Розділ 53: Тигр Цубаси - 053

Правило завжди снідати разом.

Наскільки я могла судити, Арараґі постійно порушував це правило, але зараз був не час про це питати.

Він, мабуть, не хотів би чути це від мене, та і я не хотіла цього казати, але, здається, Арараґі мав проблеми з підтриманням комфортної дистанції між собою та своєю родиною... що, очевидно, стосувалося і Карен з Цукіхі, і його тата з матір'ю.

З іншого боку, нюанс дещо змінювався, якщо врахувати, що обоє його батьків були поліціянтами.

І ось, до його мами.

Я сказала «Я вже йду» біля входу, перш ніж вийти... Карен і Цукіхі пішли десь пів години тому, бо їхня середня школа була далі... і поклала руку на дверну ручку, коли вона гукнула:

— Ханекава.

До мене.

— Я не знаю, яка у тебе ситуація в сім'ї, і не збираюся про це зараз питати, але, будь ласка, не думай, що це нормально — бути далеко від батьків і йти з нашого дому зі словами «Я вже йду». Це єдине, про що я не хочу, аби ти думала.

— ...

— Хоч ми й можемо тебе прихистити, це не означає, що ми можемо прийняти тебе в нашу сім'ю. Неважливо, наскільки Карен і Цукіхі обожнюють тебе, як старшу сестру. О, не зрозумій мене неправильно... Я не кажу, що ти заважаєш. Карен і Цукіхі в захваті, що ти тут... і ти подруга Койомі, тож ми хочемо ставитися до тебе якнайкраще. І я чула, що це завдяки тобі в нього з'явилася нова мотивація до навчання.

— Ні...

«Зовсім ні», — відповіла я.

Як би це пояснити? Мати Арараґі... була схожа на нього, але в її очах був якийсь саторі.

Ніби вона бачила речі такими, якими вони є.

Мені здалося, я зрозуміла, чому Арараґі не любив мати справу зі своєю матір'ю, навіть якщо не брати до уваги, що вона поліціянтка.

— Вибачте. Здається, я змусила вас хвилюватися без потреби... але в моїй сімейній ситуації немає нічого, вартого згадки. Не знаю, мабуть, можна сказати, що в нас не найкращі стосунки... — Або що в нас погані стосунки. Або що вони викривлені. — ...Ось і все.

— Знаєш, коли батьки в поганих стосунках зі своєю дитиною — це вже саме по собі свого роду насильство, — так сказала пані Арараґі. — Тобі потрібно просити про допомогу, якщо потрапиш у біду. Це може бути державна установа, або ти можеш попросити Койомі. Він буває напрочуд надійним.

— Так...

Я... знала це.

Я дуже добре знала, наскільки надійним був Арараґі.

Я завжди знала... і все ж.

Я щосили намагалася не покладатися на нього.

Я не могла на нього покластися.

— Сім'я — це не те що обов'язково мати, але якщо вона є, то має бути щасливою. Так я думаю. Як мати.

— Як... мати.

— Ханекава. Це нормально, коли люди тікають від поганого, але просто відводити погляд — це не втеча. Ніхто ззовні не зможе простягнути тобі руку допомоги, поки ти погоджуєшся з таким станом речей... тож, можливо, ти могла б почати з того, щоб «висловитися» про це.

Пані Арараґі провела мене цими словами... доволі довгим «бережи себе» у відповідь на моє «я вже йду».

Боже мій.

Матері справді сильні... таким було моє дурне враження.

Я відчувала себе повністю переможеною.

Але це було не найгірше відчуття.

...Мати, так?

Це було ще одне... чого я досі не знала.

Чим узагалі, постає питання, я займалася весь цей час?

Не тільки вночі... а й удень, і вранці теж.

«Просто відводити погляд — це не втеча»? Це вагомі слова.

Мене переповнювало захоплення.

Це було ближче до того, що міг би сказати пан Ошіно, а не Арараґі.

І ось, пережовуючи ці слова, я попрямувала до школи... але дорогою зіткнулася віч-на-віч із чимось, від чого справді хотіла б «відвести погляд».

Ні, серйозно. Я хотіла на місці розвернутися і піти назад, звідки прийшла.

Моїм шляхом ішов хлопець із золотими очима та волоссям... статурою він здавався моїм ровесником, але назвати його обличчя «молодим» було б применшенням. Його дитяче личко з явними ознаками незрілості робило його схожим на учня середньої школи.

Але для учня середньої школи... погляд його золотих очей, спрямований прямо вперед, не міг бути гіршим.

