Розділ 62: Тигр Цубаси - 062

Я — тигр. У мене є ім'я: Тиранічний тигр.

Я маю уявлення, де народився, але все, що пам'ятаю, — це ридання та плач у темному, вогкому місці... Я створений не лише із заздрощів, а з усіх темних емоцій.

Я — породження темряви.

Тієї темряви, від якої хочеться відвести погляд.

Але мені байдуже, хто я, яке моє ім'я, де я народився, з чого я створений.

Насправді ім'я Тиранічний тигр — це майже завада. Кажуть, мертвий тигр залишає по собі шкуру, а мертва людина — ім'я, але я створений лише з темряви, я був майже мертвий від самого початку, і я не маю наміру залишати по собі ні імені, ні шкури.

Я не маю наміру залишати по собі жодної вуглинки.

Наче люте полум'я, що не лишає ні стовпа, ні балки.

Я спалю все дотла.

Усе, що для мене важливо, — це розпечений, палаючий обов'язок у моєму єстві.

Цьому тигру тиранії байдуже на минуле.

Я мушу спалити. Я мушу спалити.

Спалити що?

Усе.

У мить, коли я народився на цей світ, я побачив свою матір, що привела мене сюди.

Ні, мабуть, мені варто сказати — мою сестру-близнючку.

Здається, полум'я, що палає в моїх грудях, походить від цієї моєї сестри... моєї сильної, мудрої, лячної, тендітної, чисто-білої сестри.

Невинна й непорочна. Біла, прозоро-біла.

Моя прекрасна сестра, анітрохи на мене не схожа.

Вона й справді була прекрасна.

Ця краса.

Ця білизна. Коли я думаю, що саме я захищаю її... я відчуваю гордість.

Але це не має жодного значення.

Іскрою може стати що завгодно.

Вогонь може розростися як завгодно.

Єдине, що в мене є, — це цей обов'язок.

Хоч я й не відчуваю, що роблю щось заради неї, я також не маю наміру завдавати їй шкоди, як і казав кіт, народжений від неї так само.

У мене немає ні підґрунтя, ні мотивації.

Можна сказати, що я — не що інше, як полум'я.

Я — біле полум'я.

Мені не дано ні свідомості, ні волі. Хоч і може здатися, що я висловлюю свої думки, я лише вдаю, лише прикидаюся.

Я — природне явище.

Я просто спалюю те, що має згоріти.

Ні.

У цьому світі немає нічого, що не могло б згоріти.

Я мушу спалити все.

Усередині я заздрю всьому.

Я заздрю батькам, матерям, друзям, молодшим.

Вони мають зникнути.

Вони мають щезнути.

Вони мають страждати, вони мають голосити, вони мають сумувати.

Вони мають тужити, вони мають марніти, вони мають відчувати свою нікчемність.

Вони мають плакати.

Вони мають плакати, як я.

Можливо, ці сльози допоможуть вгамувати полум'я.

Отже, що б мені спалити цього вечора.

Хоч з часом усе може згоріти в полум'ї, все ж є порядок, якого слід дотримуватися.

Все ж є певний процес.

Тож, гадаю, наступною буде ця будівля.

Щойно я про це подумав, ні, ще до того, як подумав, я вже був там.

У мене немає волі. У мене немає намірів.

Це — я.

Я — це.

Немає ні випередження, ні запізнення.

Я з'являюся будь-де.

Мій вогонь поширюється будь-де.

Я уважно подивився на ціль, оглядаючи її.

Хм.

Зрозуміло.

Здавалося, її спалити легше, ніж дім чи будівлю.

Але чи буде це просто, чи складно — однаково.

Вагання втрачали сенс, щойно я знаходив ціль.

Усе було однаковим.

Я не знаю всього.

Але все горить.

Я широко розкрив пащу, оголивши ікла.

А потім — полум'я.

Полум'я...

— Няв!

І тієї миті між мною та моєю ціллю... став кіт.

Одне-єдине срібне кошеня злетіло з неба, наче в нього виросли крила, і, здавалося, стало мені на заваді.