Розділ 66: Тигр Цубаси - 066

Епілог.

Чи радше, вважатимемо все, що було дотепер, прологом.

Моя історія починається сьогодні.

Найперше питання — чим займався Арараґі ці кілька днів, прогулюючи школу, але він уперто тримав язика за зубами й відмовлявся мені щось розповідати. Що ж, Камбару наступного дня була в школі як зазвичай (і, окрім пов'язки на лівій руці, не схоже було, щоб вона була вкрита ранами, як Арараґі); він також сказав, що мені не варто хвилюватися за Майой і що тимчасово розірваний зв'язок між ним і Шінобу тепер відновився, тож урешті-решт усе закінчилося добре… принаймні так здавалося.

Я досі не уявляла, як були залучені пані Ґаен та малий Епізод, чи як вони взаємодіяли, але ж ми говоримо про Арараґі.

Я впевнена, сталося щось неймовірно болісне.

І що він це подолав.

Я теж хочу бути такою.

Я також мала нагоду поговорити з Шінобу, чий зв'язок з Арараґі тепер відновився. Почувши про мої переживання під час його відсутності, вона сказала:

— Те, що ти маєш — то є каша. Хоч основи воно й не має, та, певно, було створено за його зразком чи чимось подібним. Я б сказала, що то була дивина, створена з думкою про щось таке, а не баке-но-хі.

— Каша? — перепитала я, водночас думаючи про те, що вперше розмовляю з Шінобу отак, хоча ми й обмінювалися словами кілька разів, коли я була Чорною Ханекавою. — Що ви маєте на увазі?

— Справді, старосто? Ти не відаєш про кашу?

— А, ні, я, звісно ж знаю, що це, але… — я намагалася бути ввічливою, розмовляючи з цією дивиною, що прожила п'ятсот років, але це було дивно, бо вона виглядала як дівчинка років восьми. — …Як ви, певно, знаєте, то був тигр.

— Я чула те саме від Шкідливого кота, тому мені й було важко тоді до цього дійти… та якщо ця дивина була вогняною, то це, певно, була каша.

— О…

Каша, або Вогняна колісниця, — це дивина, яка, як кажуть, затягує мерців до пекла… про що, якщо подумати, казав і Тиранічний тигр… і в багатьох випадках її описували як котячу дивину.

Кіт.

…Та жінка бачила мене.

…Одне це має значення.

Ще дещо з її слів.

Іншими словами, побачити Тиранічного тигра було безпосередньо пов'язано з подорожжю до пекла, без жодних «якщо» чи «але»…

— Але то був не кіт, а тигр.

— Досить схожі, чи не так?

— І то була не колісниця, а тигр.

— Тоді як щодо ягуара? Хіба це нині не тип колісниці?

— …

Ягуар?

Тобто вона намагалася сказати… що вогняна колісниця з такою ж імовірністю могла бути вогняним тигром?

Це здавалося збігом… але ж ім'я дала пані Ґаен.

Ні, усе ж таки його дала я.

У такому разі.

— Після твого Шкідливого кота, тієї дивини, яку збила машина на вулиці, ми маємо вогняну колісницю, що забирає мертвих до пекла… який елегантний зв'язок, так? Хаха, і це саме те, про що каже той хлопець у гавайці: зустрінеш дивину — і тебе потягне до дивин.

— Здається, це просто перетворюється на гру в асоціації… Хмм… тож, якщо я правильно вас розумію, ви кажете, що хоча базової дивини, як у випадку зі Шкідливим котом, не було, Тиранічний тигр усе ж не був цілком оригінальним?

— Не існує нічого, що можна було б назвати цілком оригінальним… це стіна, на яку неминуче натрапляв будь-який творець в історії. Власне, навіть Секідзен. Вогняний тигр, якого ти викликала, безсумнівно, є продуктом усіх твоїх накопичених знань і стосунків, а не просто зміненого полум'я чи вогняної колісниці. Можна мати багато свободи, але ніколи не бути по-справжньому вільним.

— Тобто це як у приказці: усе мистецтво починається з наслідування.

— О, але ж яке жахливо боязке й мазохістське мислення, — Шінобу знизала плечима й засміялася. Це був моторошний сміх. — Нам варто думати про себе як про продовжувачів традицій наших великих пращурів, чи не так? Кожен із нас іде слідами іншого, і в кожного будуть ті, хто продовжить шлях, яким ми пройшли. Ми беремо м'яч, отриманий від попередників, і передаємо його наступному поколінню. Колись хтось, можливо, заб'є цей м'яч і здобуде очко, але матч триватиме. Це те, що ми називаємо спадковістю, і те, що ми називаємо традицією, і, можливо, хтось піде слідами Чорної Ханекави чи Тиранічного тигра, яких ти вигадала.

