Розділ 54: Тигр Цубаси - 054

Вона представилася як Ґаен Ідзуко.

Молода пані, на чиїй маленькій фігурі мішкуватий одяг виглядав доволі повсякденно... але, звісно, хоч я й назвала її «молодою пані», це було одразу після того, як я геть не змогла визначити вік Епізода, тож упевненості у своїй здатності вгадувати вік у мене було небагато. Я б повірила, якби мені сказали, що їй за двадцять, але якщо вона справді старша за пана Ошіно, то їй мало бути щонайменше за тридцять. Хоча, чесно кажучи, я б дала їй і підлітковий вік.

Власне, хоч я й кажу це після всіх роздумів, вона трималася так зібрано, що намагатися визначити її вік здавалося трохи безглуздим... щось у ній, здавалося, вирізняло її з-поміж інших. Так само як неввічливо й безглуздо, дивлячись на шедевр мистецтва, одразу думати про рік і час його створення, походження чи автора... вона припиняла будь-які такі питання.

У цьому сенсі її повсякденний одяг виглядав на ній саме як треба... звичайна людина в одязі розміру XL на тілі розміру S ризикувала б справити враження неохайної, але, відверто кажучи, вона виглядала вишукано.

Вона носила бейсболку, зсунуту набік, а задники її кедів були стоптані, але це не здавалося недоречним чи неелегантним. Усе це ідеально вписувалося в її власний стиль.

— Гей, Епі... ти щось довго не з'являвся на місці зустрічі, тож я вирішила зайти по тебе. А тепер, коли я тут, здається, ти якраз залицявся до дівчини? Даруй, якщо завадила.

Таким було її привітання.

Вона говорила з привітною усмішкою.

У її манері говорити було щось дивне... ніби вона вела прямий репортаж власних дій.

Здавалося, ніби вона використовує усмішку, щоб приховати цю дивність.

— Хм? Отакої, а хіба ця дівчина...

А тоді вона поглянула на мене.

— Ханекава... Цубаса... правильно?

— А, так...

Почувши своє ім'я до того, як я його назвала... я розгубилася.

Частково я вже була вражена, бо Епізод сказав, що вона старша за пана Ошіно... але навіть якби вона почула про мене від Епізодика чи пана Ошіно, якби вона теж не мала цього «вампірського зору», вона б нізащо не впізнала в мені Ханекаву Цубасу з моїм коротким волоссям.

— ...Так, це я?

— Ну, який сюрприз. Рада, що вирішила піддатися примсі й прийти сюди, бо це дало мені змогу зустрітися з тобою, Цубасо. Меме, мабуть, тобі не казав, але я була його старшою в коледжі, а звати мене Ґаен Ідзуко. Він називав мене своєю старшою. У моєму житті багато ситуацій, коли люди мене так називають.

Так вона сказала.

Вона справді говорила якось дивно.

І це було дивне самопредставлення.

— Прошу, не називайте це залицянням, пані Ґаен... Я просто випадково зустрів знайоме обличчя, і ми вдвох згадували минуле, от і все, — поскаржився Епізод (хоча я була вражена, почувши, як він сказав «от і все» про нашу розмову), на що пані Ґаен відповіла...

— Ну, це однаково не має значення.

Їй, здається, справді було байдуже.

— Тож якщо ви закінчили згадувати минуле чи що ви там робили, то ходімо... час спливає, а ми з ним змагаємося. Йоцугі, мабуть, теж прийде, але ми не можемо чекати, поки це станеться.

— Йоцугі? Хто це?

— Неважливо хто, принаймні для тебе, Епі. Але є люди, для яких це не так, і, наприклад, для мене це не так. Ну, по правді, хотілося б, щоб тут був або Меме, або Дейшю. Але вони обоє такі волоцюги. До речі, я зовсім не хочу, щоб Йоцугі тут була.

— Ви справді здатні думати лише про себе, коли говорите, так? Наче ви вважаєте, що ваш співрозмовник знає все те саме, що й ви.

Епізод навіть не намагався приховати, що він вражений, але, не звертаючи на це уваги, пані Ґаен заговорила до мене.

— Гей, Цубасо, — сказала вона. Її мова була надто вільною. — Я знаю, що зазвичай мені варто було б вклинитися у вашу розмову з Епі, можливо, підійти до торгового автомата й купити вам обом по газованці, як дорослій у цій ситуації, але обставини такі, як я щойно пояснила. Вибач, але я забираю Епі з собою.

