Розділ 6: Тигр Цубаси - 006

Було дві речі, яких я не знала.

По-перше, я не знала, що будинок, у якому я жила, було видно з вікна класу, де я проводила дні за навчанням. У мене були нагоди постояти біля вікна й подивитися надвір.

Чому я не помічала?

Чому його не було видно?

Мабуть, його було видно, а я просто ніколи свідомо цього не визнавала… іншими словами, згідно зі зворотною логікою «Зустрінеш дивину — і тебе притягнуть дивини».

Мабуть, я витісняла цей будинок зі своєї свідомості.

А інша річ, якої я не знала, — це те, наскільки несподівано шокованою я почуватимуся, якщо цей будинок згорить… я втратила дар мови.

Цього вистачило, щоб у голові стало порожньо.

Це був удар по мені.

Здається, Арараґі помиляється щодо цього, але я не така вже й доросла… у мені живуть такі ж руйнівні імпульси, як і в усіх. Він надмірно довіряв моїй особистості навіть після жахіття під час Золотого тижня… або ні, можливо, він просто вдавав, що не помічає… але я знову і знову бажала, щоб той паршивий будинок зник.

Але я ніколи не думала, що це справді станеться.

І ніколи не думала, що відчую таку сильну втрату.

Не те щоб я була до нього прив'язана.

Мені навіть не здавалося, що я вважала його своїм домом… Я дозволила таким словам злетіти з язика, але, мабуть, це була хвилинна слабкість.

Але непохитним фактом було те, що я відчувала достатньо, щоб пережити цю мить.

Це було добре?

Я відчувала достатньо.

Так, це був факт.

Чи це було погано?

Мабуть, це можна було сприйняти й так, і так, але в будь-якому разі було вже запізно.

Тепер його не було.

Того дому, де я прожила п'ятнадцять років.

Він був втрачений назавжди.

Я запитала вчителя, чи можу піти раніше, хоч і прийшла із запізненням, і, звісно, одразу отримала дозвіл. Я не Камбару, але я побігла назад до будинку, і хоча територія була оточена пожежними машинами й роззявами, вогонь уже загасили.

Загасили.

І нічого не лишилося.

Хоча вогонь не перекинувся на сусідні будинки, резиденція Ханекава була, як то кажуть, зрівняна з землею, не залишилося жодної колони.

Надзвичайно вигідний для отримання страхового відшкодування, такий стан, можливо, був порятунком. Хоч як вульгарно це звучить, це має першочергове значення.

Ой, зачекайте. Ні, ні.

Першочергове значення, звісно, мають людські життя… але про це не варто було турбуватися. Я була в школі, а шансів, що «двоє інших», яких варто було б називати моїми батьками, коли-небудь повернуться додому вранці, майже не було.

Ніхто з трьох мешканців… не вважав його домом.

Це було місце, а не дім.

«Але Румба, мабуть, згорів у полум'ї», — я оплакувала смерть автоматичного пилотяга, який невтомно будив мене щоранку.

Оплакувала більше, ніж будинок.

Крім Румби, згоріло багато інших речей, а точніше — усе, але я була лише старшокласницею без якихось визначних пожитків. Для мене це не мало стати проблемою.

Якщо наполягати, то втрата всього одягу була ускладненням.

Власне, те саме могло бути й з особами, яких варто було б називати моїми батьком і матір'ю… жоден із них не міг тримати в будинку нічого важливого.

Мабуть, усе цінне вони тримали на роботі.

Так я це бачила.

Цей будинок.

Це було не те місце, де тримають щось цінне.

Воно б забруднилося.

У будь-якому разі, це лише означало, що я сповнена речей, яких не знала… деякі речі помічаєш, лише коли згорить дім.

Я ніколи не зустрічала цю людину особисто, але чи був це один із тих уроків, що варто засвоїти, про які любить говорити шахрай, пан Кайкі Дейшю?

Я не була впевнена.

Я не знала.

Але знала я чи ні… це точно означало, що я опинюся на вулиці.

У мене були місця, куди я ходила без особливої причини у вихідні, бо не витримувала вдома, але як же мені пощастило мати місце, де я могла лягти спати… у будь-якому разі, унаслідок цього інциденту в родині Ханекава відбулася перша за довгий час сімейна розмова.

Розмова?

Ну, навіть я можу уявити, що нормальні сім'ї не назвали б це розмовою.

Це було далеко не сімейне зібрання.

Це був обмін думками.

Не соціальна взаємодія.

Згорілий дім, звісно, вимагав безлічі різних складних процедур… ми ще навіть не знали причини пожежі. Це лякало, були навіть підозри в підпалі… тож це мало стати довготривалою проблемою, а не чимось, із чим могла б упоратися я, ще дитина. Те, що ми обговорювали того дня, було нашою найнагальнішою проблемою. Іншими словами, де ми спатимемо цієї ночі.

Оскільки в родини Ханекава не було близьких родичів, на яких можна було б покластися, простору для дебатів було небагато. Урешті-решт ми забронювали номер у найближчому готелі… але навіть це стало для нас проблемою.

Найбільшою проблемою, можна сказати, або, можливо, єдиним питанням.

Ми дуже давно не спали в одній кімнаті.

Звісно, була я, що спала в коридорі, але навіть подружня пара спала в різних спальнях. Ми не могли взяти два чи три номери в готелі, бо це зробило б усе ще дорожчим…

— Усе гаразд. Я попрошу подругу дозволити мені пожити в неї деякий час.

Перш ніж розмова зайшла надто далеко, я сказала це.

Проголосила.

— Тату, мамо, це чудова нагода для вас двох провести час наодинці, як чоловік і дружина.

Я казала це не як виправдання, а тому, що справді так відчувала, і я знала, що саме це частково робило мене такою лячною й нелюдською… за Золотий тиждень я дізналася, що це одна з моїх вад.

Я не хотіла лягати спати в одній кімнаті з тими двома.

Ці особисті почуття, безперечно, були, але я відсувала їх далеко-далеко… і це було дуже неприродно.

Я це знала.

Сприймати пожежу як чудову нагоду не робило мене людиною.

Арараґі та пан Ошіно навчили мене цього.

Урок.

І ось я, не застосувавши його… але я просто не могла не думати, що ті двоє можуть знову стати такими, якими мають бути.

Я могла так думати.

А саме, що це може бути останній шанс для тих двох, які планували розлучитися, щойно я стану повнолітньою.

Я так думала.

На відбудову будинку з урахуванням усього пішло б кілька місяців, і якби вони провели кілька тижнів наодинці вперше за п'ятнадцять років, перш ніж ми знайдемо житло в оренду… то, можливо, щось могло б статися.

Я справді так думала.

Я могла так думати.

Я хотіла так думати.

Ті двоє одразу погодилися.

Вони навіть не намагалися мене зупинити, коли я повідомила про свій намір пожити в різних друзів. Насправді вони були помітно щасливі, що я сама це запропонувала.

Ну, звісно, були.

Їм двом було легше бути наодинці, ніж нам трьом. Можливо, пожежа була для них досить бажаною подією, оскільки дозволила позбутися джерела роздратування в їхньому житті.

Вони були в захваті.

А я була щаслива, що вони в захваті, тож, мабуть, я була добряче божевільною.