Як я й очікував, Тиранічний тигр був зяраз нявпроти дому «Тамікура», де жили Сенджьоґахара Хітаґі з батьком. Нявіть якби я помилився, то просто заліз би ня дах і роздивився місто, як минулого разу… але це ня те щоб я ня був упевнений.
Я зняв.
Зрештою, ми з Тиранічним тигром колись були одним цілим.
Одним і тим самим, народженим з одного місця.
Тож.
— Привіт, тигре, — мовив я. На знак вітання. — Я прийшов за тобою. Ходімо, повернімося разом.
— ...
Але, знову ж таки, як я й очікував, Тиранічний тигр нявіть ня збирався мені відповідати.
Він лише мовчки витріщався ня мене.
А.
Зяраз, стоячи перед ним, я знову усвідомив, які ж величезні тигри. Ні, це був монстр… справжні тигри ня мали бути такими великими.
Здавалося, ніби я навіть не можу визначити, як далеко він.
Я знав, що це ня казка на кшталт «Піноккіо», але мені здалося, що найкращий спосіб його перемогти — це дозволити себе проковтнути, а потім вибратися з його нутрощів.
Я міг би так і зробити, якби хотів його перемогти.
Але я прийшов не за цим.
— Зійди з дороги, — нарешті сказав Тиранічний тигр після довгої паузи. — Ти. Я тебе спалю. Ти заважаєш.
— …Ха.
Я й сам ня знаю чому… але розсміявся.
Може, це був смішок? Ні, це було хихикання.
Це було дивно, бо цей тигр виглядав таким величезним і грізним, що все сказане ним здявалося таким урочистим… і нявіть минулого разу, коли ми зустрілися, цього було достатньо, щоб нялякати мене зсередини під час розмови.
Але зараз я зрозумів, що все інакше.
Він… зовсім ня був урочистим.
Йому просто бракувало будь-яких почуттів.
У нього не було інструментів для мовлення та спілкування, няче в немовляти… тому ми й не могли порозмовляти.
Гадаю, очевидно, що він був нямовлям, адже народився лише кілька днів тому… але оригіняльна дивинявка, так?
Оригінальна, без жодної історії.
Ось що було відірвано від серця моєї нявлодарки.
Новий вид дивинявки.
Хоча нясправді оригіняльні дивинявки, створені окремими людьми, ня така вже й рідкість… старий художник Секіен Торіяма, який заробляв на життя малюванням йокаїв, вочевидь, просунув кількох власних серед усіх інших «традиційних».
Нязалежно від епохи, кожна творча людина, мабуть, мріє створити щось своє, що могло б зрівнятися з традицією.
Звісно, потрібна велетенська кількість таланту, ні, енергії, щоб створити щось, що може зрівнятися з традиційним йокаєм.
То що ж було у випадку моєї нявлодарки?
Її стрес і темні емоції, без сумніву… хоча, гадаю, трохи іронічно, що Тиранічний тигр, новоняроджений з цього, позбавлений будь-яких почуттів.
А може, й ні?
Може, йому бракувало почуттів ня тому, що він щойно няродився. Може, моя нявлодарка нясвідомо, але нявмисно створила Тиранічного тигра саме такою дивинявкою.
Саме тому, що він народився з емоцій...
Тигр був позбавлений емоцій.
Як створіння, він був неповноцінним.
— Спалю. Я спалю тебе. Відійди. Вже запізно. Я спалю все. І спершу спалю той будинок.
— Ти ж знаєш, що няша нявлодарка цього не хоче.
— Ха, — відмахнувся від моїх слів одним смішком Тиранічний тигр.
Ні.
Мені було важко повірити, що він взагалі зрозумів сенс моїх слів.
Я ня думав, що він такий же дурний, як я, але він був ще менш гнучким, ніж я.
— Мені байдуже, хоче та жінка цього чи ні. Можеш називати її своєю володаркою, але для мене вона — ніщо. Вона лише…
«…Джерело, з якого народжується моя потреба палити», — закінчив Тиранічний тигр.
— Джерело, з якого няроджується твоя потреба палити… Це змішана метафора, — пожартував я.
Ня те щоб у цьому був якийсь сенс.
Звісно, жарт, здається, зовсім ня вдався.
Тож я мав рацію, він ня нямагався жартувати.
Але все ж.
— Ти ж знаєш, що вона для тебе ня ніщо, тигре… вона няша прамати.
— Наша прамати? Як же нудно, — безсердечно пробурчав тигр.
Це ня можна було назвати розмовою.