— Хмм.

Не хотілося б, щоб таке сталося.

Але, можливо, у моїй дурості все ж був сенс, якщо вона могла стати уроком для наступних поколінь.

Навіть ця моя нікчемна історія.

Можливо, вона могла б стати в пригоді, подумала я.

Що ж, тепер, коли Арараґі повернувся, мені, звісно, потрібно було покинути резиденцію Арараґі, ніби мене видавлювали, як тісто крізь прес для пасти… але він сказав: «Ні, не хвилюйся. Я спатиму на підлозі, тож ти можеш і далі користуватися моїм ліжком. Власне, я спатиму під ліжком. Я навіть стану твоїм ліжком. Звісно, я обіцяю заплющувати очі, коли ти перевдягатимешся і все таке».

Його добре заперечення, однак, лише змусило мене відчути, що моя цнота в небезпеці, тож я шанобливо відмовилася.

Я була щаслива, що він ставився до мене так само як і завжди, але це також, здавалося, було його способом показати, наскільки непохитними є його почуття, і я не могла не відчувати болю.

Якби я дозволила Арараґі затримати мене ще довше, можливо, саме його цнота опинилася б у небезпеці.

Карен таки сказала: «Йому варто просто піти, щоб ти, Цубасо, могла стати однією з дітей у нашій родині» (як грубо!), але, звісно, цього не сталося.

Їхня родина.

Складалася з них і тільки з них.

Я не могла вдертися туди.

Хоча, озираючись назад, минуло лише два дні, перш ніж покинути їхній дім, я ввічливо подякувала всім у родині Арараґі, хто про мене піклувався.

Звідти я зрештою повернулася до Сенджьоґахари… у майже спалену квартиру 201, дому «Тамікура».

Вочевидь, пан Сенджьоґахара їхав у двотижневе закордонне відрядження… і він, власне, попросив мене залишитися з його донькою.

Я знала, що це, мабуть, привід.

Не могло бути такого, щоб йому так раптово призначили таку поїздку… хіба що він сам про це попросив.

Мабуть, вона пояснила йому ситуацію, і це був його спосіб її владнати. Вона, певно, знала, що я не зможу довго залишатися в Арараґі, незалежно від того, коли він повернеться.

Іншими словами, це теж… було частиною її плану.

— Хітаґі, я завжди казав тобі, що ти маєш стати такою людиною, яка допомагає друзям у біді, — сказав пан Сенджьоґахара просто перед від'їздом, тримаючи в руці свою величеньку дорожню сумку. — І саме такою ти й стала. Я ще ніколи не був таким щасливим.

Він погладив доньку по голові.

І я ніколи не забуду виразу обличчя Сенджьоґахари, коли він це робив.

Або його власного.

Хоча я й жила з Сенджьоґахарою деякий час після цього, не можна сказати, що все йшло ідеально.

Прийнявши в себе Шкідливого кота й Тиранічного тигра, я була, кажучи прямо, емоційно розбита. М'яко кажучи, не думаю, що зі мною було приємно жити.

Сенджьоґахара, однак, усе одно робила все можливе, щоб мене підтримати.

— Я знаю, як це, — сказала вона мені.

Вона детально розповіла, як подолала свої бурхливі емоції.

Ми сварилися, і навіть билися.

Але потім мирилися.

І з плином днів я почала розуміти, чому, попри всі ревнощі, які я мала б відчувати до дівчини Арараґі, вона була єдиною людиною, якій я ніколи не заздрила.

Так.

Гадаю, я розуміла це з самого початку.

Арараґі.

Сенджьоґахара.

Вони мали почати зустрічатися.

Вони мали почати зустрічатися...

Я розуміла… і знала це.

Насправді можливо, я знаю не все.

Але це я знала.

Тож почуття підтримки, які я мала щодо їхніх стосунків ще з Дня матері… вони принаймні не були брехнею.

— Знаєш, Ханекаво, — сказала Сенджьоґахара, — я думала зовсім навпаки. Відколи я побачила тебе й Арараґі у квітні, я думала, що ви точно зустрічаєтеся. Або що ви принаймні закохані одне в одного. Тому я була шокована, коли запитала Арараґі, чи це так, а він відповів «ні».

І тепер.

«І тепер, коли мені здається, що я можу бути з тобою чесною», — сказала вона, перш ніж продовжити.

