Розділ 58: Тигр Цубаси - 058

Я зателефонувала Сенджьоґахарі, сидячи на лавці в парку... власне, це був той самий парк, де Арараґі вперше зустрів Майой.

Ця думка також змусила мене усвідомити, що саме тут вони із Сенджьоґахарою вирішили стати парою, що робило це місце ще важливішим у їхніх серцях, ніж покинута будівля школи.

Для мене, звісно, це був не більше ніж звичайний парк біля мого дому, і я не відчувала до нього особливої прив’язаності. Це місце було частиною мого звичного маршруту для прогулянок, тож воно не мало якогось особливо глибокого значення як точка, звідки я телефонувала. Я думала піти подивитися на залишки згорілого будинку Ханекави, тож попрямувала сюди з бібліотеки, але, наближаючись, сповнилася жахом і вирішила спершу зателефонувати Сенджьоґахарі.

Можливо, це був радше спосіб відвести погляд, аніж страх, але на цьому етапі я вже починала втрачати уявлення про те, що означає відвертатися від речей.

Я не панікувала.

Але я хвилювалася.

Справді, Сенджьоґахара вказала на те, чого я не очікувала почути... але навіть це, за її ж словами, було чимось, що я мала б помітити й без підказок.

Щоб побачити в будинку Ханекави «місце, де я щойно спала», потрібен був певний політ фантазії (очевидність того, що вдома сплять, ускладнює таке визначення), але я мала б принаймні подумати про покинуту підготовчу школу як про «місце, де я ночувала лише вчора».

Вона згоріла, бо я там заночувала... навіть якщо я не могла в таке повірити, ще один день — і я могла б загинути. Цей страх я мала відчути.

Але я навіть близько цього не відчула, і це здавалося не стільки браком уяви, скільки...

Відвертанням погляду.

Повертанням спиною до реальності.

Можливо, в цьому річ.

Мабуть, так і є.

Щоправда, я не могла беззастережно погодитися з думкою Сенджьоґахари... це не був висновок, до якого можна було просто так прийти, та й даних було недостатньо.

Неможливо зробити логічний висновок на основі вибірки з двох будівель.

Водночас це не означало, що я можу чекати на третій і четвертий зразок.

Після розмови із Сенджьоґахарою я знову зібралася з духом і попрямувала до згарища свого будинку... але там, де я очікувала щось побачити, я не побачила нічого.

Знову.

Там було так порожньо, що аж вражало.

Жодного роззяви, лише випалене поле, яке виглядало так, ніби було таким останні п’ятнадцять років. Ні поліційної стрічки, ні огорожі, що відмежовувала б місце злочину... це було те, що можна назвати пустирем.

Там не було нічого... я не відчувала нічого.

Мені було важко одразу повірити навіть у це відчуття порожнечі... але я ж жила не на ділянці, а в будинку. Гадаю, я могла принаймні наполовину повірити цьому почуттю.

Так, справді.

Тут не було нічого.

— ...

Я простояла там лише хвилину, бо могла привернути увагу, якби затрималася надовго, і швидко пішла далі.

«Два місця, де ти щойно спала, згоріли одне за одним... іншими словами, якщо ми нічого не зробимо, хіба моя квартира й дім Арараґі трагічно не згорять десь сьогодні вночі?»

Страх Сенджьоґахари здавався перебільшенням навіть після того, як я побачила згарище, але він нагадав мені про один доречний випадок: історію про бакалійницю Ошічі.

Ошічі закохалася в чоловіка, якого побачила під час великої пожежі, і, щоб зустрітися з ним знову, сама підпалила свій дім... жахлива ідея, від якої кров холоне в жилах, а не зігріває серце. Та все ж її пристрасть здається схожою на звичайне романтичне кохання.

Ошічі народилася в рік хіное-ума, рік вогняного коня, і казали, що жінки, народжені під цим знаком зодіаку, норовливі, що навіть не є якоюсь історією про дивини, а просто забобоном, чи радше, звичайним упередженням.

Бо всі без винятку мають такі почуття.

Це пророцтво, яке може стосуватися будь-кого.

Але... у цьому випадку термін хіное-ума, здавалося, мав особливе значення.

Хоча я знала, що він не мав жодного значення.

Ума.

Кінь.

Сенджьоґахара зніяковіла через те, що «травма» звучить як гра слів, але каламбури, здавалося, становили половину основи багатьох історій про дивини. Це, безумовно, стосувалося й хіное-ума, про який казали, що коні шаленіють, коли бачать вогонь.

Тигр і кінь, тора й ума... травма.

Душевні рани.

«Я могла б придумати безліч варіантів... але до висновку ще не дійшла».

Однак я відчувала, що він уже на горизонті.

Питання було в тому, чи зможу я поглянути йому в очі... навіть якщо це було перебільшенням, наприклад, припущення, що квартира Сенджьоґахари та дім Арараґі можуть згоріти, змушувало мене хвилюватися.

Так.

