фантазіями.
— Але хіба твій коефіцієнт щастя не був би вищим, якби твої мрії збулися?
— Абсолютно ні.
— Ні?
— Ні. Жодних шансів. Навіть якщо це щось, ким усі хочуть стати, або сподіваються бути в майбутньому... рок-зірка, спортсмен, манґака, генеральний директор, неважливо... це стає зрозуміло, якщо просто уявити, яким би було це життя насправді. Ти думаєш, такі люди просто роблять, що хочуть? Аж ніяк. Турбуватися про стосунки з роботодавцем, віддавати себе на милість рейтингів та оцінок, підлещуватися до спонсорів чи загравати з фанатами... це ніщо інше, як жалюгідна рутина. Здійснення мрій дорівнює усвідомленню того, наскільки похмурі твої мрії.
— Тобто, що більше твоїх мрій збувається, то більше тобі доводиться турбуватися про стосунки з усіма навколо? Це справжнє занудство. Тобто, хіба немає великих шишок, які роблять усе, що хочуть?
— О, той хлопець, що робить усе, що хоче, і проживає своє життя, якого уникають і ненавидять навколишні? Хто хоче бути таким? Це здійснена мрія? Якраз навпаки.
— Ага... якраз навпаки.
— Отже. Ми повинні вчити дітей, що вони можуть бути щасливими набагато ефективніше, жуючи снеки й дивлячись на зображення людей, чиї мрії збулися, що транслюються їм через електронно-променеву трубку, ніж терплячи гіркоту і потопаючи в зобов'язаннях, прагнучи перетворити приємну мрію на сувору реальність. Ми маємо бути їхніми лицарями в сяючих обладунках. Мати мрії — це цілком чудово, але ніколи не дозволяйте їм збуватися. Ось яке послання ми повинні поширювати.
— Телевізори з електронно-променевою трубкою вже майже пішли в небуття... Хоча картинка в них, мабуть, напрочуд гарна. Тепер усюди РК та плазмові.
— Ха. Тож і картинка, і самі шоу стали абсолютно пласкими.
— Клянуся, критики не було. Є купа файних шоу.
— Перед ким ти вислужуєшся, так виправдовуючись? Ніхто не поважатиме тебе лише за те, що ти хороша людина. Це ти маєш поважати їх... світлофори. Ти мусиш зважати на сигнали, бо вони на тебе зважати не будуть. З руками над головою або махаючи прапорцем, якщо хочеш.
Ось приблизно так усе й було.
З нею завжди було так. Зрештою, того дня Оґі просто хотіла розповісти мені свій цікавий факт, що «всі світлофори на перехрестях горять червоним протягом трьох секунд». Здавалося, вона просто хотіла пишатися, щоб нею захоплювалися, але в підсумку розмова зайшла про життя, принципи, навіть мрії. У цьому вся п'ятнадцятирічна Ошіно Оґі... і я згадую цей факт разом із Хачікуджі Майой.
Я згадую його разом із загубленою дівчинкою.
Кожен світлофор на її шляху був червоним.
Саме тоді, коли вона переходила на зелене, її збила машина.
Разом зі спогадом про ту дівчинку, що померла понад десять років тому.
Моя велика пригода того літа, що почалася з такої дрібниці, але врешті-решт стала настільки масштабною, що загрожувала поглинути всю реальність... саме разом із цією історією я її й згадую.
Але коли я закінчу розповідати цю історію, можливо, я зможу відповісти на скарбницю цікавих фактів Оґі, дівчині, яка завжди залишає мене без слів і приголомшеним, гострою відповіддю.
Така вже вона.
Світлофори мають три кольори. Між червоним і зеленим вони стають жовтими.
І саме це вона намагалася порадити.