Розділ 65: Тигр Цубаси - 065

— ...А-а...?

Арараґі.

Арараґі, Арараґі.

Арараґі, Арараґі, Арараґі...

Я відчувала пекучий біль по всій шкірі.

Опіки, що вкривали моє тіло, боліли, тепер, коли моя свідомість повернулася на поверхню... але мене це анітрохи не турбувало.

У грудях палало значно сильніше.

Ой.

Тож Цукіхі все-таки мала рацію.

Заздрість була нічим... у порівнянні з полум'ям кохання.

Лише погляньте, як від одного виду Арараґі цей вогонь розгорівся... а минуло ж усього кілька днів.

Здавалося, ніби ми зустрілися вперше за століття.

— Арараґі... чому ти тут?

— Гей, що за дурне питання, Ханекаво?

«Ображаєш», — додав він.

— Ти в біді. Як я міг не прибігти до тебе?

— Ахаха... Ти тільки послухай себе.

Я не могла стримати сміху.

Серйозно, ти тільки послухай себе.

Ще донедавна ти був у якійсь грандіозній пригоді з Майой та Камбару.

Поглянь, як ти знову себе побив.

Увесь поранений, вкритий ранами.

Без сумніву, наробив багато безглуздих речей.

Без сумніву, наробив багато необачних речей.

Але...

Ти ж не зробив нічого марного, правда?

— Ну насправді, — сказав він, — я кинув усе й примчав, коли побачив тебе у звичайному одязі на фото, яке ти мені надіслала!

— Стій-стій-стій.

Я дуже хотіла, щоб це було жартом.

До того ж цей одяг був його.

Та ще й більша його частина згоріла в полум'ї.

— Г-гххх...

І там, під Арараґі... загарчав тигр.

Тиранічний тигр загарчав.

— Гхааа... Болить. Болить. Болить. Пече. Болить. Пече. Пече. Пече. Пече...

— Ой.

Арараґі побачив це і одним рухом витягнув лезо з його горла.

Здавалося, він до цього вже звик.

Через яке пекло він пройшов за ці кілька коротких днів? Його рівень воїна зріс, чи мені це лише здається?

— Ем, Чорна Ханекава... мабуть? В цю мить. Стривай, ти в будь-якому разі Ханекава... Але в тебе досі є ці вушка й усе таке, і волосся біле...

— Це все я.

— Зрозуміло.

Кивнувши, він узяв Тиранічного тигра, що був на межі смерті... схопив ту масу моїх емоцій, що все ще вперто тліла, за шию і притягнув переді мною.

Він узяв того важкого, масивного звіра, що, здавалося, важив понад тонну.

І приніс його до мене.

— Ти ж не збираєшся його виганяти з цього світу?

«Вибач, але я пішов і прочитав усього того листа», — сказав він.

Тож він повернувся до своєї кімнати, перш ніж прибігти сюди... ні, саме тому він і знав, де це «тут».

— Я проткнув його життєво важливі органи за допомогою Кокороватарі, тож він довго не протягне. Якщо хочеш поглинути його, то краще роби це швидко.

— ...

Якщо він те прочитав... то все зрозумів.

Включно з тим, що мене не стане.

Або принаймні... що я більше не буду тією самою.

Він знав це, коли говорив.

— Ти не проти цього, Арараґі?

І все ж.

Хоч я і знала, що він знає, я запитала його словами, чи він знає.

Я вчепилася в його доброту.

«Врятуй мене»...

Я, що до самого кінця відмовлялася вимовити ці слова.

— Ти не проти, що я більше не буду собою?

— Як я вже казав... що це за дурне питання, Ханекаво?

Проте він відповів негайно.

— Ти ж сама це сказала. Що б не сталося, це все ти. Ти можеш змінитися, але ти все одно залишишся собою. Не хвилюйся. Я не робитиму для тебе жодних особливих винятків. Якщо станеш поганою людиною, я тебе зненавиджу. Якщо робитимеш погані речі, я на тебе розізлюся. Якщо люди тебе зневажатимуть, я за тебе заступлюся. Якщо станеш дурною... що ж, я навіть допоможу тобі з навчанням.