— Я думала, Арараґі відмовить мені, коли я зізнаюся у своїх почуттях. Тоді я, звісно, була готова на все, щоб він погодився, але не можу заперечувати, що десь у глибині серця якась частина мене змирилася. Тобто, Арараґі був так очевидно закоханий у тебе… і саме тоді я відчула, що закохалася в хлопця, який закохався в тебе.

— А. Тоді це справді протилежність мені, — зауважила я. З усмішкою, гадаю. — Сумніваюся, що я б так сильно в нього закохалася, якби не той факт, що він зустрічався з тобою.

Так… я знаю, що це найбанальніша річ, яку можна сказати.

Але ми закохалися в його доброту.

Він ніколи нічого не відпускає, ніколи нічого не викидає.

Ми закохалися в те, наскільки він багатолюблений.

Добре… тож моє відчуття, що я ніколи не ображалася на Сенджьоґахару через Арараґі, було єдиним, чого я не відкинула, це було моє єдине справжнє почуття.

Хоча я все ще не могла заперечувати, що думала про те, як, мабуть, це було чудово, тож я таки дражнила її ночами, і її реакції були такими чудовими.

Ой.

Тож я таки кохала Арараґі.

Але я кохала й Сенджьоґахару.

І лише коли я змогла зізнатися в цьому собі, я відчула, що моє серце по-справжньому розбите.

Біль і розбите серце… мені вдалося їх пережити.

Проживши так близько десяти днів.

Нарешті настав цей момент.

До мене дійшла новина, що знайшли орендований будинок на заміну спаленій резиденції Ханекав… а це означало, що мені треба було йти. Сенджьоґахара, здавалося, хвилювалася й казала: «Тобі не потрібно йти так раптово. Чому б тобі не поспішати, поки не відчуєш, що готова?», але зі мною тепер усе було гаразд.

Їй зовсім не потрібно було хвилюватися.

— Дякую, — сказала я Сенджьоґахарі, — я скоро знову прийду в гості, — і стрімко вилетіла з дому «Тамікура»… ні, це брехня.

Насправді я розплакалася.

Було боляче залишати Сенджьоґахару, і я відчувала безпорадність, думаючи про своє майбутнє життя.

Тож Тиранічний тигр мав рацію.

Я справді була крихкою.

Готовою швидко розплакатися.

Але Сенджьоґахара теж плакала, тож, можливо, ми були квити.

І знаєте, дорогою від апартаментів до орендованого будинку я натрапила на Сенґоку.

Сенґоку Надеко… учениця середньої школи, пов'язана з Арараґі.

Ми, однак, ніколи особливо не спілкувалися, і вона була з батьками, тож я її не гукнула. Вона, мабуть, мене не помітила.

Вони здавалися такою дружною родиною.

Ця думка промайнула в моїй голові… і я відчула заздрість.

«Ні-ні», — подумала я, придушуючи це почуття.

Ні, я не повинна його придушувати.

Я така людина, яка бачить подібне й заздрить.

Моїм першим кроком буде прийняти це.

Живучи далі, я перевірятиму, чи горить у моєму серці вогонь… зрештою, полум'я — це частина цивілізації, яким би воно не було.

Я знала, що можу еволюціонувати.

Я не була Камбару, але мій світогляд розширився до такої міри, що я могла принаймні пройти повз таку щасливу родину й побачити її… тож здавалося, що я справді починаю.

Якщо вам цікаво, випадки пожеж у резиденції Ханекав і покинутій підготовчій школі списали на самозаймання, що було максимально наближено до нещасного випадку… віконне скло, що спрацювало як лінза, чи щось таке, незвично сухе повітря для літа чи щось таке.

Отакої.

Тож світ таки сам себе влаштовував.

Суперечності таки вирішувалися.

Попри це, не думаю, що можу дозволити собі забути, що я зробила.

Хоча ніхто й не намагався визнати мене винною, я не була невинною.

Це було те, що мало бути свіжим у пам'яті кожної живої істоти…

Чиста, біла невинність була неможливою.

Орендований будинок, до якого я прибула, був не надто великим. Мабуть, його розглядали як тимчасове житло на час будівництва нового дому. Власне, він здавався одним із менших у цьому районі.

Кімнат у ньому теж було небагато.

Але я вже зустрілася з особами, яких мала б називати батьком і матір'ю, і сказала їм без жодних вагань.

Я сказала їм, коли почула, що вони зупинилися на оренді…

— Тату. Мамо. Будь ласка, дайте мені кімнату.

І ось.

І ось, уперше в житті, я мала власну кімнату.

Я не хотіла, щоб сестрам у моєму серці було тісно.

Так.

Не те щоб вона зникла.

