Розділ 61: Тигр Цубаси - 061

...Дорога Чорна Ханекаво,

Приємно познайомитися.

Хоча, мабуть, дивно так казати. Але це Ханекава Цубаса.

Дозволь мені почати з подяки.

Дякую тобі за всю ту непосильну працю, яку ти виконувала замість мене, як під час Золотого тижня, так і перед культурним фестивалем. Гадаю, цього разу я теж звалила на тебе чимало труднощів.

Мені щиро шкода, що я завдаю тобі лише клопоту.

Тепер до мене нарешті починає доходити, що, можливо, це моє его змусило мене поховати тебе, коли ти лежала на вулиці того дня, переїхана. Мої дії того дня поклали на мене відповідальність перед тобою, яку, я сумніваюся, зможу коли-небудь повністю спокутувати.

Можливо, саме це пан Ошіно насправді мав на увазі, коли так часто використовував фразу: «люди просто беруть і рятуються самі». Бо якщо ти не думаєш про те, чи готова взяти на себе зв'язки, або, чесно кажучи, відповідальність, що виникає, тобі доведеться прожити решту життя, покладаючись лише на один тимчасовий захід за іншим.

Так само як Шінобу прив'язана до Арараґі, бо він її врятував, я прикувала тебе, як Чорну Ханекаву, до себе.

І до того ж на відміну від Арараґі, я майже не дозволяла цьому факту себе турбувати. Я жила безтурботним, мирним життям.

Наскільки ж грішною можна бути?

Тож я насправді не в тому становищі, щоб просити тебе про це, але боюся, що можу завдати болю дуже важливому другові, якщо нічого не зроблю.

У мене немає вибору, окрім як покластися на тебе.

Мені більше немає на кого покластися.

Тому я скажу це комусь уперше в житті... врятуй мене.

Будь ласка, врятуй мене.

Я більше ніколи тебе не потурбую і зроблю так, щоб ти ніколи не була самотня.

Будь ласка, я благаю тебе.

Я знаю, що ти, ймовірно, мусиш робити те, що я кажу, щоб захистити мене, і що ці слова, можливо, нічого не змінять, але це щире прохання.

Я запишу кілька речей, які знаю про цю ситуацію, на випадок, якщо вони допоможуть. Я знаю, що ти розділяєш мої спогади, але, здається, цього разу ти була повністю від мене відрізана (у мене є ідея, чому так сталося, і я поясню це пізніше), тому, думаю, тобі буде легше зрозуміти, якщо ти прочитаєш це в листі. На відміну від твоєї пам'яті, моя сповнена прогалин, тож хоча я ні в чому не можу бути впевнена, це, ймовірно, правда.

Я не знаю всього, я знаю лише те, що знаю.

Я використовувала ці слова з Арараґі як своєрідне виправдання, але дозволь мені сказати їх і тобі. Я розповім тобі все, що знаю.

Отже, по-перше, і хоча я думаю, що це само собою зрозуміло, бо ти, як дивина, чудово знаєш це без зайвих слів, справжня сутність того гігантського тигра, Тиранічного тигра, полягає в тому, що це новий вид дивини, народжений з мого серця, так само як і ти.

Або, якщо бути ще точнішою, новий вид дивини, який моє серце відпустило.

Це я можу стверджувати як факт.

Але одна суттєва відмінність між вами двома полягає в тому, що хоча ти базуєшся на старій дивині, відомій як Шкідливий кіт, Тиранічний тигр не має основи, нічого, до чого був би прив'язаний його дух.

Якщо вже казати, на чому він базується, то це на тобі.

Тиранічний тигр — це тигр, бо ти — кіт.

Більш первісна істота.

Більш первісний організм, лютіший звір, і саме тому після тебе, кота, я вигадала тигра.

Гадаю, можна назвати його наступником?

Я мала б зрозуміти це раніше, але, думаю, за останні кілька місяців я занадто звикла до дивин, включно з тобою.

Знання про дивини притягує до себе дивини.

Це сказав пан Ошіно.

Так само як Арараґі звик до використання власного безсмертя з весняних канікул, я, мабуть, звикла відривати шматки власного серця як дивин із Золотого тижня.

Ніби хтось уперше починає носити контактні лінзи чи щось таке... ми можемо звикнути до будь-чого.

І результат усієї моєї вправності.

Це Тиранічний тигр.

Я думаю, що відмінності між тобою під час Золотого тижня, тобою перед культурним фестивалем і тобою цього разу — це не стільки індивідуальні риси, скільки прояв цієї вправності.

Той факт, що ти з'являєшся лише тоді, коли я засинаю, зменшуєш мій рівень стресу, поки я сплю, а потім знову перетворюєшся на мене, коли я прокидаюся, без потреби втручання пана Ошіно, Арараґі чи Шінобу, щоб «розв'язати з тобою питання», робить тебе надто зручною дивиною, надто великим благословенням.

З іншого боку, звичайно, так і є.

Бо ти — дивина, породжена мною заради мене самої.

Ти будеш зручною.

Звісно, і хоча ти, можливо, вже теж це помітила, хоча я спочатку помилялася, я думаю, що ти тут, я думаю, що я відмовилася вчитися на своїх помилках і знову викликала тебе, щоб зробити щось більше, ніж просто зняти стрес від того, що згорів будинок. Так, мабуть, завдяки тобі пані Камбару, побачивши мене, подумала, що я не така пригнічена, як вона очікувала... але це все побічне.

Сама пожежа не мала до цього стосунку... причиною пожежі була причина.

Вибач, що я кажу це так, ніби це мене не стосується, але це сталося несвідомо, або насправді я взагалі цього не пам'ятаю, але, думаю, я, мабуть, поклалася на тебе як на спосіб боротьби з Тиранічним Тигром, якого я побачила того дня.

