Розділ 55: Тигр Цубаси - 055

Камбару була відсутня.

Забігши до класу прямо перед дзвінком на урок (це, звісно, фігура мови. Я б ніколи не стала бігати коридорами. Я йшла, як атлетка зі спортивної ходьби, що було дещо підозріло... власне, нічого, крім підозрілого), я завітала до класу другорічки Камбару лише на перерві після першого уроку.

— О, це Ханекава.

— Старшокласниця?

— Так, це справді вона.

— Камбару постійно з нею розмовляє.

— Це Ханекава, вона однокласниця Сенджьоґахари.

— Ні, нам варто називати її рятівницею Арараґі.

...Чомусь я була там надзвичайно відомою.

Мені хотілося сховати обличчя й утекти, але я стрималася і запитала про Камбару... й отримала вищезгадану відповідь.

Вона ні з ким не зв'язувалася: ні зі своїм класним керівником, ні з друзями в класі (і хоча це може здатися очевидним, якщо подумати, я відчула полегшення, що в неї є друзі серед однокласників).

— Вона неймовірно серйозна дівчина, тому для неї дуже рідко пропускати без поважної причини. Ми всі за неї хвилюємося.

— ...

Хоча я знала, що це випадок, коли одна й та сама людина має різну репутацію в різних колах, здавалося, існувала особливо глибока прірва між тим, якою Камбару бачили ми, і якою — її однокласники.

Ні.

Можливо, так і мало бути.

Такі люди, як я... що здавалися всім однаковими, ніби під копірку, — ось хто був дивним.

Цього не варто було очікувати.

Це не було нормою.

Той, кого всі бачать зразковим учнем... був би ненормальним.

— Ти щось знаєш, Ханекаво? — запитали мене.

Я змогла лише відповісти:

— Ні. Вибачте, я нічого не знаю.

Мабуть, ці слова прозвучали холодно, і дівчина, з якою я розмовляла, кинула на мене настільки недовірливий погляд, наскільки могла. Зніяковівши, я покинула клас, немов тікаючи.

Після цього випадку я не могла зосередитися на жодному з уроків, починаючи з другого, і хочу щиро перепросити всіх учителів, які витратили час на їх проведення... але як я могла не хвилюватися?

Не дивно, що Арараґі сьогодні теж узяв вихідний. Що могло статися минулої ночі?

Ні, якщо бути чесною, я і на першому уроці не могла зосередитися... Я не могла заспокоїтися, почувши від пані Ґаен, що підготовча школа «Ейко» згоріла дотла.

Вона не лише посідала місце в серцях кожного з нас, а й була місцем, де мали зустрітися Арараґі та Камбару. І вона загорілася?

Звісно, розійшовшись із пані Ґаен та Епізодом, я пошукала новини в інтернеті з мобільного й дізналася, що вона не брехала.

До статті навіть було прикріплено зображення.

Я побачила фотографію простої бетонної будівлі, що буквально перетворилася на жалюгідну купу уламків... місце в моєму серці, де сталося так багато всього.

Воно взяло й зникло з цього світу.

Розмірковуючи, що подумає Сенджьоґахара, коли дізнається, і водночас вражена невимовним відчуттям швидкоплинності життя, я також розуміла, що зараз не час для сентиментів.

Минулої ночі... справді, що могло статися?

Чи з Арараґі та Камбару все гаразд?

Я так хвилювалася, що, чи то на уроці, чи на перерві, не могла всидіти на місці цілий день.

І все ж... той факт, що я змогла просидіти на уроках увесь день і не піти раніше, мабуть, означав, що якась частина мене була впевнена в безпеці цих двох.

Десь усередині мене була я, яка була переконана, що вони жодним чином не постраждали від пожежі.

Спершу я думала, що ці почуття — довіра.

Що це ж Арараґі та Камбару, тож мені не варто хвилюватися. Що я вірила, що ці двоє зможуть вибратися з будь-якої ситуації, хоч би якою жахливою вона не була.

Але мені не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що це не так.

У цьому сенсі я зовсім не могла бути спокійною щодо Арараґі. Він був хлопцем, що небезпечно чіплявся за життя, який міг померти будь-якої миті, чиї схильності були радше само каральними, ніж саможертовними. Саме моє близьке знайомство з ним ускладнювало віру в те, що з ним усе гаразд у цій ситуації.