Не те щоб зник і Тиранічний тигр…

Вони були в моєму серці.

І я теж не зникла.

Стара я теж була в мені.

Мені спало на думку.

Зразкова учениця, староста серед старост, добра до всіх, справедлива, розумна, наче якась свята… можливо, та стара я, яку Арараґі описував такими словами, була першою дивиною, яку я коли-небудь створила.

Дівчина, яку Арараґі називав справжньою.

І дівчина, яку Сенджьоґахара називала монстром.

Це був найперший раз, коли я створила себе.

Ідеальна я… заради якої я вбила своє «я» в стількох сенсах.

Мабуть, це було те, чого мені не варто було робити.

Найперше, що я відірвала від свого серця, було моє «я»… ніколи не йшлося про справжнє чи головне, про домінуюче чи контролююче.

Це все була я.

І тому… і теперішня я, і минула я.

Майбутня я теж. Можливо, між нами не було суттєвої різниці.

Так само як Арараґі завжди залишатиметься Арараґі, хоч би як він змінювався… я ніколи не змінюся, хоч би якою «я» я стала.

Ось так.

Нічого не змінилося.

Це був… не епілог, а розв'язка цієї історії.

Я — це я.

Ханекава Цубаса.

Моїх котячих вух уже не було, і я не бачила Тиранічних тигрів, але близько половини мого волосся все ще було білим, майже як тигрові смуги. Це здавалося доказом.

Тепер я щоранку фарбую його в чорний, оскільки ходити до школи з таким виглядом було б трохи занадто авангардно, але це ніколи не здається клопотом чи марною тратою часу.

Це мій спосіб спілкування. З ними.

З власним серцем і розумом.

Щира правда, мені це подобається.

Так.

У мене є відчуття… що таким буде моє життя.

Змінюватися, навіть коли нічого не змінюється.

Я відчинила вхідні двері ключем, який мені дали… схоже, ті двоє ще не повернулися з роботи, і вдома нікого не було. Це був абсолютно незнайомий для мене будинок, але чомусь не було відчуття, що я прокрадаюся в чуже помешкання. Навпаки, він здавався знайомим. Невже відмикання вхідних дверей достатньо, щоб так почуватися?

Розмірковуючи, я почала підійматися сходами.

Крок за кроком.

Ніби пережовуючи цю дію.

Коли я піднялася на останню сходинку й опинилася на другому поверсі, чомусь раптом згадала про Майой.

Дівчинку, яка довго була загубленою, коли я вперше її зустріла.

Загублена корова… так.

Тож, можливо, найпершим джерелом, на яке я посилалася, створюючи Тиранічного тигра, була не якась вогняна колісниця чи мінливе полум'я, а Загублена корова.

Майой, звісно, вже розлучилася із Загубленою коровою, але я могла бачити в цьому щось на кшталт відлуння. Можливо, я зустріла Тиранічного тигра одразу після зустрічі з Майой не лише тому, що дізналася про відсутність Арараґі.

Кажуть, був час, коли корів і тигрів плутали… тож це не здавалося неможливим.

Я втратила з поля зору родину й дім… тож це здавалося підхожою дивиною для зустрічі.

З того дня.

Ні, відколи я зустріла Майой у парку того травневого дня… я була загубленою.

Блукала туди-сюди, тут і там, кругом і навколо.

Мабуть, я бродила безцільно.

Подумала я.

Поговорю про це з Майой, коли побачу її наступного разу.

Я справді заблукала, чи не так?

Заблукала, як тільки можна.

Але завдяки цьому я зустріла багато людей.

Дуже, дуже багато людей.

Я бачила різні родини.

Я бачила різних себе.

Ось чому я змогла стати собою.

Якщо минула я — це я, то й майбутня я — це теж я.

Немає жодної миті, коли я — не я.

Тоді, якою «я» я буду завтра?

З нетерпінням чекаючи, я кладу руку на дверну ручку.

Це моя кімната, дана мені.

У західному стилі, десь сто квадратних футів.

Хоч і лише на шість коротких місяців до випуску… це місце, безсумнівно, для мене.

Місце для нас.

Зненацька я згадую уривок, доданий до листа, який я залишила в зошиті того дня.

Ні, це не настільки довго, щоб називатися уривком… рядок, або просто слова.

Просто коротке привітання від білого кота, який завжди був зі мною, який захищав мене повсякчас.

Звичайний вислів.

Той, що злітає з вуст кожного як звичайна частина дня.

Але я вперше в житті вимовляю його.

— Я вдома.

Я зайшла до своєї кімнати.

Нарешті я повернулася.