Так само як я завжди покладалася на тебе, ще задовго до того, як на моє життя вплинув Шкідливий кіт.

І я знову поклалася на тебе.

Я знаю, що сучасна медицина негативно ставиться до стану, широко відомого як роздвоєння особистості, а точніше — дисоціативний розлад ідентичності, і я теж не є його прихильницею. Але хоча вираз може бути й не зовсім правильним, він, мабуть, є найбільш зрозумілим способом описати, хто я є.

Арараґі якось сказав мені, що я страшна.

Пан Ошіно якось сказав мені, що те, як я поводжуся, ніби свята, виглядає моторошно.

Але, якщо чесно, коли я почула ці слова, я й гадки не мала, що вони мали на увазі.

Мені здавалося, що я завжди була абсолютно природною.

Арараґі сказав би, що я змушувала себе бути звичайною дівчиною, що я намагалася бути занадто етичною. І так, ця лінія міркувань, мабуть, була досить близькою до істини, але вона не пояснювала, чому я була здатна на щось настільки обурливе.

Це не те що можна зробити просто силою волі.

Тоді чому я змогла це зробити?

Все просто.

Тому що я з дитинства відверталася від будь-якої незручної реальності, постійно відпускаючи шматки свого серця.

Сенджьоґахара позавчора описала це як «нечутлива до темряви», і вона мала цілковиту рацію. Насправді я взагалі не дивлюся на темряву.

Я відводила погляд від злоби та нещастя.

Не як самозахист. Якщо вже на те пішло, я думаю, це була самопожертва... я відрізала ті частини себе, які були мені незручні, щоб залишатися собою.

Наприклад, як я не могла бачити той будинок із класної кімнати.

Якщо мені щось не подобалося, я казала, що це не має до мене стосунку, і відрізала це. Хоч би які жахливі речі зі мною траплялися, я казала, що вони не мають до мене стосунку, і відрізала їх.

Тож моя особистість ніяк не могла спотворитися.

Я ніяк не могла зламатися.

Я навіть не могла перестати бути наївною щодо світу.

Така спотвореність — це те, що потрібно будь-якій людині для життя, а я просто все це пропустила.

Звісно було б лячно. Звісно було б моторошно.

Я знаю, що заперечила Арараґі, сказавши, що він заходить занадто далеко, говорячи про дива... але те, яка я є, — це результат чогось більш жахливого та закривавленого, ніж будь-яке диво.

Я розумію, що найскладніший етап у консультуванні дітей, яких ніколи не любили батьки, тобто дітей, які виросли в умовах насильства, — це змусити їх визнати, що вони зазнали насильства.

Як жахливо їх тиранили.

Прийняти те, що тебе не люблять батьки, — неабиякий подвиг.

У більшості випадків діти поводяться так, ніби самого насильства «ніколи не було». Це проявляється по-різному, чи то спотворена інтерпретація фактів, чи то вдавання, що цього взагалі не було, але одна річ, яка об'єднує всі ці методи, — це те, що вони відвертаються від реальності.

Тож дозволь мені визнати це зараз.

Я виросла в умовах насильства з боку батьків.

Кожен з моїх батьків поводився зі мною жорстоко.

Мене ніколи не любили.

Мене ні на мить не любили.

Але я ніколи цього не визнавала.

Я ігнорувала свій біль, кажучи, що таке, мабуть, трапляється в кожній родині тією чи іншою мірою. Мене могли вдарити по обличчю, але я ніколи не думала, що це насильство. Я не могла так думати. Я, сама того не усвідомлюючи, випустила цей стрес у формі кота і вдала, що цього ніколи не було.

Звісно, якщо говорити про те, що таке насильство насправді, то це дуже легко зрозуміти й водночас дуже складно.

Насильство може набувати інших форм, окрім фізичного. Як крайній приклад... ні, навіть це все ще в межах загальної думки... насильство може існувати у формі розпещування дитини.

Насильство, яке називають освітою. Насильство, яке називають дисципліною.

Насильство, яке називають вихованням. Насильство, яке називають стосунками між батьками та дитиною.

Зрештою, можна довести, що насильство — це все, що батьки роблять з дитиною, і, можливо, нам варто прислухатися до цього твердження, а не відкидати його з порога. Деякі його частини можуть мати сенс залежно від того, як їх подати. Ти ж не будеш сперечатися, що це не насильство, якщо людина, про яку йдеться, згодна з тим, що з нею відбувається... тож, хоча це й розпливчастий висновок, ви просто повинні оцінювати кожен випадок у цілому.

Ось чому я можу зробити це твердження.

Я можу відвертатися і цілий день казати, що мене не кривдили.

Мене не тиранили.

Мене не занедбували.

У мене немає таких спогадів.

Вони виконували мінімум як батьки...

Ні, навіть так не можна було б стверджувати, навіть нещиро.

Вони завжди робили лише мінімум як батьки.

Вони завжди робили найгірше, що могли.

Ось як я мала про це думати.

Вони кривдили мене найогиднішим чином, не люблячи мене... Я впевнена, у них були свої виправдання.

Але яке відношення ці виправдання мали до їхньої дитини?

Любов батьків до дитини — це не обов'язок, який потрібно виконувати, це почуття, і не варто одружуватися чи заводити дітей, якщо ви не здатні його відчувати.

Якби вам ніколи не доводилося відчувати біль чи знати смуток, то ви були б вільні від стресу і завжди добре вчилися б, чи то в школі, чи в спорті, чи то в етиці, чи в моралі.