Настав час мені з цим розібратися.

З цією історією про пожежі... з цією історією про мене.

— Ем, вибачте за вторгнення.

Дім Арараґі був досить далеко від (залишків) будинку Ханекави, тож я могла б поїхати автобусом, але натомість вирішила повернутися пішки, не користуючись громадським транспортом.

Я змогла увійти без домофона, бо мені дали запасний ключ (які ж вони довірливі), але все одно нервувала. Вони могли сказати мені почуватися як удома, але я не могла цього зробити.

Що вони мали на увазі... почуватися як удома?

Я не знала, що це — бути вдома.

Насправді.

Я не знала себе.

Звісно, я не повинна повертатися до дому Арараґі, якщо кожне місце, де я спала, згоряло, але з іншого боку, було вже запізно, оскільки я провела там ніч, а отже, можна було й повернутися... я вибудувала для себе дивну логіку.

…І все ж.

Моє серце було таким злиденним, що мені потрібна була логічна причина, щоб просто повернутися до свого ліжка на ніч... і від цього хотілося трохи померти.

— З поверненням, Цубасо. Ти запізнилася, де ти була?

Карен вийшла з вітальні, щоб привітати мене, коли я знімала взуття. Вона сказала «з поверненням», але я не могла оголосити, що я вдома.

— Я була трохи в парку неподалік. Просто зайшла.

— Хм.

— Ви щось чули від Арараґі?

— Ні, не чули. І ким себе уявив мій брат-гультяй? Я надеру йому дупу, щойно він повернеться. Так сильно, як тільки зможу, — погрозливо сказала Карен, демонструючи справжній удар ногою.

Надто прекрасний подвійний стрибок з ударом.

Навіть якби йому вдалося безпечно повернутися додому, розкривши якусь там справу, на Арараґі чекала б ще одна чи дві халепи.

Ні, я не повинна говорити про це так, ніби це чужа проблема. Ні.

Це змусило мене справді захотіти розв'язати власну проблему... щоб я теж могла його вичитати.

Я хотіла бути тією халепою, до якої він повернеться.

— Та байдуже, забудь про цього мого брата, якого й згадувати не варто. Я чекала на тебе, Цубасо. Можна навіть сказати, що я нервово на тебе чекала. Або, може, сиділа як на голках?

— Між цими двома фразами не така вже й велика різниця.

— Цукіхі теж удома, тож пограймо в щось. У нас уже карти на столі у вітальні лежать.

— Карти?

Отже, вона мала на увазі не відеогру.

Я була дещо здивована.

— О, вибач, Карен. Я хотіла дещо обдумати в кімнаті Арараґі...

— Та годі, все гаразд!

Коли я спробувала відхилити запрошення Карен, вона схопила мене за руку й почала тягнути до вітальні.

— С-справді...

— Знаєш, кажуть, людям краще ні про що не думати.

— Що?! Що це за логіка?!

— Логіка? Від неї тільки голова болить. Я знаю, кажуть, що людина — це миследумна тростина, але хто вирішив, що бути бездумною тростиною — це погано?

— Яка смілива думка!

Але хіба бездумний тростина — це не просто звичайна тростина?

Її влаштовувало бути звичайною тростиною?!

— Ану, швидше. І не думай, що зможеш мені опиратися!

— Г-гей. Гаразд, гаразд, дай мені тільки роззутися, мені треба зняти взуття! Я зроблю це, добре? Я пограю з тобою в карти!

— Ура!

Карен підкинула обидві руки.

Яка ж вона невинна дівчинка.

У мене справді не було часу насолоджуватися картковими іграми, коли було те, про що я не просто хотіла, а мусила подумати... тож, хоч яким наполегливим було її запрошення, можливо, мені варто було відмовити, сказавши, що не маю часу.

Але я цього не зробила, бо також чудово знала, наскільки безглуздо думати про це наодинці... звісно, не погоджуючись із думкою Карен про те, що немає нічого поганого в тому, щоб бути бездумною тростиною.

Я не хотіла бути звичайною тростиною.

І все ж... я так само не хотіла бути ні миследумною собою, ні бездумною.

Я могла думати.

Я могла думати й думати, і хоч би до чого я доходила... якщо це усвідомлення було для мене незручним, я просто відверталася, виривала його зі свідомості, забувала і, можливо, врешті-решт навіть не могла про це думати.

Тож можна сказати, що те, що Сенджьоґахара зробила для мене раніше... щоб ухопитися за підказки в контексті обміну думками, діалогу... було розумним кроком.

Хоча здоровий глузд підказував мені, що не варто втягувати в це Карен і Цукіхі, учениць середньої школи, я вже й так втручалася в їхнє життя. Дивно церемонитися було б лише контрпродуктивно... і, понад усе, з ким краще поговорити про вогонь, як не з цими дівчатами?

Зрештою, вони були Полум'яними сестрами з другої середньої школи Цуґанокі.

Дует, чиї імена містили ієрогліф вогню.