Розділ 60: Тигр Цубаси - 060

Я впевнена, що в сучасному суспільстві не знайдеться жодної людини, яка б не думала, як було б чудово, якби людський мозок працював наче жорсткий диск.

Коли я це кажу, я маю на увазі здатність миттєво стирати будь-які спогади (записи), які ми хочемо забути, ніби їх ніколи й не було, перезаписувати будь-які елементи реальности, від яких ми хочемо відвести погляд, і ніколи не засмучуватися, раптово згадуючи свої травми та страхи... як було б дивовижно, якби у вас був такий мозок?

І хоч хай там як... здавалося, це диво належало мені.

Відсікання спогаду від розуму.

Якщо взяти найсвіжіший приклад, моя ранкова розмова з Епізодом дорогою до школи була гарною ілюстрацією... Я, бувши собою, по-своєму згадала, що сталося під час весняних канікул, і відчувала, ніби розмовляю з ним зі страхом, але будь-який спостерігач побачив би мої дії як абсолютно дивні.

Я мило розмовляла з тим, хто намагався мене вбити.

Наскільки це взагалі ненормально?

Мене просто вразило, наскільки нормальною була наша розмова? Ні, одна річ, якби ми були персонажами манґи чи драми... але як я, жива людина, могла зробити щось настільки до жаху ексцентричне?

У цьому було щось явно ненормальне.

Єдина, хто цього не помічав, — та, хто це робив.

Тож... я забула.

Хоча я, звісно, забула момент, коли мої органи розлетілися (я думала, що шок змусив ці спогади зникнути, але це було не так)... я також забула страх, жах, який, мабуть, відчувала до нього.

Моє тіло пам'ятало.

Але мій розум забув.

Ні, я б навіть сказала, що й моє тіло забуло.

Ось чому я змогла вести здорове життя навіть після того, що зі мною сталося... Я не жила щодня, мучена каяттям, як Арараґі.

Я не знала, коли це почалося.

Я не знала, коли вперше навчилася поводитися, наче якийсь комп'ютер.

Судячи з мого нинішнього стану, це було ще до того, як я стала Ханекавою Цубасою... це мало сенс лише в тому випадку, якщо я могла робити це несвідомо ще до того, як стала достатньо дорослою, щоб бути собою.

Я й гадки не мала, чому змогла набути цю надзвичайно зручну здатність, що засоромить будь-яку дивину, цю річ, яку можна було б назвати свого роду навичкою.

У мене було відчуття... що спогад про те, що це спричинило, був найпершим, що я від себе відсікла.

Отже... я була чимось на кшталт дивини ще до зустрічі з дивиною, відомою як Шкідливий кіт. Більше за будь-кого іншого я була близька до того, щоб стати монстром, і нарешті почала відчувати вагу зауваження пана Ошіно, що дивини — це не більше ніж спускові гачки.

Ні, можливо, ніякого Шкідливого кота й не було.

Можливо, Чорна Ханекава... завжди була всередині мене.

І, або, можливо.

Тиранічний тигр також.

Так само як минуле завжди слідує за нашим життям... незалежно від того, наскільки ми відчуваємо, що забули його, наскільки вдаємо, що його ніколи не було.

Можливо, воно нас переслідує.

Можливо, воно ніколи не закінчується.

Пан Ошіно встановив планку у двадцять років, але навіть це здавалося мені ненадійним... принаймні, доки я сама цього хотіла.

Доки я продовжувала бути собою.

Назавжди...

Можливо, я могла б продовжувати бути собою вічно.

Так само як Шерлок Голмс був змушений вийти на сцену після відставки, йому навіть не дозволили померти... так він і продовжував.

Можливо, я продовжу.

Ймовірно, я продовжу.

…Але це все.

Я збиралася покласти цьому край.

Я мусила покласти цьому край... я була на межі.

Якщо вже на те пішло, те, що я могла робити це весь цей час, п'ятнадцять років, може, вісімнадцять, було дивним.

Обманюючи себе, щоб продовжувати жити.

Що було справді дивним, так це те, що така абсурдна річ працювала весь цей час... єдиним можливим кінцем було банкрутство.

Я більше не могла це приховувати.

Я не досягла межі... це був кінець.

Я продовжувала будувати картковий будиночок із сестрами Арараґі (Цукіхі була беззаперечною переможницею. Я заходила досить далеко, але так і не змогла добудувати свою вежу. «Отже, Ханекаво, є речі, які ти не можеш зробити», — зауважила Цукіхі), повечеряла разом із батьками Арараґі, коли вони повернулися з роботи, і зачинилася сама в кімнаті Арараґі на другому поверсі.

Це був лише другий день, але я вже дивним чином звикла до кімнати. Мабуть, тому, що вона належала Арараґі.

Тож спершу, проявивши погані манери, я впала на ліжко в шкільній формі й занурила обличчя в подушку.

— Фух... — вимовила я млявим голосом.

Виснажена... я не була.