Якби вам ніколи не доводилося відчувати тиск невдачі чи тривогу через жахливу долю, якби ви могли ігнорувати будь-який біль, фізичний чи психічний, ви могли б бути ідеальними в усьому.

Це і є правда про Ханекаву Цубасу, зразкову ученицю.

Нудна відповідь на те, чому я була собою.

Я могла ігнорувати смак прісності.

Наскільки ж це несправедливо, правда? Я перекладала темряву і страждання, якими обтяжена кожна людина, на чужі плечі.

Б'юся об заклад, Сенджьоґахара розлютилася б, якби це почула.

Коли я думаю про її два роки страждань... коли я думаю про її дворічну боротьбу за те, щоб насправді здобути свій біль, а потім дивлюся на себе і на те, як я все це звалила на тебе, ніколи не знаючи страждань, ніколи не відчуваючи болю, ніколи не борючись.

«Розчаровує» — це ще м'яко сказано.

І хоча дуже цікаво, що форма, відома як Чорна Ханекава, була створена такою людиною, як я, що вплуталася в дивину під назвою Шкідливий кіт, дивин, як я вже казала, — це не більше ніж спускові гачки.

Ти — це ти.

Звісно, ця третя твоя версія сильніша за попередні дві, і ти, здається, від мене відрізана. Як я вже казала, я стаю «кращою» в цьому, чим більше це роблю.

Коли я запитала Цукіхі, в чому фокус будівництва карткового будиночка, вона відповіла: «Такі речі — це просто практика. Справа не в техніці, а в тому, скільки разів ти пробувала. Я впевнена, ти б добре впоралася, якби зробила це двадцять разів», і те саме стосується всього. Тож я, мабуть, від'єднала тебе від свого серця краще, ніж у перший і другий рази.

Я зробила тебе окремою особистістю.

Називай це нісенітницею, якщо хочеш, це жахлива історія.

Ні, це гірше, ніж жахлива історія.

Зрештою, як я вже казала, ти не єдине, що я відпустила зі свого серця як незалежну дивину цього разу.

Назвати це ще однією?

Чи назвати це іншим видом?

Я випустила Тиранічного тигра, перш ніж відпустила тебе.

Якщо ти — втілення мого стресу... то Тиранічний тигр — втілення моєї заздрості.

Так само як я б не дійшла до ідеї нового виду дивини, якби не поговорила з тим співробітником бібліотеки, я б ніколи не натрапила на це ключове слово, якби не поговорила з Карен і Цукіхі. Але тепер, коли я це зробила, воно здається настільки доречним, що відчувається як єдине можливе слово для цього.

Заздрість.

Чесно кажучи, до позавчорашнього дня я не мала жодних асоціацій із цим словом.

Мені навіть не потрібно було її відпускати.

Я ніколи нікому не заздрила.

Тому що я була до огиди хорошою зразковою ученицею, здатною амбітно братися за будь-яку проблему, не відчуваючи жодного стресу.

Я ніколи не відчувала, що заздрю іншим.

Якщо вже на те пішло, те, що я відчувала, було чимось на кшталт невдоволення: «Чому всі не стараються більше?» або «Вони всі просто повинні робити більше».

Цього почуття було достатньо, щоб розлютити Арараґі, і тепер я розумію, наскільки я була егоцентричною. На відміну від мене, всім іншим доводилося боротися зі своїм стресом, живучи своїм життям. Йому це було не потрібно від такої шахрайки, як я.

«Ти можеш зробити все, якщо докладеш достатньо зусиль».

Я могла робити все, не докладаючи зусиль, саме тому, що я не старалася, і я, мабуть, відверталася навіть від почуттів Арараґі, коли вимовляла ці слова до нього.

Ось чому мені ніколи не потрібно було мати нічого спільного із заздрістю.

Ні, я б не сказала, що заздрість і я були абсолютно незнайомі, але кількість заздрості, яку я відчувала, яка накопичилася в мені, мала бути набагато меншою, ніж у звичайної людини.

Загальна кількість заздрості, яку я відпустила зі свого серця, була мінімальною.

Але три дні тому вона раптово перетнула межу.

Тепер я пам'ятаю.

Того дня, першого дня нового семестру.

Як і будь-якого іншого дня, мене розбудив автоматичний пилотяг, я вмилася, привела себе до ладу, пішла до їдальні снідати, і там я побачила людей, яких слід було б назвати моїм батьком і моєю матір'ю, які вже снідали.

Це видовище здалося мені звичайним, і я почала готувати собі їжу. Але це лише означає, що я негайно відрізала це від своєї пам'яті, що я переписала свою пам'ять, бо я бачила це, ясно як день.

Він і вона їли на сніданок одне й те саме.

Ми троє жили в одному будинку, але окремо... так мало бути, але з якоїсь причини один з них приготував сніданок для них обох, і вони їли разом.

Коли я згадую це зараз... так.

Того ранку я вибрала власний посуд, щоб приготувати сніданок... що було дивно.

Зрештою, мені не було потреби вибирати посуд, бо я була останньою, хто зайшов на кухню... двоє інших використали б два інші набори.

Іншими словами.

Це означало, що один з них приготував їжу на двох заради іншого... це могло означати лише те, що вони снідали разом.

І залишили мене осторонь.

Ось що викликало в мене ревнощі.

Я відчула чітке почуття заздрості.

Я розумію, що це звучить безглуздо... Це були двоє батьків, які мене кривдили, двоє людей, які жили в одному будинку зі мною, але яких ніколи не можна було назвати моєю родиною, і ви б дивувалися, чому мене взагалі має хвилювати, що вони роблять, чи то їдять разом, чи щось інше.

Але справа не в логіці.