Звісно... на відміну від весняних канікул.

На спині в нього не було гігантського срібного хреста, що, можливо, пом'якшувало його образ.

— ...Ем.

Я справді думала змінити курс, але він помітив мене за мить до того, як я встигла прийняти це рішення.

Мм. Хм.

Його золоті очі з тим жахливим поглядом упіймали мене.

Наші погляди зустрілися.

Чоло у чоло.

— О, ооо, ти... о, як тебе там звали... ти та дівчина, яку я ледь не зарізав днями. Кехехе... обожнюю це.

Він.

Напіввампір і мисливець на вампірів... Епізод вказав на мене, говорячи з відвертим задоволенням.

— Доброго дня... — я схилила голову. — Давно не бачилися... пане Епізоде.

Здавалося, ця зустріч його не надто турбувала... але мені було максимально ніяково, і це було помітно з моєї мови.

Але це було логічно.

Як він і сказав, днями... під час весняних канікул... я ледь не була ним зарізана.

Ні, не буде перебільшенням сказати, що він насправді вбив мене... зрештою, він вирвав понад половину органів з мого тулуба.

Спочатку він прибув у це місто, переслідуючи Шінобу, легендарну вампірку. Потім, щоб перемогти її, йому довелося битися з Арараґі, її рабом... і саме тоді стався мій болісний досвід.

Це була моя провина, що я всунула носа в дуель між двома хлопцями, але все ж, невже йому зовсім не було соромно?

— Я чула, що ви одразу після цього повернулися на батьківщину... Чому ви повернулися в це місто, пане Епізоде? — несміливо запитала я.

Я зробила це, міркуючи, чи не для того він тут, щоб знову спробувати «перемогти» Арараґі та Шінобу... він міг бути джерелом проблем, у яких, здавалося, опинився Арараґі.

Як експерт у цій галузі, пан Ошіно владнав би все це з шиком... але він не був всемогутнім. Можливо, Арараґі та Шінобу викрили через якийсь недогляд... але напіввампір (він спокійно перебував на сонці, тож міг братися до роботи з самого ранку) лише зловісно посміхнувся на моє запитання.

— Обожнюю це, — сказав він. — Чого це ти називаєш мене паном Епізодом... я ще не такий старий, щоб мене хтось називав паном, і з якого дива хтось захоче бути зі мною ввічливим?

— Що?

Але ж він був вампіром, хоч і наполовину... Хіба це не означало, що в нього досить довге життя?

— Обожнюю це... довге життя не обов'язково означає, що я старий. Це нібито секрет, але я тобі розповім заради сміху. Ти набагато старша за мене... просто зараз, цього самого дня? Мені шість років.

— Шість?!

Я не могла приховати свого шоку.

Можливо, саме такої реакції хотів пан Епізод... еее, малий Епізод, бо він виглядав задоволеним.

— Наступного місяця в мене день народження, тож мені буде сім... але мій родич-вампір, здається, був дивиною, що швидко дорослішає, і я маю деякі сліди від цього.

— ...

— Гей, не суди людей за зовнішністю... хоча я, звісно, не людина.

Малий Епізод завершив тему, не залишивши мені жодної можливості з'ясувати правдивість його слів.

Здавалося, він просто знущався з мене.

Якщо вже він заговорив про судження за зовнішністю, то було дещо, що я хотіла, аби він пояснив навіть більше, ніж свій вік: був спекотний серпневий ранок, то чому він був одягнений у ту саму білу традиційну шкільну форму, що й на весняних канікулах?

Можливо, йому не було спекотно, бо він напіввампір.

Отже...

Він не був ні старшокласником, ні учнем середньої школи, за віком він був молодшокласником і навіть молодшим за Шінобу та Майой...

Забудьте про малого Епізода, його можна було б назвати навіть малюком Епізодом. У нього не було дитячого личка; насправді він виглядав старшим за свій вік.

Не могла заперечувати, що було трохи запізно дізнаватися таку приховану передісторію.

Тобто, що й казати про нереальну юність.

— А ще, у вас немає з собою того хреста?

— Хм? А. Звісно ж ні. Я б виділявся, якби ходив із цією штукою, дурненька.

Хах.

Тож він принаймні усвідомлював такі речі.

— ...То ви відповісте на моє запитання, чому повернулися в це місто?

— Що? Ого, ти справді хочеш знати, так? Ну, я перед тобою в боргу, тож із задоволенням розповім, — сказав Епізод.

Здається, він вважав те, що ледь не вбив мене, свого роду боргом, принаймні.

Я відчула невелике полегшення.