Навпаки, я відчувала напругу.

— Ми можемо більше ніколи не зустрітися... Арараґі.

Але я нічого не могла з цим вдіяти.

Бо якщо мої міркування були правильними... а вони були правильними... Тиранічний тигр з'явився в цьому місті саме тому, що Арараґі був відсутній.

Я продовжувала качатися на ліжку ще близько п'яти хвилин.

Не без причини. Причина була.

Мовою тварин, це була мітка території... я залишала сліди себе на ліжку Арараґі.

Сліди, які я не хотіла залишати в будинку Ханекав.

Я намагалася залишити їх тут... у кімнаті Арараґі.

Знаючи його, він помітить.

Навіть якщо ми більше ніколи не зустрінемося, якась маленька частинка його, ймовірно, згадуватиме мене щоразу, коли спатиме на цьому ліжку.

І я цим вдовольнюся.

Я буду задоволена. Самовдоволена.

Якщо мої міркування були правильними, і якщо все, що я збиралася зробити, пройде добре... то ні, я не думала, що зможу коли-небудь знову зустріти Арараґі.

Якщо він повернеться цілим і неушкодженим і я зможу бути там, чекаючи на його повернення... та я вже не буду тією я, яку він знав.

Епізод сказав, що нинішня я і я з весняних канікул здавалися різними людьми, і це буде ще драматичніше... Арараґі зустріне мене, яка буде практично іншою людиною.

Бо протистояння моєму минулому.

Бо перемога над цим тигром... означала це.

— Гаразд. Досить.

Під кінець я вже не була впевнена, чи залишаю свій запах, чи вдихаю запах Арараґі, але врешті-решт вирішила діяти близько пів на восьму.

— Ой-йой. Треба трохи поспішити.

Я занадто довго качалася.

Звісно, оскільки будинок Ханекав згорів удень, не було багато доказів того, що тигр був нічною твариною, як кіт... але це все одно було орієнтиром.

Я почала з того, що зняла свою форму і повісила її на вішаки.

Після цього, порившись у комоді в пошуках якогось повсякденного одягу Арараґі, в якому було б відносно легко рухатися, я одягла його.

Піжама — це одне, але я трохи вагалася, чи позичати звичайний одяг без дозволу. Арараґі, однак, завжди хотів бачити мене в чомусь іншому, крім шкільної форми, тож я сподівалася, що це насправді буде здійсненням мрії.

У мене навіть промайнула пустотлива думка, і я подумала про те, щоб сфотографувати себе і надіслати Арараґі... хоча я все ще не мала уявлення, в якій він ситуації.

Це могло б його роздратувати, тому я вирішила не зв'язуватися з ним... але коли я про це подумала, це була зручна відмовка. Я вдавала, ніби я розсудлива людина. Я б негайно спробувала зв'язатися з ним, як Сенджьоґахара, якби справді хвилювалася... хіба не так роблять люди?

У такому разі, я буду безсоромною. Я надішлю йому фото, щоб підбадьорити. Я відчувала, що все ще можу його підбадьорити.

Я дістала свій мобільний телефон з кишені моєї вже повішеної форми... потім витягла руку і сфотографувала себе. Я старшокласниця, тож користуюся мобільним телефоном досить давно, але це було моє перше селфі.

Я кілька разів схибила, але швидко набила руку і змогла зробити досить гарне фото, як на мене. Я прикріпила зображення до електронного листа й надіслала його Арараґі, не додавши жодного слова тексту... а потім вимкнула телефон.

Наступного разу, коли він увімкнеться.

Мене вже не буде на цьому світі.

Тож це було ближче до переслідування, ніж до невинної витівки.

Це було ніби я надіслала йому похоронний портрет.

Це було схоже на знущання з боку дівчини, яку завжди називали зразковою ученицею.

Жахливий вчинок, як на мене.

Тепер у моєму серці не лишилося жалю про незроблене.

Не лишилося жалю про не залишене від мого серця.

З полегшеним серцем... я могла почати готуватися.

Я дістала з сумки зошит і олівець, сіла на стілець за письмовий стіл Арараґі. Проте я не повторювала уроки за день і не готувалася до завтрашнього.

Так, я збиралася написати листа.

Справжнього листа.

Спочатку я не знала, як почати, але потім зрозуміла, що немає сенсу в незграбній формальності. Тож я почала зі звичайного вітання:

«Дорога Чорна Ханекаво».

Можливо, це було не те що мені справді потрібно було робити.

Можливо, я марнувала час.

Бо хоча я не мала спогадів як Чорна Ханекава... Чорна Ханекава мала б спогади як я.

Все ж, я хотіла висловити свої почуття, і я хотіла зробити це як я, звертаючись до неї — до тієї тепер незалежної мене, яка не була мною.

Замість мене вона взяла на себе тягар кожної темної частини мене, кожної чорної частини мене, і я хотіла донести до неї... мої почуття вдячності та моє останнє прохання.

І тоді...