І ця нелогічність також пояснює, чому я почала так негативно ставитися до ідеї ночувати в готелі як екстреного заходу після того, як згорів будинок Ханекав.

Я не хотіла бути ізольованою в тісній кімнаті.

Можливо, якби ми були один, один і один.

Але я не хотіла, щоб було двоє й один.

Річ не у тім, що я хотіла, щоб нас було троє... я не хотіла, щоб було двоє й один.

Я не хотіла цього бачити, навіть якщо це означало спати просто неба.

Я хотіла відвернутися.

Моя така добра надія на те, що ці двоє використають пожежу як можливість почати примирення, була, по суті, нічим іншим, як зворотною стороною цих емоцій.

Зі мною було практично щось не так? Ні.

Зі мною було абсолютно щось не так.

Я була страшна, моторошна... і дурна.

Я не могла помітити власних почуттів, а коли помічала, то відпускала їх, лише бажаючи, щоб ці двоє стали ще ближчими й помирилися, насправді... моє серце не можна було назвати людським.

Його довелося б назвати серцем дивини.

Мої справжні, чесні почуття були результатом відвертання погляду на зворотний бік.

Я була причиною того, що їхні стосунки охололи, звісно, і оскільки я мала покинути Японію через пів року, не було б дивно, якби вони почали ставитися одне до одного інакше. Це була пара, яка стала чоловіком і дружиною через зв'язок, який, як вони відчували, існував між ними. Або, можливо, іншим не-дивинним поштовхом до змін був час, який вони провели разом у лікарні під час Золотого тижня.

У такому разі я заздрила їхнім стосункам, попри всі ці докази, що вказували на мене як на причину. Це не піддавалося логіці.

Тож, як я вже казала, це було нелогічно.

Я думала про те, наскільки їм варто просто розійтися.

Проте я також сподівалася, що жарини між ними знову розгоряться.

Але я не хотіла бачити, як вони ладнають.

У будь-якому разі, я заздрила їхньому примиренню.

Я до глибини душі заздрила тому, що вони тепер намагалися знову стати родиною після стількох років.

Я палала від заздрості.

Цього було достатньо, щоб моя заздрість перетнула межу і породила Тиранічного тигра.

Я народила тигра на початку нового семестру, так само як народила тебе під час Золотого тижня.

Якщо я змогла створити абсолютно оригінальний, новий вид дивини цього разу, не покладаючись на основу, як Шкідливий кіт, це, мабуть, ще один талант, який я лише відточуватиму з практикою. Можна сказати, що я була прив'язана до вислову «Тиранія лютіша за будь-якого тигра», але я також відчуваю, що Сенджьоґахара була в чомусь права, і до цієї назви мене підштовхнула пані Ґаен.

І ще одне на цю тему. Гадаю, Тиранічний тигр ніколи б не народився, якби я не зустріла Майой по дорозі до школи того дня.

Тигр народився тому, що розмова з Майой дала мені знати, що місцеперебування Арараґі невідоме, тобто вона дала мені знати, що він не зможе вигнати Тиранічного тигра так, як він робив це з тобою під час твоїх останніх двох появ.

Арараґі, мабуть, діяв як гальма на моєму серці. Я була більш схвильована зустріччю з ним у класі того першого дня, ніж я думала.

Це був випадок жахливого збігу обставин.

Але я точно знаю, що саме тому той тигр з'явився одразу після моєї зустрічі з Майой.

Відповідальність у кінцевому підсумку лежить на мені.

Тиранічний тигр — це жахлива тварина, яка набула форми через те, наскільки крихке моє серце.

Всепоглинуще полум'я заздрості.

Звісно, саме заздрість до моїх батьків спричинила пожежу в будинку Ханекав, і саме заздрість спричинила пожежу в покинутій підготовчій школі.

Мої почуття до пані Камбару, єдиної людини, до якої Арараґі звернувся по допомогу.

Тоді я злилася на Арараґі... принаймні, я так думала, але насправді, я думаю, я шалено заздрила Камбару, так само як і Сенджьоґахарі.

Так і має бути.

Я пізнала емоцію, що зветься заздрістю... і вона мені дуже пасувала.

Але, мабуть, незабаром я відпустила цю заздрість від себе і передала її Тиранічному тигру. Моя заздрість уже мала зручний шлях для втечі.

Раніше я описувала Тиранічного тигра як дивину, що є незалежною, так само як і ти, але автономія, можливо, буде кращим словом. Бо на відміну від тебе, яка прив'язана до моєї плоті, Тиранічний тигр може вільно рухатися і діяти.

І як результат.

Покинута підготовча школа, яка займала місце в серцях усіх нас, згоріла.

Міркування Сенджьоґахари про те, що будь-яка будівля, в якій я спала, негайно спалахне, виявилися хибними, але Тиранічний тигр має, так би мовити, унікальну рису, яка робить її теорію привабливою альтернативою.

Тому що, бачиш, той тигр спалює все, чому я заздрю.

І квартира Сенджьоґахари, і будинок Арараґі могли легко спалахнути будь-якої миті. Не тому, що я там ночувала, а тому, що я їм заздрила. Я бачила непохитний зв'язок між батьком і донькою у Сенджьоґахар і отримала той рідкісний погляд зсередини на родину Арараґі, побудовану на міцному фундаменті довіри. Я вже забула про це, але як я могла не відчувати заздрості, бувши людиною, яка ніколи не знала ні дому, ні родини?

Я б хотіла проклясти себе до смерті за те, що відвернулася від цієї заздрості, звалила її на Тиранічного тигра і так оптимістично думала про те, як чудово відчувати себе частиною родини. Але, здається, мої прокляття спрямовані лише назовні.