— І хіба не та жінка краще за всіх знає, наскільки нудною є «прамати»?
— О, може, ти й маєш рацію.
Зараз це було боляче чути.
Гадаю, це лише доводило, няскільки жахливою була няша нявлодарка як «джерело», якщо новонароджений тигр міг бути таким гострим ня язик.
— Може, тому няша нявлодарка і нязвала няс своїми молодшими сестрами, а не доньками.
— Молодші сестри…
— Я ня зняю, як це працює, але, вочевидь, нині вони дуже популярні. Зі слів того людиська.
«Н'я-хаха», — розсміявся я.
— Тож це може бути ідеальним ярликом для тебе, сестро, адже ти справжня гаряча дивинявка.
— Хмф… Мене не цікавлять ярлики чи щось подібне. Я — природне явище, що спалює все, що забажає. Я наче автомат, — сказав тигр.
Впертий, до самих кісток.
— Мене не цікавить популярне.
— А.
Хмм.
Ця розмова справді някуди ня вела.
І мені здавалося, що я добряче стараюся… власне, я б сказав, що й перед фестивалем культури я теж добряче постарався.
Я зняю, ви можете мені ня повірити, але я справді відчуваю, що зайшов занадто далеко під час Золотого тижня.
Тож якби ми могли закінчити все мирно, я б цього хотів… але коли я зіткнувся з тим набридливим людиськом перед фестивалем культури, я мав справу з людиною, а цього разу нас було двоє дивин. І не тільки це, няс створила одна й та сама нявлодарка, а ми все одно ня могли зняйти спільну мову. Це мене справді пригнічувало.
Хоча, здавалося, я ня міг в усьому звинувачувати Тиранічного тигра.
Що ж, нічого не вдієш.
Ня те щоб моя хазяйка змогла б його переконати. Тож, гадаю, я був підхожим котом для цієї роботи.
Хтось мусив повернути цього втікача додому.
І, здавалося, це було моє завдання.
На відміну від мене, Тиранічний тигр не розділяв спогадів з моєю нявлодаркою… ані емоцій.
Хоч я й казав, що ми схожі дивинявки, він все ж був іншої породи.
І саме тому.
Я мусив використовувати слова, щоб спілкуватися з ним, але…
— Агов, тигре.
— Чого тобі, коте?
— Маю одразу сказати, що я особисто ня збираюся нячого казати про те, що ти робив досі. Я ня планую тебе критикувати й казати, що спалювати той дім чи ту будівлю — злочин. Зрештою, підпал — це людське поняття злочину.
Якби вони почали присікуватися до такого, то переслідували б більшість дивинявок, включно зі мною під час Золотого тижня.
І взагалі, хоч і існує пристойна кількість дивинявок-тигрів, дивинявок-вогнів можна знайти ще більше. Нявіть незліченну кількість. Серйозно, їх так багато, що можна подумати, ніби їх усіх можна згрупувати разом.
Няможливо присікатися до них усіх.
Так само, як няможливо покарати за кожне порушення паркування у світі.
— Я так і думав. У такому разі…
— Але, — перебив я Тиранічного тигра на півслові.
Я обірвав його… і люто глянув ня нього.
— Я ж казав тобі раніше, ні? Я ня пробачу тобі, якщо ти зашкодиш моїй нявлодарці.
— Які кумедні слова.
На морді Тиранічного тигра з'явився спантеличений вираз. Ня те щоб мої слова ня доходили до нього, а ніби він справді їх ня розумів.
— Я байдужий до тієї жінки… тож я не маю наміру їй шкодити. Але ж ти розумієш, що бажання спалити цей дім походить ні від кого іншого, як від самої твоєї володарки.
— …
Ага, мабуть.
Для цього тигра це було правдою.
Ні… це була абсолютна правда.
Моя нявлодарка заздрила дому Сенджьоґахар.
Аж до бажання, щоб він згорів.
Це була правда.
І так само правдою було те, що вона заздрила тим двом організмам, відомим як її «батьки», яких я відправив до лікарні під час Золотого тижня. І вона заздрила, що те людське дитинча попросило допомоги лише в дівчинки-мавпи.
Але все ж, зняєш.
— Її почуття, якими вона нямагалася стримати ту заздрість, теж були справжніми… тигре. А ти цей факт ігноруєш.
— Досить. Самозречення тієї жінки й породило мене, чи не так? Тож вона лише пожинає те, що посіяла. Моє полум'я не зважає на такі обставини.
Воно може лише палити. Воно палить.
Ніби змиваючи все, ніби зносячи в море.