— Але я й сам ще не знаю, чому приїхав у це місто. Мене викликали сюди зненацька, і я щойно прибув сьогодні вранці нічним автобусом...

— Нічним автобусом...

Як дивно по-пролетарськи.

Чи він був якимось туристом?

— І що ви маєте на увазі, що вас викликали?

— Люди викликають мене в різні місця. Здебільшого я мисливець на вампірів, фрілансер. Я не такий, як Драматургія і Гільйотина. Я найманець. Роблю, що хочу, і працюватиму на будь-кого, доки гроші хороші.

— Тобто ви беретеся за роботу, навіть не знаючи, в чому вона полягає?

— Ну, мені заплатили наперед. І в мене були свої причини взятися за цю. Та яка різниця, що за робота. Дайте її мені, і я вб'ю будь-кого так жорстоко, що навіть не доведеться розбиратися з наслідками.

— ...Тоді, чи є шанс, що ви візьметеся за роботу зі знищення тигра?

— Знищення тигра? — перепитав Епізод із простим, спантеличеним обличчям. — Емм... Ну, я мисливець, що спеціалізується на вампірах. Тигри — це трохи... Що, Шьоґун зробив якесь безглузде прохання чи що?

— Шьоґун...

Чому він знав стару казку про дзен-монаха Іккю?

Невже схвалене Міністерством освіти аніме про нього стало міжнародним хітом?

Хмм.

Я так і не отримала відповіді на своє запитання (я хотіла її отримати, але нічого не могла вдіяти, якщо він не знав), але була здивована, наскільки нормальною була наша розмова.

У моїй голові були зовсім інші, грандіозніші уявлення про малого Епізода, хоча ми контактували всього кілька годин під час весняних канікул з усім тим, що було між ним та Арараґі... але ось яким він був, якщо зустріти його при світлі дня, так?

Це було майже як у приказці: за кожним привидом ховається гострий язик.

Він був настільки звичайною дитиною, що це було майже розчаруванням.

Хоча він точно не виглядав на шість чи сім, зараз, стоячи тут на узбіччі, було абсолютне відчуття, що я розмовляю з молодшим хлопчиком.

Біла шкільна форма була не більше ніж його самосвідомим уявленням про моду...

— Але знаєш. Ханекава Цубаса, так?

Однак.

Щось майже ідентичне враженню, яке склалося в мене про нього... було і в нього.

— Порівняно з нашою останньою зустріччю... ти стала дуже звичайною.

— ...Що?

Він сказав це прямо і без прикрас, тож слова важко відлунили в моєму серці.

— Ну, тобто... у мене зір вампіра, але я на секунду не міг зрозуміти, хто ти. І ні, я не про те, що ти підстриглася чи не носиш окуляри. Це щось більш суттєве... та, як би це назвати, всеохопна присутність, яку я відчував від тебе минулого разу? Вона зникла безслідно. Майже так, ніби її від тебе відрізали, не залишивши й сліду...

— ...

Я зрозуміла, що він намагався сказати.

Я не розуміла цього, поки він не сказав... але та я, яку знав Епізод, — це я під час весняних канікул.

Я до того, як у мені народилася Чорна Ханекава... я до того, як я взяла все чорне в собі й випустила це на волю як дивину.

Ось чому... ні.

Але стривайте-но.

Сказати, що я стала звичайною, або що я втратила ту присутність, було майже як...

Це змусило мене згадати, що сказала Карен напередодні у ванні.

«Ти ніколи не поводишся пихато, Цубасо»... однак.

Річ не у тому, що я не поводжуся пихато, а в тому, що я не могла поводитися пихато зараз... звісно, я ніяк не могла б поводитися пихато після того, як взяла свою індивідуальність і випустила її на волю...

Ні-ні.

Це було неправильно. Це було ще більш неправильно.

Цей хід думок... мабуть, не закінчиться добре.

Мабуть... якась правда, яку я не хотіла бачити... лежала попереду...

— А.

Те, що для мене було приголомшливою заявою, для Епізода, здавалося, було не більше ніж думкою, яку він випадково висловив. Він уже, здається, втратив інтерес до теми, помітивши щось за моєю спиною.

Використовуючи свій, за його ж словами, вампірський зір.

Він помітив когось позаду мене.

— Ось, вона... це та, хто викликала мене сюди, навіть не сказавши чому. Я почав розпитувати, і, здається, вона була старшою за того мудака Ошіно Меме в гавайці ще в коледжі... ось чому я мусив узятися за цю роботу, бо це означало, що вона має мати до мене якесь відношення...

Я... обернулася.