Якщо можна сказати, що тут є якась рятівна риса, то, гадаю, це те, що пожежі Тиранічного тигра обмежуються будівлями й що це не дивина, яка спалює людей, подібно до того, як ти діяла під час Золотого тижня. Здається, однією з моїх твердих цінностей є те, що не можна вбивати людей.

Я кажу це, бо думаю, що знаю, як сильно Арараґі страждав під час весняних канікул, розриваючись між людськими життями та порятунком життів.

Ні, це не так.

Я прикрашаю це, коли так кажу.

Жодна частина мене під час Золотого тижня не турбувалася про інших, про жертв, включно з моїми батьками. Я лише відверталася і відчайдушно працювала над тим, щоб просто розвіяти свій стрес. Життя було другорядним (насправді, наприкінці я намагалася вбити Арараґі), я була егоцентричною і нічим більше.

Це стосується і цього разу.

Те, чому я по-справжньому заздрю, по-справжньому ревную, мабуть, місця, а не люди.

Місця для життя.

Ось чому можна сказати, що я націлювалася на житла, а не просто на будь-які будівлі.

Місця, де люди живуть з іншими.

Я спалила будинок Ханекав і покинуту підготовчу школу, бо я була людиною, яка навіть не мала кімнати й спала в коридорі.

Я створила того тигра.

Я хочу місце, де я належу, і я заздрю людям, які поводяться так, ніби для них природно мати такі місця.

Ось чому я спалюю домівки, а не людей.

Він узяв на себе все це, мої руйнівні імпульси бажання, щоб той будинок просто зник, мою заздрість, що перевершувала ревнощі... і все це підпалив.

Почуття у вогні.

Так, я мимохідь стверджувала, що маю такі ж руйнівні імпульси, як і всі інші, що я бажала, щоб той будинок просто зник.

Але такі ж почуття, як і у всіх інших?

Я навіть не знала, як це... як боляче відчувати себе, як усі інші.

Я прийняла той прісний руйнівний імпульс, який уже був відрізаний і від'єднаний від мене, за те, що я відчувала... і переконала себе, що я нормальна.

Це було так, ніби я надмірно опікувалася собою.

Це було так, ніби я кривдила себе.

Так, саме так.

Найбільше мене кривдила я сама.

Я весь цей час вбивала себе.

Хоча я вважаю цей самоаналіз правильним, це не означає, що немає жодного ризику, що хтось згорить, як це було під час Золотого тижня.

І будинок Ханекав, і покинута підготовча школа випадково були порожніми, коли спалахнули. Якби хтось був усередині, я впевнена, їх спіткала б та сама доля.

Якби Арараґі чи Камбару випадково опинилися в будівлі, коли був викликаний Тиранічний Тигр...

Від цієї думки по спині пробігає холодок.

І ця думка все ще може стати реальністю з квартирою Сенджьоґахари чи будинком Арараґі.

Стосунки між Сенджьоґахарою та її батьком?

Стосунки між сестрами Арараґі та самим Арараґі?

Не можу сказати, що я не заздрю.

Б'юся об заклад, це брехня, що я ніколи не знала заздрості. Я заздрила кожній людині, якій коли-небудь ревнувала.

Я хотіла такого батька.

Я хотіла, щоб такі молодші сестри будили мене щоранку.

Ці почуття... перетворюються на полум'я.

Думаю, можна сказати, що це був дуже хороший хід з мого боку — ніколи досі не ночувати в будинках друзів. Ну, можливо, це варто назвати ще однією річчю, якої я несвідомо уникала.

Ні.

Якби Тиранічний тигр став «кращим» у тому, що робив... якби він влаштовував пожежу за пожежею і ставав усе вправнішим, то забудьте про ночівлі в одному будинку за іншим, кожен будинок у світі міг би спалахнути.

Школи.

Бібліотеки.

Парки.

Я могла бачити, як вони всі горять.

Ось як це було для мене.

Ось наскільки я заздрила теплим домівкам.

Заздрила настільки, щоб хотіти взяти це тепло і спалити його дотла.

Чесно кажучи, я не знаю, які цінності маєш ти, тобто дивина, відома як Чорна Ханекава. Ми можемо ділити спогади та знання, ти можеш дивитися в обличчя навіть тим речам, від яких я колись відверталася, але, здається, у нас абсолютно різні особистості. (Який сенс був би в роздвоєнні особистості інакше?)

Тож я також не впевнена, як ти ставишся до присутності цього Тиранічного тигра чи до моїх міркувань. Можливо, ти думаєш, що все гаразд, як є, і я думаю, що з погляду дивини це було б правильно.

Можливо, ти б сказала мені, що немає про що турбуватися, бо хоча підпал — це тяжкий злочин, це не те що можна судити за законом.

Так, це одна з думок.

І я не буду брехати, частина мене хоче, щоб ці слова мене втішили.

Але я просто хочу покласти цьому край.

Я б відрізала шматок свого серця щоразу, коли щось трапляється, нескінченно створюючи одну дивину за іншою, перекладаючи будь-яку відповідальність на когось іншого і змушуючи інших зазнавати жахливих доль, бувши абсолютно несвідомою всього цього, живучи щасливим і безтурботним життям. Чи може бути гірше жахіття?

Я розірвала на шматки стільки людей з часів Золотого тижня, завдала стільки шкоди та була в невіданні щодо всього цього.

Ніби я щипала себе за щоки, але вони не боліли.

Хіба не можна сказати, що саме таким життям я жила?

Річ не у тім, що я хочу бути хорошою чи доброчесною людиною. Бути моральною чи етичною нічого не означає, якщо для цього потрібно використовувати щось інше.