Воно може лише перетворити все на ніщо… ніби цього ніколи й не існувало.
Воно може лише зробити так, щоб цього ніколи не було.
Сказавши це, Тиранічний тигр зробив крок до мене.
Няв.
Дивно, але, здається, він першим розпалився… хоча, з іншого боку, він і походив з полум'я.
— Що ж, між яами, двома дивинявками, ти тут маєш рацію, — сказав я.
Цього було ня заперечити.
Це я поводився ня як дивинявка… тобто, я ж колись був Шкідливим котом, який мяв радше мститися, аніж віддячувати.
Якщо подумати, то спершу саме я намагався зашкодити няшій нявлодарці.
Просто так сталося, що я передумав.
А зяраз… я ризикував життям і здоров'ям заради моєї нявлодарки. Ніколи не знаєш, що буде далі
Це було майже так, ніби.
Я… був людиною чи щось таке.
— У домі, який ти збираєшся спалити, живе подруга няшої нявлодарки… і в таку годину, ня думаю, що вона буде порожньою, як у двох попередніх випадках.
Вони, мабуть, сплять там.
Та жінка, може, й говорила, що непокоїться, аби її дім чи дім Арараґі не загорівся, але я зняв, що це ня завадить їй заснути.
Я знав це, переглядаючи спогади моєї нявлодарки.
Ось няскільки вона довіряла моїй нявлодарці…
Я зняв.
І тому я мусив битися.
Як Чорна Ханекава.
Як Ханекава Цубаса.
— Я знаю, няша нявлодарка плакатиме, якщо та жінка помре. І я мушу зробити все можливе, щоб цього ня сталося.
— Хах. Цього не станеться, гарантую, — сказав тигр, не звертаючи уваги на мої слова. — Та жінка не плаче. Коли їй хочеться плакати, вона випускає на волю ту частину свого серця, яка хоче плакати. Коли її щось турбує, вона випускає на волю ту частину свого серця, яку щось турбує. Так… вона прожила вісімнадцять років, народжуючи мене і тебе. Ні. Вона й надалі буде…
Вона й надалі житиме так.
Народжуючи незліченних монстрів.
Залишаючи чистою і білою лише себе… охайною і гарненькою.
Ніколи нікого не ненавидячи, ніколи ні на кого не ображаючись.
Добра і любляча до всіх.
Вона проживе прекрасне життя.
Завжди справжня.
Сказав тигр.
— Ні.
А потім я…
Секунду.
Це говорив не я… зовсім не я.
Це була я.
Я…
Ханекава Цубаса… заперечила.
— Ні. Я вже вирішила зупинитися. Я хочу стати тією, хто ненавидить інших. Я хочу стати тією, хто ображається на інших. Я хочу бути нездатною бути доброю і люблячою до інших, як досі. Я впевнена, що люди почнуть мене не любити й зневажати. Я, мабуть, стану запальною і нетерпимою. Думаю, я почну розчаровуватися і дратуватися. Можливо, я стану дурнішою. Можливо, я більше не зможу сміятися. Можливо, я почну ридати й схлипувати.
Так.
Арараґі буде дуже розчарований.
Я б уже не змогла закривати очі на його витівки, б'юся об заклад… о, але, може, це все одно зробило б його щасливим.
Бо він така людина.
Добра людина.
Я справді відчувала… таку заздрість.
— Але це нормально. Мене це влаштовує.
Я відверталася від реальності.
Я змушувала вас двох робити всю брудну роботу за мене. І мені це набридло до нудоти.
Те, що я робила з вами.
Чим це відрізнялося від того, що робили зі мною?
— Я не хочу бути справжньою, я хочу бути реальною, — сказала я. — Мені не треба бути прекрасною. Мені не треба бути білою. Я хочу забруднитися, так само як ви двоє.
Я не могла бути дівчиною, яка все життя не знала, що таке бути заплямованою… я хотіла пізнати бруд.
Я не кажу, що хочу стати чорною.
Але я хотіла взяти й чорне, і біле разом.
Я хотіла стати дорослою, сірою, як попіл.
Я втомилася жити таким життям…
Де я не могла плакати, навіть із розбитим серцем.
— Тож повернешся? Вже… минула твоя комендантська година.
«Повечеряймо разом», — запропонувала я.
Простягаючи руку до Тиранічного тигра.
Простягаючи руку до свого минулого.
— ...
«Досить», — виплюнув тигр.
Він вишкірив ікла й стрибнув на мене.
Розділ 63: Тигр Цубаси - 063
Том 1