А щодо Камбару, то ми з нею, на жаль, були недостатньо близькі, щоб я могла просто вирішити вірити в її безпеку (можливо, вона навіть бачила в мені ворога, враховуючи мої стосунки із Сенджьоґахарою).

То чому ж я була впевнена, що вони в безпеці... або принаймні не постраждали від пожежі?

— Бо я знаю, — пробурмотіла я.

Я йшла додому зі школи.

Ні, це не можна було назвати дорогою додому... бо я не йшла прямо до маєтку Арараґі, а натомість планувала зробити гак.

— Так, я знаю... що пожежа не мала абсолютно ніякого стосунку до Арараґі чи Камбару.

Я знала.

Можливо, я не знала.

Але та я, що не була мною, знала.

Мабуть, минулої ночі, коли я стала Чорною Ханекавою... я це побачила й знала. Знала, що вони обоє в безпеці. Знала, що Арараґі та Камбару, мабуть, зустрілися й перемістилися в інше місце... знала, що вони та пожежа — це переважно окремі проблеми.

Тож, як і сказала пані Ґаен.

Ця справа... була моєю.

— Для початку, ці пожежі, мабуть... це я.

Маєток Ханекави згорів лише три дні тому.

А руїни «Ейко» спалахнули день тому.

За три короткі дні... дві будівлі, з якими я була тісно пов'язана, згоріли дотла.

Треба було бути несповна розуму, щоб не вважати ці дві події пов'язаними.

До того ж обидва інциденти сталися одразу після того, як я побачила тигра... як можна було не звернути на це уваги?

Причину пожежі в будинку Ханекави не встановили, і, судячи з новин в інтернеті, причина пожежі в покинутій підготовчій школі також була невідома. З огляду на те що там, здавалося, не було нічого, що могло б загорітися, вони, звісно, підозрювали підпал, але...

— Підпал...

Найгірша з усіх можливостей промайнула в моїй голові.

Я, як Чорна Ханекава, — винуватиця. Іншими словами, можливість того, що я — палійка.

Коли я згадувала про обурливі витівки, які Чорна Ханекава влаштувала під час Золотого тижня, це здавалося дуже реальним сценарієм. І насправді я не могла заперечувати, що знову й знову думала про маєток Ханекави: «Сподіваюся, він просто зникне»... і певним чином моє бажання здійснилося.

Тож можна сказати, що це була висока ймовірність.

Але це здавалося неправильним.

Не те щоб такий ланцюг подій не міг статися... а те, що це було найгірше, що могло статися.

Я не знала, як це висловити, але відчувала, що наприкінці цієї історії на мене чекає ще гірший висновок. Висновок, від якого я відводила погляд... що роззявив свою пащу й безжально чекав на мене.

Так, правда.

Незручна правда... чекала на мене.

Шлях до неї був шляхом, яким я йшла.

— Якщо я хочу повернути назад... мабуть, зараз саме час.

Зараз.

Якби я просто тримала очі заплющеними ще трохи... якби відвела погляд.

Якби я тільки змогла протриматися до завтра, малоймовірно, що мені довелося б зіткнутися з правдою.

Як і завжди.

Я могла б і далі бути тією Ханекавою Цубасою, якою завжди була.

Все ще Ханекава Цубаса, найкраща подруга Арараґі... все ще я.

Я могла б залишитися собою.

Ніщо не мало змінюватися.

— ...Але.

Але.

Але, але.

Я не знала, з чим цього разу бореться Арараґі.

Але я знала, що він мусить із чимось боротися... разом із Майой чи, можливо, Камбару, мабуть, і з допомогою Шінобу теж, і, як завжди, ризикуючи життям.

Тож я теж буду боротися.

Якщо це не буде вважатися втечею, то я й не відводитиму погляду.

Цього разу я збиралася постати перед... собою.

Своїм серцем, яке я відпустила.

У мене було відчуття, що це... саме така історія.

— Так... тигр.

Того дня, у день початку нового триместру.

Я побачила його дорогою до школи... велетенського тигра.

— Усе це почалося, коли я вперше побачила того тигра.

Саме таке в мене було відчуття.

Я не була певна.

Але я відчувала, що це саме так.

Я знала.

— Тиранічний тигр... Так його назвала пані Ґаен?

Якщо я збиралася до нього підібратися, то саме з цього варто було б почати.

Я прийшла до бібліотеки.