Тебе.

Або Тиранічного тигра.

Я не хочу жити, якщо це означає топтатися по інших.

Навіть якщо ми розв'яжемо цю проблему з Тиранічним тигром, наступного разу я просто народжу лева чи щось таке, а потім, можливо, леопарда, і так знову і знову, правда?

Я можу уявити, як ви всі кажете, що вам байдуже, для цього ви й були створені, і саме тому я прийняла своє рішення.

Я прийняла рішення у своєму серці, цій речі, настільки виснаженій, що нічого не залишилося, навіть її ядра.

Я кладу край усьому цьому.

Ні. Я нарешті почну.

Я перестану відвертатися і спрямую свій погляд прямо вперед.

Не тільки на Тиранічного тигра, але й на тебе.

Я відкриваю очі, які тримала заплющеними.

Спляча красуня спала вісімнадцять років, і їй потрібно прокинутися.

Тож, будь ласка, Чорна Ханекаво.

Я хочу, щоб ти повернулася.

Я хочу, щоб ти повернулася в моє серце.

Я хочу, щоб ти й Тиранічний тигр повернулися додому.

Будь ласка, я благаю тебе.

Моє серце — твій дім.

Я не залишу тебе саму, тож, будь ласка, не залишай мене саму.

Якщо пан Ошіно правий, коли мені виповниться двадцять... а може, й раніше... ти, і Тиранічний тигр теж, можете зникнути.

Мої дівчачі, підліткові фантазії можуть згаснути та зникнути, коли я стану дорослою.

Навіть зараз ти, мабуть, щось на кшталт відлуння.

Тож зрештою.

Я впевнена, ти зникнеш і розчинишся.

Я впевнена, що так і має бути.

Але, будь ласка. Саме тому я прошу тебе.

Будь ласка, не зникай. Будь ласка, не розчиняйся.

Будь ласка. Повертайся додому.

Перестаньмо жити окремо.

Я знаю, що в моєму серці не так багато місця, але нумо жити як родина, стикаючись і розбиваючись одне об одного всередині нього.

Я більше ніколи не скажу тобі просто йти спати, якщо ти хочеш спати.

Я клянуся тобі зараз, що любитиму все це: мій стрес і мою заздрість, мою тривогу і мої страждання, погані можливості й глибоку темряву.

Я знаю, що це безсоромне прохання.

Але я вирішила жити безсоромно.

Я впевнена, Арараґі буде розчарований.

Те, що він цінує в мені, — це те, що Сенджьоґахара назвала б моєю чистою білизною, моїми недоліками як істоти.

Чесно кажучи, це єдине, чого я не можу зробити.

Я не хочу розчаровувати Арараґі.

Зрештою, я жодного разу не сказала йому, що люблю його.

Я була єдиною стороною нашого кохання, від початку до кінця.

Мені, відверто кажучи, було дивно, що я так сильно до нього прив'язалася, хоча ми навіть не розмовляли до весняних канікул, що я досі так за ним сумую і відмовляюся його відпускати. Але тепер я нарешті розумію.

Ніхто з моїх знайомих не протистоїть власній слабкості так, як він, і я знаходжу його сліпучим.

Майже сліпуче сліпучим.

Я з теплотою згадую ту ніч, коли ми з Сенджьоґахарою захоплено лихословили на адресу Арараґі... і хоча я думаю, що Сенджьоґахара відчуває те саме, кожна образа, яку я вимовляла про Арараґі, якимось чином ставала похвалою.

Наприклад називаючи його бовдуром.

Усе, що я казала, звучало саме так.

Уся моя злість на нього була не чим іншим, як прихильністю, і то в чистому вигляді.

Мої почуття до нього були єдиним, що я не могла відрізати.

Я завжди кохаю Арараґі, завжди, навіть коли стаю тобою.

Він каже, що врятував помираючу Шінобу, навіть коли плакав, що не хоче помирати.

Б'юся об заклад, я б посміхалася, рятуючи її.

Так, я думаю, що якби треба було визначити момент, коли я в нього закохалася, то це було б тоді, коли він плакав у тій смертельній битві з Шінобу.

Зрештою, я ніколи раніше не плакала, жодного разу.

Сумніваюся, що я навіть плакала, коли народилася.

Ось чому я закохалася в Арараґі, плаксія.

Епізод сказав, що я стала нормальною, але більше питання в тому, що якщо я перестану бути собою?

Якщо я стану собою, чи заплаче Арараґі знову?

Я б не змогла цього витримати.

Але я більше не буду відвертатися від того, чого не можу витримати.

Я хочу стати одним цілим з вами двома, ніколи не відвертаючись від реальності, що це розчарує Арараґі.

Щоб я могла продовжувати кохати й Арараґі.

Ось що я хочу зробити.

Чорна Ханекаво.

Ні, це так формально звучить, коли я про це думаю.

Я всередині мене.

Або, може, мені варто називати тебе іншою мною?

Ні, це теж якось неправильно.

У мене таке відчуття, що ти для мене щось на зразок молодшої сестри. Я почала так відчувати, коли побачила Карен і Цукіхі.

Вибач, що я така жахлива старша сестра.

Вибач, що змушувала тебе весь цей час хвилюватися.

Це справді моє останнє прохання.

Це останній раз, коли я змушую тебе грати таку складну роль.

Будь ласка, врятуй нашу іншу сестру.

Я знаю, що вона проблемна дівчина, піроманьячка-втікачка, але я чекатиму, скільки буде потрібно, поки вона не повернеться додому.

Я люблю вас обох, і себе.

З поспіхом, твоя.

...

...І тоді.

Ня цьому лист, який моя нявлодарка няписала перед сном, закінчився.