Якщо плакатимеш, я тебе втішу.

Сказавши це, він...

Погладив мене по голові.

— ...нкх!

Цей один вчинок.

Змусив моє серце... спалахнути полум'ям.

Я вже навіть не могла назвати це гарячим.

Так.

Я завжди... хотіла, щоб хтось так робив.

Я хотіла, щоб хтось так ніжно мене гладив.

Я хотіла, щоб хтось торкався мене, ніжно.

— Арараґі?

— Хм?

— Я кохаю тебе, Арараґі, — сказала я. — Будемо зустрічатися з наміром одружитися?

Я нарешті змогла це сказати.

Лише це... а мені знадобилося майже пів року.

Арараґі виглядав ледь здивованим моїм раптовим зізнанням, перш ніж його вираз обличчя змінився на стурбовану посмішку.

— Зрозуміло, — сказав він. — Я страшенно радий це чути. Але вибач. У мене є дівчина.

— Так. Я знаю.

Я підняла голову й подивилася прямо перед собою.

Квартира 201, дім «Тамікура».

Вона мала бути там... спати, поруч зі своїм батьком.

— Ти кохаєш її більше, ніж мене?

— Так.

Це було жорстоке питання, але він дав чесну відповідь.

Я була така щаслива, що він так відповів.

Але, звісно, ще більше було боляче.

— Ааах... Мені відмовили.

Так.

Ось воно.

Правильно.

Зізнатися, а потім отримати відмову.

Мені було так сумно.

Я говорила про подорожі світом і пізнання себе... коли навіть не відчувала цього смутку?

Яке самопізнання, яке самотворення?

Без розбитого серця... як я могла б вирушити в подорож, щоб зцілити своє розбите серце?

Я так і не змогла сказати: «Врятуй мене».

Але я сказала: «Я кохаю тебе».

Я змогла це сказати.

Арараґі, звісно, давно помітив мої почуття. Він дізнався ще до культурного фестивалю.

Власне, він дізнався про все знову, якщо прочитав записку в себе в кімнаті.

Але було недостатньо, щоб він це знав.

Мені потрібно було дати йому знати.

Мені потрібна була відповідь від нього.

Йому потрібно було дати мені знати.

Що він відчуває до мене.

Я нарешті отримала свою відповідь... і.

Мені відмовили, і я змогла відчути біль.

Я простягнула руку й торкнулася чола Тиранічного тигра...

Я погладила по голові цю третю себе.

Я робила з досі палаючим полум'ям своїх емоцій те, чому була така рада, коли це зробили зі мною.

Я гладила свої тліючі почуття.

Висмоктування енергії.

Востаннє.

Опіки по всьому тілу почали загоюватися... і разом з цим хвилі почуттів почали наповнювати мене.

Темні емоції, що збиралися й накопичувалися вісімнадцять років.

І стрес.

Усе, що я перекладала на Чорну Ханекаву, на Тиранічного тигра, тепер, з відсотками... поверталося в мене.

— Кх... Ммххх...

Чому це?

Коли я усвідомила.

— Унх... Ууух... кх...

Коли я усвідомила, я вже плакала.

Можливо, я не витримала емоцій, що переповнювали мене, можливо, це був біль від стресу, який вони принесли, а може, зрештою, це було моє сумно розбите серце... але прямо перед Арараґі.

Не зважаючи на те, чи хтось мене бачить.

Немов дитина.

Немов новонароджена дитина, я ридала.

— Кх... а.. Ааааааааааааааа!

Ось чому я відчуваю, що це був день...

Коли я нарешті змогла народитися.

Як і обіцяв, Арараґі втішав мене, доки сльози не припинилися.

Не кажучи ні слова.

Він провів ніч, ніжно гладячи мене по голові.