— А... Гаразд.

Мене це влаштовувало.

Насправді я б зітхнула з полегшенням, якби вона забрала його й пішла... попри все, він досі мене лякав (я насправді втратила всі спогади про те, як він мене ледь не вбив, але моє тіло, мабуть, досі пам'ятає. У шлунку все переверталося), а мені треба було завершити свою поїздку й дістатися до школи.

Якби мене пригостили газованкою, це б усе тільки ускладнило.

— Тож я не зможу допомогти тобі й з цією проблемою з тигром, яка в тебе виникла. З'ясуй, як з нею впоратися, самотужки, добре?

— Що?

Моя проблема... з тигром?

Стривайте... Звідки вона знає?

Невже вона почула, як я мимохідь згадала про це Епізоду раніше? Ні, зважаючи на відстань, це здавалося неприродним.

Порівняно з тим, як вона вгадала моє ім'я, це було майже іншим виміром... неприродності.

Не схоже, щоб вона прочитала мої думки.

Я жодного разу не думала про цю тему, поки говорила з нею.

— Хм? Чому такий дивний вираз обличчя? Ти ж не могла так здивуватися лише тому, що я знала про тигра. Немає нічого, чого б я не знала.

— Немає нічого... чого б ви не знали.

— Ага, — сказала вона, — я знаю все.

Сповнена впевненості.

Ніби вона й справді все знала...

Ніби вона осягнула всю історію.

— У будь-якому разі, ти, ймовірно, зіткнешся з тигром сьогодні або завтра. Ти збираєшся назвати цю незрівнянну й всемогутню дивину Како, Тиранічним тигром, але ніхто не зможе тобі з цим допомогти. Ніхто тебе не врятує. Бо це твоя власна проблема. Це не моя проблема, і, звісно ж, не проблема хлопця, в якого ти закохана.

— Щ...

«Що ви», — почала була я, та втратила слова.

Хлопця, в якого я закохана?

— Я кажу про Арараґі Койомі. Невже ти цього не знаєш? — сказала пані Ґаен так, ніби це було найприроднішою річчю, ніби це був здоровий глузд... ніби це було відомо кожній людині, крім мене.

І справді...

— Ти ж нічогісінько не знаєш, Цубасо, чи не так, — звинуватила вона, ніби насміхаючись наді мною, ніби зневажаючи мене.

Ніби жаліючи мене... ніби співчуваючи мені.

Ніби дивилася на бідолашну дитину.

Так вона сказала.

— Ти навіть не знаєш, що нічого не знаєш. Не мудрість простоти, а простота простоти... ти недолуга й наївна. Ахаха, «недолуга й наївна» звучить трохи пікантно, ніби я кажу про твої пишні форми. Як струнка людина, я дуже заздрю.

— ...

— З іншого боку, можливо, тобі й краще без мудрості простоти... пам'ятаєш, як безмозкий опудало завжди нарікав на нестерпний факт своєї дурості?

— Що... — сказала я.

Мій голос тремтів.

Я не знала, чому мій голос тремтить.

Навіть коли я зіткнулася з Епізодом під час весняних канікул... мій голос, моє тіло ніколи так сильно не тремтіли.

— Що... ви знаєте про мене?

— Я знаю все. Ось і все.

«Я знаю все», — повторила пані Ґаен.

Знову й знову.

Ніби вона повторювала це безліч разів у минулому.

Ніби «доброго ранку» чи «на добраніч», чи «дякую», чи «будь ласка».

Вона повторювала це.

І повторювала.

А потім повторила знову.

— Я навіть знаю, що ти нічого не знаєш. Але цього не варто соромитися, бо жодна людина у світі нічого не знає. Люди намагаються якось давати собі раду, нічого не знаючи. Ти не виняток, ти не особлива.

— Я не виняток... я не особлива.

— Тобі приємно це чути, чи не так? — сказала пані Ґаен, усе ще ніби насміхаючись наді мною. — Я знаю.

— ...

— І, звісно, я також чудово знаю, що руїни тієї покинутої підготовчої школи, місця, яке мало б займати місце в серцях усіх вас, включно з Меме, згоріли минулої ночі... О, це ще одна інформація, якої ти ще не знаєш? Моя мила Цубасонько, яка нічогісінько не знає.