Важко було зняйти, що сказати.

Я завжди думав, що моя нявлодарка — розумна твариня, а не така дурепа, як я... але тепер, здяється, вона, можливо, була такою ж дурною, а може, й дурнішою.

Мені довелося б бути дурним, щоб зробити мою нявлодарку розумною, якщо слідувати логіці її листа, але навіть це здавалося мені підозрілим.

Оскільки я як персонаж працюю так, що роблю лише те, що хоче моя нявлодарка, щоб захистити її няміри, їй не потрібно було писати такий лист... їй достатньо було просто заснути, як зазвичай, і я б пішов і розправився з тим тигром.

Я ділю спогади моєї нявлодарки, тож якби вона зрозуміла, чим нясправді був той тигр, Тиранічний тигр, я б теж про це абсолютно зняв.

Ні, моя нявлоадрка цілком це усвідомлювала... воня сказала про це в листі.

То це означало, що вона зняла, але все одно мусила мене просити?

Зрештою, моя нявлодарка так і ня зрозуміла, що саме це люди нязивають її прискіпливістю і нясхожістю на інших.

Ось це і є няйбільша трагедія.

— Няв.

Я поклав зошит на стіл.

Справді, у мене теж були її спогади про няписання листа. Це означало, що ня було реальної причини його читати, але я все одно витратив ня це час. Гадаю, я ня в тому становищі, щоб щось казати про мою нявлодарку.

У будь-якому разі, тепер я мав загальне уявлення про те, що відбувається.

Тиранічний тигр.

І джерело хвороби моєї нявлодарки.

Тепер я зняв всі деталі.

Але нявіть моя нявлодарка, здається, в дечому помилялася... ня те щоб вона могла уникнути цих помилок, оскільки будувала версію, ня маючи всього няобхідного для висновку.

І стиль, і контекст листа моєї нявлодарки були розрізненими... няможливо, щоб вона писала його в спокійному стані душі.

У цій ситуації їй було б няможливо отримати ідеальний бал, але вона все ж змогла отримати пристойні оцінки, вісімдесят зі ста. Няпогано.

— Як воня цього не бачить? Здявалося б, мала б. Здявалося б, воня б запитала себе, чому жодних ревнощів не виникло через те, що Сенджьоґахара Хітаґі та Арараґі Койомі зустрічаються, хоча воня палала від заздрості до свого дому та родини.

Найсильнішою емоцією моєї нявлодарки було саме кохання.

Ня думаю, що мені потрібно пояснювати. Просто згадайте перетворення перед культурним фестивалем.

По суті, молодша сестра того дратівливого людиська мала рацію, коли перше, що вона асоціювала з вогнем, були почуття кохання.

Тож няйперше, що моя нявлодарка мала б спалити, був ня будинок Ханекав чи покинута підготовча школа, а сама Сенджьоґахара Хітаґі...

Нявже моя нявлодарка справді ня помітила?

Ні.

Гадаю, це ознячало, що вона відверталася від цього факту.

Тоді, гадаю, моя нявлодарка зрештою нятрапить на цю причину, коли зможе перестати відвертатися від правди й подивитися ня неї прямо.

Цікаво, чи зможе вона це витримати.

Це жорстока правда... і моя нявлодарка більше не зможе відрізати своє серце.

— Любити мене і Тиранічного тигра... любити себе. Сумніваюся, що моя нявлодарка зняє, няскільки це важко. Вона — крайній випадок, але хіба кожна людина ня відвертається від свого стресу і заздрості тією чи іншою мірою?

Нябагато людей здатні дивитися на світ прямо. Чому саме моя нявлодарка мусила носити такі важкі кайдани?

Мені та Тиранічному тигру довелося нести цю вагу.

Лише тому, що вона відпустила свій біль.

Це ня означало, що її біль ніколи не болів.

Нясправді просто уявіть, як боляче відривати шматок свого серця.

— І її няйбільша помилка — нязивати когось ня кшталт мене своєю родиною... н'яхаха. Я ня більше ніж її домашня тваринка.

Ні, я був безпритульним.

І дивно було називати мене її сестрою, адже я був самцем, коли мене переїхали на тій вулиці... але з іншого боку, я був створений з відрізаного шматка серця моєї нявлодарки, нявіть якщо я базуюся на Шкідливому коті, тож, гадаю, моя стать трохи розмита. Молодша сестра, молодший брат... нязиватися будь-яким з цих слів ня здається няправильним.

Нявіщо взагалі питати, якої статі дивина?

Нясправді найразючішим було те, що вона могла нязвати того гігантського тигра своєю молодшою сестрою. Вона ж зняла, що самки няйлютіші, коли йдеться про диких тварин, правда? Хотіти, щоб я напала на нього і вигнала, — це одне, але просити мене повернути тигра в її серце як родину — це було безглузде прохання.

Ня мертвим чи живим, а живим і здоровим?

Вона просила занядто багато.

Я планував розправитися з ним, навіть якби моя нявлодарка мене ня просила. Але потім вона пішла і попросила ще більше.

Але якби той експерт-придурок у гавайці мене почув, я впевнений, він би сказав: «Які жорстокі думки. Дивини та люди повинні знайти спосіб співіснувати» чи щось таке. Хіба не так казало те людисько?

Звісно, ми обидва були новими видами дивин, обидва дивини, народжені моєю нявлодаркою, але на відміну від мене, та істота ня базувалася на жодній дивині... її дух нічим не володів. Моя не-дивиннявна нявлодарка, здається, ня зняла, що саме це означає.

Вона ня зняла, няскільки це звільняє дивину — не бути описаною, ня мати записів, ніколи не бути згаданою.

Чесно кажучи, я навіть не хотів цього уявляти.

Одне я міг сказати... у того тигра не було сліпих зон, не було слабкостей.

Забудьте про повернення, просто протистояти йому було важко.

Мені довелося б зіткнутися з ним віч-на-віч.

І знищити його сильні сторони.

— Ех... — зітхнув я.

Ось це важкий тягар.

Прямо на моїх плечах.

— Мені це ня дуже важливо. Я просто дивина, яка працює заради моєї нявлодарки. Чи згорить будинок батьків моєї нявлодарки, чи якась пам'ятна будівля, чи будинок її друга, чи нявіть цей будинок, мені абсолютно байдуже. Якщо вже ня те пішло, те полум'я, що здіймається, виглядає для мене свіжим.

Тому що ня було великої фундаментальної різниці між Тиранічним тигром, втіленням її заздрості, і мною, втіленням її стресу. Вона нязивала нас схожими дивинами... тож, якщо вже ня те пішло, я краще розумів почуття Тиранічного тигра.

Єдина реальна різниця між нами двома — це те, чи були ми незалежними від нашої нявлодарки, чи ня могли від неї відокремитися. Для мене це, здається, нічого не означало.

Так само як розуміла моя нявлодарка, я був просто дивиною, яка рано чи пізно зникне... тож, можливо, їй ня було потреби забирати мене назад і обтяжувати себе мною.

Можливо, це було правдою і для Тиранічного тигра.

Якби вона нічого ня робила, полум'я емоцій могло б просто вивільнитися і зникнути... тож, можливо, моїй нявлодарці ня було потреби все це приймати в себе.

Ня просто ня було потреби.

Це могло навіть мати зворотний ефект.

Мій вихід мяв бути для неї певним тягарем... тож замість того, щоб прийняти мене, їй потрібно було мене стерти.

Їй потрібно було мене загасити.

Це було б няважко зробити. Нясправді змусити мене зникнути було б дуже легко, моїй нявлодарці достатньо було лише цього побажати.

Але моя нявлодарка обрала не це.

Вона відпустила нас, але тепер нямагалася повернути.

Яка смішна річ.

Я. Тиранічний тигр.

Ми були лише перешкодами для моєї нявлодарки.

Замість того, щоб вперто намагатися нас прийняти... якби вона справді була розумною, моя нявлодарка мала б змогти...

— Тож... це безглуздо.

Сенджьоґахара Хітаґі, мабуть, змінилася.

Те дратівливе людисько, мабуть, теж змінилося.

І моя нявлодарка теж змінилася.

Але хай там як всі ня змінювалися, є щось, що ня змінюється. Світ.

Те, що Сенджьоґахара Хітаґі змінилася, ня означає, що її минулого ніколи ня було. Те, що те людисько змінилося, не означає, що його минулого ніколи ня було.

Воно ня змінюється. Воно ня замінюється. Воно ня стає чимось іншим.

Люди залишаються собою, доки живуть.

Ми, створені моєю нявлодаркою, яка блукала містом під час весняних канікул, бажаючи зустріти того вампіра, нічого ня змінили. Тож... було б справді правильно і добре, якби ми просто зникли.

Те дратівливе людисько і той придурок у гавайці погодилися б.

Я просто заважав.

І Тиранічний тигр теж.

— Але ж, ну. Вона попросила.

Я ня зняв, що це за почуття.

Я зняв, що мав би робити те саме, нязалежно від того, просила вона мене чи ні... то чому я відчував таке нятхнення?

Тягар на моїх плечах мав би лише пригнічувати мене.

То чому він здавався таким втішним?

Все, що сталося, — це те, що вперше ня мене чекало місце... у мене було куди повернутися додому. Це все, але чому я тепер відчував, що можу досягти будь-чого? Що вона зробила?

Це робило мене щасливим.

Це змушувало мене хотіти плакати.

— Ня те щоб я збирався плакати... я кіт. Я не плачу, я нявкаю.

«Няв», — нявкнув я... і відчинив вікно.

Моя нявлодарка здогадалася, що я вийшов минулої ночі, бо забув його замкнути (вона, ймовірно, і так би здогадалася, було багато інших доказів), але я ня думаю, що тепер мені потрібно про це турбуватися. Я ня повернуся в цю кімнату як я.

Здавалося, моя нявлодарка обрала мій нинішній вигляд, бо думала, що в цьому одязі буде легко рухатися, але нясправді мені найкраще рухалося взагалі без нічого. Хоча мені було шкода так чинити з моєю нявлодаркою (мені нявіть зараз було соромно за те, що я ходив в її білизні під час Золотого тижня), тож я прийму її добрий вчинок.

Приняймні, вона мусила дозволити мені ходити босоніж.

І щойно подушечка моєї лапи торкнулася підвіконня, я щось згадав.

Просто котяча примха, нясправді.

Що б не сталося, моя нявлодарка більше ня буде моєю нявлодаркою, а я більше ня буду собою.

Справа не в індивідуальних відмінностях між Ханекавами... це справді буде останній раз, коли я з'явлюся.

Після відкладень у травні та червні, дивина, відома як я, цього разу справді буде розв'язана.

Тож я теж щось для неї напишу.

Чи вважатиметься це моїми останніми словами?

Ні, мабуть, ні.

Я не збирався помирати чи зникати, я просто поверталася додому.

Але який довгий був шлях назад.

— Гаразд, час для моєї останньої служби моїй нявлодарці.

Я ня вмію писати довгі речення.

Я додав один маленький рядок у кінці листа моєї нявлодарки, перш ніж вилетіти з широко відчиненого вікна в осяяну місяцем ніч.

«Я пішов».